(до 90-річчя від дня народження)
Зазвичай два рази в рік — у професійне свято та в кінці травня, коли навчальний рік завершується урочисто виголошуються красиві слова про благородність учительського покликання. Усі решта 363 дні — це будні, за якими щоденний, виснажливий труд. Чи може він бути святом душі?
Виявляється, може. Кажу це з певністю, бо хочу хоча б коротко, наскільки дозволяє стаття, сказати про людину, для якої більше як півстоліття педагогічної праці стали найбільшим щастям, невід’ємною частиною особистої долі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мова, звичайно, про Петра Васильовича Лосюка, народного вчителя України, кандидата педагогічних наук, члена-кореспондента Національної академії педагогічних наук України, завідувача науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» НАПН України, голову Гуцульської освітянської ради, лавреата педагогічних премій і володаря державних нагород. А ще — незмінного директора Яворівської школи, який 50 років очолював педагогічний колектив, добивався відновлення середньої школи в селі, спорудження нового типового приміщення, обладнання сучасними засобами навчання — і перетворення звичайного загальноосвітнього закладу в «Школу здібностей», де б кожна дитина змогла зреалізувати себе як особистість.
Директор зумів переконати вчителів у необхідності творчих шукань, щоденного поступу — і вони стали його однодумцями, командою, яка охоче взялася за впровадження концепції особисто орієнтованого навчання, забезпечення кожному учневі рівного доступу до якісної освіти в умовах гірської школи. В 2012 заклад набув статусу авторської гуцульської школи Петра Лосюка як регіональної української національної. І сюди приїжджали за досвідом з усієї України.
Петро Васильович постійно наголошував на тому, що випускник сільської школи має бути підготовлений до життя, мати сформовані навички господарювання, володіти необхідними знаннями сімейної економіки, опанувати хоча б одним видом ремесел. Тоді він не пропаде, не розгубиться у житті, особливо в нинішніх складних економічних умовах, а буде вміло ґаздувати у своєму господарстві, забезпечувати собі гідний і достойний добробут.
Важко з цим не погодитися. Такий підхід педагога до результативності шкільної освіти мовби здійснював настанову великого українця Івана Огієнка (митрополита Іларіона): «Творчу обдаровану молодь потрібно готувати не лише в спеціалізованих закладах, школах нового типу, а скрізь і всюди, не забувати найменшого села і провінційного закуточка. Піднесемо культурно і освітньо наші села та й самі піднімемось».
Через усю педагогічну творчість П.В.Лосюка проходили такі важливі теми, як трудове виховання, розкриття здібностей школярів, формування української ідентичності в кожній дитині, вивчення гуцульщинознавства в системі освіти і виховання.
Дбав Петро Васильович і про художню самодіяльність, естетичний розвиток своїх учнів і добився у цьому напрямку також немалих результатів. Виступи фольклорних учнівських колективів на столичних київській, московській та зарубіжних сценах проходили під бурхливі овації глядачів, які захоплено вітали юних артистів з Яворова.
І завжди з ними був їх директор, який щиро вболівав за те, щоб кожна сільська дитина знайшла себе в якомусь важливому ділі й гідно крокувала по життєвій дорозі. Саме тому й перейнявся ідеєю гуцульської школи як регіональної української національної, розробив її концепцію, знайшов однодумців, разом з ними створили Гуцульську освітянську раду, яку з 1991 року він незмінно очолював, й щороку організовував всеукраїнські й регіональні поважні наукові, науково-методичні заходи, які допомагали формувати сучасне освітнє середовище, давали можливість творчим керівникам і педагогам наповнювати модель гуцульської школи реальним змістом.
Його ж рідна Яворівська школа неоднократно брала участь в експериментальних проєктах обласного інституту післядипломної освіти та Національної академії педагогічних наук України, перемагала на всеукраїнських та міжнародних виставках і конкурсах на кращу модель сільської школи, зокрема, у 2000, 2006, 2008 роках. Шостого березня 2012 року за рішенням науково-методичної ради Івано-Франківського ОІППО Яворівській школі надано статус авторської. У цьому — висока оцінка педагогічної діяльності Петра Васильовича, визнання його незаперечного авторитету в освіті України.
Тематиці гірської школи він присвятив чимало книг, виступів на різного рівня конференціях, зборах наукової і педагогічної громадськості, статей у пресі. Особливої актуальності вони набувають сьогодні, в час реформування освітньої галузі.
Не уникаючи гострих кутів нашої дійсності, не прикрашаючи її в ошатисті декорації, П.В.Лосюк говорив про ті виклики, які реально постали перед освітою. Найбільше його непокоїло, що з оптимізацією шкільної мережі з карти України позникають сотні, а може, й тисячі сіл, перетворившись у неперспективні. Адже відомою є істина: поки працює школа — живе село; зникне школа — не стане й села.
Намагаючись достукатися до чиновників, він наполегливо писав листи в найвищі інстанції — від Верховної Ради до Кабінету Міністрів — з вимогою зважити на важливі соціальні сторони реформи, пропонував своє вирішення нагальних проблем.
Гірську школу в Яворові відвідало немало іменитих гостей, серед них третій Президент України Віктор Ющенко, віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський, академіки Ольга Сухомлинська та Мирослав Стельмахович, дочка письменника Гната Хоткевича, Галина Хоткевич, із Франції (Гренобль), внук адмірала Ярослава Окуневського Еґон Бальцар з Австрії. І це далеко не вичерпний перелік. У всіх них залишилися найкращі враження про побачене й почуте в цих стінах. Микола Жулинський, зокрема, висловився так: «Маю за честь відвідати цю унікальну школу, яка відкриває нові творчі світи для дітей, спраглих на самовираження в мистецтві….» І додав, що тільки «в таких школах формується українська патріотична душа».
Дехто, можливо, вважав, що йому порівняно легко дісталися успіхи на освітянській ниві, що він належав до тих щасливців — самородків, у котрих не було інших клопотів як лише встигати пожинати плоди успіху і квітчати голову лаврами слави.
А насправді все було далеко не так або принаймні не так. П.В.Лосюк — це виняткова, пристрасна одержимість у діяльності, повне підпорядкування справі, якій він присвятив усе своє свідоме життя — від самої юності й до останніх днів життя. Здається, що, за висловом Альберта Ейнштейна, він жив прагненням вмістити в одній астрономічній хвилині три людські, власні.
Книжка П.В.Лосюка «На вістрі часу», що побачила світ у косівському видавництві «Писаний Камінь», відкривається словами: «Працюючи в горах, я мав вибір: або спускатися вниз, або підніматися вгору. Гуцул від народження — на висоті». Прагнення висоти, дароване рідною Гуцульщиною, наполегливість у досягненні мети, а насамперед праця, праця і праця — і привели сільського вчителя на педагогічний Олімп.
Аделя Григорук,
письменниця, членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ, Заслужений працівник освіти України