Аделя Григорук. «Йти по землі, як по вогні, і не стоптати білі ружі…»

631

ДО 25-Х РОКОВИН ПАМ’ЯТІ ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА

Часто міркую над цими словами Шевченківського лавреата Тараса Мельничука, щоб зрозуміти, якою для нього була власна дорога.

Осяяна іскрами Божого таланту, просвітлена і натхненна чи важка і болісна, обпалена вогнем ідеологічної ненависті до його внутрішньої свободи?

І як він зумів, гнаний і переслідуваний, часто позбавлений найнеобхіднішого, не звертаючи йти своїм каменистим розпеченим шляхом, та ще й так, щоб не нанести кривди жодній травинці, жодній пташині, не занапастити оті «білі ружі» краси, душевного чуття, сердечного тепла, які плекав у собі й ділився ними з людьми?

Щоб збагнути поета, треба зануритися в художні русла його творчості. Але чи зробили ми це, – якщо не за життя, то принаймні за чверть століття, що минуло після його відходу в заобрійні світи?

Не впевнена.

У буремні 90-ті вийшло всього дві його книжки – «Князь роси» та «Чага», – і масовий читач так і не осягнув їх, бо як соціальна спільнота почав неухильно зникати. Двотисячні ж завершили цей невтішний процес.

Тому-то проникнення українського суспільства в поетичний світ великого мистця так і не сталося.

А він увесь свій земний час прагнув порозуміння, розділення його тривог, віри в те, що відкрилося йому як істина. У 1967-му він, молодий, став на порозі своєї творчості із закликом: «Несімо любов планеті», але невдовзі брутальна сила тоталітаризму остудила його романтичні поривання. І поет, починаючи потроху прозрівати, бачить довкола вже не світлу соціалістичну дійсність, не край, де суспільні багатства течуть, мовби молочні ріки, а те, як від краю до краю, зі сходу на захід і з півночі на південь простяглася неосяжна імперія зла, де людина не має анінайменшої значимості.

 

Нуль – ти, нуль – я,

Нуль – сто мільйонів

Таких, як ти і я.

Нуль! –

 

гірко констатує Мельничук.

Як жити з таким усвідомленням власної мізерності?

Бунтарська Тарасова душа не хоче із цим миритися, тому на перший план виступає тема протесту проти несвободи, позбавлення людини її суверенних прав. Життя своєї епохи він показує в надто виразному метафоричному образі вкритого жабуринням става, що перетворився в затхле болото, здатне убити гниллю все живе:

 

Я з кленового впав листа

В жабуринням покритий став.

……….

А сніжинка пурхнула свята,

а за нею сніжниця густа.

Мороз!

Замерзає зелений став.

Жабуринням покриті уста.

 

Експресивно-драматично звучать поетичні рядки про втрату українцями самих себе, страх переслідувань за відстоювання права причетності до національних коренів:

 

вітер верховодить

над житами

добре ж йому з нами

бо ж ми тихі

гей-но гей

не приходи Україно

ні удень, ні вночі

закрий очі

руками

бо нас кидає

у жар

бо нам себе

жаль.

 

Чужі вітри набирають сили, а якщо не стикаються зі спротивом – то дужчають у стократ.

Поетові болить покірність його співвітчизників, ота вічна поникливість перед чужинцями, приниження всього, що звалось українським, нездатність бачити наслідки політичного впокорення.

 

Проходим крізь мури,

тортури і кримінали,

проходим, немов крізь костри,

крізь чужі прапори, –

 

так подає він справжні соціальні реалії найсправедливішого на землі соціалістичного ладу в СРСР.

Багато хто в той час (а немало й сьогодні) дивувалися Мельничукові: чого ти, мовляв, метаєшся, як у маренні, дивись: сонце сходить і заходить, люди сіють і молотять хліб, домни плавлять метал, будуються нові заводи і фабрики… Все ж гаразд у буденному житті.

Однак істина в тому, що повсякденне життя розвивається в одному напрямі, а духовне життя мистця – у своєму. Тут усі марноти земні бліднуть, гублять сенс, бо перед лицем вічності справді важливими залишаються лише діаманти духовності, невмирущі скарби, призбирані на землі за життя:

 

В усьому я, і все в мені

І швидкоплинне й невмируще.

Йти по житті, як по вогні, –

І не стоптати білі ружі.

І зберегтися в чистоті –

У тій високій, тій єдиній…

Щоб у кінці мого путі

Промовив клен:

«Пройшла людина».

 

Зайве знову повторювати, що життя поетове було важким, невлаштованим, інколи позбавленим найнеобхіднішого, не кажучи вже про елементарні умови побутового комфорту. Але в якийсь дивний – містичний! – спосіб жила в ньому вітальна снага, мовби магма у вулкані, яскріло живе слово, наче дорогоцінне перло, зорів ясний і гострий погляд ув очах. Чи здатні ми збагнути, як, блукаючи манівцями долі, він таки не розминувся ні зі своїм талантом, ні з поезією, ні із самим собою? Розгадка ховається в його надрукованих і ще не опублікованих творах – отож читаймо.

… А тим часом напруга духовної драми поета, поєднана з драмою його народу, сягнула такого високого вольтажу, за яким наступила неминуча розв’язка.

Пів години після опівнічної пори 29 березня серце поета завмерло. Це трапилося 1995-го року. І з цієї миті почалося його друге життя. але що, власне, змінилося, адже й так він був «не від світу сього»?

Поет просто піднявся на ті високості, які йому за правом Бога належали і які він заслужив свої стражденним життям на землі. Він сам собі його обрав, бо хтось вибирає тридцять срібняків, хтось, як Пилат, умиває руки (вони теж залишилися в нашій пам’яті), а Мельничук «ішов по землі, як по вогні» і при цьому з невимовною ніжністю любив цей світ, будучи переконаним, що небо і після нього засвітить зорі.

Ув останній день березня він, звільнений від болю і турбот, не обтяжений вагою власного тіла, піднімався на Мальцеву гору в Уторопах. У скорботі йшли земляки, родина, письменники, друзі, й цей велелюдний похід розтягнувся на кілометри. Дорога була кам’янистою, крутою, вкритою, наче білими ружами, останнім, березневим, снігом, який несподівано вкрив землю, мов даруючи вже згаслим очам поета непорочну білизну позачасся. Це було повернення до батьківського обійстя, де він народився, щоб нести людям добро, любов і красу. Він сповнив власне земне призначення і тепер розпочинав своє справжнє життя.

А родинний сад, що впритул приступає до місця його спочинку, кожної весни прокидається від сну, розбруньковується, вкривається цвітом і чекає осені, щоб знову принести плоди – яблука з Тарасового саду.

 

“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!