А Хома таки не чоловік!..

177

Закінчення. Початок у ч.22

Відкритий лист народному депутатові Володимиру Яворівському
від вченого-літературознавця, члена НСПУ з 1999 року Алли Диби (дівоче прізвище
Гоцик) з роду Каневських-Тарновських

Багато Ви кричали з високих трибун й про те, що добиваєтесь
для письменників таких же високих пенсій, як у науковців або журналістів.
Пробі!.. Це було говорильнею від самого початку, бо при нарахуванні тієї ж
пенсії перше, про що б спитали, якою була зарплата й, очевидно, чи були
гонорари. А Ви, споконвічне спілчанське начальство, хоч здогадуєтеся, які
мізерні ставки мали й мають письменники, які працювали й досі працюють у
музеях, бібліотеках, дитсадочках і школах, були рядовими інженерами або нічними
сторожами й кочегарами, як глибоко шанований мною перекладач і дипломат Сергій
Борщевський? А Ви коли-небудь поцікавилися, якою «великою» була наукова пенсія
у незабутньої членкині нашої спілки Михайлини Коцюбинської? А якою «величезною»
була її зарплата, дякуючи тим обмеженням, які депутатський корпус вводив своєю
фантасмагоричною законотворчістю? І при тому вона готувала по декілька могутніх
видань на рік! Можу навести безліч інших прикладів, але ні Ви, ні Вам подібні,
на превеликий жаль, не почують, бо у Вас там, у Раді, крім омону й броньованих
дверей, ще й якісь спеціальні навушники, мабуть, є, а Ви, народ («людішкі», як
висловлювалися у царські часи усякі там класичні Салтичихи), говоріть cобi,
говоріть, і плачте, якщо хочете, а нам своє робить і для себе.

А ще цікаво, чим став поперек горла спілчанському начальству
мій перший в житті творчий вечір, якщо тепер нашому літоб’єднанню не
дозволяється (чи правильніше – не рекомендується) займати спілчанське
приміщення більш ніж раз на місяць? Відбули літнавчання на засіданні літоб’єднання
– та й ідіть собі з миром, ні про що не питаючи, нікуди в Спілці не заглядаючи.
А ми, як той на гріх, маючи в своїх лавах близько вісімдесяти членів Спілки (з
десяток вже, на превеликий жаль, померли за двадцять років функціонування
«Радосині») та декілька сотень тих, хто співпрацює з об’єднанням в Україні і в
світі й приїздить на наші сходини, бере участь у виданнях, вечорах,
презентаціях, хотіли б, у першу чергу, показувати наш доробок у стінах рідного
Будинку письменників (то невже не маємо на це права?!), запрошувати сюди своїх
симпатиків, як зробила я, запросивши у червні до Спілки своїх університетських
однокурсників та однокласників зі школи у місті Буча на Київщині. Ми спроможні
робити хоч і десять авторських вечорів у місяць, а нам жодного не дозволяють,
прикриваючись якимись особливими доцільностями.

А куди поділися зі Спілки молодіжні сходини, які свого часу
організовувала Анна Багряна? Де сьогодні «тусується» наша спілчанська молода
зміна? Чи Ви не хочете ніяких змін, бо вони можуть Вам сказати, що Ви, діди,
довели нашу Спілку до прірви? А між тим, може, замість письменницьких зібрань,
надасте приміщення для сходин якійсь парфумерній фірмі чи сектантам, бо то
набагато вигідніше?

У нашій Спілці зростали колись мої діти, тепер зростають,
виховуються, долучаються до України і красного письменства мої внуки, вони
беруть активну участь у наших творчих вечорах, разом із друзями-письменниками
подорожують Україною, насичуючись її красою і силою. А Ви скажете: «Не
дозволяти! Не пускати! Не пропагувати!». То хіба люди мають знати тільки
шедеври Яворівського чи Крима, бо ж є в нашому спілчанському домі й інші
майстри слова, інші шедеври, інші читачі, яким хотілося б почути-побачити й
іншу грань, інші жанри, інші стилі, інші обличчя, очі, постаті, почути інші,
часом альтернативні думки й самим бути почутими? Як це було тоді, коли нас,
молодих, у Спілці виховували, долучали до джерел Юрій Хорунжий і Федір
Погребенник, Володимир П’янов і Олесь Гончар, Павло Загребельний і Сергій
Плачинда, Юрій Бадзьо і В’ячеслав Чорновіл, Галина Гордасевич і Алла Коваль,
Леопольд Ященко та Іван Денисюк. Тоді (у всебічно процензуровані радянські
роки!) ми приходили (навіть ще не бувши членами Спілки) до Будинку
письменників, як у рідний дім, у незалежну (зауважте!) Україну, а тепер,
незрозуміло чому, мусимо відчувати себе тією сиріткою, яка після свята тихенько
промовляла: «А я в попа обідала…». Але ж Ви, пане начальнику, не той піп, а
ми, письменники, не ті бідолашні сирітки.

Ви позбавили можливості нас, письменників, навіть тарілку
супу з’їсти чи філіжаночку кави випити за милою бесідою в освяченому
Базилевичем, намоленому Рильським, Тичиною, Тютюнником, Лукашем, рідному нашому
«Енеї». Чи, може, Ви допомогли мені (ще десятки письменницьких прізвищ на
думці) видати свої книжки, зокрема в нашому ж «Українському письменнику»? Еге ж
бо!.. Але могли кричати, як моя колишня музейна директриса, побачивши
академічний збірник «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження»: «Гонорари
лопатою гребуть!!!». А видання те було безгонорарним, бо входило у план
поточної роботи Інституту літератури.

Я добре розумію, що до всіх тих людей, які вже постраждали
від Вашого царственного гніву, найближчим часом зусиллями того ж пана Я. можу
приєднатися і я, бо наш «босс» не терпить інакомислія. «Я! Я! Я! Явор!
Яволь!..». А от я – НЕ ВОР. І в роду моєму ніколи таких не було. Ні з
Околітенко, ні з Тарасюк я особисто не знайома – бачила їх хіба що на якихось
письменницьких зібраннях. Не знаю я також, що відповіла Вам Галина Тарасюк на
Ваш дуже джентльменський комплімент про прив’ялу (?!) поетесу. По-моєму, саме
так Ви намагалися принизити свою опонентку в письменницьких дебатах. Якщо Ви
про вік своєї землячки з Вінничини, то вона, діду Яворівський, аж на цілих
шість років молодша за Вас і ще ой яка нічогенька молодичка – хоч зараз
сватай!.. Якщо ж Ви про її творчі здобутки, то коли це вона встигла «прив’яти»,
адже ледь не щороку відхоплює якусь чергову престижну літературну премію. Там і
Воробкевич, і Сосюра, і Гончар, і Нитченко. Не сама ж вона їх собі присуджує!
Мабуть, таки непогана письменниця. А що вже про публіцистичні публікації – то
тут і кури говорили!.. Бо ж зуміла навіть Вас у саме серце вразити. Ваші ж,
пане Яворівський, публікації й усні виступи нам дуже добре відомі. Ще від
пріснопам’ятних радянських часів. Говорити Ви вмієте, багато й кучеряво, дуже
патріотично й заповзято. Аби так і справу робили, то ціни б Вам не було. Навіть
десь на Ірпінському базарі.

А тепер можете викликати мене на дуель. На пістолях, на
рапірах, на рогатках чи на гарматах? Чи, може, знайдемо якусь більш
письменницьку зброю – наприклад, метатимемо один в одного перами (гусячі не
підходять – прив’яли за стільки віків!). Або ж ні – краще книжками! Щоправда,
Ваші, мабуть, грубіші й важчі. Я ж добре розумію, що ви – суперваговик,
літературний генерал. Одну тільки Шевченківську премію спробуй-но підняти. Але
і я щось нічогеньке у валізі маю – сотні документальних есеїв про Лесю
Українку, її родину, близьке й далеке оточення в українській та зарубіжній
періодиці, книги «Далека принцеса» і «Сподвижники», присвячені Лесі Українці,
десятки видань сучасних українських письменників з моїми передмовами. Мої
художні твори опубліковані у декількох альманахах, антологіях. Особливої уваги
потребують шість ваківських томів, виданих науково-дослідним інститутом Лесі
Українки з матеріалами наукових конференцій і, мабуть, стільки ж товстеньких
семінарських збірок. Важезні збірники музеїв Лесі Українки у Києві,
Колодяжному, Новограді-Волинському, музеї Старицького, найкращих українських
університетах. Літературні журнали й альманахи Волині, Буковини, Полтавщини.
Краєзнавчі збірники. Або ж добрим камінчиком (на 600 з гаком сторінок!) може
бути одне з видань «Відкритого архіву» («Критика», 2008 р.) – публікація листів
Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної (до речі, «Літературна Україна»
днями незрозуміло з якого доброго дива написала про те, що видання цих листів
вперше за 30 останніх років готує до публікації Вінницька письменницька
організація), яке ми тоді готували толокою під вмілим керівництвом Володимира
Панченка у співпраці з Михайлиною Коцюбинською, Віктором Дудком, Степаном
Захаркіним, Борисом Черняковим, Галиною Степанець. На підході моя двотомна
монографія про давнішу й сучасну українську літературу. Читайте також газету
«День» – там побачите мої статті на сторінку, дві, у декількох подачах. Це Вам,
Володимире Олександровичу, для глибшого знайомства з «невідомими спілчанськими
публіцистами» (оригінали в бібліотеках Спілки письменників та Інституту
літератури, якщо захочете почитати) й на деяку противагу «комсомольцю,
спортсмену, депутату, голові, члену й учаснику Вітчизняної війни 1812 року…».

Коли ми з братом у дитинстві починали якось аж занадто
задирати носа, то батьки, сміючись, повторювали: «Первый парень на деревне, а
деревне один дом». Ви не боїтеся залишитися в якийсь момент таким же самотнім
парубком? Я не буду зараз витрачати дорогоцінний час, який, мабуть, краще
використати на дослідження Лесі Українки, і вишуковувати у Ваших книгах
радянського періоду ті чагарники, якими Ви засмічували голови українських
читачів, але майте клепку зважити на те, що ваш зоряний час (із кремлівськими
та іншими подібними зорями) вже далеко позаду, а попереду інша Україна, інша
Спілка, інша література.

Я добре пам’ятаю Ваш героїчний шлях в українській політиці
від відчайдушного соловейка-співця комсомолу і КПРС через звитяжний і
багатостраждальний Рух, якісь там народно-демократичні партії, «Нашу Україну»
Віктора Ющенка і БЮТ, де Ви роками вірою й правдою служили й прислужувалися
(придворний бо поет!), як на мою думку, не стільки Україні, ні, а зовсім іншим
«татам» і «мамам». І, коли бачили вчергове те, що вітер вітчизняної історії
робить крутий віраж, повертаючись у протилежний (чи в якийсь там інший) бік, то
одразу ж починали запекло лаяти попереднього годувальника й поспішали до іншої
дійки. Куди ж тепер Ви побіжите, коли чергова Ваша «мама» потрапила в таку
халепу? Кого на цей раз будете лаяти, проклинати, кого похвалите й притулитеся
побожно? Як людина і як жінка я щиро співчуваю Юлії Тимошенко й не бажаю їй ні
політичної, ні фізичної смерті на тій українській Голгофі, якої вона амбітно
досягла (про все інше хай дбають судді, прокурори та адвокати – то їхній хліб,
розуміння, вотчина), але мені дуже хотілося б дізнатися, куди вже сьогодні подінуться
такі крикуни-попутники Тимошенко, як Володимир Яворівський? У які офшорні зони
чи в дніпровські (дунайські або дністерські…) плавні заховається від
справедливої відповідальності його фінансово-майновий помічник-поплічник
Анатолій Крим? Адже нині у нашій Спілці письменників влаштовуються якісь
закриті псевдомасонські зібрання чи партизанські рейди тилами ворога (а
ворогами у них тут, мабуть – ми, звичайні українці і «рядові» письменники?), і
якась таємна вечеря не за правилами – не з Ісусом Христом,  а з якимсь підпільником Кіндратом, лацкан
піджака якого прикрашає депутатський значок. І він жваво переносить на Спілку
свій гнилий досвід «плідної праці» у Верховній Раді чи Зраді – читати, як кому
більш зрозуміло.

Ви можете апелювати до мене своїми велетенськими заслугами
перед Україною, своєю участю в Русі (хто ж його тоді розвалив-розбарахолив,
розтягнув по безлічі партій і партійок?), в Помаранчевій революції і т.п. Але
біля намету №13 (Спілки письменників) й намету №12 (Інституту літератури) я, щодня
чергуючи, щось не дуже-то Вас бачила – хіба що на трибуні з відповідним
шаликом. Тобто ми з Вами були дещо на інших позиціях – хтось на передовій, а
хтось на командному пункті. Правителі ж, як відомо, приходять і відходять, а
народ залишається. Той народ, іменем якого названо державу, і якому по праву
належить ця земля, її надра, усі духовні скарби. Той народ, який за зарплату
наймає собі урядовців, а, якщо вони або не вміють працювати, або ледарюють чи
крадуть, то народ їх просто виганяє з посад. Такою є можлива перспектива Ваша і
моя, але моя дещо пристойніша, бо, я, як жила й працювала, так і житиму до
смерті, не змінюючи ані курсу, ані кольору прапора чи партійної приналежності.
А от Вам сьогодні набагато важче – на роздоріжжі декілька шляхів, але всі вони,
по-моєму, вибачте, на смітник історії.

Отож, якщо після мого виступу Ви, пане Володимире, навіть
викреслите своєю владною рукою мене зі списків членів письменницької Спілки, я
завжди трепетно згадуватиму про те, що у будинку на вулиці Олеся Гончара
світиться вікно (не Ваше, ні!), а за письмовим столом схилилася буйнокучерява
голова над сторінками рукопису нового «Берестечка». У такому товаристві негоду
перебути набагато легше. Цікаво, а Ви ніколи не задумувалися над тим, чому Ліна
Костенко не повертає сьогодні своє членство у Спілці письменників, здавалось
би, незалежної держави Україна? Уявіть собі, як би престижно було згадати Вам
особисто у черговому звіті голови Спілки її нові видання!.. А вона в
Чорнобильську зону їде, а на Банкову,2 чомусь не йде, хоч тут перебігти
київськими вулицями зовсім близенько. Та їй же противно було б, мабуть, сидіти
поруч із Вами у якій-небудь комісії чи в президії з’їзду!

І ще одне. Може, серед письменників України організувати
якесь, наприклад, електронне опитування чи навіть голосування? Бо ж у деяких
країнах світу (тих, які вперто називають цивілізованими) навіть вибори
президента чи сенату проводять через Інтернет. Я б особисто з радістю взяла б у
ньому участь. Бо, чесно кажучи, не можу второпати, чому після 12 років
перебування у Спілці я не маю права (на думку пана Яворівського та його
команди) висловлюватися з приводу справ у нашій громадській організації й
виборів нового голови? Адже не Ви мені це право давали – не Вам його й
відбирати. Отож не надійтеся, що будете сидіти на спілчанському «троні» вічно
(і хоча б 500 років, як би намагалися, а не проживете). Он і Каддафі так думав,
і Сталін, і Тіто, і Саддам Хусейн… А що з того вийшло? Навіть царські
династії назавжди сходили з історичної арени, а Ви ж не цар, і Спілка – не Ваше
родове гніздо, яке Ви, як у Прибалтиці, могли б відсудити і повернути, але
Верховна Рада України такого закону не приймала, тож посуньтеся, будь ласка. Не
тратьте, куме, сили – спускайтеся на дно!

А ми мусимо нашу Україну й нашу Спілку письменників
піднімати.

Тільки не з колін, ні, як декому з наших горе-патріотів того
хочеться (бо ж для того, як висловилася Ліна Костенко, на коліна ще треба
поставати), а з того дна, на яке їх (і нас) силоміць позапихали деякі
псевдоукраїнські діячі, яких поруч – хоч греблю гати!

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну та й розвеселимо!

(До речі, саме за цю пісню улюблену вчительку наших з Вами
дітей, пане Володимире, колись звільнили з роботи. Не пам’ятаю тільки, щоб
професійний патріот і депутат Яворівський її тоді захищав. І де ж то він тоді
був? Мабуть, на черговому мітингу. Тільки от за кого стояв? За чорненьких,
біленьких, зелених, сірих, блідо-рожевих, сіробуромалинових чи жовто-блакитних
у крапочку?..).

…Отож мусимо піднімати нашу червону калину. Адже іншого
шляху в нас просто немає. А виїздити з України й відступати нам ніяк і нікуди.
Це ж наша земля, наш дім, тут могили наших предків. І саме тут народжуються й
зростають наші нащадки.

Без поцілунків, сердечних привітів і навіть без «до
побачення», бо ж бачитися мені з Вами зовсім не хочеться.

 

 

Київ, жовтень 2011
року.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!