В українській літературі останніх років маємо численні приклади творів, у яких представлено традицію літератури факту («Третя кабінка — Лос Анджелес» О. Захарченко, «Букова земля» М. Матіос тощо) або ж псевдоісторичної реконструкції минулого («Клавка» М. Гримич). Згадані в цій статті твори С. Алексієвич і М. Жулинського — приклади, якими хотів би почати розмову (яка, безперечно, потребує значно ширшого матеріалу) про утвердження в літературному процесі ХХІ століття письма, в основі якого орієнтація на достовірність і автентичність «малих голосів», форм пам’яті у вигляді спогадів і приватного пригадування. Ця стаття — перша спроба утвердити тенденцію нового реалізму як напряму новітньої літератури, що прийшла на зміну постмодернізму і яку не задовольняють форми іронічного й стьобного підважування правди (істини) як своєрідного механізму впорядкування навколишнього хаосу.
У статті «Реалізми», представленій у новітньому британському компендіумі «The Routledge companion to twenty-first century literary fiction» (2019 р.), наголошено, що в сучасній літературі актуалізовано реалістичне зображення дійсності, зумовлене відходом від принципів постмодерністської гри й новим світовідчуттям, у якому важить «досвід реального».
Таке світовідчуття детерміноване значною кількістю досліджень у царині фізики й астрономії, біохімії та нейронаук, що дають підстави вважати наявне сьогодні знання про космос і людину неповним, тобто таким, що може бути кардинальним чином переглянуто уже в найближчі десятиліття. Проте така постановка питання не відводить письменників від реальності, а, навпаки, наближає до неї. Відчуття неповноти наукових уявлень про людину й світ не заперечують потреби в науковому, фактологічно достовірному осмисленні дійсності. Ідеться лише про недосконалість наукового знання, поєднання наукового й релігійного (метафізичного) у світогляді персонажів. Те, що сьогодні трактується як релігійне, завтра може бути підтверджене науково, якщо будуть розроблені відповідні інструменти. статті «Реалізми», представленій у новітньому британському компендіумі «The Routledge companion to twenty-first century literary fiction» (2019 р.), наголошено, що в сучасній літературі актуалізовано реалістичне зображення дійсності, зумовлене відходом від принципів постмодерністської гри й новим світовідчуттям, у якому важить «досвід реального».
Зазначена особливість виразно представлена і в слов’янському літературному процесі, у якому оприявнено, наприклад, спроби письменників гостро й критично представити тему війни, як у минулому, так і в сьогоденні. Зрештою, образ війни з категорії фікційної перейшов у площину реального життя в Україні, починаючи з 2014 року. Білоруська письменниця Світлана Алексієвич у книжці «Час second hand» звертається до стратегій літератури факту, перетворюючи простір нарації на сповіді, монологи, рефлексії персонажів, які взято з реального життя. Саме цінність того, що за створеним метанаративом проглядають реальні долі людей, робить письмо С. Алексієвич фактологічно точним, переконливим і автентичним. Проблема зла всередині людини й політичної системи знаходить у її прозі історичне пояснення, а саму природу людини розглянуто як амбівалентний феномен, який, бажаючи зла, може творити добро й навпаки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У розвідці «Autobiografiction» («Автобіографічна література») зі згаданого «Routledge» компендіуму Тімоті Бейкер згадує естетичний маніфест «Reality Hunger» («Голод реальності») Девіда Шілдса, який у 2010 р. зауважив, що сучасним читачам важливо не лише те, що в книжці є штучним, а те, що дає можливість пережити мить «автентичності» (цитовано за «The Routledge companion…», с. 48). Д. Шілдс послуговується поняттями «звільнена немистецькість» (deliberate unartiness), «критика як автобіографія», «розмивання будь-якої відмінності між літературою й не-літературою (мається на увазі не художньою літературою – Д.Д.).
Як зауважує Джеймс Вуд в інтерв’ю з Шейлою Геті щодо назви маніфесту Шілдса, то ця назва <…> показує, що «реалізм…ніколи не може бути повністю «реальним»» («The Routledge companion…», с. 48). У будь-якому разі Т. Бейкер підсумовує, що «сучасні автори перевідкривають цінність «реального»» (с. 48).
Британський дослідник наводить цитату з роману Нобелівського лауреата Джона Максвелла Кутзі «Елізабет Костелло»: «Реалізму ніколи не було комфортно з ідеями. А інакше й бути не може: реалізм засновано на ідеї того, що ідеї не мають автономності сутності, вони можуть існувати лише в речах» (цитую фрагмент із роману «Елізабет Костелло» Кутзі за компендіумом, с. 49).
Отже, в одному з найбільш визначних у світі зарубіжної теорії видань постульовано інтерес сучасної літератури до реалізму, який репрезентує єдність ідей та речей, точніше, екзистенція ідеї можлива тоді, коли та виявляє себе в речах. Сучасний стан розвитку гуманітаристики залежить від технологічного розвитку інших царин знання: в кіно- й літературних текстах маємо персонажів, які працюють у наукових лабораторіях, здійснюють складні нейрохірургічні операції, виявляють особливий тип наукового мислення, посилений, наприклад, аутизмом тощо. Все це загострює потребу сучасної культури в реалістичному зображенні дійсності, а отже, в утвердженні нового знання через конкретні речі, а не лише ідеї. Натомість постулювання філософії речей і дає можливість вийти на якісно інший рівень сприйняття дійсності, бо за кожною новою річчю (винахід в астрофізиці, пов’язаний із розуміння чорних дір, темної матерії тощо; створення ліків для подолання онкоклітин) є нова ідея, що забезпечує поступ людства. Реалізм (або реалізми, як зазначено в британському компендіумі) повертається на сцену літератури. Літературні твори, у яких ідеться про розповідь лікаря (наприклад, книжка британського нейрохірурга Генрі Марша), який проводив надскладні операції, видаляючи нейробластому, гемангіому та ін., мають не менш потужний сугестивний вплив на читачів, ніж романи «Пані Боварі» чи «Домбі й син» у ХІХ ст.
Слов’янські літератури, зокрема українська, переживають «відкриття» інтересу до реалістичного письма, яке репрезентує питомо національні традиції, виявляючи загалом інтерес до того, що має стосунок до «реального». Окремі книжки, що репрезентують сучасний літературний процес, є прикладами метанаративів, тобто таких текстів, у яких літературне (художнє) поєднано з автобіографічним, «реальним», причому таке поєднання дає можливість глибше сприйняти певний історичний період і його проблеми (формування й діяльність УПА, польсько-український конфлікт під час Другої світової війни тощо). Подібного принципу в організації романного метанаративу (ідеться про зіставлення таких локусів дійсності, зв’язок між якими не є чітко встановленим у реальності, про він набуває особливої виразності в художньому творі) дотримується Микола Жулинський у романі «Моя Друга світова». Уже в самій назві книжки представлено поняття, яке повніше представляє образ Другої світової війни, що за радянських часів і в пострадянський період був зведений лише до образу Великої Вітчизняної війни. Крім того, йдеться про вияв суб’єктивного, індивідуального первню, оскільки представлено персональну, приватну версію Другої світової війни. Проте романному метанаративу М. Жулинського властиве залучення історичних документів і «реальних голосів», зафіксованих автором і поданих у художній площині. У «Моїй Другій світовій» («Український пріоритет», 2016 р.) представлено тему зіткнення ідеологій на прикладі конкретних людських доль, що дає можливість побачити розбіжності між тим, як ту саму подію фіксує офіційна історія, і як вона зображена в конкретному житті родини чи села.
Спільним зі стратегіями С. Алексієвич у прозі М. Жулинського є тяжіння до фактологічності, точності, автентичності, зокрема в аспекті приватної моделі історії, яка хоча й не претендує на всеохопність, проте зображує авторську концепцію, пов’язану з власним досвідом (і досвідом родини), історією рідного села, регіону (йдеться про Волинь – Рівненську й Волинську області).
В іншому романі «Акордеон» («Український пріоритет», 2018 р.) М. Жулинський вдається до посилення художньої вигадки, проте історія Миколи та його батька, який опинився у США, має автобіографічну основу. Послуговуючись традиціями письма М. Гоголя, стратегіями, властивими українській химерній прозі та латиноамериканському магічному реалізму, М. Жулинський створює роман-параболу (сам удаючись до жанрового визначення «майже-роман»). Проте важить не те, наскільки автор відійшов від реальних подій, а фіксація оповідачем конкретного індивідуалізованого минулого. Історія, дискурс історичної пам’яті індивідуалізується в сучасній прозі, проте нинішня література виразно представляє тенденцію до репрезентації неофіційної історії, що часто протистоїть історії офіційній, яку протягом десятиліть було конструйовано в системі «цінностей» і поглядів радянської комуністичної ідеології.
Отже, сучасний літературний процес є відповіддю на домінування офіційних поглядів на теми внутрішніх зіткнень, що в ХХ столітті мали місце в Україні й проходили через людські долі (тема служіння в НКВС і неприйняття НКВС; мотив роздвоєння людини, яка, перебуваючи в системі фікційних цінностей комуністичної системи, не приймала їх глибинно; зіткнення між мешканцями одного простору, які дотримувалися різних політичних поглядів, зокрема національних українських і комуністично радянських тощо; стан людини після розпаду СРСР і відходу в минуле комунізму тощо). Підставою для створення таких наративів, що підважують офіційну історію, є саме увага до індивідуальних голосів, які фіксують автори чи максимально точно, як С. Алексієвич, чи в художньо трансформованому й також автентичному вигляді, як М. Жулинський.
Літературний процес тяжіє до традицій літератури факту, даючи можливість унормувати сприйняття історії як хаотичної системи, що має численні внутрішні шпарини й не може бути зведена до спільного наративу, а спроба конструювання такої наративної єдності можлива лише за втручання ідеології, яка зцементовує оповідь відповідно до затверджених стратегій.
М. Жулинський і С. Алексієвич уводять у тексти позалітературні елементи, причому в білоруської авторки текст фактично і становить репрезентацію записаних інтерв’ю, які разом реалізують принцип поліфонічності, що розробив у російській літературі Ф. Достоєвський. Поліфонічність властива роману «Моя Друга світова» М. Жулинського, який репрезентує значу кількість індивідуальних історій і голосів. Поліфонічність виникає і в результаті світоглядного й оповідного зіткнення в «Акордеоні», про що свідчать різні способи бачення світу в Миколи та його батька. Перший показаний наївним, з ідеалістичним світоглядом, він радіє, що таки вдається дістатися до батька, що йому вистачило коштів на таксі тощо; натомість батько втілює світогляд, властивий «капіталістичному Заходу» і представлений через прагматичність і скептичність, за якими, проте, також криється внутрішній драматизм і щирість. Концепт правди, яка, проте, в кожного своя, реалізовано в зазначених творах на рівні світогляду персонажів і стратегій конструювання оповідей. Персонажі, які мають автобіографічну ґенезу, є літературним альтер-еґо або автора (М. Жулинського), або людей, котрі погодилися розповісти й записати свої історії (у книжці «Час second hand» С. Алексієвич, «Дух і Літера», 2014 р.).
Твори сучасної літератури (зокрема розглянуті книжки С. Алексієвич і М. Жулинського) постають спробою репрезентації не стільки художності, скільки пам’яті, досвіду, життєсвіту, тобто тих феноменів, що стосуються реальності як справжньої, а не вигаданої дійсності. І саме в цьому криється цінність новітньої літератури. Тексти є формою трансляції індивідуального знання, родинних приватних історій, які довгий час залишалися поза увагою офіційного погляду на історичні проблеми.
С. Алексієвич створює художній текст, поєднуючи журналістський підхід (техніка інтерв’ю, максимальна фіксація на учасниках розмови), який підважує ідеологічну версію чеченської війни, розпаду Радянського Союзу, показуючи конкретні реальні долі людей, які живуть у реальному часі, виявляючи страхи, комплекси й травми свого (радянського) часу. Проза білоруської авторки в мінімальному вияві репрезентує традиційні художні засоби, натомість часто пропонуючи фрагменти сповіді про «жорстокість», до якої може вдаватися людина.
М. Жулинський більшою мірою послуговується стратегіями художньої літератури, поєднуючи іронію, дотеп, анекдоти з фактажем і реальними історіями, які дослівно чи в зміненому вигляді представив у «Моїй Другій світовій». «Акордеон», попри наявність метафізичної сюжетної лінії (пов’язаної з самим музичним інструментом), є прикладом автобіографічної літератури, у якій, як зауважує Т. Бейкер, відмінність між фактичністю й художністю розчиняється й не має значення. Обидва автори, твори яких розглянуто в спільній матриці «повернення до реалізмів», виявляють позитивістську настанову у зображенні дійсності, де пережитий біль, емоції, реальні вчинки в екзистенційно складних ситуаціях тощо дають можливість реконструювати уявлення про історичний час, який досі був представлений через офіційну версію історії, яку зазначені твори підважують.