А Хома таки не чоловік!..

119

Коли я сиділа у конференц-залі Будинку письменників на секції публіцистів і спостерігала дивно-хуліганську поведінку пана Яворівського, то подумалося про те, що мої славні предки свого часу такого зневажливого крикуна… викликали б на дуель у XIX столітті, виштовхнули б на козацьку раду перед військом у XVII столітті й випороли б перед усім військом, аби іншим не кортіло…

Відкритий лист
народному депутатові Володимиру Яворівському від вченого-літературознавця,
члена НСПУ з 1999 року (членський квиток № 01889, виданий 5.XI. 1999 року й
підписаний головою Національної спілки письменників України Юрієм Мушкетиком)
Алли Диби (дівоче прізвище Гоцик) з роду Каневських-Тарновських

 

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі
всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?

(Леся Українка, «Давня
казка»)

 

Нещодавно довелося мені пережити одне з найбільших потрясінь
свого життя. Напередодні майбутнього письменницького з’їзду побувала я на
щомісячних сходинах творчого об’єднання публіцистів, на якому планувалося
обрати делегатів на майбутній з’їзд. Керівник секції письменник Михайло
Сидоржевський сумлінно обдзвонив усіх тих, хто в офіційному письменницькому
довіднику був названий публіцистом. Отож зібралися ми. Крім хворих і тих, хто
саме в цей час від’їхав кудись у далекі краї. Повсідалися собі зручно у
конференц-залі Будинку письменників. І почалося… Пан Сидоржевський пояснив
громаді мету зібрання, почав розповідати про механізми вибору делегатів, про
те, що вже мав попередню розмову з колишнім керівником секції Сергієм
Плачиндою, і той, передаючи усім побратимам і посестрам щире вітання, попросив
сказати, що за станом здоров’я приїхати з села не може і на з’їзді бути не
зможе, тому його можливий мандат треба передати комусь іншому.

На засіданні був присутній голова Національної спілки
письменників України Володимир Яворівський. І та його присутність справляла
досить дивне враження – він чомусь не міг всидіти на місці, увесь час совався в
кріслі, наче у його штанях було заховано великий чиряк, і він йому муляв,
болів, одне слово – заважав. Він постійно підхоплювався, наче збирався кудись
бігти, червонів, бризкав слиною, страшенно нервував. Навіть тупав ногами, й
постійно щось вигу­кував-верещав, перебиваючи доповідача або когось іншого
(часто ці звинувачення викидалися з його рота просто кудись у повітря, й не
зрозуміло було, про кого й про що йдеться) або якось дивно… шипів, як отой
самовар, зі свого «трону». Десятки разів він перебивав ведучого, викрикуючи, що
хто тут публіцисти і «тіпа», чи є вони у спілці взагалі. Сидоржевський (треба
віддати йому належне – самовіддано, як кажуть у спорті, тримав удар) у свою
чергу знову й знову показував голові спілки письменницький довідник, офіційний
спілчанський список, зачитував якісь рядки зі статуту, а Яворівський
продовжував шкіпідоритися, перебивати й збивати з пантелику ведучого. Поводив
себе, як поганий учитель з двійочниками-першоклас­никами, хоча поруч сиділи
поважні, а часто й немолоді письменники. Коли ж учасники зібрання спробували
спільними зусиллями якось укоськати, втихомирити спілчанського керівника, то на
їхні голови посипалися несподівані й несправедливі звинувачення і, власне,
приниження. Він постійно затикав рота усім тим, хто хотів щось запитати, але,
може, й не думав нічого заперечувати. Наприклад, напосівся, було, на Наталку
Поклад, а гнівно поглядаючи на мене, патетично промовляв, що які ми тут
публіцисти, – от справжні публіцисти Віталій Карпенко і Степан Колесник (неначе
хтось йому збирався заперечити, що це не так), і показував на ветеранів
публіцистичного цеху, яким те дивовижне вип’ячування-пред­став­лення громаді
теж було явно незатишним і недоречним. Власне, як на мою думку, це робилося
тільки для того, щоб зірвати голосування (кажуть, що доки я була на Волині, де
відбувався Міжнародний симпозіум, присвячений Лесі Українці, пан Яворівський
вже своєвільно перекреслив-розігнав попередні сходини публіцистів із цим же
порядком денним). Авторитарно й будь-якими силовими методами робилися спроби
обмежити кількість спроможних голосувати і бути обраними. Зрештою – сам
Яворівський істерично прогорлав пропонований керівництвом спілки список
делегатів (якимось дивом вдалося втиснути в нього голову секції, хоча робилося
усе для того, щоб цього не сталося). А мені навіть довелося сказати голові
спілки про те, що я ще ніде не голосувала щодо делегатів на з’їзд, ніде не
висловлювалася щодо кандидатур. І з якого це доброго дива він мені рота
затикає. Яворівський же продовжував волати про те, що все нелегітимно, що він
чогось там не підпише, не пропустить, не дозволить.

Розходилися ми з того засідання, немов обпльовані. Тим, хто
не «увійшов до списку», не було ніяких можливостей стати навіть безголосим
«гостем з’їзду», в чому я впевнилася у наступні передз’їздівські дні, а
особливо раннього ранку 17 жовтня, коли я знову прибилася на Банкову в надії
таки одержати запрошення «гостя» (цікаво, який це я «гість», якщо вже 12 років
сумлінно плачу внески, статуту не порушую, плідно працюю творчо?!). Хотілося
також побачити друзів з усіх куточків України, обмінятися останніми новинами,
публікаціями… та де там!.. Атмосфера якоїсь заповзято-затятої секретності,
якісь дивовижні перевірки, наче я чи якийсь інший письменник обов’язково має
бути терористом з бомбою під пахвою замість книжки.

Добре, не поїхала я до Пущі. Але гіркий спогад залишився.
По-перше, я жахнулася від того моря лисих і сивих голів. Сама не дуже-то
молода, але не розумію, чому так мало молодих і перспективних письменників
залучено до роботи. Придбала новий письменницький довідник і почала переглядати.
Й нагледіла декілька десятків членів спілки – учасників нашого літоб’єднання
«Радосинь» від 20-ти до 40-ка років, серед яких стільки кандидатів наук,
професорів університетів, знавців десятків іноземних мов, працівників радіо,
телебачення, видавництв, лавреатів безлічі літературних премій, часто
найпрестижніших міжнародних. Не було мандата і у голови творчої ради нашого
літоб’єднання, прекрасної української поетеси Лідії Новикової. Не було мандата
у самобутнього поета, публіциста і скульптора, роботи якого прикрашають
найпрестижніші художні салони, музеї, вулиці, парки багатьох міст і сіл не
тільки України, а й Європи, Америки, арабського Сходу Михайла Горлового, небожа
розстріляного більшовиками письменника Григорія Косинки. А знаний український кобзар,
вчений-фольклорист і поет-радосинець Степан Щербак взагалі чомусь «випав» з
письменницького довідника, не те що з числа претендентів на мандат делегата.

Отже, кого, як і за які заслуги обирали? Чому голова спілки
так агресивно диктував нам свою волю? По-друге, а для мене це, мабуть, по-перше
– чому так агресивно-зневажливо спілкувався він з колегами? Хіба навчився у
зоопарку нашої/не нашої Верховної Ради? Але ж ми не депутати – ми вільні творчі
люди. І соромно голові спілки «не знати» чи гонорово-зверхньо робити вигляд, що
не знає, хто перед ним сидить у спілчанській залі. Отож спробую нагадати про
себе, «непубліциста», як він намагався назвати мене й колег.

Я – літературознавець-джерело­знавець, чверть віку
пропрацювала науковцем у Київському музеї Лесі Українки. До Національної спілки
письменників України вступила 1999 року з подачі саме секції публіцистів і її
тодішнього голови Сергія Плачинди. До речі, на той момент, коли він давав мені
рекомендацію, ми з ним навіть не були особисто знайомі. Але, як виявилося,
Плачинда добре знав мої джерелознавчі роботи по Лесі Українці та її оточенню і
ті статті, в яких я розвінчувала «наукові відкриття» Олеся Бузини щодо Лесі
Українки. Інші рекомендації я одержала від могутніх дослідників і
популяризаторів української культури Юрія Хорунжого і Леоніда Череватенка.
Надзвичайно показово й те, що на засіданні комісії, де затверджувалася моя
кандидатура, вперше за багато часу письменниця Алла Потапова не тільки не
голосувала проти, а й не робила, як зазвичай, якихось різких закидів. «Це вона
з величезної поваги до Лесі Українки, якій ти присвятила творче життя», –
резюмували колеги. А я, на жаль, тільки сьогодні дякуючи їй за підтримку, хочу
сказати, що, очевидно, не тільки Леся Українка тут допомагала, бо ж позиціонує
себе українським письменником російськомовний Андрій Курков, вже багато
десятиліть мешкаючи в Україні й працюючи на її благо. Думаю, така ж позиція і у
Потапової.

Крім названого вище, мною були вперше, ще у 1990-х роках,
опрацьовані й оприлюднені слідчі справи родини Косачів, вивчено й оприлюднено
великий масив матеріалів, пов’язаних з пошуками й утвердженням Лесею Українкою,
Іваном Франком та іншими представниками української духовної еліти тієї самої
української ідеї, яку Ви, пане Яворівський, зі своїми товаришами з Верховної
Ради вже 20 років безуспішно шукаєте у коридорах будинку під куполом на вулиці
Грушевського, який український народ давно вже охрестив велетенським цирком, де
за немалу зарплату бісяться наші зверхники.

Коли я сиділа у конференц-залі Будинку письменників на
секції публіцистів і спостерігала дивно-хуліганську поведінку пана
Яворівського, то подумалося про те, що мої славні предки свого часу такого
зневажливого крикуна… викликали б на дуель у XIX столітті, виштовхнули б на
козацьку раду перед військом у XVII столітті й випороли б перед усім військом,
аби іншим не кортіло… А ще – вони ніколи не ділили, не грабували України, не
наживалися на ній, а дарували їй волю, музеї, опікувалися Тарасом Шевченком,
приятелювали з ним. Пізніше мої прадіди викупили й зберігали творчий архів
Тараса Шевченка. Тепер і я маю честь охороняти й вивчати ці унікальні фонди,
продовжуючи справу своїх предків. Так, я «дивний письменник», бо все своє
творче життя працюю за мізерну зарплату, без усяких там гонорарів (хіба що
«борзыми щенками» – одним або декількома авторськими примірниками, які потім
роздаровую у музеї та бібліотеки). Але навіть у таких непростих умовах, на
манюсіньку зарплату музейного працівника і жалюгідну пенсію за померлого у 28
років чоловіка я виростила, виховала, вивчила двох дітей (син вже доктор
філософських наук, а вчився цей хлопчик-напівсирота колись у одній школі із
Вашою донькою, пане Володимире), тепер виховую п’ятеро онуків. Але моя
матеріальна бідність ніколи ще не примусила мене принижуватися чи дозволяти
комусь іншому принизити мене. Не хочу я терпіти принижень і від Вас, бо Ви мені
не пан, а я не Ваша покоївка. А те, як Ви «оберігаєте» українську культуру ми,
українці, добре бачимо. І «Сяйво» уберегли, і «Еней», і мережу книгорозповсюдження,
і наші Будинки творчості. Ви скажете – брешу?! А чому ж тоді я, член НСПУ, за
свої кровно зароблені місячні зарплату і пенсію разом узяті не зможу придбати
хоча б однієї пільгової путівки на якихось два тижні до мого улюбленого Будинку
творчості ім. Чехова в Ялті? (І навіщо взагалі оздоровлюватися якомусь
онкологічному інваліду, – скажете Ви!..) Ну, немає у мене тата – директора
Африки, який би мені ту путівку придбав! Мій тато був унікальним
інженером-винахідником. І його зарплата становила 140 рублів, а сусід-тесля на
своєму заводі мав 300. Відчуваєте різницю?! Я після закінчення університету з
відзнакою працювала і науковцем у музеї за 70 рублів. Потім було 80, 100…
Нічого – вижила й дітей непоганих виростила. Але зневаги і жлобства ніколи не
терпіла й терпіти не буду.

В один з наших приїздів з родиною до Ялти ми познайомилися з
жіночкою, яка мешкала десь у сусідньому номері, як я зрозуміла, у набагато
більшому за площею, ніж той, у якому зупинилися ми. Але коли мої онуки
надумалися збігати до неї в гості, вона різко заборонила, злякавшись: «Номер
постійно (!?) належить моєму дядькові, ім’я якого я не маю права розголошувати,
і хоч він дозволив мені там побути, але заборонив приводити туди гостей».
Цікаво було б дізнатися, кому з очільників спілки постійно належить той
загадковий номер? Чи його пригледів для себе у нашому Будинку творчості якийсь
«лівий» міністр або депутат?

У спілчанському будинку ми зустрічали хіба що 3-5
письменників. Але повно було різношерстих туристів, здебільшого росіян. Поруч
із нами на нашому пляжі засмагали якісь патлаті й пузаті російські попи зі
своїми численними виводками. Й майже не було з ким погомоніти про творчі плани,
подарувати нові книжки, просто почитати щойно написані вірші. Хіба що пузатому
попові з сусіднього килимка біля моря. Або збігати до друзів у Музей Лесі
Українки.

Одного разу, приїхавши на чергову наукову конференцію до
Ялти, я побачила відбиток злості й деякої розгубленості на обличчях своїх
кримських колег. Вони повідомили про те, що з візитом до Криму прибув
Яворівський, мав там зустрічі із ким хочеш, тільки не з представниками
кримської філії спілки. Він виконував дуже цікаву й напівтаємну місію – своєю
волею, в обхід усіх законів, канонів, пунктів спілчанського статуту, зібрав
документи чи не в сорока якихось російськомовних маловідомих писателів і без
усяких там обов’язкових рекомендацій, не залучаючи до того саму кримську
організацію, якій на той час виповнилося вже ой скільки десятків років,
повручав тим людям письменницькі посвідчення й посунув назад на Київ, кинувши
на прощання те, що начебто не можна допустити, щоб керівником кримської філії
спілки став кримськотатарський письменник (а десь до того йшлося). Не знаю
достеменно всіх подробиць цієї справи, але спогадую тодішній настрій колег і
своє розчарування. Це, мабуть, ще один приклад отого зухвалого авторитаризму й
зарозумілості Яворівського, який поводить себе з письменниками, як
поміщик-самодур (я маю право так сказати, бо серед моїх предків були
поміщики-меценати української культури, і що таке справжній пан, я знаю й
відчуваю навіть на генетичному рівні). А мої незабутні батьки не втомлювалися
повторювати те, що добре, коли з пана пан, а от, коли з хама, – то вже біда.
Або жартували ще й так: «Я не людина, але ж і Хома не чоловік!..». Тим паче,
коли Хома не бачить в людях людей і шкіпідориться навіть на ні в чому не винних
жінок. Я жодного Вашого шматка сала не з’їла і від депутатського корита Вашої
пайки не хапала. То чого ж бо Ви?!

А може ж статися так, як у ще одному доброму прислів’ї:
«Клим вдома, а Хоми нема…». І той Клим може бути більш вихованим, освіченим і
професійнішим. Й не буде дідом (підійдіть-но до дзеркала!), а може, й виявиться
молодим інтелектуалом, як і годиться у творчому товаристві аристократів духу
суверенної та по-справ­жньому демократичної європейської країни. Не буде він і
політичною маріонеткою – «професійним» перебіжчиком з партії в партію, з блоку
в блок (пригадайте-но, скільки партій Ви вже поміняли і як хиталася Ваша власна
лінія разом із лінією партії, нагадуючи набагато більше якусь політичну повію,
якийсь такий флюгер, у якого сім п’ятниць на тиждень, і жодного свідомого
обов’язку українського патріота).

Моїх рідних могли розстріляти (й розстрілювали!..) за
православну віру, за любов до України, за правдиве слово, але вони, навіть
самозречено залишаючи по собі малолітніх сиріт, ніколи не бігли наввипередки ні
до якого КПРС, не робили кар’єри ні службової, ні партійної. Так вчили батьки й
нас із братом. І якщо я не побоялася свого часу сказати слово вченого –
джерелознавця на противагу триклятому Остапу Бендеру від «української культури»
Олесю Бузині, то з якого такого доброго чи поганого дива я маю боятися пана
голову. Він мене позбавить дівочої незайманості? Ну, маючи п’ятьох гавриків на
загривку, це вже аж ніяк не страшно. Чи заберете у мене мою любов до України і
до Лесі Українки? Чи відлучите від рідних онуків? А, зрозуміла – відберете
своїм депутатським наказом мою агромєнную пенсію у 950 гривень! Ну, забирайте
собі на ліки, а я вже якось пере­б’юсь. І не такі періоди переживали – після
чергової операції у 1990-х десь з півроку не мала ні пенсії, ні зарплати. І
вижила з двома дітьми. Хай пан голова так спробує. …Продавала свій одяг і
годувала дітей. Продавала на базарі мед з батькової пасіки (мій тато був
учителем і Вашої дочки, пане Володимире). Намагалася працювати на декількох
роботах, писала для бібліотек методички, робила дрібні публікації в пресі, яких
могло вистачити на буханку хліба і якийсь там літр молока. Мене висаджували з
трамваю, коли не було чим заплатити за квиток, вилучали пенсійне свідоцтво про
втрату годувальника, намагалися звільнити з музею за правдиве слово і
самовіддану працю в ім’я Лесі Українки. Де Ви тоді були?! Чому не допомагали ні
мені, своїй, здавалося б, посестрі-письменниці, ні моєму рідному музею?
Допомогли світлої пам’яті Федір Погребенник, Юрій Хорунжий, Анатоль Костенко.
Гідно тримав оборону музею Юрій Щербак. Морально підтримували Леонід
Череватенко, друзі-радосинці. Навіть якісь гроші давали, коли був край після онкооперації
і видали поетичну збірку. А Ви, Володимире Олександровичу, нашому Євгенові
Дорошкевичу (поету, мистецтвознавцю, самовідданому патріоту України, солісту
капели бандуристів) виділили від спілки на наше прохання для онколікування аж
200 гривень. Можу Вам повернути з моєї велетенської пенсії гривень 300 – ще
когось наділите «допомогою».

За останнє десятиріччя Ви зробили з нашої спілки таке собі
«товариство з обмеженою відповідальністю», де кожен керівник робить, що хоче і
як хоче, де майно спілки належить не кожному з її членів, а фірмі «Яворівський
і кумпанія», де кожне небажане запитання викликає відповідні санкції начальства
аж до виключення із членів письменницької організації, як це було з Наталею
Околітенко, з Галиною Тарасюк, з Марією Якубовською. Список можна продовжувати.
Де і з ким зараз широко розрекламований Яворівським «ворог спілки» Роман
Коваль? Робить свої дослідження, пише нові документальні книжки про борців за
Україну, знімає патріотичні фільми? Ату його!.. Куди, за нечисленними винятками,
поділося зі спілки надзвичайно потужне покоління письменників 1980-х,
представники якого хотіли на грані епох і держав здійснити якісь реформи у
нашій громадській організації, але, мабуть, відчувши потужний спротив таких
завзятих комсомольців, як Ви, дружно пішли з Банкової, самостійно створивши
свою письменницьку асоціацію. Чому стільки років не був з нами такий епатажний,
але безмежно талановитий письменник і самовідданий патріот-громадянин, як Юрко
Покальчук? Чому не є членами нашої спілки брати Капранови? Боїтеся, що вони
своїм куцим «Запоржцем» чи занадто сучасною мистецькою кухнею розхитають основи
спілчанського авторитаризму? Ці і безліч інших питань не дають мені спокою.

Колись була присутня на одному з зібрань у спілці, на якому
виступив наш славний поет-пісняр Михайло Ткач. Він говорив про необхідність
створити при спілці об’єднання поетів, які пишуть пісні, бо вже тоді жахливим
шквалом на Україну сунула хвиля російської чи й російськоподібної попси,
всілякі «співучі» Сердючки й Поплавські, а таке письменницьке об’єднання могло
б створити певну альтернативу, бар’єр і контроль над тим, що робиться в
українському шоу-бізнесі. Але його ініціатива так і залишилася воланням у
пустелі. Що з того вийшло, добре знаємо. А після смерті Ткача такі корифеї
пісенного жанру, як Микола Луків, Володимир Вознюк, Юрій Рибчинський (потрібні
імена можна додавати) взагалі були відсунуті десь на спілчанські маргінеси, а
концерти чи пісенні фестивалі поперетворювалися здебільшого у якісь дикунські
шоу-проекти, в яких зазвучали псевдопісні найнижчого ґатунку з низькопробним
текстом на зразок «цєлуй мєня вєздє…». Що б на такі творіння сказали нам
Ткач, Шамо, Білаш, Луценко чи брати Майбороди? Можна подумати, що в Україні не
було й нема пісенної традиції. Та ж Маруся Чурай і Михайло Старицький у своїх
могилах від жаху перевертаються!.. Це теж, Володимире Олександровичу, величезна
втрата спілки, до якої й Ви – прямо чи опосередковано – причетні. Сучасна
культурна руїна України, яку Ви там у Верховній Раді начебто (але здебільшого
на словах) всіляко розбудовуєте – це і Ваших рук діло.

Багато нарікань і погроз було проти тих, хто разом із
Наталею Околітенко «продався владі» (Кучмі, Януковичу, ще комусь). Не бувши
яскравим прихильником тієї ж пані Околітенко, знаю, що ці люди теж хотіли щось
оновити, змінити у спілці, розкрити й зламати корупційні схеми начальства, які
сьогодні Ви з командою довели вже до абсолютного абсурду. Скажете – брешу? Ви ж
усе робите для рядового члена спілки, а я така невдячна!.. Що ж Ви такого особливого
зробили для рядового члена нашої з Вами організації Алли Диби? Допомогли з
лікуванням, коли вмирала від раку? – Ні, навіть письменницьку поліклініку
занапастили, – ту, в якій я мала проходити реабілітаційне обстеження і
лікування. Дали мені можливість відпочинку й санаторного лікування? – Дали,
дали!.. Але й так само успішно забрали, бо непомірні розцінки поруч із нашими
горе-прибутками аж ніяк не гармонують. А «в проміжках між відпочинком» треба й
хліба купити, й комунальні послуги оплатити, і батарею або вікно, яке за
декілька десятиліть згнило, замінити, і взуття полагодити, й старісіньку куртку
на зиму замінити. Чи, може, прийде «добрий дядько зі спілки» і все те за мене
купить і поробить? A кошториси й «споживчі кошики», куди навіть мої обов’язкові
ліки чи окуляри (що вже казати про книжку чи квиток у театр!) чомусь не
входять, для всієї України Ви приймаєте у своїй Верховній Раді, мабуть, добре
розуміючи, що вони, ті закони, проти людей, але за Вас, коханих.

Закінчення в наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!