10-томна сага про літературних форсайтів Юрія Коваліва

«Юрій Іванович пише швидше, ніж ми
читаємо», – зізнався Микола Сулима на круглому столі «Концепція української
новітньої літератури в підручнику Юрія Коваліва «Історія української літератури:
кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.», що відбувся нещодавно в Інституті філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За останні два
роки вийшло друком три томи авторської 10-томної праці відомого
літературознавця та поета, доктора філологічних наук, професора кафедри
новітньої української літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка
Юрія Коваліва. Проблему функціонування нового підручника-монографії у вітчизняному
науково-освітньому просторі обговорювали викладачі Інституту філології: проф.
Олександр Астаф’єв, проф. Мирослава Гнатюк, проф. Ніна Бернадська доц. Юрій
Бандура, доц. Михайло Конончук, колектив Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка
НАН України (член-кор. НАН України Микола Сулима, к. філол. н. Андрій
Кравченко, літературознавець і перекладач Дмитро Дроздовський), а також
директор видавництва «Академія» Василь Теремко і проф. Муніципального
університету ім. Б.Грінченка Микола Васьків, проф. кафедри українознавства
Національного університету харчових технологій Наталя Науменко.

Круглому столу «Концепція
української новітньої літератури в підручнику Юрія Коваліва «Історія
української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.» передував виступ автора з
презентацією видання на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавець ознайомив
колег з основними положення сучасної концепції літературної історіософії,
репрезентованої проектом підручника-монографії (з’явилося поки що три томи з
десяти томів) та схарактеризував принципи, якими керувався у підборі й викладі
матеріалу – універсальність, художність, об’єктивний історизм. Видання
викликало неабиякий резонанс в аудиторії. Доповідачеві ставили питання з
приводу відповідності монографічного підручника університетським навчальним
програмам, місця, яке автор відводить перекладній літературі в своїй концепції
історії української літератури, врешті – як одна людина може цілісно охопити
такий обшир інформації. Відповідаючи, Ю.Ковалів наголосив на поєднанні академічного
й університетського досвідів історичного мислення, узгодженості його
підручника-монографії як з навчальними програмами, власне з університетською
практикою, так і з стратегічними напрямками сучасної літературної
історіографії. Автор підкреслив, що його «Історія…» розрахована не лише на
студентів, а й аспірантів, докторантів, викладачів, науковців, тобто на широку
філологічну, гуманітарну аудиторію. Що ж до ролі перекладної літератури, то
автор підручника-монографії не применшує її значення у становленні української
літератури, хоча й має власну думку з приводу її співіснування з вітчизняною.
Ю.Ковалів радить обережніше оперувати поняттям «вплив», натомість говорить про
дискусію, полеміку, інтертекстуальний дискурс. З приводу масштабності
особистості дослідника історії літератури науковець вважає, що сучасний філолог
мусить на фаховому рівні займатися і постмодерним періодом, і модернізмом, і
медієвістикою, і антикою, і орієнталістикою.

Науковий
співробітник Інституту літератури А.Кравченко підкреслив, що однозначного
схвалення заслуговують концепція «Історії української літератури: кінець ХІХ –
поч. ХХІ ст.», її своєчасність і високий науковий рівень. «Це авторський
концептуальний проект, який забезпечує єдність у погляді на літературу, чого
зазвичай бракує у колективних працях», – наголосив Андрій Євгенович.

Продовжив
обговорення О.Астаф’єв, поцікавившись використанням біографічного методу при
написанні монографії-підручника. Ю.Ковалів мотивував застосування цього методу
(як і будь-якого іншого) лише в разі потреби, коли він сприяє розкриттю
сутності творчості певного письменника, посилався на те, що трапляються
літератури без біографії.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Провокативним
виявилося питання А.Кравченка: «Що для вас «правильно» в історії української
літератури? Адже кожна авторська історія – це легенда, яка щось утверджує чи
руйнує». Для Ю.Коваліва найдостовірнішим документом є текст, від якого, а не до
якого треба йти досліднику (за Г.-Ґ.Ґадамером) у пошуках адекватного ключа
декодування,  не приписуючи художнім
творам невластивих їм характеристик, не вкладаючи авторам думок, яких вони
ніколи не висловлювали, уникаючи небажаних вердиктів. Тому треба якомога
уникати міфізування й легендаризації літератури, попри їхню принадність та
спокусливість. Вони можуть дати іншу картину буття письменства, не адекватну
літературним реаліям, що часто траплялося при інтерпретації художніх явищ,
особливо коли між ними і дослідником 
пролягає велика часова й просторова дистанція, що легко заповнюється домислами
й вимислами. Звичайно, історик літератури не може бути безпристрасним, однак
його інтелектуальна пристрасть має коригуватися на підставі критерію
об’єктивного історизму. Адже не має значення, що науковець думає про об’єкт
(предмет) свого дослідження, важливо те, наскільки його думки й уявлення
відповідають цьому об’єкту (предмету). Історик 
мусить знати різні, часом протилежні рецепції художніх феноменів, проте
не протиставляти їх, а зіставляти, щоб на точці їхнього перетину шукати істину,
переходити до діалогічності, а не затятої полеміки, постійно знаходити
збіжність горизонтів розуміння між різними поглядами, спрямовуючи неминучий,
іноді бажаний конфлікт інтерпретацій у конструктивне річище. Такою була
відповідь Ю.Коваліва на міркування М.Сулими про неминучість суб’єктивного
чинника в науковій роботі, про інші, паралельні шляхи інтерпретації художнього
тесту, поряд з ґадамерівським. Микола Матвійович підкреслив, що така
широкомасштабна праця, за яку не побоявся взятися Ю.Ковалів, насправді писалася
дуже довго, постаючи в процесі набуття автором наукового та викладацького
досвіду.

Про
мотиви, які спонукали В.Теремка зацікавитися проектом «Історії української
літератури від кін. ХІХ до поч. ХХІ ст.», який запропонував Ю.Ковалів, розповів
сам видавець. Василь Іванович одразу зрозумів, наскільки амбітний і масштабний
проект, конче необхідний сучасній філологічній науці й освіті обстоював автор.
Однак, шлях, який проходить текст, аби народитися у форматі книжки – дуже
складний. Він передбачає довгий і суперечливий діалог  автора і видавця. Коли праця виходить друком,
поширюється у філологічному й гуманітарному просторі, тільки час може дати їй
оцінку, тому треба уникати поспішних висновків. «А поки що студенти й науковці
отримали ще одну версію історії української літератури і ще один матеріал для
внутрішнього дискурсу», – завершив видавець.

Н.Бернадська
оцінила підручник-монографію як викладач-практик і науковець. Вона відзначила
чіткість і концептуальність праці, насиченість її теоретичної бази, а також
філологічні принципи аналізу різних родів літератури. Ніна Іванівна переконана,
що застарілими є розподіл прозового матеріалу на «великоформатні» й
«малоформатні» твори, зважаючи на специфічні ознаки наративів, а не текстів, а
не так їх родову диференціацію. Особливо професор відзначила третій том історії
літератури, в якому чи не вперше так містко і точно подано інформацію про
літературно-художні рухи, школи, організації. Приємно вражає також те, що
історико-літературний процес висвітлено в контексті рецепції літературних
критиків й літературознавців.

Про
неперервність поколінь й історико-літературних періодів у виданні зазначила
М.Гнатюк. «Такі твори заповнюють світоглядні лакуни, оскільки йдеться про
осмислення української постколоніальної літератури не з чужого голосу, а з
власного», – переконана літературознавець.

На
універсальності та практичності «Історії української літератури: кінець ХІХ –
поч. ХХІ ст.» наголосив М.Васьків. Цілісний і всеохопний матеріал цього
дослідження дозволяє викладачу орієнтуватися, що винести на лекційні заняття,
що – на семінарські, а що залишити на самостійне опрацювання. Оскільки останній
формі навчання все більше надають значення, то таке видання стане знахідкою для
студента, для якого нині одним із основних джерел інформації став інтернет, що
не дає жодної можливості скласти структуроване уявлення про історію літератури.
Презентований підручник-монографія покликаний саме для цього. Через багатий
довідковий матеріал видання дає можливість пристосовувати не навчальну програму
до підручника-монографії, а підручник-монографію ефективно використати до
програми, підсумував Микола Степанович.

Д.Дроздовський звернув увагу на підзаголовок третього
тому історії літератури Ю.Коваліва – «У сподіваннях і трагічних зламах». «Ця
назва схиляє до особливого сприйняття «суб’єктивності» не як волюнтаристського
поняття, але виразно авторського ставлення до літератури і пов’язаної з нею
поза літературною дійсністю. Добре, що в цьому наративі є «суб’єктивний» момент
– яскраво виражений емоційний інтелект науковця», – зазначив літературознавець,
– «оскільки самі письменники рідко окреслюють власні концептуальні позиції».
Цінність видання полягає також у тому, що його концепція розбиває багато міфів
про сутність і сприйняття української літератури, зокрема її нецілісність.

Учасники круглого столу дійшли висновку, що «Історія
української літератури кін. ХІХ – поч. ХХ ст.» Ю.Коваліва з’явилася на часі,
відповідаючи на попит сучасної філологічної освіти й науки, а концепція
літературної історіографії дає можливість по-новому осмислити динаміку
новітнього і сучасного письменства, а також його давню і нову історію.

 

Фото: Валерій Попов,

прес-центр Інституту філології