А мені це болить…

Сумний осінній настрій додає невеселих роздумів за подіями в
культурному житті нашої країни, якщо порівнювати їх з іншими. Багато що нині
болить в кожного з нас після проведення першого етапу Шостого з’їзду НСПУ, який
не лише не пригасив незадоволення спілчан станом нашого буття, а й надто
загострив деякі болячки. Пишу ці рядки, перебуваючи під враженням від недавньої
багато оптимістичнішої осінньої події із сусідньої Польщі. Там у вересні 2011
року відбулася ХХІ міжнародна “Галицийська літературна осінь”. За шість робочих
днів поети з півтора десятка країн охопили своїми виступами (кожен виступав по
два-три рази щодня) десятки навчальних закладів і будинків культури
Малопольського і Підкарпатського воєводств. Може, і не варто було б про ту
осінь згадувати у переддень зими, бо то така собі сталася пересічна подія в
сусідній країні, оскільки там подібних поетичних імпрез щороку відбувається
досить багато… І саме міжнародних, тобто за участю поетів з різних країн,
запрошених до Польщі організаторами того чи іншого фестивалю. А їх стільки
влаштовують щороку польські літератори, хоч греблю гати! Є такі, яким від
заснування вже не один десяток років, є й новіші. І не лише в столиці по два
рази на рік відбуваються престижні поетичні свята, а й у різних воєводствах
можуть проводитися всілякими товариствами так само двічі на рік. Дивує навіть
не число тих фестивалів і поетів, як присутність на зустрічах з учасниками
достатньої кількости шанувальників поетичного слова. І переважно молоді. Я вже
неоднораз розповідав у різних наших часописах про подібні події не лише у
Польщі, а й у деяких інших європейських країнах. Тільки ж зараз мене зачепило
на згадки не бажання розповісти про когось із колеґ з поетичного цеху якоїсь
країни, а про свою участь у відкритті приміщення нової сучасної бібліотеки,
будинку культури чи іншого закладу культури. Кожного року в Польщі стрічаюся з
подібними державними заходами на різному рівні. Кожного року і за кожних
відвідин (два-три рази на рік). У вересні 2011 року в містечку Брешко
Малопольського воєводства (для українця назва містечка може викликати усмішку)
із тридцятьма тисячами мешканців сталася напередодні “Галицийської осені”
очікувана святкова подія — прийняла відвідувачів нова сучасна бібліотека з
новим повітовим Будинком культури. Три поверхи модерної будівлі з ошатним
опорядженням начинені електронікою, обладнані ліфтами, є просторі компютерні
зали для відвідувачів з безкоштовним підключенням до Інтернету будь-якого
відвіду­вача… І, звичайно, що є просторові приміщення з багатими книжковими
полицями, до яких вільно підходять читачі обрати для себе книжку… Побачили
учасники поетичної осени і нову велику бібліотеку в такому ж невеличкому
містечку Кросно вже Підкарпатського воєводства…

І от, під тими свіжими враженнями, по поверненню додому я
переглядав українські газети за проминулий у поїздці тиждень. Як же мене мала
вразити скупа газетна інформація з Поділля про закриття (з метою економії
коштів?) у районних центрах бібліотек з філіалами. Останнім часом все частіше
можна дізнатися в новинах про подібні акції і з інших областей України. Триває
майже масове закриття бібліотек, книгарень та інших закладів культури, які,
буцімто, “не користуються попитом у населення”. От, вже ж наскільки невмирущим
виявилося таке принизливе знеособлюване визначення до народів у різних
республіках недавньої імперії. Чого вартий лише один приклад з того часу, що
загалом то був наче й народ, наче і великий, але надто вже непевної
національности, бо більшість його мала належати до якогось “русскоязичного
насєлєнія”. Тобто до перехідної стадії “нової історичної спільноти”, яка б
всеодно звалася “русским” народом і в імперських кордонах, і в усьому світі.
Під проводом “старшого брата” інші етноси в недавній імперії переставали бути
окремими народами зі своєю мовою і культурою, що вже згадувати про поняття
нація! Ось, такий вже маємо спадок із соціалістичного минулого – “…що скрізь
саме населення, мов сіра мурашва…”. Найбільш мені гірчить те, що подібні
“пережитки соціалізму” надто вже живучі. Двадцять років для них ніщо…

Але вертаюся до бібліотек. Мотивація щодо втрати
популярности бібліотек у нашій державі (а вона — ця втрата – таки прогресує!),
підживлюється саме владою, хоч як би змінювалися за ці роки уряди чи склад
парламенту. Руйнація системи книгорозповсюдження, відсутність фінансування на
поповнення бібліотечних фондів, мізерна зарплатня бібліотечних працівників. Уже
й не згадую про жахливий стан самих приміщень. Зрідка якась наша міська
бібліотека спроможеться провести літературні зустрічі читачів з авторами
книжок. А в Польщі навіть у гірських селах постійно проводяться зустрічі з
письменниками, які організовуються саме бібліотеками. Відбуваються вони як у
приміщеннях бібліотек, так і в навчальних закладах. У повітових містечках на
підходах до бібліотек я часто зустрічав яскраві афіші із запрошеннями на
зустріч з поетами з інших країн. У прикордонних з Україною воєводствах на тих
афішах досить часто можна побачити знайомі обличчя українських поетів. А якщо до
цього додати, що за такі зустрічі письменники отримують досить пристойні (за
українськими мірками) гонорари!..

Я торкнувся лише одного напрямку внутріспілчанської роботи
польських колеґ, але не лише вона викликає у мене щиру заздрість, коли
оглядаюся на наше буття. У нас нема організаційної структури для пропаганди
літератури, бо рідкісні зустрічі з читачами відбуваються лише за чиєїсь власної
ініціативи.  Можна було б нагадати про
багато інших завдань нашого творчого братства, які поступово зосталися в минулому.
В сусідів мало хто з письменників хизується своєю приналежністю до політичної
діяльности, бо там спілка не політизована, вона не є “бойовим загоном” якоїсь
конкретної партії. У нас за останні роки НСПУ не­однораз з уст керівників, а за
ними й слухняних братчиків міняло свої симпатії серед розмаїття партій. Саме
через незаполітизованість польської спілки не так уже й просто можна виключити
зі своїх лав товариша, який різко критикує керівництво. Якщо Голова спілки чи
хтось із керівництва вважає критику на свою адресу когось із колеґ
необґрунтованою, то має подати позов до спілчанського суду чести (вільний
переклад з польської), до якого входять неупереджені толерантні літератори.
Лише за висновками цього суду можна ставити питання щодо виключення письменника
з творчої спілки. Фінансова діяльність Спілки та її воєводських організацій теж
є досить прозорою. Є посада скарбника, підзвітного громаді. Варто додати, що
майже всі спілчанські посадовці працюють на громадських засадах. На перевиборах
керівництва різного рівня бувають і змагання, але після закінчення нема
ворожнечі між недавніми суперниками. І ніхто не придивляється, за яку партію
піде агітувати колеґа. І чи піде взагалі… Наша ж Спілка останні роки є
постійно в опозиції до будь-якої влади. Навіть до тої, за яку мерзли на
Майдані, їздили по областях і районах…

Я було замислився, чому теперішнє керівництво нашої Спілки
так тримається своїх посад, шукає ворогів серед своїх, витрачає шалені гроші
(чиї, то вже інше питання) на дискредитацію колишніх “братів і сестер” в різних
ЗМІ. Чому подібні акції в сусідів проходять майже безболісно? Ну, поділилися
колись  (після падіння комуністичного
режиму) польські письменники на дві Спілки саме з ідеологічних засад, але то
було тоді, коли ми теж п’яніли від свободи. А нині живуть і співіснують обидві
письменницькі організації без особливої ворожнечі, розвивають міжнародні
стосунки, проводячи літературні фестивалі, видають різні часописи, коротше —
продовжують займатися літературною творчістю в усіх її різновидах. Може, тому,
що не мають прибуткового майна? Тому й керівництво не дуже й тримається своїх
посад.

А мені це болить… Через те й ці мої роздуми ніяк не міг
причепурити, бо надто нервово чіплялися слова за слова, виринали спогади,
порівняння… Чого ж я хочу? Не хотів би назвати це оновленням Спілки, бо треба
попросту багато чого повернути з не такого вже й давнього нашого буття: і
затишок “Енея”, і Бюро пропаґанди літератури, і вільний доступ усіх до
поліклініки, і відродити наші журнали, і проводити активну міжнародну
діяльність… Кожен із нас може згадати з недавнього й інше втрачене, те інше,
для чого ми колись із надією вступали до творчої Спілки…

І куди ж нас понесе ця чергова осінь?..