Алла Диба. Дещо про щасливу/нещасну жінку Лесю Українку та чоловіків у її житті

1036

28  лютого 2020 року в «Українській літературній газеті» було опубліковано статтю Насті Сукач «Чоловіки Лесі Українки: Секрети особистого життя великої жінки» [6]. Названа публікація починається з провідної фрази, у якій, крім усього іншого, прозвучали слова про те, що Леся Українка «така нещасна в коханні», а далі абзац за абзацом авторка статті намагається розшифрувати всі оці «секрети» й «нещастя», постійно посилаючись на біографів найбільшої поетеси України. Я – один з таких біографів, знайома майже з усіма, хто працює за цією тематикою, а, отже, знаю напрямки їхніх досліджень і конкретні роботи, хотіла б дещо заперечити п. Сукач, а щось уточнити чи й спростувати.

По-перше, загальне враження таке, що людина поставила основним стрижнем тексту те, що всі ті, кому письменниця симпатизувала, були якісь не дуже-то варті її уваги й любові (до речі, подібна тенденція була і в радянський час. Розділяли китайським муром Лесю Українку з її батьками, братами й сестрами, друзями, коханими. Тоді ми в музеї Лесі Українки почали збирати матеріали про Славинського, Мержинського, Квітку. І робили виставки, публікації, як заперечення цих хибних тез). І фактично усі ці люди були відносно Лесі Українки якимись там «зрадниками». Цікаво, кого і що зраджували вони? Колись, переглянувши в театрі спектакль за п’єсою Неди Неждани «І все-таки я тебе зраджу», я побачила подібну тенденцію в творі. І дуже конкретно поговорила про це з авторкою. Писала про це і у одній зі своїх статей. Вона мої зауваги зрозуміла. Але і я зрозуміла її, бо Неждана писала художній твір, а, отже, все, що не принижує нашу патронесу, має право на життя, як художня вигадка, мрія. Адже, коли Лариса Косач має одне з найтяжчих загострень хвороби, готується до операції на хворій нозі, переживає страшні, болючі ін’єкції, вона на сцені… танцює. У цьому є надзвичайно потужна складова художнього задуму, бо хворій людині постійно це ввижалося, снилися танці, які їй довелося покинути тоді, коли почалася її пекельна війна з хворобою.

Але у реальному житті все було трохи по-іншому. І неприпустимо популяризаторам життя і творчості Лесі Українки використовувати чиїсь літературні фантазії, як документ. Ми, дослідники-біографи, добре знаємо про те, що фантазійний сюжет Івана Драча зі сценарію художнього фільму «Іду до тебе» про «зраду» Сергія Мержинського і його «любов» до іншої жінки (тут – Віри Крижанівської-Тучапської) постійно мандрує у безлічі всяких статей та «документальних» художніх творів. Переповторений він і у статті Насті Сукач. Вона пише: «Тут [у Мінську 1901 року. – А. Д.] стало відомо, що кохання Лесі [мені завжди страшенно «подобається» це панібратство нащадків до нашої патронеси! – А. Д.] нерозділене. Сергій кохав іншу жінку» [6]. Це й справді алюзія до Івана Драча, але ажніяк не те, що було насправді. І про це я свого часу докладно розповіла в багатьох своїх публікаціях про Сергія Мержинського та в есеях «Він був другом її ідей» (Леся Українка і С. Мержинський)», «Суб’єктеса» (В. Г. Крижанівська) та «Людина великих здібностей і знань» (П. Л. Тучапський)» у книзі «Сподвижнки: Леся Українка у колі соціал-демократів» [2, с.23 – 41; 42 – 52; 53 – 71], де докладно пояснила те, що нам відомо про дружбу Лесі Українки з Сергієм Мержинським та подружжям Тучапських, найближчих друзів Мержинського. Адже ці люди були знайомі давно. Лариса Косач мешкала в будинку № 97 на Маріїнсько-Благовіщенській (тепер Саксаганського, де зараз Музей Лесі Українки), а подружжя Тучапських (спершу це був невінчаний шлюб, а згодом, у в’язниці, перед відправкою на заслання, вони обвінчались, щоб виїхати разом) мешкало у дворі, у флігелі будинку № 97. З Павлом Лукичем Л. П. Косач поєднувала щира приязнь, не менш тепло спілкувалась вона і з Вірою Григорівною. А хвороба і смерть дорогої людини ще більше поріднила їх.

Настя Сукач також стверджує, що «Олена Пчілка недолюблювала Максима [знову фамільярність з боку дописувача. Потрібно писати – Максима Славинського. – А. Д.]» [6]. Треба б знати щось більше про Олену Пчілку. Знати її запальний характер. Знати, що вона оплесками не зустріла ЖОДНОГО З ОБРАНЦІВ СВОЇХ ДІТЕЙ. Але це не говорить про те, що вона їх відкинула навічно. Приглядалась, прислухалась. Звикала. А потім дуже любила і Михайла Кривинюка (чоловіка дочки Ольги), і Юрія Борисова (чоловіка дочки Ізидори), і Климента Квітку (чоловіка дочки Лариси), а за так рано померлою Олександрою Судовщиковою (Косач, дружиною сина Михайла) плакала, може, не менше, ніж за своїм первістком Михайлом. Так, коли Максим Славинський затримував вичитку верстки (а він в той час закінчував реферат в університеті, зрештою успішно подолав два факультети!), вона зопалу могла назвати його «свинею», але, між тим, оточила його, сироту, найбільшою материнською теплотою та увагою. Так, вона могла у якомусь творі «вщипнути» Славинського чи будь-кого, начебто звинувачуючи у якихось «зрадах», але подивімось їхнє листування – доостанку незмінна приязнь і у Лесі Українки, і у Олени Пчілки. Саме Косачі переживали усілякі тяжкі моменти в житті Славинського, вони підтримували його й тоді, коли він був трагічно закоханий у співачку Надію Забелло (в одруженні Врубель), коли рятував дружину Марію від кісткового туберкульозу (ділився своїми переживаннями саме з Косачами! Бо вони були йому «родичами»). А між ним і Лесею Українкою – перша, напівдитяча закоханість. Ми ж не стверджуємо, що провесна – це вже весна, а передчуття кохання або юнацька закоханість – це вже любов чоловіка/жінки в усіх її глибинних проявах, включаючи всі прояви подружнього життя. Так, Леся Українка в період найбільшого спілкування з паном Максимом написала дуже симпатичні ліричні проезії, присвятивши йому. Але так само робила вона і в період приязні з Нестором Гамбарашвілі, про які п. Сукач говорить: «Їхні стосунки були більш, ніж дружніми. Про це говорять біографи письменниці. А також такі свідчення давала сестра Лесі Ольга» [6]. Отож знову питаю: хто свічку тримав? І хто де бачив (включаючи свідчення Ольги Косач-Кривинюк [3]. Переглянула, до речі, свідчення сестри про всі симпатії Лесі Українки. Ніякої «полунички» нема! Конкретні згадки про якісь інтимні речі у спілкуванні Нестора Георгійовича і Лариси Петрівни? По-перше, хай би уявили собі той час, звичаї, поведінку цих людей, густонаселену квартиру у Києві на Назаріївській, де у вітальні спить мама – Ольга Косач-старша (часом приїздив і батько – Петро Косач), у сусідній кімнаті сестри, в маленькій – брат Микола, ще в одній Лариса, а десь і кімната, яку винаймає у Косачів пан Нестор. Сюди ж могли приїхати й інші члени родини – ще одна сестра, брат Михайло з дружиною. Там навіть «гратися» в любовні ігри було ніде та ніяк. Ще одна обставина – у Лариси Петрівни одне з найтяжчих загострень хвороби, вона часто прикута до ліжка, їй роблять дуже болючі ін’єкції, вона ледь пересувається на милицях, готується до операції на нозі. Так, стосунки з Н. Гамбарашвілі прекрасні, так, вона пише надзвичайної краси вірші… частіше лежачи в ліжку й споглядаючи дерева та небо крізь вікно.

Навіть іноді бачимо неправильні граматично фрази: «[…] він [Гамбарашвілі] одружився на багатій дівчині» [6], де має бути українською – «з багатою». Та не була ж наречена п. Нестора дочкою олігарха! Якби одружилися з Ларисою Косач, то він потрапив би в, мабуть, ще заможнішу родину. Але ж їхня доля була іншою. І ні про яку «зраду» тут не йдеться. А те, що у Косачів могли жартувати про це, то вони ж усі взагалі були великими жартівниками. І якось дивно звучить фраза, що тяжко переживаючи зраду, вона «[…] відправила Несторові десятки листів, які він залишив без відповіді» [6]. А що тоді може означати те, що Леся Українка саме в цей період вибачається перед Гамбарашвілі за те, ЩО ВОНА ЙОМУ НЕ ПИШЕ???

У названому тексті немало фактологічних помилок, які вже ніяк не сплутаєш з особистісним сприйняттям автора статті якихось епізодів життя Лесі Українки. Бо коли це у батьків Лесі Українки з’явився маєток на Київщині? Це п. Сукач теж «біографи» письменниці розповіли? Знаю маєтки родини Драгоманових-Косачів на Полтавщині, знаю у Мглині на Північній Чернігівщині (тепер Брянська обл. Росії), де мешкав дід Лесі Українки Антон Косач та сестри Петра Антоновича. Знаю Колодяжне на Волині. А на Київщині? Це вже «наукове відкриття», панове!

Сергій Мержинський, виявляється, був представником не київської і не мінської соціал-демократичної організації, а кримської! Теж відкриття! Ще важливе «уточнення» від п. Сукач: «Упродовж 1901 року Леся Українка 4 рази їздила до Мержинського» [6]. Ого! Це за два неповні місяці – і чотири рази!? Насправді ж тричі їздила у 1900 році – лютий, березень, вересень, а з 7 січня 1901 року пробула у Мінську до 5 чи 6 березня (С. К. Мержинський помер 3 березня), і, поховавши його, разом із М. В. Кривинюком (тоді нареченм сестри Ольги) повернулась до Києва. Про це я докладно розповідаю у своїх публікаціях в періодиці та в есеї «Побратим (Михайло Кривинюк)» у книзі «Сподвижники» [2, с. 72 – 83]. До речі, новітні «розслідувачі» не втомлюються також повторювати, що С. К. Мержинський був студентом Київського університету Святого Володимира. П. Сукач про це говорить стримано, що вчився він у Києві. Отож Сергій Костянтинович Мержинський ніколи не був студентом Київського університету. Дружив з багатьма студентами, співпрацював з ними в гуртку. Закінчив Київське реальне училище й почав навчання у Харкові  в сільськогосподарському інституті. Загострення хвороби змусило покинути навчання. А позаяк у царській Росії ніяка хвороба індульгенції від армії не давала (багато хто мусив служити навіть серйозно хворим, що часом призвуодило до загибелі), а гроші на лікування потрібно було заробляти самостійно, отож хворий Мержинський, який перебивався приватними уроками й публікаціями в періодиці, був дуже радий, коли йому запропонували місце служби у Державному Контролі Лібаво-Роменської залізниці у Мінську.

Ще одне незрозуміле нам, дослідникам Лесі Українки, твердження: «Коли Климентій був першокурсником, Леся виступала в Київському університеті». Це знову «відкриття» у науці про Лесю Українку. Ми знаємо, що вона виступала у Дерпі (Тарту) – читала вірші на зібранні українського земляцтва. А до Київського університету іноді ходила на лекції знаменитих професорів, як вільний слухач (не доповідач!). Зокрема, на лекції… з хімії… Отже, зовсім за інших обставин Лариса Косач познайомилась із Климентом Квіткою. І ми про ці обставини добре знаємо. Про це писала і я, і Тетяна Третяченко, і завідувачка Київського музею Лесі Українки, літературознавець, музикознавець і музеєзнавець Ірина Щукіна. Вона ж автор надзвичайно вагомих наукових розвідок про Нестора Гамбарашвілі.

Ще одна теза: «У Криму вони [Лариса Косач і Климент Квітка. – А. Д.] й одружилися, без рідні і святкувань, запрошені були лише свідки» [6]. А чим тоді таким особливим приваблює киян і гостей столиці скромна церква Вознесіння Господнього на Деміївці? Навіщо тоді Лариса Косач (тепер Квітка) писала лист-розшифровку  до матері від 7 серпня 1907 року [4, с.210] з Великої Підвальної (Ярославів Вал), № 32, кв. 11 (будинок у дворі) з повідомленням про те, що вони з Климентом Васильвичем обвінчалися «без оглашенія», мали весільний поїзд у трамваї. До речі, церква та була особливою – мала «українські ікони» та священика, дуже прихильного до українства. А з ними в той день були свекор (рідня, хоч і нова) Олександр Карпов, Петро Тесленко-Приходько – чоловік тітки Лесі Українки Олени Косач (хіба не рідня?), кузен Світозар Драгоманов (теж точно «не родич»!) і один з найближчих друзів письменниці, боярин на тому весіллі, лікар Максим Мережинський (про нього і  цю подію я докладно розповідаю у своєму есеї «Той, хто тримав вінець (М. І. Мережинський)» [2, с. 84 – 96]. Знаємо ми також безліч інших сюжетів про те, як вирішувалась доля цього шлюбу. І не батьки (як стверджує дехто) спонукали молодят офіційно зареєструвати шлюб, а те, що правник Квітка, порушуючи закон, міг просто втратити роботу – засоби до існування.

Щодо фінансових питань, то багато що зафіксоване в листах Лесі Українки її родини та інших документах. Бо письменниця, постійно одержуючи кошти від батьків, звітувала про те, куди вони використані. Так, у Климента Квітки було невелике жалованіє, як тоді говорили, майже не було гонорарів у Лесі Українки, не дуже вдало вела домашнє господарство свекруха Лариси Петрівни Феоктиста Семенівна Карпова, але якось родина виходила з тих ситуацій. Робили те гуртом, толокою, узгоджено. Навіть з родинних коштів організували наукову експедицію для запису народних дум від кобзарів 1908 року. Забезпечували лікування і Лариси Петрівни, і Климента Васильовича.

А той, хто стверджує про якусь «зраду», про муку, принесену в життя Лесі Українки коханням до Сергія Мержинського, нехай читає її лист до доброї знайомої Віри Александрової: «[…] болезнь и смерть измучили меня, а не самое чувство, которое давало только счастье нам обоим […]. Мне всегда казалось, что это лучшее чувство, на которое я способна, и я не стала бы подавлять его в себе, если бы оно явилось в другой раз» (Лист Лесі Українки до Віри Александрової з Сан-Ремо від 3 – 16 березня 1902 року) [5, с.473].

Вона витримала все. І не відкинула нового почуття, коли в її життя прийшов Климент Квітка, підставивши свої люблячі руки-крила у пекельному для неї 1901 році, по втраті Мержинського, коли вона була знову прикута до ліжка, коли часом ішла горлом кров (гіркий спадок від Мержинського, який умирав від відкритої форми сухот). Вона доживе навіть до того, що майже тендітний Кльоня іноді навіть носитиме її на руках. У них будуть різні моменти в співжитті, але, за її ж твердженням, вона ніколи не пожаліла про те, що вони з ним поєднали свої долі. Звичайно ж, дуже важкою проблемою були хвороби обох, коли то Лариса Петрівна рятувала Климента Васильовича, то він її. Непроста ситуація була у них і з свекрухою, Феоктистою Семенівною Карповою, і з побутовою невлаштованістю, і з постійною відсутністю достатньої суми грошей. Були в них і справжні трагедії. Наприклад, коли ці люди забороняли собі стати батьками, бо ж була загроза передати свої хвороби дітям. Але вони таки змогли зреалізувати своє батьківство. Це і те, як Леся Українка піклувалася про своїх молодших брата і сестер. І те, як вони піклувалися про Марусю Собіневську (пізніше Бешкурову), яка офіційно була прийомною дочкою названих батьків Климента Квітки Феоктисти та Олександра Карпових, але багато в чому стала дочкою молодших – Лариси та Климента Квіток. Про це я розповідала зокрема у своїй документальній повісті для родинного читання «Далека принцеса»  (розділ «Сто рябеньких квасолинок») [1, c.58 – 62]. Мені особисто вдалося побачитись з Марією Бешкуровою у Кисловодську в 1980-х. І те, що вона розповідала про їхній спільний побут у Києві й на Кавказі, спростовує твердження про те, що якісь (які? хто?) біографи «вважають, що пристрасті між парою не було» [6]. Цікаво, хто це з тих біографів свічку біля них тримав? І чи багато з нас згадує іноді твердження лікарів-фтізіатрів про те, що люди, хворі на туберкульоз, чи не найбільш пристрасні?! А чи не знають вони, що з віком кохання часто тримається не на миттєвому захопленні, а саме на глибокій дружбі, довірі, опіці (про це теж розмірковує п. Сукач, якось зневажаючи вибір Лесі Українки)?!

Дуже несерйозно посилатися (чи використовувати будь-яким іншим чином), як на аксіому, на авторський художній твір, бо особистісне бачення автора якоїсь чергової публікації, його художній замисел і втілення далеко не завжди може відповідати документальній правді життя, тим паче в розшифровках «секретів» особистого життя цієї незвичайної людини. А ЖИТТЯ ДУШІ – це далеко не завжди ЖИТТЯ ТІЛА. Іноді оргазм тіла відбувається одночасно з оргазмом душі. Але зовсім необов’язково, щоб у Лесі Українки вони завжди діяли водночас. Душевний шквал емоцій може бути набагато потужнішим, ніж навіть той оргазм, який переживають пересічні люди, які часто називають це майже механічним «займатися (!) любов’ю». У Лесі Українки все це прострілювало в першу чергу крізь душу і мозок. І той вибух народжував її геніальні твори. Той свій стан вона досить докладно описала, назваючи його «демоном», сильнішим за всіх інших. Саме тому вона і кохала, і творила набагато сильніше, пристрасніше за інших людей.

І ніяких особливих «секретів» у тексті журналістки Насті Сукач нема. Хіба що конспективний, тезисний виклад з безліччю фактологічних помилок. Так само, як і безлічі інших, часто безіменних авторів, які розплодили десятками подібні «відкриття» в інтернеті, розповідаючи казна про що, ще й ілюструючи ті свої «шедеври» кадром з фільму «Іду до тебе» (актори Алла Демидова та Микола Олялін), з братами Михайлом та Юрієм, як «коханими» Лесі Українки. А на одній зі світлин Сергієм Мержинським названий  друг Лесі Українки Орест Остроградський. То невже ж усі оці «перлини» ми маємо безоглядно використовувати, як документ? Натомість, особливо звертаючись до життєписів наших видатних, маємо пам’ятати слова Тамари Коломієць:

 

Гарний звичай мусульмани мають:

До сусіда ставши на поріг,

Перед входом в житло залишають

Черевики з порохом доріг.

Азіати… А скажіть, хто ми,

Коли в душу лізем з чобітьми?..

[1, с.67].

 

Якщо ж ліземо, то перетворюємося на пріснопам’ятного Олеся Бузину, розсіюючи Україною нове антиінтелектуальне сміття.

 

Основні джерела:

  1. Диба Алла. Далека принцеса//Українська мова та література. – Число 15 – 16 (127 – 128), квітень 1999, – С.41 – 80;
  2. Диба Алла. Сподвижники: Леся Українка у колі соціал-демократів. – Київ: Основні цінності, 2003. 173 с.; 32 с.фото (Сер. “Спадщина”);
  3. Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка. Хронологія життя і творчости/Репринтне видання. – Луцьк: Волинська обласна друкарня. – 2006. – XVI с. +928 с.: іл. 13 с. (Проект «Літературна скарбниця»);
  4. Леся Українка. Зібрання творів: у 12 т. – Київ: Наукова думка, 1979. – 696 с.;
  5. Леся Украинка в воспоминаниях современников/Составление, вступительная статья и комментарии Александра Дейча. – Москва: Художественная литература, 1971. – 512 с.; іл.;
  6. Сукач Настя. Чоловіки Лесі Українки: Секрети особистого життя великої жінки//Українська літературна газета. – 28 лютого 2020 р., с.5.

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!