У Павличковій збірці «Не зрадь!», що з’явилась 2005 р., є складений витонченими терцинами вірш «Народе мій, воскреслий, що з тобою?» Це переклик із Франковим Прологом «Народе мій, замучений, розбитий..» до славнозвісної поеми «Мойсей», явленої 1905 р. Терцини – улюблена строфіка І. Франка. Є в нього у цій строфічній формі низка яскравих творів, зокрема «Притча про піст», «Із книги Кааф», «Спомини» та ряд інш.
Видатний дослідник українського та світового віршознавства Ігор Качуровський, покликаючись на Франків досвід віршотворення, зокрема на Пролог до «Мойсея», відзначав «досконалу будову поетових терцин, які виразно відрізняються від терцетної строфи». Терцетом в українській поетиці вважають тривіршову строфу різного розміру. Розмір терцини – одинадцятискладовий п’ятистопний (інколи шестистопний) ямбічний вірш. Це усталені версифікаційні норми терцини і терцета.
Павличкова збірка «Не зрадь!» з’явилась у 2005 р., тобто через століття після появи геніального Франкового твору «Мойсей». Є багато поглядів на привід написання поеми, які звів докупи Юрій Шевельов (Шерех). Він зауважив, що «поему відчитувано по-різному: «Конфлікт між національними» почуваннями людини а скептичними міркуваннями людського інтелекту» вбачав у поемі її перший інтерпретатор Ярема. «Проблему проводу нації» і розв’язання проблеми «у змислі ідеалізму і націоналізму» знайшов Чехович. За Кобилецьким поема написана про «взаємини між героєм і народом», Каспрук уздріває «проблему народу і вождя». Усі радянські франкознавці як один хочуть бачити в поемі реакцію автора на революцію 1905 року: «Ідейним поштовхом до написання поеми «Мойсей» були для Франка революційні події в Росії і на Україні 1905 р.», – у формулюванні Каспрука. Правди ради треба сказати, що і це твердження знайшло свій перший вияв у Яреми. Осторонь стоїть суд Миколи Зерова. Для нього «Мойсей» – це поема сумніву, але сумніву подоланого.
Це не всі інтерпретації, а тільки головні. Але цього вистачає, щоб прочитати поему власними очима і вибрати одне тлумачення з запропонованих або відкинути всі й виробити своє. Отже, перегорнім сторінку» .
Перегорнувши сторінку і вглибившись не лише в ідейну суть твору, але й у Франкові «національні ідеали», Шевельов акцентує: «Франко сам писав про свою поему, що в ній «показано загострення конфлікту між пророком і народом, аж до цілковитого розриву… Насамперед впадає в око, що поет нічого не сказав про зв’язок поеми з революцією 1905 року. Зробити це було легко, бо в передмові зазначено, що твір постав 1905 року, але й тільки…» В інших працях Франка, справедливо твердить Шевельов, де Франко згадує революцію, «якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі громадського, соціального порядку… Він вітає події з погляду нових можливостей для української національної справи: «Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм» .
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В епіцентрі цих роздумів – революція 1905 р. і час з’яви Франкового твору, що між собою перетинаються, Павличко «відгукнувся», «переспівав» чи здійснив «перезву» з Прологом до поеми своїм твором «Народе мій, воскреслий, що з тобою?» уже в інших історичних умовах – через сто років.
Поет-гранослов, великий Франків Учень святкує столітню дату появи геніального твору свого Учителя. Він хоче говорити з народом Франковими устами. Риторична семантика Павличкових зболених слів «Народе мій воскреслий, що з тобою?» і Франкове «Народе мій, замучений розбитий» по-своєму – синонімічна пара, де в «субстанції незримій» – Франків докір і Франкова пересторога і Франкова віра. Павличко звертається до Вічного Революціонера і Каменяра, який «Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї». Щоб ця ідея в умовах складних перипетій двадцять першого століття не згасла, Павличко як державник і політик кличе Провідника нації на поміч, на рятування великої ідеї. Франків Пролог у Павличковій унікальній стилізації «тривожить душу», соромить за рабську прислужливість та «облудливу покірність» сусідам-гнобителям уже новими поколіннями.
Переклик чи, якщо хочете, переспів Франкового Пролога і Павличкового вірша «Не зрадь!», як у терцинній весифікації, так й ідейному навантаженні, сказати б, наближені один до одного. Різниця тільки в тому, що Франків Пролог має шістнадцять терцинних строф і прикінцевий окремий рядок, а Павличків вірш «Не зрадь!» містить дев’ятнадцять терцинних строф і прикінцевий останній рядок, як цього вимагає жанр. Крім різниці строф, усе тут грає, усе тут співмірне. І. Франко написав Пролог 20 липня 1905 р. Д. Павличко явив «Не зрадь!» теж 20 липня, але через сто літ (2005 р.).
Народе мій, воскреслий, що з тобою?
Невже на те вставав ти з домовини,
Щоб знов укритись рабською ганьбою
І добровільно, світові на кпини,
Вернутись до сусіда в слуги
Де ти вже був, де триста літ щоднини
Побитий помирав із болю й туги
За волею й державою своєю?
Невже сибірської тайги шарýги
Зморозили навік твою ідею?
Невже забув ти хліб Голодомору –
З дітей твоїх, із бур’янів та глею?
Новітня історична дійсність у «воскреслій» Україні, на жаль, національно здеформована, розбита, роздерта, обездуховлена п’ятою колоною і задурманена хохлами-малоросами та генетично спадковими яничарами. Сучасна епоха споріднена з Франковою. Тому Павличко орозумлює народ, веде його його ж сторінками сумної і трагічної історії. Але не тільки він освітлює «лихо давнє», а й бачить «лихо сьогочасне»:
Невже за злотних обіцянь фантоми,
За усміх брата, підлого зісподу,
За нафту віддаси без осороми
Здобуту кров’ю й вірністю свободу…
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знаю: ти навчився воскресати,
Та більше любиш ти свої страждання,
Печальні співи, невмирущі втрати…
Але година надійшла остання –
Не дайся вкинути у нові закови,
Не зрадь свого звитяжного повстання!
Плетуть на тебе окуття шовкове,
Ласкаве, як повітря в Магадані,
І тепле, наче море Соловкове…
Не стань плебеєм, взявши на Майдані
Тягар державотворчих зобов’язань,
Не дай вождям згубитися в дурмані
Нікчемних чварів і чванливих казань, –
Бо знову ти прокинешся в гостині,
Вже не як брат, а як слухняний в’язень.
«Мойсей», – знову звертаюсь до Ю. Шевельова, – не тільки твір, написаний гарячим серцем і проникливим розумом. З мистецько-фахового погляду це першорядної якости будова, зведена з тривкого матеріалу рукою досвідченого і сумлінного муляра, де кожна цеглина припасована майстерно до іншої, де нема шпарин і кривини, будова, що простоїть сторіччя… Написаний після найтяжчих випробувань, на вершку змужніння, на кінці «життєвої дороги»… Як легко було впасти в спокусу стилізації Біблії, що її Франко добре знав…
…Франко утримувався від цієї спокуси. Його поема мала бути не тільки про минуле. Вона була й про сучасне… Минуло шістдесят років, як Шевченко дав «Заповіт українському народові» (25 грудня 1845 р.), українська нація дістала другий заповіт Франкового «Мойсея»… Геній Шевченка неперевершений, але який поступ зробила українська література за ці роки в сенсі інтелектуального круговиду і врівноваженої майстерности, яких творчих довершень і розкрить провіщеного вона дійшла. У Франковому «Мойсеї…» вона стукає в двері, що ведуть до «Божественної комедії…»
Таке спостереження Юрія Шевельова з’явилось, наче на замовлення Д. Павличка, якого безперестанно, протягом усього творчого життя вишколює Франкова творчість. По-іншому сказавши, Павличко підписався б під словами Шевельова, як під своїми. Ці істини відкритим текстом чи опосередковано присутні у франкознавчих розмовах Дмитра Павличка. У цьому контексті пригадую розмову зі славним літературознавцем і зокрема глибоким знавцем Франкового життя і його спадщини та унікальним її інтерпретатором професором Іваном Денисюком, який сказав, що при народженні Дмитра Павличка Божий ангел поцілував його в чоло устами Івана Франка.
Павличко зумів побачити у Франка таке, на що не спромоглися інші, навіть ті, котрі вважають себе франкознавцями. Ось і цього разу не просто версифікаційна зваба терцинної строфи, а привід запросити І. Франка – вічного державотворця у наш час. Автор слів, засвічених від Франкового філософського, метафізичного полум’я «Народе мій, воскреслий, що з тобою?», дає урок сучасним демократичним політологам, політичним технологам і експертам, які, на жаль, не апелюють до автора «Мойсея», а в розмаїтих своїх дискусіях, «круглих столах» та всіляких «шоу» «глибокодумно», інколи зверхньо та іронічно, навіть зухвало безліч разів повторюють одне і те саме, висловлюючи власне егоїстичне «еґо» («я думаю», «я вважаю», «я переконаний», «повірте мені», «на мою думку», «якщо ми хочемо…», «у цій країні…», «я впевнений», «якщо ми будемо» тощо), а тим часом розтерзана Україна протистоїть необільшовизму, неоімперським наступам, стікає кров’ю українських героїв ХІХ століття.
Поміж усе це – новітня валуєвщина в наступі на українську мову процвітає. Павличко, звертаючись до «воскреслого народу», його отямлює:
Стій! Подивися в очі проводиру,
Не дай своєї мови на поталу,
Бо згинеш не від бою, а від миру
З хохлами, що взялись тебе помалу
Невольницьким язичієм зв’язати,
Впрягти в ярмо чужого капіталу!
Не дисонують Павличковим терцинам критичні спостереження Ігоря Лосєва, які всупереч революційним подіям зродив 2014 рік. Не без підстав відомий публіцист висловився: «Боязкуваті київські політики нібито демократичної й нібито патріотичної орієнтації смертельно перелякалися, й замість того, щоб розсудливо подивитися на речі, вже готові здати все, щоб «заспокоїти» антиукраїнські, антидержавні сили. У першу чергу, вони виставляють на торги те, що для них ніколи справжньою цінністю не було: українську мову, українську культуру, українську історію». Він дорікає демагогам пристрасних закликів до діалогу на Південному Сході з українофобськими гомосовєкусами та кацапською ордою. Сьогодні приналежні до української медіа-сфери програли гібридну війну на всіх фронтах – і на сатирично-викривальному зокрема.
Пригадаймо, Іван Дзюба, роздумуючи над романом Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», наголошував, що «жаргонне суржикове» самашедший (чи самашетчий), – хоч би як не обурювалися мовні пуристи, – ввійшло в наше мовлення багатьма барвами, то наївно серйозними, то іронічно-пародійними, то приязно-докірливими…» Споріднена з цим щойно зроджена аналогія – слово «лох», що побутує в російському тюремному жаргоні. Воно також побутує у мовному вжитку нинішнього Президента України. Тепер ця президентська лексема та лексеми від неї похідні успішно увіходять у бойовий арсенал публіцистів, спрямований проти теперішньої абсурдної дійсності та самого ж Президента.
«Лохнута» псевдореальність, спостерігає Мирослав Левицький, бере курс на саморуйнацію українського суверенітету. У конкретних фактах, якими Левицький послуговується, закладено конфліктний, неспростовний висновок чи, радше, два висновки. Перший – Президент «розкриває» себе і ультимативно застерігає свою «підлеглу», тобто міністра освіти: «так не робити, як вона робить». Висновок другий уже від М. Левицького. «3 жовтня 2019 року, – інформує він, – міністр освіти і науки Ганна Новосад в ефірі телеканалу «Прямий» заявила, що від вересня 2020 року всі російськомовні школи в Україні перейдуть на українську мову навчання. Це здійняло ґвалт не тільки в Росії. На прес-марафоні президент України заявив, що для нього державність мови титульної нації не є пріоритетом! Він обіцяв запитати у міністра, що вона мала на увазі, торкаючись непріоритетного для Зеленського питання та ще й такого, що може серйозно підірвати його рейтинги. За його словами, озвученими низкою ЗМІ, «питання мови дуже розхитує суспільство». Хоч у світі воно консолідує нації, однак у головах політиків-малоросів, за підказкою московських стратегів, саме воно «розхитує суспільство». І Зеленський дав «дружню пораду» міністерші, натякнувши, що він би «так не робив, як вона робить».
Як бачимо, радянсько-режимна практика нищення мови і взагалі українності не вичахла: у червні 1983 р. з’явилась постанова колегії Міністерства освіти УРСР (тільки для службового користування) про подальше вдосконалення вивчення російської мови в навчальних закладах та про її поширення. Обскурантська расистська політика русифікації та національного нівелювання відбувалась відкритим чином, хоч вказівки, накази, постанови, циркуляри, опускались зверху під грифом «совершенно секретно».
Шановний читачу! У розмову, тема якої виражена у заголовку, введено наче віддалені за змістом цитування різних осіб, проте думки яких значно доповнюють ідеї Павличкових терцин.
У цьому зв’язку ще така промовиста цитата. Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав наголосив: «В мене таке відчуття, що українське суспільство нагадує в’язня, якого випустили з в’язниці. У нього якийсь перехідний період. Йому потрібно інтегруватися в суспільство і знайти там своє місце. У нього чимало внутрішніх ран. Начебто він вже на волі, але ще живе в полоні стереотипів стосунків між людьми, сформованих в умовах неволі. Він на волі, але продовжує співати тюремний шансон. Це стосується і людської душі, – додав він, – адже рабська система поневолює її. Пута рабства потрібно розірвати і пройти процес визволення».
Визволенню від рабства стоять на перешкоді медведчуки, рабіновичі та з’яничарені нафтогазівці-бойки. У їх україноненависницькому заповіднику клонуються такі ж, як вони. Ця слимачня жере Україну. Вона впала і на село Тухлю Сколівського р-ну, що на Львівщині. Тухля передовсім славна тим, що сюди приїздив Іван Франко записувати легенди і перекази, які, власне, надихнули його на створення знаменитої повісті «Захар Беркут». Тухля щорічно приваблює багатьох туристів. У селі стояло бронзове погруддя Каменяреві скульптора Анатолія Галяна, яке однієї ночі зникло. Невідомі «бронзолюбці» його по-варварськи демонтували та понівечили гранітний постамент. Місцеві мешканці клянуться, що не вони викрали пам’ятник, який стояв багато років і до нього вони приносили квіти. Відповідь на питання, хто вчинив вандалізм, мало б дати слідство, в яке ніхто не вірить, стверджує автор інформації «Украли Франка» Йосип Марухняк. На його думку, – «у цій справі може допомогти хіба-що «Всевидяче Око» – скульптурна композиція уже покійного Анатолія Галяна, встановлена на фасаді львівського храму Святої Трійці. «Всевидяче Око» все бачить!»
Ось вам оміщанине обличчя сучасного морально здевальвованого українця. У середині попереднього століття Іван Дзюба у літературно-критичних дослідженнях ставив риторичне питання: «Звичайна людина» чи міщанин?» При цьому він акцентував на красі суспільної поведінки людини, моральному здоров’ї її вчинків та духовних імперативах душі, що генетично успадковуються. За «вкрадення Франка», які б висновки слідство не винесло: покарало когось чи ні – справедливе юридичне рішення мусить бути. Та не менш важливо глянути з іншого боку. З розвалом радянської системи в умовах української демократії ми одержали право вільного віросповідання. Незалежні Церкви, хоч і за складних драматичних перипетій, у нас розбудовуються. Релігія уже не «опіум для народу». Ми стали побожні і дуже «побожні».
Моя уява малює таку реалістичну картину… Святвечір. На столі 12 страв. Запрошення вмерлих на вечерю. На Йордан свої священні ритуали зі Святою Водицею. На Великдень – кошик із красиво вишитим рушником, на якому сяють синьо-жовті літери «Христос Воскрес!», а під ним писанки, галунки, паска, ковбаска і ще багато чого… Головне, щоб кошик був кращий і багатший, ніж у сусіда… І ось руками дуже «побожних», які несуть до молитовного рота ці 12 страв, свячену паску і ковбаску, вночі викрадають пам’ятник Франкові і ставлять його біля своєї церкви. Моралізування зайві. Таки «втомилась наша нація» – вироджується. Це відповідь Павлові Тичині.
Також уявляю картину, як монтують погруддя Івана Франка біля церкви Святої Трійці у Львові. Ніч. Дуже «побожні» монтери поспішають, а бронзове погруддя обурюється і звертається до народу, який плодить «побожних виродків – міщухів-аморальників:
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю….
А паралельно своїм терцинним «Не зрадь!» в унісон Франкові Павличко додає:
Що сталося тепер, коли ти вгору
Повинен вийти – з помирань безодні
До сонця й зір небесного собору?
Чи заглушили дзвони великодні
Твій дух, піднявши тільки тіло з гробу,
Розквашене, немов капуста в бодні?
Невже, пройшовши в тюрмах перепробу,
Здолавши смерть могуттям свого слова,
Ти прагнеш обернутися в худобу?
Невже твоїх пророків настанова –
То не зерно плодюче й незникоме,
А тільки здерта з колосків полова?
Дмитро Павличко та Іван Франко – Учень і Вчитель – це благословення Господнє. Павло Мовчан при святкуванні 90-річчя Д. Павличка сказав, що «поет знає мову Всесвіту і не втрачає постійний контакт з Богом. Поезія Павличка – це постійна вібрація нації, чутлива до всього». На цьому ж торжестві академік Микола Жулинський підкреслив, що «місією Франка було творити з нації культурну систему. Весь творчий процес Дмитра Павличка – його поезія, переклади, літературознавчі розвідки – все це також спрямоване на те, щоб формувати націю в культурний організм» .
Та повернімось до основного сюжету розмови, отже, до Павличкових терцин «Не зрадь!», засвічених Франковим Прологом. У заключній Павличковій строфі – його Хрест, який він несе своїм життям, його сповідь, його гірка та солодка мука. Такий поетів громадянський вибір:
Даруй мені ці заклики полинні,
Цей голос розпачу й перестороги,
Бо я – твій син, що в кам’яній пустині
Стелив тобі своє життя під ноги!
На початку розмови стояло питання. Що було приводом для написання поеми «Мойсей»? Відповіді різні і їх багато. Але в кожній з них своя правда, свій сенс, очевидно, крім пафосу радянських соцреалізмівських тлумачів, які наполегливо твердили, що поемою «Мойсей» Франко вітав революцію 1905 року… Якраз ні! Він у цьому часі писав:
Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу…
У всіх передмовах до прижиттєвих видань поеми Франко не згадує російської революції. Для нього вона є лише початком розпаду царської імперії. Тому в працях своїх, повторюю ще раз Юрія Шевельова, Франко передбачає події нових можливостей відновлення української державності, мовляв, «велика доба почнеться для нашої національної справи з хвилею, коли в Росії впаде абсолютизм». Звідси і висновок:
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Тарас Салига
м. Львів