«Амадока» Софії Андрухович — глибоке озеро національної пам’яті українців

270

Не так багато українських письменників можуть похвалитися екранізацією своїх книг. А от Софія Андрухович може, на початку 2020 року в прокат вийшов фільм «Віддана», знятий за її романом «Фелікс Австрія».

Ця подія сколихнула літературну спільноту, й інтерес до творчості авторки суттєво зріс. Чи оживуть колись на екрані герої «Амадоки» — нового роману Андрухович — невідомо. Але книга однозначно варта уваги.

Сімейна сага з ненадійним оповідачем

На початку ми знайомимося з Чоловіком, який після бою в одній з гарячих точок на Сході України прокидається у лікарні без пам’яті та з понівеченим обличчям. На щастя, його впізнає Романа — жінка, що готова переповісти Богданові не лише його власну історію, а й усієї його родини.

Так закручується сюжет цього роману, який книжкова блогерка Ірина Юрченко (@irinych) дуже влучно охарактеризувала як:

«Великий український роман, в якому любов випробовує, шукає межі, забуття не дає можливості розрізнити правду і фантазію, а пам’ять втрачає нав’язану забороненість»

Дійсно, ще до виходу «Амадоку» охрестили довгоочікуваним великим українським романом. Адже анонси обіцяли сімейну сагу на 800 сторінок, яка охопить період Другої світової війни, Розстріляне відродження та сьогоднішню війну на Сході України і підніме такі непроговорені в українському контексті теми, як Голокост та сталінські репресії.

Та чи не забагато це для однієї книги? І головне, чи можна вважати роман сімейною сагою, якщо ми не маємо повної картини життя описаної родини, адже історію розповідає самозванка, яка сама знає її лише з переказів і фотографій. І чи можемо ми вірити їй на слово, особливо, коли розуміємо, що і свою власну історію вона намагається побудувати на брехні.

Але починати треба з початку. А в книзі початок — це назва, якою авторка навіть не натякає, а прямо говорить читачеві, що все, у що ми беззаперечно віримо, може раптово зникнути.

Адже саме це сталося з найбільшим у Європі озером Амадокою, яке картографи зображували на мапах впродовж кількох століть аж до його загадкового зникнення.

Історія з безліччю облич

В «Амадоці» дуже промовиста обкладинка і саме вона є першим ключем до розуміння тексту. Фрагменти обличчя — це, по-перше, аналогія з понівеченим обличчям Богдана, а по-друге — уламки національної ідентичності українців, яку складають Сковорода, Зеров, В. Домонтович, Пінзель та Баал Шем Тов, історії життя яких ми дізнаємося на фоні основної сюжетної лінії.

Третє тлумачення обкладинки запропонувала сама авторка під час онлайн презентації книги, зазначивши, що зображення схоже на розбитий глиняний виріб. Це своєрідна аналогія до музейних експонатів, за якими людство намагається реконструювати власну історію та пам’ять.

Ці фрагменти випуклі, тому, тримаючи книгу у руках, ти не можеш випустити з голови той факт, що історія не цілісна і оповідачеві не варто беззастережно вірити у всьому.

Уважні читачі не залишили без уваги символізм обкладинки і по ходу читання розкривали його для себе. Авторка книжкового блогу @mind.beat Марина Шульц пише:

«Я постійно поверталась до обличчя на обкладинці, вихоплюючи нові й нові значення цього символу. Аж поки всі скельця не склалися у згаданий химерний вітраж, крізь який справді боляче дивитися на світ»

Паралелі, що перетинаються

В романі багато подій проходять наскрізною ниткою в різних часових площинах. Цю особливість тексту у своїй рецензії для ЛітАкценту розкриває літературна критикиня Ганна Улюра.

Наприклад, вона звертає нашу увагу на три епізоди, між якими можна провести паралель: троє атошників у палаті військового госпіталю — троє упівців в криївці — троє пристаркуватих сестер у батьківській хаті.

Авторка не хоче буквалізувати текст, будуючи просту причинно-наслідковість. Натомість вона воліє дати читачеві змогу самому знайти ці паралелі і розтлумачити їх. Відтак виходить багатошаровий роман для читачів різного рівня підготовки. Хтось прочитає захопливу родинну сагу, а хтось зчитає всі приховані сенси.

Геніальний задум чи хиба композиції?

Частина «Непроникне», в якій описується роман Віктора Петрова (відомого під псевдонімом В. Домонтович) із Софією Зеровою, колишньою дружиною його репресованого друга, стилістично та тематично дуже відрізняється від решти книги.

Пишучи її, письменниця використала прийом тексту в тексті, тому на 200 сторінок ми втрачаємо зв’язок із основною сюжетною лінією і поринаємо в історичну розвідку життя неокласиків.

Деякі читачі не сприйняли цей розділ як повноцінну частину роману і навіть не читали до кінця, а прогорнули, щоб скоріше дізнатися розв’язку основної історії. Інші ж оцінили задум, але воліли б прочитати цю частину як самостійний текст, а не історію в історії. Наталя Клименко (@ilatanka) ділиться враженнями про цей розділ у своєму відгуку на книгу:

«У найцікавіший момент я відчула, що в мене відібрали художню книжку й дали іншу — нонфікшн на тему, яка мене насправді чіпляє. В.Домонтович і Розстріляне Відродження. Але… Чому все відразу? Фікшн і нонфікшн? Сковорода, Пінзель, Баал Шем Това… і ще десятки письменників?»

Добре це чи погано: важко сказати. Але однозначним є факт, що такі романи в літературі завжди приваблюють увагу читачів і викликають дискусії. Одним із них також є і «Атлант розправив плечі», навколо якого десятиліттями не вщухають суперечки.

Амнезія нації

Загублене озеро Амадока — це насправді метафора про Україну. Наша історія — уламки міфів та легенд, розкиданих в пам’яті кожного українця. І ніхто не знає напевне, чи факти, в які ми віримо, є правдивими. Бо часто ми не знаємо нічого про тих, хто нашіптує їх нам і вкладає у свідомість.

Адже протягом довгого часу українці жили під владою людей, які прагнули знищити нашу історію, культуру та пам’ять. А пам’ять — це ми самі, тому її треба берегти. Бо, втрачаючи пам’ять, ми втрачаємо власне обличчя і забуваємо, хто ми є.

readmodo.com

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!