Вікторія ОГЕРУК
Сучасна дійсність є аж ніяк не менш яскравим, ніж попередні епохи, втіленням абсурдності людського буття. Саме тому нещадне її викриття зовсім не втратило своєї актуальності та доцільності.
Сповнена обуренням сатира Свіфта таврувала сучасний йому світ, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Автор критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва.
Іронія, доведена
до абсурду
Джонатан Свіфт прекрасно володів усіма засобами сатири. Одним з найцікавіших серед іманентних його творчості художніх прийомів була іронія, доведена до абсурду. На думку Агапія Шамрая, «авторська манера доводити абсурдність будь-якої тези завжди має на меті розкрити читачеві якусь тяжку і глибоку істину, що перебуває на «протилежному полюсі» від піднесеної сатириком тези».
Визначення абсурду, подане у літературознавчій енциклопедії за редакцією Юрія Коваліва, потрактовується як «безглуздя, прихована логічна суперечність, нонсенс, вислови, позбавлені глузду, що виникають внаслідок мимовільного, іноді свідомого відходу від істини». Етимологічно термін походить від латинського «adabsurdum», що дослівно перекладається «від глухого», тобто можемо розуміти абсурд не як відсутність змісту, а як зміст, що є нечутним, неявним. За словником «Культурологія. ХХ століття», абсурдне для нашого світу може сприйматися деінде як щось таке, що має зміст, який можна осягнути розумом. Абсурд – неявний, він одночасно має і не має місце. В абсурдних дискурсах щось заразом стверджується і заперечується. Абсурд не втрачає сенсу, навпаки, у парадоксальній ситуації суцільних випадковостей реалізує особливе сенсотворення. Абсурдне мислення стає імпульсом для створення іншого світу, водночас розширюючи межі ірраціональної основи думки. Дж. Свіфт не сприймав просвітницького принципу «розважаючи повчати» і вважав, що читача потрібно не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити справжнє життя, справжнього себе. Саме тому у своїх памфлетах він використовував абсурд, завдяки цьому сатира письменника стала злою та їдкою. Саме абсурд є одним із засобів творення жорсткої сатири і в романі «Мандри Гуллівера». Борис Шалагінов вважає, що для передачі своїх парадоксальних ідей Джонатан Свіфт застосовує чималий арсенал художніх засобів, які воєдино сплітаються для зображення абсурдності буття.
Спорідненою з абсурдом є нісенітниця, яка вживається на позначення вислову, позбавленого логічного змісту, нехибного і водночас неістинного. Абсурд відрізняється від нісенітниці тим, що є істинним. Інколи з абсурдом асоціюють і вигадку, яку найчастіше використовують в утопіях та антиутопіях як підґрунтя вірогідних сюжетотворень. Тобто, вигадка – основа, на якій базується твір, тоді як абсурд реалізується в деталях.
Нереальні події, що видаються як реальні, ми можемо спостерігати і в абсурдних, і у фантастичних творах. Але варто розмежовувати абсурдне і фантастичне. Оскільки у фантастиці наявні образи, які не мають аналогів у дійсності, нереальні предмети та явища набувають високого ступеня умовності, натомість у абсурді навпаки.
У творчості абсурдність реалізовується і за допомогою гротеску, який дозволяє поєднувати далеке та віддаляти близьке, деформує, порушує розміри та форми предметів, перебільшуючи та зменшуючи їх. Завдяки гротескній грі з розмірами, що то зменшує людину до ліліпута, то збільшує до велетня, Свіфт висміює та піддає сумніву всі сфери людського буття.
Авторський погляд Свіфта майже завжди іронічно-відсторонений. На всіх своїх персонажів він дивиться однаково, він відмовляється від моралізаторських промов, даючи право читачеві робити власний висновок. Такий підхід забезпечує можливість відчути абсурдність, яку автор провокує своєю відстороненою розповіддю.
Танець на натяжному канаті
Використовуючи прийом матеріалізації метафори, Свіфту вдається досягнути кульмінаційного моменту в зображенні абсурдності політичного життя Ліліпутії-Англії. Зокрема, в епізоді про танець на натяжному канаті – гру, переможець якої отримує високу посаду, та змаганні у спритності: хто перестрибне через ціпок, той з найбільшою легкістю отримає нагороду – нитку відповідного кольору, а заразом і ласку при дворі. Прочитавши розповідь Гуллівера про шляхи отримання високої посади, читач розуміє, що є тільки сильні та спритні міністри, а про розум та чесність не йдеться. Отже, правління у Ліліпутії-Англії доведено до повного абсурду. Чому ж від цього не відмовляються, добре усвідомлюючи абсурдність ситуації, залишається загадкою. Свіфт не дає відповіді на це запитання. Він тільки натякає, створюючи цим натяком ще потужнішу абсурдність: так зручно і для тих, хто керує, і для тих, ким керують. І ця художня свіфтівська абсурдність стає пророчою для багатьох країн Європи на багато років вперед.
Висміює Свіфт і дві політичні партії, які існували в Англії – торі і вігів. У Ліліпутії – це два ворогуючі табори Тремексенів і Слемексенів. Причина їхньої ворожнечі абсурдна – вони ніяк не можуть вирішити, які черевики їм носити: на високих (як тремексени) чи на низьких (як слемексени) підборах. Ненависть між цими партіями така, що разом вони навіть не говоритимуть і не їстимуть.
Але ще абсурднішою виглядає сварка між двома імперіями: Ліліпутією і Блефуску, причина якої у неможливості дійти згоди, з якого боку розбивати яйце: гострого чи тупого. Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття, страти, жертви, сотні томів книг, виданих для роз’яснення та вирішення цієї проблеми, поруч з мізерністю причини таких трагічних подій створюють неймовірний абсурдно-комічний ефект, який переходить усі межі моральності.
Чи впливають
на правосуддя партії?
У другій частині роману все повертається зворотною стороною: ліліпутом стає Гуллівер. Бробдінгнег – це квітуча країна, де між королем і підданими хороші стосунки. Володар цієї країни – втілення здорового глузду, якому не притаманний деспотизм і бажання захопити весь світ. Спілкуючись з ним, Гуллівер будує свою розповідь у перебільшено-хвалебних тонах, тим самим показуючи всю абсурдність життя Англії. Він розповідає про парламент, який складається з людей, що є «окрасою та оплотом королівства», потім розповів про суддів, які є «поважними мудрецями й тлумачами законів, для вирішення позовів, покарання злочинців і захисту невинних» не забув і «про ощадливе керування … фінансами…і про подвиги… хороброї армії…». Та найбільшої абсурдності досягає Свіфт, вводячи в текст ряд риторичних запитань: «Хіба не буває, що чужа людина з туго набитим гаманцем натискає на виборців, схиляючи голосувати за нього замість їхнього поміщика або найбільш гідного дворянина?», «скільки часу потрібно для визначення, на чиєму боці правда і хто винен, і яких це вимагає витрат?», «Чи впливають на правосуддя релігійні секти та політичні партії?». Намагаючись якомога повніше показати всю абсурдність екзистенції, автор робить Гуллівера учасником найрізноманітніших ситуацій: він бореться з пацюками, які його зовсім не бояться; найменші пташки готові дзьобнути Гуллівера тощо.
Про здичавілих людей
і окультурених коней
Найбільший абсурд, пропонований Свіфтом у третій частині – це академія прожекторів. Сатирик висміює вчених, адже вони розробляють проекти, які не можливо запровадити в дійсності. Сама думка про створення проектів вироблення сонячних променів з огірків чи міцної тканини з павутиння абсурдна. Так звані науковці щодня створюють нові проекти, обіцяючи шалений розвиток країни, насправді ж такі проекти приводять державу до занепаду. Абсолютно абсурдно звучить і спосіб вирішення політичних суперечок, шляхом розрізання мозку супротивників а також методи вираховування шпигунів.
Ввівши в сюжетну канву описи історичних персонажів (острів Глабдобдріб), Свіфт не має на меті посягнути на нове потрактування минулого. Автор сприяє відмові від шаблонів і стереотипів, створеного у суспільстві погляду щодо тих чи інших осіб, їхніх дій і досягнень. Такою ж абсурдною виглядає ідея безсмертя, піддана гострій сатирі у наступній подорожі головного героя. Вводячи матеріал такого характеру, автор намагається утвердити думку, що не тільки сучасна йому Англія, але і кожна епоха має свої приклади абсурду.
Протиставлення здичавілих людей і окультурених коней, що проживають у країні Гуїгнгмів (четверта частина роману) має абсурдно-сатирично-гротескний характер. Для яскравішого їхнього представлення Свіфт використовує прийом матеріалізації метафори: жахливі звички цивілізованих англійців втілюються в поведінці здичавілих людей.
Використовуючи абсурдне перевертання «з ніг на голову», Свіфт створює країну-утопію, де коні мають неабиякий розум і займають місце людини, тоді як людина займає місце тварини. І зовсім не випадково після розповідей Гуллівера король розумних коней приходить до висновку, що розумні єгу ще гірші за диких, адже вони проживають у світі, де царюють розпуста, обман, війни, вбивства, жадібність.
Зображуючи абсурдну країну олюднених коней та отваринених людей, Гуллівер доводить до піку абсурдності зображення цивілізованого світу.
Отож, сатира, створена за допомогою абсурду, розкриває реципієнтові глибоку істину, стає при цьому злою та їдкою, дає людям можливість подивитися на себе збоку, боротися зі своїми вадами, заставляє мислити та змінюватися.
№10 (198) 19 травня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал