2009 ПЕРЕВОДИМО ПОДИХ

145

Тільки й розмов
останнім часом про те, яким складним був рік 2009-й. Якщо ж спроектувати ці
складнощі на ситуацію на вітчизняному книжковому ринку, то навряд чи хто
наважиться заперечити, що, перш за все, ці складнощі відобразилися на виданні
поезії – вона ж і в “кращі часи” вкрай нелюба видавцям, а вже коли
заходить мова про “кризу”, то й поготів.

У висліді навіть ті
видавництва, які раніше “ризикували” час від часу видавати поетичні
книжки, нині за них і не бралися; а головне – фінансові проблеми, що
спостерігалися в цілої низки провідних видавництв, змусили їх суттєво скоротити
“репертуар”, і поезія тут, знову ж, постраждала найпершою. Щодо
останнього, то не можна не завважити, що на ринку поетичних видань цьогоріч
дуже й дуже бракувало “Факту” – видавництва, яке ще торік задавало
тон і “тримало планку”; зараз же тут вийшло лише кілька збірок,
переважно в продюсованій Тарасом Федюком серії “Зона Овідія”. Щиро
сподіваюся, що вже наступного року “Факт” упорається з проблемами й
повноцінно повернеться на ринок.

Із крупних
видавничих гравців поезія зрідка зринала в новинках хіба “Фоліо”
(щоправда, вельми специфічна) та “Навчальної книги – Богдана” (що
дуже обнадійливо); проте частіше й системніше (в міру можливостей, звісно) на
такі видання зважувалися маленькі, але амбітні некиївські видавництва – такі як
тернопільський “Джура”, луцька “Твердиня” чи
івано-франківський “Тіповіт”; а також окремі київські – як-от
“Смолоскип”, “Маузер” чи “Видавництво Сергія Пантюка”
(до речі, власник останнього нещодавно в інтерв’ю інтернет-виданню
“Буквоїд” зізнався, що криза завадила йому цьогоріч утілити в життя
ідею поетичної серії, яка має представляти творчість наймолодшого покоління,
яке щойно входить у літературу).

Одне слово, ми
ніби повернулися на якийсь час у “буремні 90-ті”, коли поезію можна
було видати де завгодно, але – “за власний кошт”. Такого штибу книжок
цього року вийшло, як завжди, найбільше – проте їхня якість (точніше, ніякість)
відкриває широкі можливості хіба для спеціального дослідження з царини
психології творчості, а зовсім не літератури. Винятки, звісно, бувають і тут –
проте надто вже нечисленні…

Відтак лише
кілька авторів із тих, які визначають обличчя сучасної української поезії,
прийшли цього року до читача з новими книжками – Тарас Федюк із
“Горищем” (“Факт”), Павло Вольвач зі збіркою
“Триб” (“Факт”, серія “Зона Овідія”), Сергій
Жадан із “Лілі Марлен” (“Фоліо”)… Крім того, нову
редакцію вибраного «Друга спроба» видала Оксана Забужко (“Факт”),
Анатолій Дністровий нагадав читачеві про свої ранні вірші, писані ще в
“докомп’ютерну еру” “Хроніка друкарської машинки”
(“Твердиня”).

Мисливо-іронічна
поетика Федюка усталилася ще наприпочатку 2000-х у збірці “Золото
інків”, і відтоді від книжки до книжки лише поглиблюється, зазнаючи хіба
формальних змін. “Горище” в цьому сенсі прикметне
“просторовим” письмом, часом навіть злегка наближеним до епічного –
це “міська” лірика з однаково пильною увагою як до
“подразників” зовнішнього світу, так і до питомо культурологічних
асоціацій; та все ж, превалює тут “іронічна робота душі” як єдино
можлива здорова реакція на нинішній світ і себе в ньому. Культура самоіронії –
це те, що особисто мені найцікавіше в теперішніх Тарасових текстах; він робить
дуже важливу справу, прищеплюючи цей “імунітет” традиційно надміру
“запишненій” українській ліриці.

Тим часом поетика
Вольвача нині, як видається, зазнає активних трансформацій від екстравертного
“письма як реагування” (цим яскраво вирізнялися його ранні збірки) до
самодостатніх “внутрішніх”, психологічних рефлексій. Павло стає
скупішим на слова, але гострішим на образи – у нього меншає
“красивостей”, меншає пафосу (який у перших книжках часто дратував),
але більшає “подвійного, потрійного дна”. Прикметно, що він старанно
намагається зберегти при цьому свій фірмовий “нерв”.

Ще активніших
трансформацій зазнає поетика Сергія Жадана – урешті-решт до новаторської
хвацькості, з якою поет прийшов у літературу, додається (після сумнівного, як
на мене, періоду “фоліївської пубертатності” з безконечним
“оспівуванням полюцій” та іншими “дешевими понтами”, які це
видавництво культивує в своїх т. зв. молодіжних серіях) здорова зрілість
письма. Дуже б хотів припустити, що “Лілі Марлен”, де ще виразно
відчитується сублімована “втеча в поп-культуру” й пародемна
“стилістика протесту”, є перехідною книжкою, і найближчим часом ми
побачимо трохи іншого Жадана – також хвацького, віртуозного стиліста, проте
посутньо мисливішого.

Закономірно
помітними з-поміж минулорічних видань виявилися збірка вибраного Миколи
Холодного “Повернення” (“Факт”, серія “Зона
Овідія”) і томик останніх віршів Володимира Затуливітра “Чаша
жертовна” (“Бучак-ирій”, “Задруга”). Про “Чашу
жертовну”, яка привертає особливу увагу змістовою самодостатністю і
високою формальною свободою, я писав у другому номері “УЛГ”, тож не
буду повторюватись, – а щодо “Повернення”, то бачиться напрочуд
важливим, що тексти цього свого часу культового шістдесятника (хоч і
суперечливої особистості) нарешті в адекватному форматі дійшли до сучасного
читача і можуть бути ним належно поціновані в історико-літературному контексті.

Із-поміж інших
цікавих видань варто згадати одразу дві книжки поета з Луганщини Василя Старуна
– “Марсограф” (“ОSТ”, Донецьк) і “Душа змії”
(“Тіповіт”), – у яких автор дуже активно експериментує з формою,
пропонуючи візуальні верлібри, фонетичні й зорові поезії. Натомість прихильники
добротного традиційного письма отримають неабияку насолоду від розважливих,
дуже старанно виписаних, часом аж філігранних поезій зі збірки Галини Турелик
“Здвиження” (“Місто НВ”, Івано-Франківськ), – це особливо
приємно, оскільки талановитої поетки з покоління сімдесятників чомусь давно не
було “чутно”. Красиве, ефектне, м’язисте письмо в добротній традиції
“харківських двадцятих” відзначає збірку Олега Коцарева “Мій
перший вірш” (“Факт”, серія “Зона Овідія”. Помітними в
цій же серії були й збірки несправедливо мало знаного закарпатця-метафориста
Василя Кухти “Patria”, львів’янина Юрія Кучерявого “Пам’ять і місце”,
киянки Надії Степули “Сім дощів”; натомість дещо розчарувала
“хлопчакуватою легковажністю” книжка закарпатця Олександра Гавроша
“Коньяк з дощем”. Утім, коли вже зайшла мова про легковажність, то за
цим критерієм годі перевершити “Сороку-бароко” Ігоря Бондаря-Терещенка
(“Твердиня”), – давно вже не доводилося бачити такого безпардонного
знущання зі слова, такого “дрімучого постмодернізму” в найгірших його
проявах.

Загалом, про
розчарування говорити не хочеться – їх і так було багато позалітературних. Не
хочеться говорити й про скандали нелітературного штибу – як, скажімо, про той,
до якого спричинився вихід збірника “Сто сторінок Содому”
(“Критика”). Такі речі (маю на увазі скандали, позиціювання й методи
піару, а не тексти, серед яких є справді талановиті) я схильний сприймати як
“піну”, котра розсочується так швидко, як і спливає.

Тому повернімося
до зачарувань. Найприємніше, що цього року, незважаючи на кризові капості, все
ж вийшла з друку низка напрочуд цікавих поетичних книжок молодих авторів –
дебютантів і тих, хто приходить до читача з другою-третьою книжками, але досі
не був помічений. Тут хочеться особливо відзначити збірки “Гра в три
руки” Наталі Пасічник (“Видавництво Сергія Пантюка”, якому
дозволю собі порекомендувати не розміщувати більше “ляпанини” на обкладинках
книжок, тим паче талановитих), “ТекСтильна ПроМисльСловість” Ірини
Надворної (видану на Закарпатті, назви видавництва, на жаль, не пам’ятаю),
“Та, що перевертає пінгвінів” Ганни Осадко (“Навчальна книга –
Богдан”), “, як МОДА” Любові Якимчук (Львів, видання конкурсу
“Привітання життя”)… Утім, “поза конкуренцією” серед
дебютних книжок – збірка Тараса Григорчука “Янголи – не дичина”
(“Видавництво Сергія Пантюка”). Звісно, це дебют запізнілий,
вистояний, чи то пак настояний, як добре вино. Всім, хто любить справжню,
густу, метафоричну, просякнуту не лише їдкою іронією, але й ненаграним болем
поезію, наполегливо рекомендую цю книжку!

Та все ж особисто
для мене поетичною книжкою №1 2009 року стала збірка перекладна – “Ще одна
молитва” славетного польського священика й поета, отця Яна Твардовського в
перекладах Дзвінки Матіяш (“Грані-Т”). Дзвінці пощастило спілкуватися
з отцем Яном, коли він був ще живий, і його дивовижну доброту, людяність і
щирість, “розлиту” в його поезіях, перекладачка дуже органічно і з
великою любов’ю передала українською. Відтак ця книжка сприймається як дуже
близька українському читачеві – незважаючи навіть на те, що сприйняття Бога в
православній і католицькій традиціях дещо різне. Я ризикнув би сказати, що ця
різниця приблизно така, як в українській мові між словами Батько і Тато: перше
слово дуже шанобливе, тоді як друге радше інтимне. Отаким інтимним сприйняттям
і позначені вірші отця Яна, який розмовляє в них із Богом не як із Кимось
віддаленим, Кого дуже шануєш, але Хто живе далеко на Небі, – а як із Найближчим
Другом, як із Найдорожчим, Хто є скрізь у світі, але й у тобі теж…

Ясна річ, це
глибоко духовна поезія. І мені здається, що з’ява цієї книжки саме нині мусила
би дуже добре прислужитися власне сучасній українській літературі, яка занадто
останнім часом перейнята мирським і суєтним. Ніша ж духовна для нашого читача
практично незаповнена – тож, читаючи отця Яна, мусили б наші поети добряче над
цим задуматися…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!