“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
ОСТАННЄ ІЗ НАПИСАНОГО ФЕОДОСІЄМ РОГОВИМ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
27 серпня – 100-річчя від дня народження українського письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, Феодосія Кириловича Рогового.
Роки пролітають, імена забуваються… та написане лишається.
Написану Ф.Роговим статтю «Ми всі потроху любим Україну» він так і не встиг побачити надрукованою за життя. Отож, вона залишилася останньою ним написаною… і непрочитаною.
В ній він пригадує трагічний випадок зі своєї юності – в далекій і чужій землі воєнної Німеччини… Та головне не це, а епізод із волами, їхній наче рятівний поклик до волі і Батьківщини, батька-матері. Цей поклик Феодосій Роговий пам’ятав усе життя і він давав йому сили любити свою землю, свою Україну. Жаль, що цього не зрозуміли значно молодші за нього письменники, які бралися судити про людину такого масштабу і такого способу мислення. Для них він на все життя залишився незрозумілим диваком, та написане ним виявилося, як вони вважали, випадковим і… геніальним. І ці ж таки «оцінщики» порівнювали його то з кимось із англійців, то ще з кимось… Наче наша ЛЮДИНА не може щось відчувати краще від когось: любити свою землю і жити праведним життям…
Тож згадаймо письменника Феодосія Рогового і будьмо гідними його.
Юрій Роговий
…Поривисто сказав, мов ждане одкровення, добре відомий, а для мене дуже близький і рідний Михайло Шевченко, поет України. І спасибі йому, що сказав: ці п’ятеро звичайних слів сотворяють собою сучасно глибокий, місткий образ, котрий так приподобився мені саме тепер, в підходящий отакий час – не огудьмо його: він наш, український, хоч і не у всьому до нас милостивий. Ці, кажу, п’ятеро звичайних слів прийшли моїй душі на поміч саме в мій час, коли пережите й здобуте незворотньо постало на видноті не тільки мого сумління.
Бачиш себе в якомусь далекому тумані часу, вслухаєшся в себе, нинішнього, – суцільні болі, гіркі й солодкі від самої колиски й до сьогодні, коли одиноко стоїш, мов на допиті, і найперше сам себе допитуєш: в якій печі згоріли твої роки, а з ними й твої сили? Яким богам віддався і завіщо? Ану кажи по честі… без утайки.
Запитаєшся отак з необачки чи згарячу, а кинешся відповідати, то вже й не рад, що запитався дуже трудно. Бо чи можливе тут вичерпно пояснитися бодай самому собі, якщо маєш себе за окремішній, самостійний світ, мільйонно разів приторочений сировою ниткою до інших світів, з космічного починаючи? Адже берешся пояснювати ніким ще не пояснене, ба, навіть не збагнене, хоч і пережите кожним. Здавна, либонь, знано, що здобуватись на своє – превеликі мучення й труднації. Дуже крихка людина. І скороминуща. Попробуйте, хто молодий, і в кінці життя будете в тому переконані.
В коротеньку, а таку приємну мить, коли вручався мені диплом лауреата Державної премії України імені Т.Г.Шевченка (спасибі долі, що привела мене в той історичний Будинок на вулиці Володимирській, 57, що в Києві) і ми знайомо стрілися очима з вельмишановним земляком, обмінявшись усмішками і кількома словами поза ритуалом, в моїй голові нежданно уродилася така собі ворохобна думка: як і кому доведеться дякувати, якщо приміром, голова Комітету, не завваживши моєї фізичної слаботини, запропонує сказати цим нашорошеним сотням святкових людей, що висілися на підйом в цьому гарному залі, – промовити бодай абзац належних слів з такого, скажімо, нерядового приводу? Кому, питається, мушу дякувати і сюди ж таки додаю своє зухвале чи задерикувате «за що». Зовсім-зовсім недавненько малася для подібних випадків заготовлена лукавими фарисеями холодна, як неправда, фраза, однакова для всіх. Повтори її тихо чи голосно (бажано тільки, щоб не інакше, як превелюбно звучав твій голос, а очі світилися, як у кота над салом, коли казатимеш: «спасибі рідній комуністичній партії… радянському урядові (передишка)… і особисто» (знайди очима предводителя).
До слова мене не запрошували, але думка про подякування з голови не пішла, навіть коли, збентежений, я повернувся на своє почесне місце, тримаючи в руках привітальні квіти. Обізвався до сусіда, заговорив про щось дрібне, стороннє – таким чином старався стримувати себе від нежданих-негаданих переживань, щоб перегодя менше страждати серцю, але моїх похапливих зусиль вистачило не надовго, бо продовжувала непокоїти та ж таки заковириста думка: як же це так, нікому, по суті, не подякувавши, брати до рук найвищу нагороду? Нагороду імені Людини, про яку лиш почую, – побожно встаю і осіняюся священним Її словом. Хто і чим допоміг наблизитись до Неї?
«Сину, ти забув про нас, як і про те, чого тебе навчили: до пречистого – пречистий шлях. Ми сходимо до вас святим духом, щоб ставати у пригоді. Покладайтеся на нас, минувших («Син нічого не може творити сам від себе, якщо не побачить батька, що творить»).
Я завмер від навіюваних звуків, прийшлих з іншого світу, бо вони мені знайомі до найменшого, бо вони мені найрідніші. Вони баюкали мій дух і тіло у суворостях і втіхах, купали їх то в пісні, то в сльозах, навчали премудрих істин жити і вберігатись від злих намов. Вказували на єдино пречистий шлях до спасіння душі в трудах і терпінні. Шанувати їхній покін і слово – о, як запізно приходять до нас даремні каяття!.. О, як запізно – покаймося у глупім себелюбстві…
Завмер і присмиряю, притишую в собі звучання всього іншого світу, бо в мене зазвучало двоголосся Батька-Матері, всього роду мого посульського, на кров гарячого, на дух незморного, на слово непорочного.
Мати говорила швидше звичайного, мовби стояла на порозі нашої хати і тому поспішала сказати нам усе, що намислила, а вже тоді ступити за поріг, наздоганяти гурт жінок, що вже аж за антипівським вітряком, – не розгледиш, чи з граблями вони, чи з вилами, лиш безперечно те, що ось-ось зійдуть на царину, а за нею – робота, громадіння. Постаті батька мені зовсім не видно, бачу лише одні високі в підйомах, босі ноги у вічних мозолях попід пальцями – шкабуртає з рибальства, вибирає ступати, де м’якше, перекидає мокрий невідок з плеча на плече, несе мені роботу, це вже вірний знак. Десь нанесло його з човном на чепу, порвало полотно, а, може, й поріж – передивись пильненько, сину, попідлатуй… Постаті батька мені зовсім не видно, але голосом він перекриває матір. Я малюю собі його лице, і тепер мені з нього все чути і видно – з його лиця все чути й видно… з його образу.
Рідні батькові очі нагадали і ніби оживили в душі колись туди запалі звуки й найзаповітніші слова, щоб я тепер із них, живих-живісіньких, складав перше подякування своїм Батькові-Матері. Подякування з низьким поклоном. Я знав добре та гаразд, що саме з цього треба було почати свою лауреатську промову, але щось важке, за роки неволі – національної неволі, нажите, нарабоване, стримувало і душило природний порив, бо хто його знає, мовляв, що буде після цього не так мені, як моєму родові, моїм дітям.
Промовляв би я, звичайно, не тільки від свого відомого і невідомого імені, а від усього посульського люду, серед якого, вважай, зріс і склався як людина, проникся його почуттям, розумінням самого себе і навколишнього. Батько-Мати були, є і до краю будуть для мене тими святими сповісниками, від яких ми найперше чуємо правду. Вона у них проста і нічим буцімто незапримітна, тому що природна, а відтак і навічна («Даю вам власть наступать на зміїв і скорпіонів і на всю силу вражу, і ніщо не зашкодить вам»).
Злитий воєдино голос Батька-Матері і цього, самонавіяного разу звучить з піднебесся як нетлінна істина: твоє начало і начало всіх земних начал, сину, є вірна любов до свого, до рідного. Осіняйся щодня, щомиті нею і покладайсь на неї в усіх своїх діяннях. Та вберігай Її і умножуй в дітях своїх – волю духа святого матимеш і в неволі. Осіняйся Нею щодня, щомиті…
Згадаймо промову-притчу Ісуса перед многістю народа – повчання про Слово, яким дорожить, як силою своєю, увесь наш рід.
«Вийшов сіяч сіяти сім’я своє; і коли він сіяв, деяке впало при дорозі і було потоптане, і птахи небесні поклювали його; а деяке впало на камінь і, зійшовши, засохло, тому, що не мало вологи; а деяке упало на добру землю і, зійшовши, принесло плід сторицею… Учні ж його запитали у Нього: що б значила ця притча? Він сказав: вам дано знать тайни Царства Божого, а іншим у притчах, так що вони бачачи не бачать і чуючи не розуміють. Ось що значить притча оця: сім’я єсть слово Боже; а те, що впало при дорозі, це ті слухаючі, до яких потім приходить диявол і виносить слово з серця їхнього, щоби вони не увірували і не спаслись; а те, що впало на камінь, це ті, які, коли почують слово, з радістю приймають, але які не мають кореня, і часом вірують, а в час спокуси відпадають; а те, що впало в терня, це ті, котрі почувши слово бережуть його в добрім і чистім серці і приносять плід в терпіннях…»
Отож слова Батька-Матері рівне слову Божому, якщо воно падає на добрий грунт і бережеться в добрім і чистім серці твоїм. Тепер признаймося хоч самі собі, якщо не привселюдно, скільки сім’яних слів ми кидаємо безсовісно на камінь («Великий святий Боже! Ти чуєш цих людців? Врази ж їх негайно громом за їхній безсовісний наклеп на мене!»). Кидаєте, безстижі, на камінь, як зумисний, отруйливий обман, чим зневажаємо (якби тільки самих себе!), а то всю Україну нашу, яку всі потроху любимо. («Стережіться того, хто непомірно довго за неї молиться»).
Всі потроху любим нашу Україну, але багато з нас, інтелігентів передусім, непомірно довго молимось її іменем, тобто замість нишком бути незламним її сино-українцем в усьому й скрізь, – ми так чи інакше словоблудимо, мов те «варшавське сміття, грязь Москви», всує молимось на божків, полбогів, намісників чи воєвод, тобто у них, а не в України вимолюємо і замолюємо грішки свої щоденні і… зраду, гріха нікому не прощенного…
Горе тим і пекло, хто по слабості свойого духу спокусився… тобто згубився кореня в собі і нестійкий, мінливий; як тільки настає скорбота, а з нею і горіння за рідне слово, такий здебільше стає перекидчиком зразу ж («Тебе ніщо вже не обмиє од такої скверни»). Спокушений у протилежність, ти тої ж миті запродуєш себе в багатство чи в прислугу, які найперше душать в тобі рідне слово, тобто твою волю, твою суть: саме в ньому вона, саме в ньому неповторна міць твоя і сила («Слово – мов те зерня гірчичне, яке, коли його сіють в землю, є найменшим на перший позір всіх сімен злакових; а коли, посіяне, сходить, то стає більшим всіх злаків, під ним можуть ховатися птахи небесні»).
Сумніваюся, чи є будь-яка потреба (і будь-кому) самовизначати себе як письменника, тобто говорити про свій шлях до успіхів, а все ж кортить бодай побіжно сказати саме на гребені своєї літературної творчості щось необов’язкове, але незабутнє, бо в тобі суще.
Звідки, мовляв, у вас бралося стільки терпіння, роками і роками будучи піднаглядним і гнаним? Не стверджую, що основна причина в тому, про що зараз казатиму, але на початку життя, тобто в юності, так мені склалося, що мусив жить одним терпінням, потрапивши на чужину в неволю. Це дуже вплинуло… розруйнувало мою психіку, хоч я й не кинувся спронту (так кажуть посульські люди) – не кинувся, кажу, спронту боротися з життям, а заховався сам у собі. Пізніше (і, мабуть, все життя) вірував (і вірую) лише в те, що здобуваю сам собою, поза впливом і розумінням всяких брутальних книжників, їхньої насильницької психопатії… Відчуття в собі недоторкуваного, свого власного світу, який має бути і є в кожному, в який ми не пускаємо нікого, бо бережем лише для себе, поживлювало мою силу опору і любов до незалежності в усьому. Подібний стан духу – можу заприсягнутися на Біблії – може надійно грунтуватися лише на ізначальній, тобто природній, вихованням усталеній любові до свого, до рідного. В інакше не вірую.
Маю десятки яскравих, іноді бентежних аж до сліз проявів, що давно розчинилися в мені, і ми часто, мов довірливі, розмовляєм між собою. Розмовляєм на всі доступні нам лади і розуміння, як ніби боремося з невидимками, що нас постійно оточують. То настають непояснимо дивні моменти, бо здається, ніби ти на всю силу володієш собою, а за мить занепадаєш духом лише від того, що не в силі проникнути в тайнощі світу, і тут же безоглядно погоджуєшся зі сновидами суперечливого Кафки: я, мовляв, по-справжньому почуваю самого себе тільки тоді, коли нестерпно нещасний.
Отже, про бентежливу яскравість, яку відчуваєш і перед якою безпорадний.
Було це у війну, влітку одна тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, зразу після того, як наші тоді союзники проти Гітлера відкрили, тобто висадили з моря у Франції, так званий другий фронт. Нас, вивезених рабів переважно з України, погнали назустріч як заставу копати окопи і протитанкові рови. Ми блукали з лопатами по землях Бельгії, Голландії… може, Франції чи Лотарінгії. Та коли союзники зібралися з силою і наполягли на німців, ті безладно відступали, не дбаючи, окрім себе, ні про кого, про нас, окопників, тим паче.
На якийсь день, ми опинилися недалечко від берега річки Рейн, напроти міста Дюссельдорфа…
Вкотре беруся перенести яскравість пережитого моменту в сьогодні, тобто в інші обставини, – не досягаю емоціональної повноти: та яскравість, яка мене осяйнула того дня раз і довіку, ніби навічно сховалася від мене, зникла, і я не можу її змалювати цілісним образом, в який вірилося б як у самого себе, який відкрив мене самого.
На якийсь день, кажу, ми, дев’ятеро українських остарбайтерів, опинилися як ніби в полоні американських чи канадських вільнонайманих солдатів – то була, як пізніше виявилось, їхня передова застава. Тут і стався бентежливий момент. Та коли я беруся занести його на папір – мій стан нещасний: я картаю свою нездатність писати. Її я чітко відчуваю, не знаючи причини. Все, що виникає у мене в голові, росте-виростає не з коріння свого, а з якоїсь нетривкої стеблини, і я стараюся пригадати все до найменшого і послідовно. Кожного разу, гадаю собі, буду задоволений повнотою і яскравістю, яких домагаюся…
Солдати нагодували нас, охлялих і настрашених. Власноручно розгортали шоколад в блискучих обгортках, давали щось пити, якісь солодкі смоктунці… А після один з них – дебелий молодик баскетбольного росту – заговорив по-нашому. Спочатку розпитався, хто звідки, а тоді… тоді заходився нас вербувати. Ні, не в солдати і не в шпигуни – жити в Канаді… мешкати ось в отаких, мовляв (показує кольорові фото) котеджах (вперше почув слово), мати не… Сибір, а волю… (тоді я не розумів натяку).
Розмовляв ніби з усіма лагідно, далі з кожним зокрема. Інші солдати також пропонували свої умови, своє багатство, свої житейські принади, яких ми, сільські українці, не чули й не бачили, навіть лякалися, хоч і не всі, бо нас, бачу, лишилося сидіти біля вербувальника всього троє… третій – то встає, то знову сідає, щоб про віщось допитатися… решта шестеро долучилися до якогось гурту хлопців, рушають іти до повороту, де стоїть велика автомашина…
Солдат-вербувальник підсів тепер до мене якомога ближче, гортає альбом тих самих фотографій з видами його чи батькової справді розкішної садиби і все зазирає в коробку, схожу на сірникову, але значно більшу. Струшує навіщось нею, і там брязкотять ніби монети… Ні, то не монети (придивився я пильніше). То якісь певні значки, схожі на наші мідні п’ятаки ще довоєнних років. Їх господар вручав кожному з тих шістьох, що вже купилися. На них зображено (тепер я дуже чітко бачу, бо вербувальник підсунув коробку перед очі відкритою, помітивши мою ще дитячу цікавість) – зображено, кажу, на тих жетонах (мабуть, фірмових пропусках) або його родовідний герб, якщо в них це заведено, або умовний знак вербувальника.
Тут і лучилося зі мною, тобто стався той бентежливий момент, який не дається перенести себе на папір в усій своїй повноті і яскравості. Кудись у прірву губиться його причина.
Невідома, але така сильна причина, якій я моментально покорився. як тільки вдруге чи втретє зачув повторюваний брязкіт жетонів, схожих на позолочені монети, за які купилися ті шестеро. Мовчки схопивсь на ноги і з місця щодуху прьонув (не погребуйте посульським словом) – прьонув ген туди, де видно Рейн, так тоді схожий на наш Дніпро.
Я ще не знав, що робитиму далі, – захеканий стояв на березі і бездумно радів, мабуть, радувався своєму підсвідомому вчинку. Не звернув ніякісінької уваги на вербувальника, що примчав слідом і, ніяково посміхаючись, тикав мені до рук кинуті мною чужоземні дарунки. Тоді, поклавши їх біля моїх ніг, так саме швидко повернувся назад. Так саме швидко повернувся назад, бо десь у тій стороні стріляли.
Далі все сподіювалось так швиденько, як ніби у підготовленій змові. До мене на берег прийшов ще один з наших дев’яти (здається, Стах з подільського краю), тепер би нам на той, наш берег. Подалі од стрілянини, а особливо од безпощадних власівців.
Допоміг порадою незнайомий чоловік. Ото, мовляв, біля воза пара волів. Вони якраз тогобіцькі… тобто з України, – сумно додав і якось винувато подивився мені в очі, видно, сільський дядько. Мені, каже, далі нема куди з ними… одберуть, поріжуть… Нагоньте обох у воду, беріться за хвости і з богом до того берега… Бо по мосту не перейдете: вчора літаки розорили… Обидва попливуть без принуки – ось побачите. Я знав такий спосіб переправи через річку, тому без вагання скинув із себе верхнє, прив’язав його на роги смирній скотині і, написавши за звичаєм на голих грудях хрест водою, пустилися берега. Віл справді слухняно випростався на бистрій воді, безбоязно запрацював на глибині ногами, навертаючи себе трохи навскіс течії. Я плив збоку, тобто нібито підручним, тримаючись правою рукою за петлю налигача, обкинутого кругом волової шиї, а лівою старався підгрібати волові на поміч – живописна картина!
Отак в супрязі, без пригод, ми перебейкались на правий берег. Я одягнувся в сухий одяг, запетляв налигач на крутих рогах і рушив не знати куди, але мовбито додому…
Вже відійшов од річки на добрі гони, як мене стрясонув, мов постріл у спину, густий розкотистий волячий рев. Подумалось, що той мій перевізник набачив свого напарника по ярмі або Стаха і тепер згукується до них. Але кличний рев повторився, почастішав, і я оглянувся. Мій віл, мабуть, ішов слідом за мною, бо тепер стояв недалеко, очима на мене. Задихаючись, він натужив себе страшним болючим ревінням, не відводячи погляду, ніби ним хотів щось виразити… щось передати мною аж туди далеко, де Дніпро…
…З тих далеких, майже дитячих пір в мені живуть і живуть два тих сигнальних, два значущих звуки. Обидва розчинилися в моїй суті – м’який брязкіт погербованих жетонів, схожих на підзолочені монети, за які купуються наші люди, і надривне воляче ревіння… нестямно поривний гук до свого, до рідного…
Звучать і звучать на всіх моїх шляхах мого пізнання.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.