«…А ще для всіх, хто був тоді зі мною»

222

Відбулись традиційні Восьмі
Затуливітрівські читання

Колись велике, о тисячу дворів, розлоге козацьке село
Бучаки, широко розкинуте на мальовничих Канівських горах, де Дніпро утворював
природню гавань, тепер залишилося лише на макеті-діарамі у музеї археології. А
у природі існує лише зо півтора десятка хат, одна з яких облаштована під музей
Володимира Затуливітра. Та й ця була підпалена минулої весни, але вдалося
врятувати, бо горіло вдень і пожежна домчала швидко, так що відбудовували лише
дах. А хата, де жив Володимир Іванович у 2000-2002 рр., була спалена глухої
зимової ночі 2004 р., уже будучи Меморіальним літературним музеєм; ледве
врятувалась його доглядачка, вистрибнувши у вікно, а все згоріло дотла.
Найжальніше, звичайно, – комплект поетичних збірок, виданих за життя автора, бо
їх тепер не купиш. Експозиційні матеріали були копіями, але рушники і скатерті
домоткані –  теж неповторна робота… Тепер
фундамент хати обсаджено чорнобривцями, тут, у старім саду під розкішними
яблунями, при величному калиновім кущі за триста метрів від Дніпра, і проходять
щорічні Затуливітрівські читання.

Село було поруйноване
двічі. Вперше, – коли розливали Канівське море. Олександр Довженко навіть
зафільмував це горе людське у «Поемі про море». І вдруге – Канівською
гідроакумулюючою електростанцією (ГАЕС). Найколоритніші садиби були перевезені
у Переяславський музей під відкритим небом. “Море” змило значну частину села та
унікальних, начинених шарами древніх цивілізацій берегів Середнього
Подніпров’я, а люди були частково відселені. Остаточне відселення відбулось за
будівництва (ГАЕС) у нове село, спеціально збудоване побіля с. Студенець.
Будмайданчик ГАЕС протягнувся на 5
км уздовж правого берега. Будівництво розпочалось тим,
що було засипано багатометровим шаром піску Бабину гору з капищем Мокоші, Дідів
шпиль та Дівич-гору. Про них, про Зарубинці і Трахтемирів, писав у своїх
дослідженнях академік Б. Рибаков, як про “унікальний ще язичницький ландшафтний
ансамбль, рівного якому немає в цілій Євразії”. 

Голові товариства творчих
ініціатив (ТТІ) «БУЧАК» Вадиму Бородіну вдалося зурятувати з-під бульдозера з
десяток бучацьких хат та ще душ із п’ять місцевих старожилів, які воліли
помирати де пуп закопаний, не покинули рідних гнізд, так і доживають там, як
старі бучаки (лелеки). А земля ж ця, як і та, що тепер на дні «морів» отих –
так начинена артефактами світової цивілізації, що їм ціни нема. Нема. Знищили. От
і в Бучаку та його околицях українськими археологами протягом останніх
п’ятдесяти років виявлено і зафіксовано майже три десятки
історико-археологічних пам’я­ток, датованих від VI тисячоліття до н.е.
Довколишні гори: Козацький шпиль, Лисуха, Гребінець, Віха, Білянівка несуть
багатошарові поселення трипільської, скіфської, зарубинецької, слов’янських,
давньоруських та пізьньосередньовічної культур. Тут розкопували і досліджували
відомі українські археологи Максимов Є. В., Петрашенко В. О., Бобровський Т. А.,
Циндровська Л. О. та ін.

Бучацький ліс переораний
окопами Другої світової, а на Козацькому шпилі –  братська могила воїнів, які загинули при
штурмі Дніпра. Їх тут тисячі, хоча опізнано і зафіксовано на обеліску лише 167
чоловік.  Немало і пам’яток природи, як
гідрологічна пам’ятка Рожена криниця, та матеріальної культури, як вітряк над
Дніпром. Минулого року на замовлення ТТІ «БУЧАК» Національно-дослідним
інститутом пам’яткоохоронних досліджень та Державним комітетом у справах
національної культурної спадщини при Міністерстві культури і туризму був
розроблений, узгоджений і набув юридичної сили «Проект розробки меж та режимів
зон охорони пам’яток та об’єктів культурної спадщини в районі с. Бучак». У тому
числі і поховання  та садиба Володимира
Затуливітра, яке тепер охороняється державою, як пам’ятка історії української
культури.

На противагу руйнівним
намірам Канівської ГАЕС, ТТІ «БУЧАК» та агенцією «2RUTA» розроблено проект на
території колишнього будмайданчика рекреаційного середовища з функціональною інтеграцією
суб’єк­тів господарювання за комплексною програмою розвитку
туристично-оздоровчої, розва­жально-пізнавальної, науково-дослідної та
природоохоронної інфраструктур за концепцією «Всі віки». Проект надає
незрівнянні переваги розвитку регіону як на нинішній час, так і на далеку
перспективу. Проект амбітний і бізнесово рентабельний. Він має бути проектом
національного значення.

Саме Бучаки (які зараз
називають Бучак, хоча це неприродно, бо лелеки живуть парою і гуртуються
великими зграями перед відльотом у вирій), уже восьмий рік підряд, у день
Святого Володимира, з досвітку ретельно вимитий рясною зливою, зустрічав нас
смарагдовим зіллям. Що у верховіттях, що по землі – усе яріло свіжим зеленцем.
Біля перших двох хат наші автобуси злякались вузького і крутого спуску у село і
позадкували на бетонку. Довелось розчаровано спішитись. Але з першим подихом
густо настояного на травах і підбитого дніпровим вітром повітря ми відчули
насолоду. Правда, наші зіпсовані урбаністичні носи не могли розрізнити тонкощів
багатого букету, хіба лише густий свавільний кропив’яний дух демонічно
навіював: зайди, зачепи мене – я тобі покажу, хто тут господар!

Повз вузеньких козиних і
кабанячих стежок комашиною вервечкою спускаємося до яру, до неглибокої, у
два-три круги криниці на березі Бучацького потічка, що біжить із Білянівки,
прихопивши з собою три тамтешні струмки, і, зачувши близькість Дніпра, ще
наддає, щоб за два-три повороти злитися із дніпровою водою і так у любові
пливти білим світом. Розкошуємо холодною смачнющою водою. Ніби ж ні смаку, ні
запаху не має, а вдовольняє спрагу, як ніяка газована, лікувальна,
енергозбагачена, осироплена, бо – природна!

Нарешті й «скупа
гетьманська злотниця хатів шибками, наче гривнями, сіяє». Піднімаємось на
Козацький шпиль. Заходимо у густі вишеньки, порослі барвінком, які відділяють
від дороги невеликий сільський цвинтар. І враз… – летимо над широченним
водоймищем під гарячущим липневим небом, і протилежний берег тільки мріє…
Вражені зупиняємось, але ось за три кроки – і рідна могила Володимира
Затуливітра. Праворуч – хрест із білого піщаника, – це закладена минулого року
каплиця Покрови Пресвятої Богородиці – 
Пам’яті затоплених сіл. Ліворуч – із потужного дубового брусу пам’ятник
поету, уквітчаний яблуневим цвітом. Біля нього вже посаджені свіжі чорнобривці
дбайливими руками бобрицьких учителів і учнів, бо весняні чахнуть від спекоти.
Покладаємо квіти, прикрашаємо свіжим рушником хреста і після восьмої
золотокованої пісні ведійської чаші незмінний ведучий наш Петро Засенко
відкриває Восьмі Затуливітрівські читання. Із рідного Яблучного на могилу лягає
земля із дворища Затуливітрів, привезена двоюрідним братом Миколою Коваленком і
колоски з поля, яке все життя обробляв сільський механізатор Іван Кузьмович
Затуливітер, батько поета. Молодша сестра Ніна Іванівна кладе братові яблука,
може, і не із степового саду, дідом Антоном садженого, а все ж – улюблені
Володині яблука. Защеміло в горлі і зарізало в очах, що нарешті зійшлися біля
поетової могили земляки і родичі слобожанські і земляки канівські. Віра
Носенко, голова Канівського районного відділення «Просвіти» імені Т. Г.
Шевченка, червоними трояндами вшанувавши Поета, вітає всіх і читає
вірш-присвяту Володимирові Затуливітру. Я, звітуючи за рік, кладу Володимиру
Івановичу публікації в газетах Миколи Ільницького, Івана Андрусяка, Уляни
Воліковської, Миколи Пшеничного та диск із записом «Радіокниги про Володимира
Затуливітра» на українському радіо «Культура». Вірний наш кобзар Микола Мошик,
голова Сумського обласного відділення Національної спілки кобзарів, виконує
думи на слова Володимира Затуливітра.

Йдемо на садибу. «Ні в
Старім, ні в Новім Заповіті// того шуму нема, як ось тут,// де з язикого листя
в повітрі,// дощезальні слова постають». Зручно розташувавшись у тіні крислатих
старезних яблунь поетового саду, (директор музею Володимира Затуливітра  Вадим Бородін поставив нам столи і лави,
повісив банер із фотопортретом поета), милуємося вишиваними картинами художниці
Людмили Клюєвої і продовжуємо неспішно розмову про Поета і його творчість.
Особливо зворушливо звучать виступи дітей Бобрицької та Яблучненської шкіл.
Яблучани від земляків землякам вклоняються рум’яним крупчатним короваєм.
Обдаровуємо всіх книжками Володимира Затуливітра: «Четвертий із триптиха»,
«Чаша жертовна», «Ненаписані пейзажі», виданими минулого року до 65-річчя поета
видавничим центром «Бучак-Ирій». І самі одержуємо багато книжок у подарунок для
музею.

 

Благодійний фонд і рада
музею Володимира Затуливітра висловлюють сердечну подяку усім, хто був там
присутній, усім, хто виступав: письменникам Національної спілки письменників
України: Петру Засенку, Григорію Білоусу, Василю Стефаку, Софії Майданській,
Наталці Поклад, Миколі Сому, Раї Талалай, Олександрові Шугаю; заслуженому
артисту України Кирилові Стеценку, заслуженим діячам мистецтв України: Миколі
Мошику, Василю Довжику; Нілі Підпалій, лавреату премій Олени Пчілки та Олекси
Гірника, яка щорічно веде сторінку «Незабутні»; директору Яблучненської школи
Лідії Ковака, учителям та учням цієї школи; завучу Бобрицького НВК Ганні
Дерев’янко; режисеру Галині Михайленко, оператору Олегу Максимовському; головам
відділень товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка: Черкаського – Олені Фещенко
та Канівського – поетесі Вірі Носенко.

За усталеною традицією
покладаємо рум’яну поетову калину на могилу Кобзаря. А по дорозі на Київ – іще
одне традиційне дійство – «Озеречко» – зупинка біля живописного «бровастого
яру» з озерцем і гаєм при нім, де Володимир любив зупинятися помилуватись
краєвидом. Тут Людмила Клюєва представила рушник, не слобожанський із півнями,
не черкаський із виноградом, – ексклюзивний авторський рушник Володимира
Затуливітра, якого вона вишиває для його музею.

Зворотний шлях малював нам
експресійні картини мальовничого мінливого заходу сонця і строгого сходу
місяця. Уже під зоряні розмови  рушником
прослалась наша дорога на Київ, а серця, вщерть повні музики і справжньої
глибокої поезії, все ще дихали п’янким повітрям ніжних і загадкових Канівських
гір, де бринить: «Прошу я блага всім, хто за межею… // а ще для всіх, хто був
тоді зі мною, // і в лютий холод, і в липневі дні.»

 

Любов СНІСАР,

голова благодійного Фонду

Володимира Затуливітра

 

(У наступному числі УЛГ
читайте добірку неопублікованих поезій Володимира Затуливітра).

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!