У «Щоденниках» Сергія Єфремова у записі від 18 січня 1929 року згадано діалог Миколи Скрипника з московськими очільниками у зв’язку із запланованою тоді постановою про оголошення всієї «союзної» території власністю СРСР, що означало введення унітарної системи. Як пише Сергій Єфремов, Скрипник у Москві нібито протестував, заявивши, що це – поворот до єдиної неділимої, порушення конституції, що Україна внаслідок такого рішення має право вийти з Союзу. Відповідь була такою: «А можете (вийти) – без території і людности».
У наступне десятиліття червона Москва шляхом Голодомору, репресій і депортацій «очистила» територію України від тієї української людності, що була здатна боронити свої права на землі споконвічного заселення.
Крім насильницьких дій, комуністична імперія застосувала й «м’яку силу», підриваючи культурні основи української нації.
У монографії «Довженко в полоні» культуролог Роман Корогодський пише про драму геніального режисера, змушеного у фільмі «Ансенал» 1929 року виконати, всупереч своїй волі, соціальне замовлення більшовиків, зобразивши в знущально-пародійному стилі парад військ УНР на Софійській площі в Києві на честь здобуття міста військами Директорії УНР.
Сцену урочистої служби Божої і параду, зазначає Корогодський, зображено у фільмі точно так, як у романі Михайла Булгакова «Біла гвардія».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але якщо для Булгакова подібне художнє відтворення знакової для українців історичної події було закономірним, бо відповідало властивому письменникові погляду білогвардійця, то для Довженка сатирично-пародійна фальсифікація цієї події мала бути драмою, «поховальним дзвоном за навіки втраченою надією», за словами Корогодського.
Булгаков як російський інтелігент з імперською свідомістю не міг уявити Україну поза Росією. Ідея української державної самостійності була йому чужою й неприйнятною. Для білогвардійського офіцера і більшовицькі війська, і українські вояки, що ввійшли до Києва в січні 1918 року, були ворогами, які загрожували «єдиній і неділимій» Російській імперії розпадом.
У «Білій гвардії» є чимало епізодів, які демонструють імперську зверхність і ненависть автора до боротьби українців за свою державу.
Це і рисунок Ніколки на печі, де зображено «голову с отвисшими усами в папахе с синим хвостом» з підписом «Бей Петлюру!», і роздратування, яке викликає в героїв роману українська мова: «Сволочь он, – с ненавистью продолжал Турбин, – ведь он же сам не говорит на этом языке. А? Я позавчера спрашивал этого каналью доктора Курицького, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький…», і вбивча характеристика діяльності гетьмана Павла Скоропадського: «Я б вашего гетмана за устройство этой маленькой Украины повесил бы первым!.. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман…»
«В романі Булгаков немов би протиставляє два світи, – зазначає культуролог Радко Мокрик, – міський, культурний, освічений, шляхетний – світ Турбіних – проти світу примітивного, варварського, аґресивного – світу петлюрівців і «мразі з хвостами на головах».
Ставлення Сталіна до «Днів Турбіних» і білогвардійського руху
Варто звернути увагу на те, що, попри антибільшовицьке спрямування роману «Біла гвардія», він не був заборонений в СРСР. У 1934 році Булгакова прийняли до Спілки совєтських письменників. Роман перевидали у 1966 році. За мотивами творів Булгакова «Біг», «Біла гвардія» та «Чорне море» було створено у 1970 році художній фільм «Біг». Уже в наш час в Росії «Біла гвардія» екранізована у восьми серіях.
Згідно з російською «Вікіпедією», п’єса «Дні Турбіних» із великим успіхом йшла у МХАТі. Хоча Сталін публічно заявляв, що п’єса – «антисовєтська штука, і Булгаков не наш», однак після її заборони в 1932 році наказав повернути п’єсу на сцену.
У приватному листуванні Сталін відзначав, що п’єса йому подобається. За його словами, враження від «Днів Турбіних» «в кінцевому рахунку було позитивним для комуністів».
Зі спогадів Молотова та інших соратників Сталіна відомо, що під час кремлівських застіль вождь любив співати російські народні та білогвардійські пісні.
Не афішована публічно, прихильність Сталіна до колишніх класових ворогів відповідала його настановам російського шовініста, які він відверто продемонстрував у відомому тості на честь великого російського народу у зв’язку із закінченням Другої світової війни.
Відображення зміни у ставленні до колишніх класових ворогів у совєтській масовій культурі післявоєнної доби
Зміна акцентів у ставленні комуністичного керівництва до Білої гвардії, визнання її позитивної ролі в боротьбі за збереження територіальної цілісності Російської імперії, виразно виявилось не так в офіційному трактуванні історії громадянської війни, як у масовій культурі післявоєнного періоду. Саме цим пояснюється перевидання «Білої гвардії» та екранізація творів Булгакова.
Тоді ж з’явились й інші фільми з ідеалізованими образами білогвардійців, як наприклад в екранізації повісті Бориса Лавреньова «Сорок перший» режисера Григорія Чухра, що вийшла на екрани у 1956 році. Головним героєм фільму був білогвардійський поручик Говоруха-Отрок, якого адмірал Колчак відправив із дипломатичною місією до генерала Денікіна. Поручик потрапив у полон до загону червоноармійців і супроводжувати його доручили найкращій снайперці загону Марютці. Далі вигаданий сюжет розгортається як романтична історія кохання з неминучим в умовах громадянської війни трагічним фіналом.
Стрічка мала величезний успіх, не в останню чергу завдяки надзвичайно привабливому образові поручика – красеня-аристократа, якого зіграв культовий совєтський актор Олег Стриженов. Як зазначає російська «Вікіпедія», в Радянському Союзі його подивилось понад 25 мільйонів глядачів, у Франції – понад мільйон, майже стільки ж у Польщі. На Х Міжнародному фестивалі в Каннах у 1957 році фільм отримав спеціальний приз журі «За оригінальний сценарій, гуманізм і романтику».
«Біла гвардія» Булгакова в сучасній російській та українській публіцистиці
Зрозуміло, що в світлі нинішньої політики Російської Федерації, спрямованої на реставрацію імперії в її колишніх межах, «русский мир» підносить роман «Біла гвардія» як шедевр, що в ньому передбачено події, які відбуваються нині на території України.
Неконтрольовану лють викликає в російських пропагандистів навіть сам факт «привласнення» українцями спадщини Булгакова. Навівши згадуваний вище знущальний портрет українських козаків-січовиків у «Білій гвардії», апологет «русского мира» пише: «И эта же «мразь» на памятнике Булгакову на Андреевском спуске написала его имя украинскими буквами, и еще кощунственно подписала, что это «украинский писатель». А на доме, где он жил, теперь висит украинский жовто-блакитный флаг, который он терпеть не мог».
Безвідносно до мови ненависті подібних публікацій, варто все ж поставити питання – чи потрібно нам відносити Булгакова до українських письменників лише на тій підставі, що молоді роки він провів у Києві, до того ж не будучи корінним киянином (його родина переїхала до Києва з Орловської губернії)?
Навіть зараз, попри розв’язану Росією війну на Донбасі, в авторитетних українських виданнях з’являються публікації, автори яких намагаються будь-що довести «українськість» Булгакова, вдаючись до досить сумнівної аргументації. Так, автор статті «Булгаков і Україна» пише: «Зараз переживаємо відчуття, емоційно дуже схожі з відчуттями булгаковських героїв по відношенню до незрозумілої України, що виникла цілком несподівано. Подібне відчувають нинішні україно– та російськомовні українці по відношенню до незрозумілої Росії, яка раптово стала чужою. І цього достатньо, щоб вважати письменника своїм у Києві, в Україні, з усіма складностями відокремлення колишньої колонії від метрополії».
Цікаво, чи усвідомлює автор, що, закликаючи вважати Булгакова «своїм», він пропонує українцям прийняти й погляди письменника на Україну й українців.
Радянський режим вбив письменника Підмогильного
Булгаков – не єдиний письменник, який лишив описи Києва і подій, що відбувались у місті на початку ХХ століття. Два романи про Київ 1920-х років – «Місто» і «Невеличка драма» – належать перу Валер’яна Підмогильного.
Валер’ян (Валеріян) Підмогильний (1901–1937) – український письменник і перекладач, один з найвизначніших прозаїків українського «розстріляного відродження». Був розстріляний 3 листопада 1937 року в Сандармосі (Карелія).
Цей український письменник, обдарований великим талантом і любов’ю до своєї країни, міг вивести українську урбаністичну прозу на рівень кращих взірців класичного європейського роману.
Енкаведисти заарештували Підмогильного у 1934 році, у віці 33-х років, і розстріляли разом з іншими діячами української культури в урочищі Сандармох у 1937 році.
Відтак Підмогильний був «изъят», за формулою розстрільних документів, з життя і з української культури. А його місце посів Булгаков. Щоб українці не забували, що Київ – «мать городов русских», і не мріяли про якусь там окрему «маленьку Україну».
radiosvoboda.org