Аделька й Адам

 

В’ячеслав МЕДВІДЬ

Ще й не засвіт, а стара Аделія зготовлюється вибредати зі своєї велетенської квартири. Ледь-трохи, і заворкотять машини, підвозячи до тротуару базарове. З тих старих, проіржавлених низом рафіків, розбехканих жигулів і москвичів вигрібаються й жінки-торгашки, – кожній належить розпорядитися своїм, здавен одведеним місцем.

«Ці жінки розпочинають життя держави», – звично собі нагадувала Аделія, чимчикуючи довжелезним коридором до кухні, не забуваючи відщіпувати поприклеювані з учора папірці; відчинити двері; прийдуть подружки; заварити каву; поставити чашки. Бо Аделія серед тутешніх найбагатша.

Та й хіба не цього разу аж не повмирали зо сміху. По кавуванню Євгенія й Дора вийшли на прохід до лавочки під вишнями у їхньому гарнюньому дворику. Та й. А це ж ми знову були в Аделі. А й каву пили. А хіба ми були в Аделі. А хіба ми пили каву. З усіх них трьох тільки Дора киянка звіка, а проте ввикла й собі: кава, філіжанки, дякую. Бо треба ж якось догоджати одне одним. Зминулося, коли ще її дєдушка Йсак тримав лавку з віконечком у вулицю.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«І вчора забулися каву випити», – аж немов звеселіло подумала, зіпершись попри газової плити, на якій зсиротіло красувалася жезла, що її подарувала за Польщі бабуся Аделя.

Зазирнула у жезлу, сподіваючись на якусь несподіванку, але ж ні, – учорашній зашерхлий хуз попелясто визиркував зо дна. А таки ж подружки пили каву. Чи й ні.

Заллє ось водою, хай трохи збульчицця на вогні, та й на ковтків зо три стане. Така тобі полковницька кава.

От диво,– чи це від щоденного читання; твоє життя мов уже десь кимсь описане, оповідане. Хоча й ні, чогось бракує в тих історіях. З цією думкою почвалала до свого лігвища, оберігаючи зверху і знизу долонями чашечку з граминою несолодженої кави.

Впроти вікна підмостя таке, різьбленими дубовими лиштвами облямоване; ще чоловік змайстрував; вазоновий сад тут у неї; і крісло, червонястою шкірою обтягнене та вистелене гобеленовою плахтою. Тут тобі й затишок, і райочок немов. Світ оселі позаду дрімливо воркоче, потріскує десь при розсохлих дубових стояках дверей, – так не хоче розлучатися з усим, що для нього є ніч, темінь, аж таке немов забуття. Не звестися од крісла, аж поки той вуличний світ з притишеним уже гомонінням продавальниць і вранішніх прицінювачів не заполонить і цей світ, що перетримується кожним її обережним ковточком кавової юшечки.

Ледь одправа зору виднілася на навскісній стіні у тьмяно-золоченій рамі старовинна ікона,воїн у шоломі і з жезлом в одній руці, а довкола воїна світ то змалілий, а то приближений і до воїна, і до неї; а все якось боялася удивлятися, і лякало, і вабило, мов це вона десь посеред того мальовища возсідає і допрошується в воїна і всіх, хто довкола, якоїсь втіхи, права на присутність.Казав чоловік, як мене не стане, то ото твоя втіха і твоє багатство. Бо на ввесь світ така одна і однісінька. З церков хто-зна яких добута і порятована, і ще й кровію облита.

Та ось частіший шерхіт підошов тротуаром збудив од цієї намари; на вулиці дочікувався інший світ та інші видива куйовдилися.

Причепуриться; крепдешинове плаття з короткими рукавцями, те, ще передвоєнне; білі туфлі на низьких каблуках; вив’язати косу під капелюшок, – та й вже напоготові.

Не вмикаючи світла, аж мов прокралася до коридорних дверей, звично торкнулася пучками іконки побіля дзеркала у темнавій різьбленій оправі з тумбою при підлозі, приголубила пучками лоба й вуста; а ще ці замки та засовки на дверях, що їх чоловік без міри поналадновував. За ці роки самотиною навчилася й навпомацки відчиняти одне за одним; перш засовки, а далі вже й замки. За його останніх років ще й штаба була важкелезна навскіс, та якось сама здужалася її відколупати; встид перед гостями. Хоч тих гостей горстка, Дора та Євгенія. А проте собі двері оці новіші, залізяні повиставляли. Що ж, – діти, онуки, правнуки.

Та й, – зоставайся, хатино, чи й не до вечора вже. Бо ще ці сходини долати, бетонні, високоступчаті, вичовгані, зі слідами бідовенького фарбування. Скільки б не човгала ними, а щоразу наче знанова, – дивина та й годі: усяка речовизна світу цього все перехитровує людину. Ось ми й знова не ті, що допіру. Ми посланці світу невпізнанного, хоч і творені вашими руками. Ми більш світ, чим ваші човгання й доторкування.

Так само придивлялася до цих поручнів і сходин, коли вперше сюди ступила. Ніщо не озивалося тоді до нової полонянки, – ця кам’яниця, ще царських часів забудови, немов нашіптувала: сюди увійдеш, а вороття то не буде. Та й правда, – дорога до Сінного базару, тепер зруйнованого; а ще й до Львівської площі, у скверику пересидіти; а далі – світ і світ, куди приступу не було. Знала, що низиною Хрещатик, а вліво, далечиною, й до Бабиного Яру недалеко; тою ж дорогою впростяж і Сирецький Яр. Якось було щось наснилося про той яр, але згадати аж ну ніяк; коли це дивиться в телевізорі середночі про той яр, що у війну там був концтабір. Тоді ж чоловіка поспитала, а він у сказ: тобі того знати не треба.

Не виходила, а випурхувала зо вхідних дверей до сонечка осіннього,до вітерцю у листячку вишневому, уже зготовленому до опадання; ще ось ступнути, не послизнувшись на подзьобаних кахлях невисокого підмурку коло вхідних дверей; ще зо кілька чеберяйців, і вона вже тут, поза мурами цього дому-прийому. Але й сягнувши щебенястої стежечки межи занедбаними подобами клумб, сама собі мов наказуєш: ось тут впинися, й ні руш.Бувало, за давніших днів і озирнеться до всіх вікон од низу й до високості, хоч тих поверхів не більш як штири; а в кожному віконищі як не вазончик, то чиєсь лице. Та на лиця й вазончики всяк свій час, – одколи ці війни і революції, люди почали частіше озиратися. Але ж як, – то спинившись прицінитися біля овочевого кіоска, то нагнувшись перев’язати шнурка на черевикові.

Простоюючи днями коло арочки у їхній двір, надивилася й начудувалася. Аж так і чоловік поучав, що ще не такі часи настануть, що бійся і озирайся, а будуть такі часи, що озиранням і рятуватимуться. Людина навиворіт свеї душі і тіла ходитиме.

Але й страх то давно вже не той. Ледь закине голову, хоч краєчком ока вхопить оте віконище з чорними запиналами, – бач, і не боїться, і не страшно, як то бувало. Та ж безволоса голова у прорізі запинал, мов закам’яніла, самі очі, погляд усепроникний і всеобіймаючий.

Аж була б спіткнулася об край вищербленої бетонованої плити, так хотіла з задертою головою ще трохи пройти, несучи радість нестраху. Нашіптувала завчені ізвечора рядочки з Вороного, – при світлі дня вони не так гнітили, аж мовби затишком зненацьким обдаровували. Під кожен дріботливий крок перепадало зо кілька слів, так наче вона собі музику якусь вигадувала: вони не вимерли, не згинули у тьмі,не відмінили їх віки, тисячоліття, як і давно колись, вони такі ж самі і нині, з початком двадцятого століття. Отта давніша поезія їй любилася більше, як ця, теперішня. Якимсь днем пішли на лавочки у скверик на Львівській, слухали цю молодь. Гітарки, сопілочки, щось читають, пританцьовують, з кашкетиками людей обходжають. То сиротам, то на війну. Бі-ідні діти. Ще й двоє слів докупи стулити не можуть, а вже в поміч усенькому світу. Дора й Євгенія аж ногами притупували, так їм ця вистава уподобилася. Але ж, – жоднісінького слова не зосталося в пам’яті, хіба на лиця трохи пригадувалися, – дівчатка миршавенькі, а хлопчурня таке щось, ні хлопець, ні дівчина.

Сиділа з випростаною спиною, услухалася не в те, оддалік говорене, а в щось у собі; отсе і є справдешній страх: допоминатися якогось спогаду; церква, костел, синагога, куди закрадалися малими не так з віри, як з цікавості. Так і є, – життя це не радість жити, це щоразу якісь змертвілі картинки, як і оця осьошня. Як і ота Фрося, що повз неї треба прокрастися, аби не втрапити у товстелезні шкельця її окулярів, туго припнутих хусткою до голови. Ще й коралі у два разки на темнуватій, защібнутій аж під шию блюзці. Та й ця спідниця немов брезентова, чобітки хромові з куцими халявками. І книжка в руках. Скільки знають її, усе з книжкою, цупко викутана голова, так рятується од несказанного болю. А бідний Кіндратович як гайне раннього ранку, то аж надвечір такими буслячими крочками вдибає у двір. А де ж це ви був, Кіндратович, і одкаже не йнакше: а був, був, аби подалі од цеї кагебістки. Так і прозивали тишкома, Кагебе Кіндратович.

Та цим разом нова радість стала; ще-но повторила останній рядочок – і нині, з початком двадцятого століття, – гадаючи ізвеселіло, як би то втулити в ритм і це двадцять перше вікування, а вже Фросина зі своїм стільцем карячкуватим парусиновим аж ген ізбоку; і ще їй ступенів із пару, та й висвободиться з-під арочки у той інший світ, що так вабить, але й нагонить сумовитий острах.

Але то її робота, то однісінька її радість і втіха побути хазяйкою цеї вулиці й цього закутка, а більше що ж. Агов, мовби сама собі вповідає од мови усіх оцих прийшлих і зайшлих, пані Аделія на сторожуванні.

Бачилися й якісь нові перекупки, не ті, що знала роками. Та й це котрась втіха. Бо ж як ті давніші жіночки були впросилися в хату, то й гунула чутка рядами: а пані Аделія багачка, там таке, там такого. І мебля, й картини. Відтоді нікого не впускала, лиш банками трьохлітровими воду виносила. То напитися, то для кропіння овочу. А нужду справляти, – то вбереглася будка попід залізяними гаражами з ямою вщерть, ще й на замочку діряві дверцята, а ключ то дістався їй. А що ж, – чоловік полковник. Така й шана.

Але й Фрося он хіба така бідна. Чогось тільки до Євгенії обзивалася. Однісінький погрібець на замку поза тими гаражами, що вгрузли у пагорб, і той за нею лишився. А з десяток гаражів і погрібців місцева влада зничтожила, – бути тут, кажуть, закутку для відпочинку діткам. А Євгенія й виповіла, що Фрося оповідала, – случай, каже, война, у мене запасу на три года.Ці сміттярі як не сказяться, баки зі сміттям викочувати аж на вулицю, бо машина не влазить ув арку. А там руками вибирати й односити у машину. Яка це халєра банки з прогнилими кришками укидає, аж сморід од тих розцяпаних огірків.

То, бувало, не кваплячись проковзувала попід аркою, ледь торкалася пучками вигорбілих цеглинок, випещувала подекуди дірочки округлі, оси там чи яка комаха собі кубельця гніздили; а як доводилося на ноги впасти, то й ціпком зучала що-яку щербинку, малюночка крейдяного, що дітки зоставили. Якісь трави, що їх сестрин онук доставив з країв далекезних, вживала, та й трохи очуняла, аж підстрибуючи походжала.

«Пані Аделіє, – ці молодші наче обзиваються, – заждалися вас, суша така, наче на голод, он кущі у скверику павутинням беруться».

Ці язикатіші, але й щиріші, та й не ображалася на приспівування: уже сонце на заході, вечерять пора, а в нашої твердоср… й на думці нема; аж і собі додумувала ту приспівку: доки стане, подумає, надійде пора, надійде друга.

А й хіба не так, – ці городські доки прочумаються, доки вибредуть на вулиці свого життя, то інші вже й під ворітьми: а осьде ми, пожалуста, й поїсти, і погризти. Цим разом належало їй самій пір’їнкою обцяпувати що-який фрукт, який овоч, бо ж ці новіші торгашки й потребували більшого, проте до хати не впрошувалися. Цих нужників-хатинок тепер не бракує по місту.

А далі що ж, – підоперти спиною цегляний вищерб, наче вона сторож на вході до їхнього двору; та й вікувати аж до заходу сонця. Ледь шию на вигин, і вже вичитуєш по буковці назву на підіржавленій табличці; воровського. Якимсь роком чи часом знов завітав сестрин онук, з якоїсь війни вертався, а так і не дозналася. А нащо, як тим війнам і ліку нема; як не війна, то голод; ось і тепер люди радіють, що така свобода, та майдани, та; а все всеодно водно: вигибає люд, і не знати ліку на вигиб. Не було якраз чим і годувати, – онучок усе чай та чай, та цигарка одна за одною, що й досі занавісочка на балконі пахтить якоюсь їдкою травою. А середночі хіба не раз скидалася й острашено дослухалась, – хрипи якісь, приспівування. То ж і самій не раз в’їдалося щось про воровського, про війська залізничні а чи які; славім ми, славім ми, славім на вєка жєлєзнодорожниє атлічниє вайска. Чи й далі ще: імєні варовскаво ми нє пасрамім. А за дня, наглитавшись терпкучого чаю та накурившись, якось аж лагідненько й з притиском, зіжмуривши очі, приказував, що не треба їм клопотатися про переміну назви; воровське воно і є воровське.

Десь там далі у скверику, чи й не навпроти колишнього Сінного, вистановили пам’ятника письменнику славетному, то Фрося перша дворові збори закомандувала, – перейменуємо вулицю та й годі. А на яку ж ти її перейменуєш, як що не вулиця, не будинок, то все у крові. Хіба не в їхньому дворику, не їхні чоловіки розстрілювали якихсь хлопців у вишиванках, а вони, обмотавшись занавісочками, зирили з вікон. А хіба не Фрося, обкутана шкірою і з зірчастим кашкетом на кучерявих патлах, стовбичила позад солдатиків, хіба не гукала «смєрть націоналістам».

А Кіндратович, це наче секретар зборів дворових, враз пропонує перейменувати вулицю на усіх нас, бо й ми жертви большевицького терору, бо не відали, що творили. Одна Євгенія покивувала головою; а за що ж мого забрали, він тіки-но якийсь бухгалтер, на розстріли не ходив.

Й так солодко поринати, аж придрімуючи, то в далекіші часи, чи й недавніші, – і ніщо не обзивається, не бентежить; дивишся очима пам’яті, аж душею взираєшся, і що раніше в’являлося аж кольровими видивами, то тепер хіба слово зрине, якесь перейнакшене, мовби не людське воно, або згук попідземельний, лякає і прикликає. Аж була записувала якось, слово чи речення ціле, та записане ще більше жахало, ставало такою мов інакшою мовою; говоріть тепер так.

От і знов збуджає голос невідь-звідки; пані Аделіє, ще води; а їй мариться, як мов із тих снів, – усе щось про воду, але й не згадає. Криничка її дитинства, заглядання, аж головою поза цямрини, водичко-водичко, чи гарна я, чи до вподоби Адамові. Але ж ні, не видати ані кринички, ні лужка зеленистого аж попід ліс; одно якесь іскряве коливання в очах, що намарює глибину глибочезну і темряву, аж тверду на дотик.

А ось і банка зі шматяною поворозкою побіля ноги, – наче вона пам’ятник який, мов закам’яніла, що боялися зрушити її з цеї дрімоти. Та й справді, гайда знову по воду. Криниці по селах гвалт кричать, вода ізміліла, споганіла, що й товар не п’є. А в них і з кранів водичка годить найкращ у місті. Набирають дівчата в каністри, й на села. От тобі й поміч міста селу, а села місту. Й поєдналися, і простили одне одному. Бо як у війну прокрадалися на села виторгувати за кульчики ворочок пшона, так і перед війною ці бідні сільські устеляли тротуари своїми немічними тілами, – хто дасть, а хто й одвернеться. Чоловік під замком утримував, аби його люба Аделія не ділилася державними пайками. То хоч з вікна на мотузочку яку шкоринку іспустить; та й ховайся; аби не бачити.

Верталася до своєї хатини; так гарно звечоріло, що й де-де зіроньки в небі з’яскріли, поки ще світло з домів і вулиць не забило, не затінило тої небесної краси. Несла в целофановому кульочку зо два бурячки, картоплинок зо штири, морквину, пучечок якогось зів’ялого зілля, кріп чи петрушечка. Такий заробіток. От-то славний борщ уродиться; така вечеря на трьох. А Дора хлібчика свого принесе, – от що де в світі як, а вона все довміється хлібинку зогріти; така то дідова наука, торгував і залізячками, й хліб випікав.

Аж ледь навшпинечках проминути Фросю, обкутану пухнастою хусткою, що до ліхтарика й далі вичитує товстелезну книжку, таку схожу на російсько-український словник п’ятдесятих років, що і внеї на нижній полиці у шафі застоявся; а на цьому закруті бетонованих плит, під каштановим гілляччям вклякнути, мовби спочиваючи, намилуватися сяєвом вікон будівлі, прикутої до навскісної стіни їхнього дому; залізо і скло; контори якісь чи посольство; й того світла аж вдосталь, аби дістатися сходами до своїх дверей. Ще один позирк на те вікно, на ті чорнющі запинала, – кажаняча голова аж білістю одлискує, та не видко тим очам нічогісінько у цьому каштановому затінні. Овва, – ще один кавалєр визирює її у старощах літ її.

Та й хіба-но один. Тримаючи торбинку і банку в обидвох руках, піддужити двері на тугій пружині, аби не бахнули в спину; й завмерти на мить. Вже стоїть. Як багато літ.Як і щовечора. Зіпершись лобом і ліктем об стіну. А ногами у незашнурованих черевиках почовгуючи раз-по-раз. Мов зусилюється бігти кудись. Й не дядько, і не хлопчина. Дебелий і лицем гожий. А тяму трохи потягло. Аж замилуєшся; і чуб, і ніс, як отако дивитися, – ну геть її Адам. І до стіни так прихилявся, перед тими страшними днями; з розпачем, здивуванням, обуренням; шепочучи зрідка кари ляхам, кари.

«Деля», – умів сказати, не обертаючись, стишуючи човгання.

«Гри-иша», – звично одказувала, й напоготові вже яблучко або цукерок.

Поривається в поміч; Деля, дай; Гриша, нє, – бо вже якось спіткнувся на сходах, допомагаючи, а бабця Євка, доглядальниця, й досі вовком позирає. Вертається у свій закуток з полушпленою фарбою на стінах і шамушить того цукерочка, роздивляється, як на диво якесь. Не так їсти, як дознаватися, що всередині. А полюбляв смоктунці усілякі; і вранці, бувало, якщо Євця випустить погуляти, розцямлює рота й показує, що ще є; не доїв звечора.

Щось наче й пригадується, – була сімейка поверхом вище; чоловік покинув сім’ю з двома дітьми, а жінка своєї збулася, тож із дітками; та й зійшлися; ідєйні токо дуже, казав про них Кіндратович; та й народився такий Гриша, Грицько Грицькович. А як повимирали чи й не в один день (ідєя не сработала), то знайшлася родичка, бабця Євка. Віталася до всіх, а перегодом і вмовкла, бо ніхто не одказував на одвіт.

Добре й так, – це мовби ліки до її вечорових веселощів; висмикне зі щілинки в дверях цупко заклеєного конверта, з картону якогось шерехатого зладнаного; при дверях і прочитає.

Як і всі ці двадцять з лишком літ одне й те ж: напомінаніє о прєступлєніях. А далі, – виклеєне газетяними буковками ще одне запрошення зустрітися чи то на якихсь похоронах, чи на лісових позаміських похованнях, де їй повідано буде усю правду. Оттакі-то кавалєри повелися, отакі-бо й залицяння.

Не входила, а-аж вскакувала до своєї хатини, налапувала гусачки вимикачів; більше світла; ускрізь; аби вияснило кожнісінький закуток. Й аж тоді опустила своє отерпле тіло на ослінчик біля дверей. Прохолода товстостінної оселі горнулася до тепла її тіла, до сонячного запаху плаття й туфельок, вкрадалася до кульочка зі степлілими за дня овочами. Й поки це тепло й ця прохолода наситилися ущерть, то й час і пора на оглядини, на знов нове впізнавання, – немов дознаватися, чи все в цій хатині доладу і на місці.

Найперше до шафи. Таку знайому торбину підійняти з найглибшого закутка, поставити сперед ніг, розшнурувати тугеньку гичку згори, повикладати, що є, – вовняні шкарпетки, мило, сірники, ворочок тютюну, дерев’яна коробчина з сіллю. Торбу, теж гичкою зав’язану й підвішену до перекладини, не рушила, бо й так знала: чоботи, куфайка, ватяні штани. А ця торбина вабила щоразу, – то коробочка з сірниками зволожилась й ізм’яшкорилась, а то мило ізсохлося, аж потріскалося; а то й здалося, що чогось бракувало або не тим ладом спаковане. Та ж ні, як і було. Поволі зсукуючи мотузочка й навпомацки вив’язуючи його бантиком на гичці, видивлялася у просвіт кухні: заходить; поголений; лисий череп аж блищить; сідає боком до столика; сьорбає люблену юшку з перцем; осклілими очима нишпорить попід стелею: знов не приїхали; і цієї ночі; не забрали.Не вмикаючи світла, налапував свою вельветову курточку, насаджував пом’яшкореного картуза і мовчки зіходив у сутінкове місто. Десь там у скверику вже дочікувалися, – потай грали на гроші у шахи. Раніше добирався у парк біля червоного університету, а як став накульгувати, то й тут, через вулицю, згуртувалися. Подовгу простоюючи біля вікна, добачала хіба Кіндратовича понад кущами, що підскікував то з одного, то з другого боку, вболіваючи за кожного шахіста однаково. Надивившись, цупко зашторювала вікно і всідалася у своє крісло з книжкою. Так минали дні, так спливали роки.

Але ж цій подорожі ще не кінець, – не зводячись, шкрьомбаючи ослінчиком по кам’янистій підлозі, діставалася дзеркала узвиш стелі, чорним лаком по різьбленій деревині укритого, і з дебелою тумбою низом. Розчахувала скрипливі дверцята й налапувала у глибині м’якенький картонний верх пухкої течки.

Як і щовечора, – гортання пожовклих папірців, прошилених навсібіч товстелезною дратвою; не читання; промацування пальцями рядків з машинописними кострубатими літерками; й так знала напам’ять. Кунцевич Адам, учитель історії, музики й літератури; заяви, скарги, прошенія не знищувати костел як історичну пам’ятку; сповідник старовини; ворог народу; польсько-український націоналіст.

Й ось ця кімната, кам’яниця, камера, прикутий до підлоги стіл, узвишене аж над її головою тіло, червоні петлиці. І голос. І так щодня. Допитування у справі ворога народу й держави. Агент усіх розвідок всього світу. Як проникав у підземні ходи, одсовуючи ляду в костелі. Яку зброю переховував на випадок повстання польського населення у селі такому-то.

Й нарешті, – кава, канапки; улазливий у самісіньку душу погляд і голос; хочете порятувати чоловіка, ставайте моєю жоною. Та й стала, що й по сей день Адамової могили не одшукати. Якби ж то хитрувала, то ні, – і як його учні любили, й сусіди; і як гарно виконував у сільському клубі на фортеп’яно і полонез Огінського, й твори Шопена. У селі-бо знали, що Адам чотирнадцяти років віку став біженцем. Дістався цього поліського села аж із Кракова. Революційну сім’ю, що підтримала генерала Домбровського, російський цар заслав до Сибіру, а малий утік і лишився живий. Його й прихистив дід Владислав Щепаник. У нього було три доньки і жодного сина, а чоловічих рук бракувало. Од діда Владика й навчився гри на скрипці й фортеп’яно.

Так і промовчали літ зо тридцять чи й більше; читання ветхих з виду книжечок, що діставала з букіністичного, польською, французькою. Аж коли скостенів тілом і осклів зором на подружньому ложі, балакав, жебонів, говорив: Аделько, скажи хоч слово. Але так і не здужалася, вклякаючи при ліжку, пособляючи хоч водою.

Було як було; та ледь пізніше, чатуючи в морзі, зоглядаючи голе тіло, відчула страх і огиду. Ов, скільки ж то молитов по церквах одбула, а одвіту на свої питання так ніколи і не почула.

Щось немов зашаруділо поза дверима, – чи не подружки добиваються на вечірній борщ. Аж ні, то якісь химери тирлуються, боячись постукати, влізти у її затишок напроситися на сожительство.

Та є ще куди тікати, – гризне сирого бурячка, тримаючи його обидвома руками, аби не втік, не зіслизнув; помандрувати далі, вимикаючи раз-по-раз світло за собою; аж он її затишок і порятунок. Це крісло, ця книжка, що її чоловік зо зла якось здав у букіністичний, а вона встигла викупити. Перетримувала книжчину то в Дори, то в Євгенії, – дочікуючись отсеї радості самотинного життя.

Та не читати, не перечитувати, як і оті протоколи, бо й тут знала напам’ять щокожну сторіночку, кожен рядочок, – цьому вікові й цьому часу вгодно хіба доторкування; ледь згадай, та удосталь і часу, і вікові; так зсиротиніло усе, що де не візьми. Вдосталь і слова, помисленого про слово, про рядочок слів.

…здаля прибувши в вірі та надії, чи то на знак покори божій силі, чи прагнучи згасити муку люту, свою самотню відбува покуту, замкнулась добровільно у темницю і за життя найшла собі гробницю…

…о грішнице! невже людьми проклята, ти, повна самозречення й терпіння, повітря вже боїшся і проміння? відколи у своїм замкнулась гробі, вона не наближалась до віконця помилуватись виблисками сонця, вдихнуть повітря свіже у жадобі, на квіти глянуть у ранковій тиші, на людські лиця, за квітки любіші…

…ти Конрад! – вирок здійснився високий! – магістром станеш, будеш їх вбивати! тебе впізнала! марна річ таїться! хоч би, як вуж, прибрав ти іншу шкіру, ту саму душу маєш, мужню й щиру… як не в тобі – в мені вона лишиться, хоч би твої з могили встали кості, – по них тебе пізнали б хрестоносці…

…брати! – Гальбан сказав, – це перст Господній! пустельниця край гробового входу небесну волю прорекла сьогодні, адже ім’я почули ви Конрада, ім’я ж хороброго це Валленрода, йому – висока честь і нагорода! Заприсягнімось же, як буде рада, його обрати! – всі гукнули: згода!..

Стукотіло у двері гучніше, й хоч-не-хоч а мусиш іти відчиняти. Та й пішла, тримаючи книжку під пахвою, заклавши пальця на триста третій сторінці.