“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
*Україна з точки зору іншого (лат.)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вірші треба читати вголос. В ідеалі – наспівувати. Якщо вони надаються до того. Вірш (в античні часи) народився власне як спів, це його родова ознака. Він має бути співучим. Милозвучним і ритмічним. Така у мене олдскульна замшіла звичка.
Лана Перлулайнен
І от читаю я вірші львівської авторки Лани Перлулайнен – і питаю себе: чому я їх не читав раніше? І перше, що спадає на думку – мабуть, тому що вона не українська поетка. Ну не може ж бути в українському літературному, взагалі – мистецькому, обігу такого кострубатого імені, якого навіть доброзичливо налаштована людина, яка мені й рекомендувала прочитати цю книжку, так і не змогла з першої спроби вимовити й мусила писати. Але поуправлявшись в ретельному вимовлянні словосполучення «ЛА-НА ПЕР-ЛУ-ЛАЙ-НЕН» (яке ну очевидно є псевдонімом), прийшов до висновку, що цей акорд голосних і сонорних приголосних є таки милозвучним.
Рецензія – це завжди трохи реклама. Тому знайшов на теренах всесвітньої Мережі портрет. Читач повинен упізнавати поета, коли зустріне його на вулиці, чемно привітатися, висловити захоплення і таке всяке. Звичайно, поетка може бути в капелюшку, у іншій сукні, але головне, найбільш суттєве тут напевно є.
Крім того, вважаю за потрібне показати, як ще й книжка виглядає, аби потенційний читач вже здалеку вихопив її поглядом і впевнено попрямував просто до неї.
Але мені як читачеві безумовно цікаво, звідки на готичному львівському тлі з’явилося таке химерне, з відтінком північного сяйва, явище. На коробці поштової посилки, де була власне ця книжка, яку я нахабно вициганив в авторки, було написано, що відправником є «Жемчужина Світлана Романівна». Бо Укрпошта про літературні псевдоніми нічого не знає, а дивиться до леґітимації. Я розумію, що брутально і неетично розкриваю індивідуальну таємницю деміурга, але у цій таємниці є глибинний сюжет, який є потрібним мені, читачеві, для створення образу автора.
Авторка, як виявилося, свій творчий шлях починала поетичними та прозовими книжками, виданими у глибині сибірських руд, звісно, москальською говіркою. А чому – звісно? А тому, що народилася наша авторка не будемо казати коли, бо не випадає, у північній російській провінції – у місті Кіров. Це таке місце, куди за часів як Російської імперії, так і Радянського Союзу висилали тих, хто доробився до покарання: письменників, революціонерів, повстанців, корінних мешканців окупованих регіонів тощо. Я це знаю, бо у дитинстві бував там в гостях у бабусі, матері батька. У такий спосіб оселилися у місті Вятка (попередня назва міста) предки Лани Перлулайнен за материнською лінією: бунтівні поляки, учасники польського повстання 1863-1864 років, подібно до того, як, наприклад, опинився тут Стефан Гринєвський, батько майбутнього російського письменника Олександра Гріна. Натомість батьківська лінія представлена тими, хто мав нещастя жити у прифронтовій смузі радянсько-фінської війни 1939-1940 років. А жили там фіни, карели, інгерманландці тощо. Їх як свідків усіх тих неподобств, які зазвичай чинили доблесні бійці Червоної Армії упродовж усіх своїх воєнних кампаній, масово повиселяли, ще й помінявши їм їхні очевидно неруські прізвища на якісь слов’янізовані. Так Перлулайнен, що інгерманландською означало –«перламутровий», став Жемчужиним. Довго голову не мастили. Тобто, Світлана Романівна лише відновила історичну справедливість, у своїй творчій іпостасі відмовилася від зрусифікованого образу, повернувшись до образу корінного, інгерманландського. Ставлення до інгерманландських фінів у російській культурі завжди було зневажливим. Почнемо з того, що навіть найбільш толерантні класики російської поезії не називали фіна фіном: «Приют убогого чухонца» (Пушкін), «Чудь начудила, да меря намерила» (Блок). Діти переселенців, позбавлені натурального мовного середовища, інгерманландською вже не говорять, звісно.
На північному схилі літа
Небо з вишитими краями.
Там жили мої баба з дідом
І не знали, що – росіяни.
(Батькові)
Тому для письменниці, якою з певного моменту стала себе почувати Світлана Жемчужина, приїзд до України став щасливою знахідкою. Бо тут вона змогла, доклавши певних зусиль, позбутися того рабського московського тавра, перейшовши на мову іншу, не російську. І вона перейшла. На українську.
Енциклопедія сучасної України подає деякі подробиці її біографії, яка рясніє і екзотичною для літератора освітою – «астрономія» і «радіофізика», і звичними для радянської творчої богеми місцями працевлаштування: санітарка, лаборант, архіваріус і таке інше. У красному письменстві Лана Перлулайнен є універсальною, їй до снаги і лірика, і поеми, і оповідання, і романи, і п’єси. Не спробувала себе хіба що у бардівській пісні та пародіях. Хоча не будемо загадувати.
Ще більш карколомним є життєпис її чоловіка, теж письменника Євгена Запеки, який заслуговує на окрему розповідь. Будучи старорежимним компаративістом, не можу не пригадати з історії української літератури сюжет про росіянку Марію Вілінську, яка стала українською письменницею Марко Вовчок, та про її першого чоловіка, українського фольклориста Опанаса Марковича. Власне наявність того чоловіка досі дається взнаки авторській репутації письменниці. З півоберта згадують слова Олени Пчілки, яка з притаманній українській інтеліґенції хвацькістю писала про «першу-ліпшу кацапку», яка «зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову», хоча це й кричуща кривда. Натомість, якщо користатися метафізичними поняттями душі і такого іншого та пристати на думку тих, хто визнає геніальні лінгвістичні здібності Марії Олександрівни, то треба визнати, що, навіть опанувавши досконало мову, вона українкою таки не стала. І свідченням цього є російськомовні її твори, у яких нема ані сліду українського менталітету. Адже, наприклад, Микола Васильович Гоголь, описуючи глибоку російську провінцію, залишався українцем, для якого «русские мужики» були очевидною небаченою екзотикою. Проте в українському навкололітературному середовищу завжди знайдуться ті, хто охоче й завзято шукає кістку в молоці, не беручи до уваги ані естетичної цінності художнього тексту, ані заяложеності процедури висмоктування з пальця сенсацій.
Так от, будучи навіть час від часу прозаїком, Лана Перлулайнен все одно залишається поеткою. Вона не може, як заповідав персонаж Мольєра пан Журден, говорити прозою, їй завше кортить сказати щось не по-людськи:
«Якогось прекрасного, чи не дуже, дня – бо ні дати, ні погоди ніхто не запам’ятав – усі поголовно львів’яни прокинулися з цією думкою. Думка зраділа, зібрала себе докупи і перетворилась на ідею».
Я давно, ще з аспірантських часів, коли писав дисертацію про поезію і читав по десять книжок на день, знаю точно, що збірка віршів не надається до наскрізного, перманентного читання, як детективна повість, що вірші треба читати з будь-якої сторінки, відкриваючи їх навмання. Що вірші треба переживати разом з автором, що імена, вказані там, мають бути з особистого досвіду, інакше – нічого не відбудеться. А ще достеменніше я знаю, що переказувати лірику своїми словами – то тільки ганьбитися. Тому хай читач не очікує від мене путівника по книжці вибраних поезій Лани Перлулайнен, його не буде. Єдине, на що мене стати, то це виокремити ті поезії, які дійсно варто читати вголос, бо вони відповідають якимось не дослідженим ще законам звукопису і милують тим слух:
По Львову розвозить літо
жовто-синій трамвай.
Не маєш взуття – ходити
– – – – – літай!
Тільки дощі і квіти
проростають між криз.
Не маєш життя – любити
– – – – – молись!
На пів душі – кам’яниці.
Небо – на пів душі.
Не маєш Бога – молитись
– – – – – пиши!
Як львівський студент та аспірант я пам’ятаю звук і запах львівських брукованих вулиць, маленьких кінотеатрів (яких вже нема), ексклюзивних кав’ярень (яких аж забагато), я сам жив на вулиці Театральній, слухаючи цілодобово щоквадранс бамкання годинника на Ратушевій вежі площі Ринок. Тому, як читач, майже на кожній сторінці книжки зустрічаючи прикмети Львова, я не можу не зіставляти свій зоровий та слуховий досвід з поетовим. Звісно, мій досвід обмежується віртуальною присутністю на табличках будинків мешканця Львова Івана Яковича Франка, піснями та п’єсами у театрі Марії Заньковецької Богдана Стельмаха, історичними повістями сивочолого патріарха Романа Іваничука, що неквапно прогулювався Майорівкою, уважним поглядом завідувача відділу критики журналу «Жовтень» (нині – «Дзвін») Миколи Ільницького, львівською говіркою, яку досі колекціонує Юрій Винничук, плеядою російських літераторів та театральних митців, відомих навіть на союзному щаблі – і практично нічого з цього нема у Лани Перлулайнен. Ну бо й не може бути.
Для неї Львів (і це зафіксовано на сторінках книжки) почався з виходу з поїзда, яким вона приїхала з Полтави, з залізничного вокзалу:
Біля вокзальних колій
живе бездом’я моє.
І все це схоже на долю,
якщо вона справді є.
Для неї тривалий час Львів був окремо від неї:
То є Львів. Театральна площа.
То є вечір. А то є ми.
Львів був екзотикою, загадкою, химерою. Тут навіть говорили не так, як у Полтаві, звідки починалося українське буття письменниці, не так як у Харкові, де вона вчилася.
І про мову. Автор статті в ЕСУ ставить акцент на тому, що Лана Перлулайнен, «будучи за національністю інґерманландкою, … досконало опанувала українську мову». І це добре. Хоча не зовсім правда, бо тут протиставляється легендарна здебільшого інгерманландська мова, якою Світлана навряд чи говорила, бо навіть на московії їх живцем є 500 осіб, і реальна українська. Тобто вона була російськомовною етнічною інгерманладкою. І вона далеко не перша така. Я тут недавно читачам нью-йоркського журналу «Новый журнал» (є такий часопис, організований російськомовними інакодумцями радянського ще засолу переважно юдейського віросповідання) розповів про те, що в Україні останні десятиліття масового характеру набув перехід російських літераторів з українською реєстрацією на українську мову. Дописувачам та читачам цього видання це трохи дивно, вони, мешкаючи у країні, яка їх притулила, десятиліттями у своїй творчості так і не набули цільової суто американської, тобто – англомовної, аудиторії. Вони продовжують жити у своїй пам’яті. Як Іван Бунін. Як Олександр Солженіцин. До речі, так роблять не тільки москвофіли американські, це стосується й українських літераторів, які живуть в Нью-Йорку десятиліттями та спілкуються з власними дітьми за допомогою Гугл-транслейта.
А мова – це не тільки «як», тобто якими словами, але й – «про що». А далі я мушу торкнутися досить болючої теми, яку далеко не всі усвідомлюють. Поясню на прикладі Лани Перлулайнен. У її книжці 2011 року «Вітер часу» була передмова львівського професора та волинського поета, який ні разу не москаль, рядочка кацапською говіркою не випустив (окрім перекладів на неї його віршів). Але, аналізуючи поезії Лани Перлулайнен, аналогії до її творчості він знаходить у …російської поетки Марини Цвєтаєвої та російського прозаїка Михайла Булгакова. З одного боку – це реверанс у бік колишньої російськомовної авторки та її російськомовних читачів, а з другого – тягар у свідомості самого львів’янина залишків радянської освіти, де російська мова та російська література були обов’язковими предметами. Треба враховувати ще й такий фактор, що ми живемо за доби повзучого постмодерна, коли автор, натякаючи на якусь обставину, використовує певні культурні стереотипи та трюїзми, іноді навіть не усвідомлюючи цього.
Мені можуть дорікнути, що, маючи претензію на загальноукраїнський кут зору, обмежуюся Львовом. На це можу відповісти: якщо хтось скаже, що Львів – то не Україна, то ліпше хай помовчить. Як писав один львівський лірик: «Я доглядав шматок земної кулі, скопав лопатою і квіти посадив» (Володимир Храмцов). І власне, сповідуючи ідеали компаративізму, хотів би подивитися на поезію Лани Перлулайнен у порівнянні з іншими львівськими авторами. А їх таки багато.
Почну з тих, про кого у нинішні часи писати не варто, але це – справи давно минулі, тому як архаїзм, сподіваюся, вони таки пройдуть крізь цензурне сито редактора та національно свідомий менталітет читача. У Львові жили й працювали досить відомі у радянські часи російськомовні поети: Василь Глотов, Ангеліна Буличова, Григорій Глазов, Ернст Портнягін, Олена Васковська. У середовищу львівських літераторів вони сприймалися як автохтони, їхні твори перекладалися на українську, вони не цуралися львівської міської екзотики у системі своїх ліричних сюжетів. Для них львівський антураж був рідним. «Споткнись о брусчатый порог, полжизни я здесь спотыкался», – писав поет, геолог і доцент Львівського університету Ернст Портнягін. Ветеран Другої світової Григорій Глазов навіть подекуди намагався якось відсторонитися від львівської атмосфери, щоби глянути на неї ніби збоку, не замиленим оком: «Как славно бы стать мне приезжим/ хотя бы на сутки однажды/в том городе узеньких улиц,/ в котором всю жизнь я живу».
Але найвигідніше буде порівняти з таким собі дуже львівським львів’янином, студентом Львівського університету і львівським письменником у другому поколінні в обох іпостасях Іваном Лучуком, який ще й до того викарбував монументальний літопис львівської літератури від короля Данила до наших днів. Приклади беру з його найновішої збірки «Маски та профілі». Мало того, що там у нього є вірш про мого викладача з Львівського університету, якому я присвятив свого часу одну зі своїх книжок, так ще й цілий цикл «Галицьких лимериків». Тридцять сім родзинок для львівських краєзнавців, бо у кожному лимерику є географічна назва, починаючи зі Львова через Куликів, Підгайці, Буськ, Кам’янку-Бузьку, через точно відомий назвою тільки місцевим Христинопіль, аж до легендарних Тустоголовів. Такий діапазон інформації, причому – достовірної на межі відвертого наклепу, може собі дозволити тільки людина, для якої нема небезпеки у тому, щоби бути нахабно нарваним у розмові про місцеву специфіку. Бо це його батьківщина, він тут всіх знає. І коли Лучук у вірші пише «Навесні 1990 року у Львові/відбувався перший/ міжнародний симпозіум склодувів,/майже біля моєї хати,/в Академії мистецтв», то я знаю вже про яку хату йдеться, у ній на вильоті радянської влади давали квартири львівським літераторам. Для нього львівські вулички – не сакральний праукраїнський кумир і тотем, якому слід з пієтетом поклонятися, а природнє середовище, де всяке може бути. І тому, звертаючись до «донеччанок й луганчанок», що «летять до Львова на тачанках», поет не вагаючись заявляє: «Назад вертайтеся, небоги…тут вистачає власних курв».
Взагалі ця ідея – порівнювати літературу, створену у рамках різних етнічних світоглядів – наразі не має у літературознавстві широкого практичного застосування. Варто перекласти твір на іншу мову – і він миттєво втрачає очевидні етнічні ознаки. Але я переконаний, що вони таки є. Американці видумали цілу науку для дипломатів і шпигунів – «міжкультурна комунікація», яка передбачає власне наявність чітко визначених культурних відмінностей у менталітеті різних етносів. От, щоб не бути голослівним, візьмемо два дуже подібних твори художньої літератури: один – написаний Іваном Семеновичем Нечуєм-Левицьким 1878 року, а другий – Соломоном Наумовичем Рабиновичем (Шолом-Алейхемом) наприкінці ХІХ-початку ХХ століть. Обидва, і «Кайдашева сім’я», і «Тев’є-молочар» є достатньо відомими. У обох є титульний герой – селянин з української глибинки, якого обсіла дорога родина, що він з нею мусить борсатися. Навіть жанр, соціально-побутова психологічно-сатирична повість, історики літератури визначають однаково. Але Україна Кайдаша і Україна Тев’є – це абсолютно різні всесвіти, хоча ніби все навколо таке саме. Бо селянин-українець і селянин-єврей, навіть живучи поряд, є гранично відмінними реципієнтами цього клятого світу. Вони співають різних пісень, у них різна життєва мотивація, різні оцінки одних й тих самих явищ. Досить згадати, як Шолом-Алейхем, дременувши від київських погромів до австро-угорського Львова, захоплено вигукує: «Вільна країна! По суботах євреї шпацерують всіма вулицями, і ніхто їм на те навіть не зауважить». Це він не дожив до Львова 1941 року. А Кайдашенки у Нечуя таки воювали з жидом-шинкарем, нема де правди діти, це вічний з часів Тараса Бульби образ. Молочар же Тев’є, який чемно зве своїх сусідів по планеті «селянами», не наполягаючи на їхній етнічній ідентичності, раптом дізнається, що вони мусять якщо не морду йому набити то бодай вибити шибки у його хаті, аби влада їх не оштрафувала за бездіяльність. У всіх інших випадках у цих національних сукупностей навіть приводу нема для комунікації.
Тож – про що пише Лана Перлулайнен? Тут саме зручний привід для такої постановки питання, бо книжка – вибрані поезії.
Пригадаймо зазначений Іваном Лучуком Христинопіль, у якому живе, за його версією, легендарна, зловісна та прекрасна «лиходійниця Попіль», що надає цій місцині особливого шарму. А от яким це місто бачить Лана Перлулайнен:
Чи на кордоні розіп’яте,
чи на хрестах монастирів
це місто. Жодного вар’ята.
Є тільки п’яні шахтарі.
Чи то над Бугом, чи під Богом,
де маки, липень і нудьга,
є не розшукана дорога,
що виведе із тупика.
Мені, який у цьому місті виріс і жив власне на вулиці з назвою «Над Бугом», стало якось недобре, правду кажучи.
А от автопортрет автора у львівському пейзажі, де не названий міський колорит розпізнається відразу, за багатьма ознаками:
Химерне місто дивиться у хвилі
дзеркальної бруківки, по якій
старенький час,
обізнаний на зіллях,
з Карпат сплавляє втілені віки.
Химерне місто, вимріяне Богом
в безсонні, порожнечі, самоті.
Тут світить сонце і живуть пророки,
і кожен перший ходить по воді.
Химерне місто, безпорадна пристрасть,
міраж посталий з порухом руки,
де залишуся посмішкою сфінкса
на березі гранітної ріки.
Лірична героїня вірша водночас і захоплюється містом та аборигенами, але й явно кпинить: з бруківки, з Полтви, перетвореної на каналізаційну руру, про амбітних львів’ян…
Авторка хоче бачити і місто, і себе у великому історичному контексті, а місто таки надає можливість це робити, тут на кожному кроці – маркування Великої Історії:
Янголе, брате, злітаються віхоли.
Мабуть, зима.
І взагалі все – нікóли і нíколи,
і зокрема.
Мерзне Міцкевич у часі
і просторі –
що твій вінок?
Що твої крила, як небо загострює
піки зірок?
Що ж, дочекалися миті і милості.
Файно? Авжеж.
Янголе, брате!
От ми і зустрілися…
Всіх не спасеш.
Звісно, поетичний персонаж має право спілкуватися з ангелами онлайн. Могли ж герої Юліуша Словацького вести перемовини з Лукавим безпосередньо, чому ж Лана Перлулайнен у компанії з Адамом Міцкевичем, що здавна височіє у центрі Львова, не може собі дозволити перекинутися слівцем з янголом?
І залишається лише крок до того, щоби ототожнити себе, автора, з усіма тими закам’янілими знаками історії, з яких наступні покоління львів’ян вже не вичленить північну гостю. І цей крок зроблений:
Сучасність, перебори.
Вже чути, як час рипить.
Прокурені львівські двори
виборсуються з підворіть.
Шукає богів Парнас,
та всі на одне лице…
А той, що мене не спас,
нікого вже не спасе.
Тож випиймо мить до дна
за світ, що богам набрид!
Бо що я? Лише одна
з місцевих каріатид.
…Читання книги Лани Перлулайнен вимагає неабияких зусиль, це очевидно. Тексти, які вона вирішила розмістити у цій книзі, дійсно високої якості і, на мою думку, мають право на своє місце в історії української поезії. А особливість, якою нагородила ці вірші доля і талант поетки – це той необхідний компонент, який і дає можливість читачам відрізняти поезію від графоманії, а вірші одного талановитого митця – від віршів іншого. І так було завжди.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.