“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Дмитро Арсенич – український поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України, автор книг «Постріли з лука» (1987, 2001), «Відбитки часу» (1993), «Намисто колібрі» (1994), «Стозвуки» (1999), «Відгадай» (2001), «Лісова виставка» (2001), «Рух зірок» (2002), «Літо-літечко» (2003), «Ліщинові сережки» (2006), «П’ять витоків» (2009), «Така філософія» (2009), «Гра» (2011), «Розсипаний мак» (2012), «Найчутливіша струна» (2014), «Постріли з лука» (2017, 2021), «Братчики» (2019), «Подарунок» (2020), «Кликоцеї» (2022).
Лауреат літературної премії ім. Михайла Павлика.
Дмитро Арсенич покинув нас і відійшов у засвіти зовсім недавно, 19 вересня.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

У далекому 1967-му молодий Дмитро Арсенич одверто, щиро й уже поетично майстерно писав:
Зріють хмари громом, зливою,
Зріє квіт купальський, липовий,
Зріють дні мої з поривами
На дорозі терновсипаній.
Вірш цей міг би бути епіграфом до його долі – непростої, позначеної випробуваннями, мріями й смутком від того, що не все збулося, як хотілося в юності, як чекалося й прагнулося в зрілості. З розгалуженого плетива доріг йому судилася не найлегша й не найвеселіша. Однак це була його дорога, й Арсеничеві пощастило, що він зрозумів це сам і прийняв її сам. Він торував її чесно й ні про що не жалкуючи.
…Дмитро появився на світ 27 вересня 1938 року в славному селі Нижньому Березові, що на Косівщині, в свідомій українській сім’ї. Уся численна родина глибоким і міцним корінням вросла в рідну землю, ввібравши її живлющу кров і силу, її минувшу і грядущу історію.
Тому не випадково сімнадцять гідних представників Арсеничевого роду в час Українського Опору стали до лав борців із комуністичного системою – хто з них поліг в нерівному протистоянні, хто опинився за гратами, інших вивезли в «неісходимий Сибір».
У такому середовищі зростав і формувався майбутній поет. Учився в школі, багато читав, не по-дитячому міркував про те, що принесла із собою нова влада. На Великдень 1955-го, будучи в дев’ятому класі, разом з друзями вирішили підняти на сільському клубі український прапор. Тоді ж, іще школярем, писав і розповсюджував листівки, нелегальні матеріали.
У 1960-му його заарештували. І хоча слідчий не зміг довести провини (хлопець уперто ні в чому не признавався), йому все ж таки винесли вирок: три роки умовно. Це була не тюрма, однак серйозні обмеження в правах, пильний постійний нагляд, заборона вільного пересування перетворилися для нього на домашній арешт.
У 1965-му Дмитро був виявлений в розповсюдженні забороненої літератури. І знову допити, погрози, залякування, надокучлива «опіка» кадебістів, переживання й сльози матері.
Таким «неблагонадійним», як Арсенич, радянська влада закривала доступ до освіти. Тому його не прийняли ні в технікум, ні – вже пізніше, в 1970-му, в Івано-Франківський педінститут, хоча в школі він був у числі кращих учнів та й вступні іспити склав дуже добре.
Працював робітником. Спочатку – в Яблунівському лісництві, з 1959 року – верстатником, пилорамником на Ворохтянському лісозаводі. У 1964 перейшов на Коломийський завод сільськогосподарських машин, але в грудні 1965-го був звільнений з роботи за розповсюдження творів Михайла Дяченка – письменника і воїна УПА Марка Боєслава. Повернувся у Ворохту на лісозавод, де й трудився більше як тринадцять років, поки не звільнився через погіршення здоров’я. Довелося побувати й у статусі безробітного інтелігента – річ за радянських часів просто нечувана!
Однак важкі ходіння по муках у прагненні здобути освіту, знайти роботу, реалізуватися як особистість не притлумили в юнакові літературного обдарування, яке проявилося ще під час шкільного навчання.
Рідні карпатські овиди, вишні й соняхи біля хати і «білих лелек високий політ» – це те, що озивалося в ньому великою любов’ю, а «щемка і дивна пісня без прикрас», з якою зростав від маленької дитини, огортала хвилею незрадливої вірності вітцівському слову. Його, те слово, молодий поет трепетно лаштував у поетичні рядки.
Уже в 60-х прикметною рисою віршів Арсенича стає поєднання ригоризму й ліризму, твердості, непохитності – з тонким переживанням краси природи й порухів людського серця.
Він на одному подиху міг створити таку чарівну мініатюру:
Кінець серпня,
Голі стерні.
І на серці
Сум.
Світлу просинь
Сіє осінь
На покоси
Дум.
Але вже інші його рядки – звернення до праматірної землі, звучать суворо й категорично:
Якщо тебе я зраджу, земле люба,
Скарай мене правдивості вогнем,
Спаплюж мене як нелюда, як Юду
Своїм прийдешнім гордочесним днем.
Якщо тебе я зраджу, земле мила,
То і по смерті цього не стерпи:
Не дай землиці на мою могилу,
На хрест не дай ні дуба, ні верби.
Сказані ще в 1967 році, ці слова підтверджують, що були не голою декларацією, а святим кредо всього його життя. Арсенич не перелицьовувався, не мімікрував й не підлаштовувався до обставин. Його вірші – то правда його життя.
Тому й розумієш його роз’ятрений біль, коли штатні «патріоти», які не так давно з ненавистю цькували «націоналістів», сьогодні на всіх публічних зібраннях завзято кричать «Слава Україні!»
Треба мати мужню душу й опришківську затятість, щоб отак прямо, без інакомовлення сказати карбованими рядками:
Розпинали нас і катували,
Тюрмами гноїли нас живцем.
Так чому садистам-канібалам
В морду не кахикнути свинцем?
Така гірка «нееститезована» відвертість сприймається неохоче – особливо тими, хто кон’юнктурно швидко в потрібний час прибрав жовто-блакитного забарвлення.
Але це – право на правду, яке рубцями запеклося на Арсеничевому серці, право, якого так прагнув усе своє життя – від перших публікацій у 1964-му й до останньої книги «Кликоцеї», яка побачила світ у 2022-му, в час повномасштабної агресії росії проти України. Всього ж письменник видав і перевидав двадцять збірок, які, крім «Пострілів з лука» (1983), вийшли в 90-х роках ХХ та на поч. ХХІ ст., тобто в період незалежності України. Вони засвідчили творчу зрілість, несхитність громадянської позиції автора, досвід і мудрість, а заодно позначені й присмученим ліризмом людини, яка вже спізнала, як щемно лягає на душу печаль вересневої сивини:
Спитали: «Сивина болить?»
Ну, що кому на те сказати?..
Лиш сиві знають, як болить ––
Не те, що можна закричати,
А хочеш з болю голосить.
Але цей емоційний сплеск Арсенич врівноважує по-філософськи стриманим хоку:
Коли вмирають воїни й поети,
Лишаються мечі й слова.
Хтось новий озброїться ними.
Поетове самітництво позбавляло його щоденної суєтності побуту й давало можливість, абстрагуючись від дріб’язковості, висновувати ємкі й лапідарні думки про світ і людину, зраду, гріх і любов, про минуще і вічне, як ось у тих-таки хоку:
Ворон ворону око не виклює.
Гада не вкусить гад.
Каїн Авеля вб’є.
Поезія Арсенича хоче, щоб її читали неквапно.
Неквапно, бо глибоким і неоднозначним є дихання цієї поезії, що увібрала в себе мудру задуму землі, її шорстку спраглість, горду велич гір, і пам’ять, і доброту.
Сонячні обшири, тихі води та ясні зорі, смерекова сутінь і могутність Карпат, суворе мовчання повстанських могил, пісня з-за гори озиваються в його віршах голосом давнім і новим – великим досвідом народу в його історичному бутті.
Є в його книгах пульсуючий біль за минуле і майбутнє дорогої його України, є в них і розважлива філософічність, така природна для осмислення таїни проростання зерна в рахманному ґрунті чи розгадки високої пісні жайворонка у весняному небі.
У художній практиці Дмитра Арсенича є теми, до яких він повертався постійно: зображення національної честі та гідності, людей героїчного чину, неприйняття ницості духу й підлості зради, змалювання суперечливостей епохи і їх проникнення в особистісний світ людини, відтворення гармонії стосунків світу природи і світу людського серця, найтонших любовних порухів закоханої душі.
Це далеко не повний перелік, однак саме ці теми приявні й у поетичній збірці «Братчики». Назва її мовбито звичайна, однак письменник розширив «ботанічну» семантику, згадавши подаленілі від часу, проте незабутні образи братчиків-упівців, серед яких – майже два десятки з його, арсеничівського, роду, і друзів-побратимів, до яких на гуцульських теренах довірливо звертаються «братчику!»
Попри зовнішню строгість і категоричність Арсенич у душі був сентиментальним і тонким. Любив дерева, гори, небо, чудувався співом пташок і слухав, як росте трава.
Правда, такі заняття не завжди знаходять розуміння в загалу, але чи може поет бути інакшим? Не самозаглибленим і відстороненим в сокровенні миті творення?
Ти сам на цьому видноколі,
Лиш трави, цвіркуни і час
Та жайвора у небі коло
Без постмодерних викрутас.
І ніби лиш добро на світі:
Ніщо нікого не болить.
О часе наш несамовитий,
Як зупинить щасливу мить?
Хоча написавши «не болить», Арсенич тут же говорив про те, чого неможливо не відчувати, чим неможливо не перейматись – долю Вітчизни, України. Градація цієї перейнятливості – від ословлення актуальних подій і ситуацій – до гнівних інвектив на адресу «східної орди», вітчизняних владців, для яких патріотизм – лише спосіб поповнення власних статків. Гостра публіцистичність поетичної мови адекватна сьогоднішній розворохобленості настроїв і почувань звичайної української людини. Позиція автора – не вельми сподіватися на чиюсь поміч, на міжнародну підтримку, а самим боронити свою свободу – звучить заклично-мобілізуюче й артикулює налаштованість до чину тих, хто відчуває Україну в собі.
Україна – не просто територія, де поет жив. Вона для нього – релігія, сакральність, зведена до найвищого ступеня. І ви знайдете у його книжках всі її барви, всі кольори, вболівання за прийдешні літа, жаль за всім, що не збулося або збулося не так, як сподівалося.
Авторові боліла тема історичних стосунків українців зі своїми «рокованими сусідами» – москвинами, яка набула в нинішньому часі надзвичайної напруженості («До Батьківщини»). Він перекинув листок пам’яті на відстань, більшу за вісім десятиріч, щоб поклонитися мужній юності дівчаток, що воювали в лавах УПА: «У суворих сорокових Україні стали ви щитом», – звертається до них своїм поетичним словом, віддаючи шану пам’яті.
І від цього його поезія по-справжньому достеменна.
Дмитро Арсенич, як він сам казав, – поет із периферії. Однак тут же, усміхаючись, жартував: краще бути широко знаним на периферії, ніж зовсім не відомим у столиці. Принагідно ствердимо, що творчість Д.Арсенича справді добре відома принаймні на українській Гуцульщині, адже вивчається в курсі літературного краєзнавства, популяризується на виховних заходах у школах і позашкільних установах. Його вірші звучать на конкурсах читців й олімпіадах, творчих вечорах, зустрічах з читачами, презентаціях книг і збирають схвальні відгуки в пресі. Березуни пишаються, що серед славної когорти видатних земляків – учених, літераторів, співаків, журналістів, видавців – є й поет Дмитро Арсенич. Те, що він жив серед них, був свій серед них, мовби руйнувало стереотип про те, що пересічній людині не до віршів: на них у неї немає ні часу, ні бажання. Виявляється, є. Пригадую собі, як вшановували односельці поета з нагоди 70- та 75-ліття. З якою повагою зверталися до нього, як сердечно промовляли ювілянтові свої побажання, щиро дарували запашні осінні квіти в переповненому сільському народному домі!..
Письменник заслужив на цей людський пошанівок. Він спізнав у житті і терпку самотність, і безмір болю та скрухи. Та за 88 літ ніколи не знехтував даром слова і щиро ділився ним з людьми, від серця до серця передаючи його як найбільший скарб.
Дмитро Арсенич залишив цей світ уранці в суботу, 19 вересня 2026 року, за вісім днів до свого 88-го дня народження. Пішов у заобрійну далечінь, у незвідану безкінечність… Струджена доля, сторінки виданих і не виданих ще книг, свідомо вибрана усамітненість і біль душі, скупо вилитий у рядках прощального листа, стали інтегралом Арсеничевого часу – свідченням складного й водночас багатого на події та творчість його життя.
Вічна пам’ять Вам, Поете!…
Аделя Григорук,
письменниця, членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ, заслужений працівник освіти України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.