ЕТЮД ДО ПОРТРЕТА ЯРОСЛАВИ ШЕКЕРИ. НА СПОМИН.
Твоєї відсутності жовта приглушена повінь
Біжить у солодкі смеркання весни стрімголов.
Ярослава Шекера
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я дуже люблю нашу радосинську творчу молодь – неперевершеного, здається, лірика і несподіваного гумориста Тетянку Нарчинську, завжди замріяну Оксанку Самару, вишукану (оксамитову навіть!) пані Іринку Венжик, усміхнену, осяйну, легку, немов той весняний вітер, Іринку Кравчук (Ярину Мавку)… Зачарована я й повінню душі Максима Лижова і Максима Меркулова, Дмитра Лазуткіна і Дмитра Княжича, Оляни Рути та Лесі Горлової, Катрусі Міщук, малюнками яких зоріють до нас книжки багатьох радосинців. Люблю не лише насправді талановитих, але й безперечно шляхетних (мабуть, таки аристократи духу!) Дмитра Чистяка, Дмитра Княжича та Олексу Сінченка. Люблю трохи наче й зухвалі, але які ж цікаві урбаністичні дерзання Олекси Бика, дещо містичні білі вірші й оповідання Єгора Секірина. Надзвичайно близькі мені й білокрила дорога Юлі Дмитренко (Шутенко), й часами пекучі одкровення Світлани Шинкарук, у якої щось добре й вічне “дозріває під серцем степу”. Люблю кульбабково-рідну Золотоношу (так золотаво вона назвала свою найпершу книгу) Тетянки Винник, у якої обов’язково є місце Всевишньому, і навіть якійсь ритуальній сапі. А як подобаються мені поетичні сходинки вгору Даринки Гордійко і славні киця-бруднуля, метелики, акула і цуценя – герої творів Миросі Мовчун-Маслової!.. Люблю Олю Цвігун, яка своїм глибоким, щемким, доброоким внутрішнім зором вміє розгледіти у всесвіті щось таке зачаєне, неймовірне, чого ніколи не помітять інші митці, може, дуже вже зрячі і небайдужі люди. Щаслива творчістю Ніни Даценко-Сало – отими поетичними мініатюрами про кохання, оповіданнями про любов… до дитини, до людини, до України, до життя… Імпонує моєму внутрішньому духовному світові й ніжний лірик, добрий перекладач і відчайдушний багаторічний редактор нашого часопису “Радосинь” Наталка Позняк, яка так часто сама собі і швець, і жнець, і на дуді грець – такий собі крилатий Пегас, натхненна Муза і самобутній Поет в одній особі, хоча й давно вже має свого вірного й не менш талановитого муза, вченого й письменника Олександра Хоменка і стала багатодітною турботливою мамою для своїх доньок. Рідний моєму серцю й веселий, різножанровий, багатобарвний родинний тандем Яринки Черняк та Михайлика Трохима – навіть квартет разом із мамою та сестричкою Олександрою! Люба мені ще, може, трохи наївна, дещо дитяча спроба філософської лірики у Катрусі Коврик – тепер вже знаної української бандуристки та стрімке, відважне сходження на радосинському небі зіроньки надії Богданки Сахно, яка сьогодні поступово формується у серйозного українського вченого.
Добре знаю я й про те, як непросто долати мистецькі дороги Даринці Шевченко, Ані Багряній, Ганнусі Шевчук, Наталочці Донич, Вероніці Каверіній, Оксані Ковалівні, Олені Стельмах, зважаючи не лише на видатних літературних попередників, але й часто на власних батьків. І тому завжди так щиро тішуся вагомими результатами їхньої творчої праці. Як добре, що не загубилася, не стала блідою тінню брата, незабутнього нашого Олекси Радимира (Семенюченка) і Ганнуся Семенюченко. Як не була (слава Богу!) засліплена промінням творчого сонця знаних письменників, її батьків Дмитра Чередниченка та Галини Кирпи тепер вже теж не менш знана, обдарована художниця, поетеса, прозаїк, літературознавець, філософ, журналіст Оляна Рута. А як люблю великого радосинського дотепника і фантазера Володю Арутюняна й невтомного експериментатора, такого собі словесного еквілібриста Лук’яна Галкіна!.. Незмінно зачудована віршами Олесі Мамчич, новітні коломийки якої колись так вразили мене красою й довершеністю, які, здається, за силою й глибиною поетичного чуття можна порівняти хіба що з коломийками Лесі Українки 1901 року.
Так порадувала мене, разом подивувала й засмутила колись деяка надмірна самовпевненість і певна юнацька забудькуватість Ганнусі Гончаренко щодо тих, хто першим підтримав молодий талант. Десь давненько не зустрічається мені яскравий і, може, занадто самовпевнений Дмитро Ґалаґан. А хотілося б почути його нові літературні експерименти.
Приходжу до тебе –
як на прощу до незайманого гаю,
в якім невимушено
утікаю від світу
до джерела власної неповторності.
Вона висвічує крізь твою постать
уривками священих треб
і нескінченними
пошуками
себе.
Це вірш Ярослави Шекери. Радію, що у тому розмаїтому мистецькому морі вона ажніяк не загубилась. Знаю її вже дуже й дуже давно. І тоді, коли починали приходити в моє життя її перші вірші, я раптом відчула, що вже знаю цю трохи кумедну, славну, сором’язливу дитину, такого собі чарівного, лагідного ведмедика, бо ж якось так сприймала цю дівчинку-підлітка аж до тих пір, доки не розквітла вона в красуню-дівчину. І я раптом зрозуміла, що вже багато років десь поруч зі мною, у нашому багатомільйонному місті зростало це надзвичайне дитя. Бо десь із найпотаємніших глибин моєї пам’яті зринає мале дівчатко із вже не дуже-то молодим татом на якихось концертах, виставках, літературно-музичних вечорах. Це спогадування/пізнавання нагадало мені, як колись давно Леся Українка писала до Драгоманових про те, що, не бачивши їх багато років, спершу зрозуміла, що забула рідних їй людей, потім побачила їх, як у розмитому кінокадрі, далі ж усе чіткіше і, зрештою, радісно повідомляє родичам про те, що вони для неї вже ніякий не міф, а дорога, зрима реальність. Згодом приходили у моє життя картини Ярослави Шекери. І зовсім не важливо для мене було те, чи писала вона їх якимось чарівним пензликом, чи вирізала казковими срібними ножицями. Я завжди сприймала їх цілісно, як образ, як філософське узагальнення – і люди-свічки у “Сватанні”, і писанки Ярославині, і “Яйце-райце”, і “Зоря”, і “Крила”, і “Полум’я”… То тут, то там я бачила художні виставки Ярослави Шекери, яка, за визначенням знаних мистецтвознавців, поєднала колір із витонченим мистецтвом витинанки, осягнувши таїну (глибинну, підвладну лише їй, Ярославі Шекері) образного ряду. Але прийшло її мистецтво у мою душу лише тоді, коли на “Радосині” почула з її вуст:
Росинка на вершечку колоска…
Світ перелився у люстерко крихітне,
А сонце жайворонків випіка,
Що залюбилися у очі сині.
Я навіть напевно не пам’ятаю, чи саме ці рядки читала тоді Ярослава, але просто прийшов той час, коли я радісно, відкрито, безборонно пірнула у поетичний світ Шекери. Інколи мені чомусь здавалося, що у Ярославиному вірші ще не вистачає чогось важливого, інколи здавалося, що деякі її образи ніби повторюють давні знахідки народної творчості:
Росла собі калинонька,
Пишно розцвітала;
Із любов’ю дівчинонька
Долю вишивала.
Чомусь згадувалося, як колись побратим Лесі Українки Максим Славинський розповідав у одному з листів Олені Пчілці про творчість молодого тоді поета Валер’яна Тарноградського, що робив лише перші свої кроки в літературі, але мав великі амбіції щодо свого доробку, в якому ще й зміст, і форма бажали набагато кращого, а почуття було неначе десь вичитане. Але ж ні – заперечувала я собі – то лише здалося. Бо як тільки мої очі поринали у Ярославин поетичний текст, торкалися сторінок її книг – згодом Ярослава Шекера мала вже оригінальні збірки поезій “Кольорова тиша” ( Київ: Задруга, 1998) та “А небо журавками вишите” (Київ: Задруга, 2000), які, до речі, й проілюструвала сама, безмежно радуючи своєю самобутньою красою. Її вірші начебто дописувалися у якійсь черговій витинанці чи писанці, аплікації чи флоромозаїці.
Вона така різна, поезія Ярослави Шекери. Ось і справді якісь народно-пісенні мотиви, бо ж вона, як Василь Симоненко, по саме серце занурена у рідну землю, в рідне українське небо і Дніпрову хвилю. Це альфа і омега її творчості. І поруч така сподівана/несподівана мініатюра:
Вітер розлистив вербу…
Холод дарує…
Плач. Чому?!
Стогін не чує….
Як чисто, як своєрідно, як талановито живописує Шекера ледь помітні миттєвості, якісь, здавалося б, незначні зміни в природних явищах, у серці й душі поета (вірші “Зміна”, “Оновлення”, “Етюд”, “Межа”, “Тривога”, “Перевтілення”, “Кінця не буде…”).
Є у неї, як і у будь-якої іншої людини, якась своя офіційна біографія, де найпочесніше місце посідають батьки-науковці – відомий шістдесятник Василь-Микола Шекера (він колись узяв собі друге ім’я у пам’ять про загиблого на війні брата, символічно продовжуючи його земне буття) і мама Марфа (чоловік її так часто називає Мартою, тим самим знову й знову висловлюючи дружині свою весняну любов). Ярослава Шекера – переможець багатьох мистецьких конкурсів, лауреат престижних премій. Є гурток “Орнамент”, у якому вона багато літ вчила молодших за себе школярів мистецтву української витинанки, ставши зрештою (подумати тільки – у 13 років!) майстром традиційного народного мистецтва. Є безліч робіт, перші вернісажі яких батьки завжди влаштовували у рідній оселі, і які й сьогодні дбайливо зберігаються у невеличкій квартирі у звичайному блочному будинку київського Академмістечка…
Першу персональну художню виставку Шекера мала в 11 років, після того були експозиції у найпрестижніших залах музеїв, бібліотек, навчальних закладів. Ярославу пам’ятають і Галерея мистецтв Університету “Києво-Могилянська академія”, і Національний музей літератури України, і музей-квартира Павла Тичини, і навіть Центральний Будинок художника. А взимку 1999 року вона мала персональну виставку аж у Будапешті, що відбулася як подяка українців за допомогу угорців затопленому Закарпаттю. Ярослава Шекера – членкиня англійського дискусійного клубу та одна із письменниць-засновниць від 1992 року (разом, звичайно, із нашим керівником Дмитром Чередниченком) літоб’єднання НСПУ “Радосинь”, її мистецтво відоме читачам часописів “Україна”, “Жінка”, “Початкова школа”, “Основа”, “Київ”, “Молода Україна”, “Образотворче мистецтво”, “Соняшник”, “Радосинь”, газет “Жива вода”, “Зірка”, “Літературна Україна” і багатьох інших. З грудня 2001 року Ярослава була членкинею Національної спілки письменників України (Київська організація), а пізніше приєдналася до Асоціації дослідників езотеризму і містицизму (АДЕМ).
Від 1998 по червень 2003 року навчалася у Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка за фахом “китайська мова і література”. В цей період вона двічі побувала на стажуванні у КНР: з вересня 2000 по червень 2001 року в Чанчунському педагогічному універсиеті, з вересня 2001 по червень 2002 року – в Пекінському університеті мов і культури. Пригадую, як повернувшись з Китаю, захоплено розповідала нам про побачене. І навіть привезла мені в подарунок два “українські” браслети – жовтий і блакитний в охайному голубому шовковому мішечку. В той період я придбала собі симпатичну сумку з гобеленовим пейзажем і якимсь ієроглифом. А, почувши, що немало дівчат у ці роки одягали футболки з іноземними написами, переклад яких звучав, як “Бери мене!”, я засумнівалась у тому, ЩО ношу центром Києва і чи не будуть з мене люди сміятися. Ярослава уважно роздивилась, подумала і каже: “Доброзичлива сосна вітає вас!”. Отоді вже я радісно заспокоїлась.
…А ми, радосинці, колись були впевнені, що наша Ярослава вступатиме або на українску філологію, або на історичний чи обере фах художниці, стане українознавицею, музейницею чи дизайнеркою. Вона ж несподівано для багатьох обрала китайську мову. Я запитала її тоді, чи навчалась вона у китайській школі (є у Києві такий знаменитий навчальний заклад), Ярося усміхнулась і відповіла: “Ні, я ніколи не вчила китайської. Просто так після школи захотілося…”. Ще студенткою (з вересня 2002 року) почала викладати. Її авторським курсами були “Історія зарубіжної літератури” (китайська) та спецкурси: “Лінгвокультурологічна інтерпретація тексту”, “Методологія художнього перекладу”, “Основи етимологічного аналізу”. З вересня 2003-го по травень 2010-го Ярослава Шекера працювала асистентом кафедри китайської, корейської та японської філології Інстиуту філології КНУ ім. Тараса Шевченка.
Не переставала дивуватися, як ця людина стільки всього встигала зробити, освятивши кожен новий здобуток своєю любов’ю й натхненням. Я вже “втомилася” дивуватися, коли зрозуміла, що й китайську та японську мови (“китайську грамоту”!) вона вчить, власне, не так давно. Пише все нові й нові наукові праці, ось дерзає упорядкувати антологію китайської поезії, написати (чи не першу українську?) історію китайської літератури. Я й незчулася, коли 2007-го наша Ярославка захистила кандидатську дисертацію «Ґенеза та функціонування художніх образів у китайській поезії доби Тан (VII – X ст.)» зі спеціальності “література зарубіжних країн”. З травня 2010 р. і до останнього часу Я. В, Шекера була доценткою тієї ж кафедри. Крім того, з вересня 2002 р. до червня 2012 року викладала у Київському університеті східної лінгвістики і права (від 2004-го він зветься Університет “Східний світ”). З вересня 2012 по червень 2014-го була доценткою кафедри сходознавства Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”.
І робила нові книги – 2003 року у Київському ПВП “Задруга”побачили світ поетичні переклади Шекери “Танське небо: Китайська поезія доби Тан”. Пізніше Ярослава спільно з Наталією Коломієць видала кілька томів Хрестоматії китайської літератури, а також уже самостійно – навчальний посібник “Китайська література VII–XIII століть”.
Її роботи завжди вражають грунтовною передмовою, коментарями, характерним оригінальним художнім оформленням авторки. А виступи на сходинах “Радосині” постійно перетворювалися у маленький театр. Ось викликає Дмитро Чередниченко Ярославку до мікрофона. І, доки вона йде зі свого місця, він мітує щось начебто китайською. А, коли вже вона піднялась на сцену, усміхнулась, просить: “Ну, скажи нам щось китайською!”. – Вона проказує. А потім читає. Свої вірші, часом щось із написаного разом із чоловіком – журналістом і фотографом Олександром Хоменком (до речі, у нас в “Радосині” два Сашка Хоменка: “старший” – це чоловік Наталки Позняк, а “молодший” – Ярославин Сашко). І ті твори зазвичай писалися ними порядково – щось ВОНА, а щось ВІН. Виходило дуже симпатично й дотепно. Але найцікавіше завжди було попереду, адже, читаючи свої переклади з китайської, вона не тільки докладно коментувала те, що перекладає, творила такі собі міні-лекції про китайських письменників, обо’язково озвучуючи і оригінали творів.
Тут знову згадую Лесю Українку і те, всебічно опрацьовувала свої літературні проекти. Адже колись все просила свого доброго приятеля видатного вченого-сходознавця Агатангела Кримського надсилати їй монографії й дисертації за потрібною тематикою. Він надсилав, а вона відповідала: “Мало!..” Він знову надсилав, а вона просила знову… І написала зовсім невеличку драматичну поему “В катакомбах”. Думається мені, що і наша Ярослава також сповідує цю неписану теорію айсберга, коли справжніх напрацювань і осмислень набагато більше, ніж сторінок у тоненьких ошатних її книжечках, ніж отих декількох десятків її картин, які можна побачити на черговому вернісажі.
Але крім оцієї, офіційної, більш видимої для оточуючих біографії, вибухає, шумує, палахкотить поруч біографія її душі, яку так непросто вкласти у звичайні анкетні рамки, у скупі рядки документів. Адже вона так любить подорожувати і вже зазирнула у безліч куточків світу, об’їздила всю Україну. Змалку бере участь у всяких календарних святах. Збирає гурт друзів, прихоплює свою сопілку і йдуть колядувати, щедрувати, бажати добрим людям щастя й усяких гараздів. А ще збирає вдома своєрідний літературний салон, де п’ють чай, читають вірші, гомонять про літературу…
Як же їй усе те дається і вдається? Як долає вона проблеми, буденність, звичайні клопоти, нашу українську вайлуватість і лінькуватість? Свідчить батько: “Ярослава дуже раціонально розподіляє свій час. Кажуть, друзі й телевізор – то його злодії. Та крайнощі – непевне діло. Були і є в неї подруги, та їх небагато. З кимось відвідує цікавий цикл лекцій, з кимось – нові виставки, а з кимось – і по деревах лазить. На теревені час не витрачає. Може, тому і знайшла час, щоб підготувати для наукового журналу статтю про систему образів у сучасній китайській поезії, створити кілька десятків малюнків до українських поезій, покладених на музику, освоїти гру на сопілці…”. До речі, вчитель Ярослави-сопілкарки теж наш радосинець – поет, композитор, педагог Віктор Лузан, який і моїх онуків (“радосинів” Андрійка та Дмитрика, як називає їх Чередниченко) навчив сопілкувати. І сьогодні Ярослава грає не лише на традиційній українській сопілці, а й на усяких (часто невідомих нам, непосвяченим) старовинних і сучасних китайських дудочках. І гарно ж грає!.. На “Радосині” постійно виграє теж. А як гарно пише про музику:
Затремтіла сопілка…
Шепіт ніжного вітру,
Мила пісенька бджілки
Задзвеніли в сопілку
Переливами літер…
Здається, вона щасливо уникла такого обов’язкового для митця періоду літературного учнівства, бо її батьки, вчителі, наставники зуміли правильно спрямувати духовний розвиток цієї талановитої дитини. Вона уникла і якихось прямих повторів, епігонства, крайнощів, але наситила свою поезію усім отим, що несе її душа щодень, бо ж її власна праця на теренах образотворчого мистецтва, її заглиблення власне в мистецтвознавство, у мовознавчі, літературознавчі, історичні пошуки постійно виховують і піднімають її особистість у високий духовний космос. Її життя було по вінця наповнене подорожами, спілкуванням, творчістю, навчання, коханням, любов’ю до сина. Якби здоров’я не підводило, то до сьогодні обов’язково була б завершена робота над докторською дисертацією. Потенціал у нашої Ярослави був грандіозний. Я часто питала у неї: “Коли ж зробимо Твій творчий вечір?” – вона, всміхнувшись, відповідала: “Нехай Тарасик трошки підросте!”. Прибігала з дому, відпросившись у батьків і чоловіка, сідала з ноутбуком десь у задньому ряду, прислухалась до ходу чергового вечора чи до виступів на щомісячних заняттях, тихенько перевіряла чи дописувала необхідне у своєму комп’ютері, іноді щойно написане “здавала у пам’ять” і виходила наперед щось прочитати. Чи не востаннє прибігла на творчий вечір нашої радосинської молоді у Національному музеї літератури України. Знову сіла позаду. Її кликали на сцену, а вона сказала, що потім, колись… Таки сфотографувалася тоді з посестрами.
Але 17 червня 2019 року громом вдарила звістка: після інсульту зупинилося серце 37-річної Ярослави Василівни Шекери. Це потужний зловісний удар не тільки по її родині, по нашому літоб’єднанню, по всім її друзям-письменникам, вченим, вузівським викладачам, студентам та аспірантам, які були поруч із нею всі ці роки, а й по усій українській літературі загалом, по українському перекладацтву, по дослідженнях китайської літератури в Україні. Попередньо мій есей про Ярославу готувався для майбутньої книги про літоб’єднання “Радосинь”, коли ще ніхто не міг і подумати про те, що ми втратимо такого друга.
…Іноді письменник наче передчуває свою долю і якимись відчайдушно-безстрашними рядками обпікає білу сторінку:
Час тебе заховав під легким новорічним плащем.
Помандруймо у вирій, де клопотів зимних немає!
Я так хочу удвох – до пташок, до зірок і до щему,
І у ніч золоту, що горіти для нас починає…
Але що бистрий лет, забаганки, цілунки, листи,
Коли сонце встає і життя не по нотах гойдає?!..
Поміж сенсів, миттєвих вражінь залишаєшся ТИ,
А світи, і планети, й блакить опиняється скраю…
Можна, я присусіджуся до новокрилля твого?
Унизу миготітимуть очі, проблеми і люди…
…По той бік піднебесся гримить невсипущий вогонь,
І померлий годинник
навіщось
бреде
у нікуди.
“Вона пише як малює, а малює як пише”, – сказав у передмові до першої поетичної збірки Ярослави Шекери керівник літературного об’єднання “Радосинь”, знаний письменник і літературний педагог Дмитро Чередниченко. Саме так усі ми, ті, хто добре знає Ярославу, завжди говоримо й думаємо про неї.
Дерев незрушні витинанки
Ридають на блідому тлі;
Прозорі синяві фіранки
Спускає вечір на крилі…
Справді ж бо – пише як малює:
Яке химерне це сплетіння:
вечірній парк, дерева й… ти.
І сиплють гайворони тіні
На зіткані з гілля мости.
І ти стоїш у позолоті
Смеркання, весен, втоми дня…
А я – замислилася: хто ТИ,
Що в небо прагнеш навмання?!
Старенький парк. Летить Шевченко
У вирі листяних надій.
А нам – лиш бавитись тихенько
В піщаних замках при воді.
І це неправда, Ярославо, що у нашому новокриллі Тебе немає поруч! Ти щодня проростаєш у наших серцях своєю неповторно-дитинною усмішкою і віршами:
С-ві
Я інколи в тебе вростаю
Краплинками сну і веснянками;
Як вільна твоя полонянка,
На крила беру – і до раю,
Де в піжмурки граємо мревом,
В якому – лиш ми, лиш удвох!..
Тихцем позираю, як Бог
До Всесвіту молиться ревно.
Сміюся, зітхаю з тобою –
Невже я СЕБЕ розтрачаю?!
Не дай же сліпого відчаю,
А квітами жити – до болю!..
Я дихаю, сню лиш тобою –
Де любляться пари зірок.
Там заздро зітха Доброок
І нас покрива
світляною габою.
“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/