Засівайся, ниво,
Людям на добро!
Хай у дні яснії
Зерно пророста!
(Василь Симоненко)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мова – це серцевинна точка, в яку найперше цілять, аби здійснити вбивство України
(Анатолій Погрібний)
Ірина Вільде! Вимовляючи ці слова, перед тобою ніби з далекого відлуння озиваються окремі рядки, мовби нагадують про свою реальну бутність герої оповідань, повістей, романів літераторки й суспільно-громадської діячки Дарини Дмитрівни Полотнюк (05.05.1907 – 04.11.1982), що була послана небом цьому народові на Буковині, що сформувалася на західноукраїнських теренах як видатний прозаїк, а, прибравши псевдо «Вільде», увійшла у широкі ворота європейської літератури та культури із чи не найкращими психологічними романами «Сестри Річинські», «Повнолітні діти», визначними повістями «Метелики на шпильках», «Ті, з Ковальської», «Зелена брама».
У різні періоди життєтворчості письменниці про неї писали маститі літератори, нині визнані класиками української літератури, літературознавці, фахові критики, редактори чолових журналів, публіцисти періодичних вітчизняних та позакордонних видань. Серед авторів – Бічуя Ніна, Вальо Марія, Волинський Кость, Загребельний Павло, Дончик Віталій, Іваничук Роман, Івасюк Михайло, Ільницький Микола, Кравчук Петро, Кудлик Роман, Ломазова Кіра, Лубківський Роман, Малиновська Маргарита, Новиченко Леонід, Павличко Дмитро, Росселос Володимир, Рудницький Михайло, Севернюк Тамара, Сизоненко Олександр, Фащенко Василь, Федорів Роман, Шаховський Семен. Також Ірині Вільде присвятив ряд публікацій і автор цих рядків.
І ще мала з’явитися одна, як на мене, непроминальної вартості й значення книжка – це «Про Ірину Вільде: Спогади». Десь наприкінці 90-х років минулого століття я запропонував тодішньому видавництву «Радянський письменник» у Києві скомпоновану книгу аркушів на тридцять – текстів та унікальних світлин у переважній більшості широкознаного світлописця, краєзнавця, етнографа й культуролога Ярослава Коваля зі Львова. Видавнича позиція значилася у тематичному плані, тексти було відредаговано, навіть виготовлено макет ілюстративного зошита, що увінчував книжку – до сотні світлин, серед яких і документальні як фотовідбитки історичних місць, і, власне, оригінальні, що зафіксували постать письменниці у найнесподіваніших ситуаціях та різних іпостасях.
Тексти добирав упродовж кількох років: спогади написали на прохання автора-упорядника Павло Загребельний, Олександр Сизоненко, Роман Федорів, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Роман Кудлик, Микола Карпенко, Іван Чендей, автор цих рядків, і ще багато-багато інших. Відібрав і краще, найактуальніше з видруків – виявилося більше сімдесяти авторів. З підготовленої обкладинки мовби промовляла до читачів письменниця, з красивим зірким поглядом через рогові окуляри, прихованою теплою усмішкою та іронією: «Бійтеся байдужості більше, аніж смерті» (це вислів з її книжечки мініатюр «Окрушини»).
Ось-ось мали передати до складання в друкарню видавничого комплексу «Молодь». Та сталося непоправне…
З розвалом Союзу відбувалися часом непояснимі дії деяких службістів. Так і на цей раз в моїй ситуації. Заходжу одного дня (ніякі телефони не відповідали) до «Радпису», що розташовувався на першому поверсі багатоповерхівки на вулиці Чкалова (нині – Олеся Гончара). Усе розкидано, в коридорі купи якихось паперів, копії друкованих текстів, старі книжки в палітурках і без них. Незнаний мені чоловік років п’ятдесяти сказав, що видавництво більше не існує, редпрацівники звільнені і розбіглися. Та чогось посутнього у моїй справі так і не зарадив.
Розшукував я редактора майбутньої книжки, сказали, що виїхав до рідних у Прибалтику; бідкався через знайомих, а чи знає хто, яка доля взагалі тих книжок, які ще ними не стали, але були готові до передачі в друк.
Минав рік, другий… Довелося змиритися з тим, що кінців так і не знайду. І ось, через кілька літ, коли переїхав з Києва до рідного Івано-Франківська (1995 р.), почув у слухавці від незнайомця з Києва, що він такий-то виносив сміття й побачив, як вітер перегортає якісь фотознімки. Зацікавився, підняв, а це якраз був видавничий макет отого ілюстративного зошита, що, за задумом, вінчав книжку спогадів. Чоловік, звісно, підібрав. А оскільки там значилося моє прізвище, додумався, що це, очевидно, хтось із письменницької братії. За довідником Спілки письменників України віднайшов номер телефону – от ми і порозмовляли. Відтак знахідку передав через свого знайомого літератора-журналіста, що їхав до нас у відрядження. Але тексти спогадів так і канули у безвість.
Розчароване та ображене нуртувало у душі. Але змирився з ситуацією, хоча це перша така оказія у моїй багатолітній письменницьковидавничій та науководослідницькій практиці.
Не раз та й не два переглядав я цей фотожмуток, вдивлявся у світлини, а сумління ніби колками проштрикувало, аби зробити бодай шкіц про цю сумну історію та й повідати читачам. Та чомусь не складалося. Відібрав окремі сторінки зі світлинами Ярослава Коваля, де зафіксована Ірина Вільде в колі своїх буковинок-приятельок, зокрема, з поетесою Тамарою Севернюк, кілька тушшю зроблених Тамарою рисунків-начерків карпатських місць відпочинку, особливо ж у с. Дорі під Яремчем на віллі Ірини Вільде, – та й одіслав поетесі пакетом до Чернівців.
Відтак, через пороги часу, знову й знову переглядав добру пайку з набутої колекції фоторобіт Я.Коваля, особливо ж після подарованої мені книжки-альбому рожнятівської поетеси, педагога, краєзнавця Любові Василечко, і відчув пульс обов’язкового доповнення, бодай ескізно, саме про цього визначного фотомитця, краєзнавця, етнографа-збирача й дослідника старожитностей, громадськокультурного й суспільнополітичного діяча, бо саме через його око яко світливця, через його щедроносну душу прийшли в український історикокультурологічний фотолітопис і зостануться в ньому повік-вічно безцінні миттєвості з життєдіяльності таких «китів» нації, як Андрей Шептицький, Микола Колесса, Мирон Тарнавський, Олександр Лотоцький, Святослав Гординський, Микола Чайковський, Дарія Мельникович-Рихтицька, Софія Стадникова, Станіслав Людкевич, Григорій Смольський, Олекса Новаківський, Роман Федорів, Михайло Романишин та багатьох інших. А ще посеред цих тріумфаторів часу – і Вона, нелегкого, але дивовижно змістовного пробування під сонцем, Ірина Вільде…
Маємо прекрасні приклади, коли на галицьких теренах у ковальських родинах народжувалися достойні сини – ковачі крицевої долі для багатьох поколінь наступників. Чого вартує тільки один блискучий, століттями не затінений зразок, – прихід на історичне українське поле Івана Франка, сина підгірського нагуєвицького коваля Якова.
І Ярослав Коваль, кому Творець вручив фотоапарат і зробив його, по суті, справжнім світлописцем великого й величного життя української письменниці Ірини Вільде, теж не зрадив оцю спадкоємну тяглість: дід був каменярем-скульптором, батько – ковалем, пасічником. Мати – з родини знаних майстрів-кушнірів.
На довгій і звивистій дорозі у світи пізнання й творення людьми добра були школа за директорування просвітницького діяча Степана Качали; навчання фотосправи у Венедикта Стасіва; українська приватна класична ґімназія ім. Маркіяна Шашкевича у м.Долині на чолі з директором Левом Редкевичем, теж талановитим фотомайстром; Рогатинська ґімназія за кермування письменника Антіна Крушельницького, викладацтва Осипа Турянського, автора психологічного роману «Поза межами болю», історика Юліана Каменецького; філософський факультет Львівського університету ім. Яна Казимира (1930р.).
1934р. Ярослав Коваль переїхав до містечка Рожнятова, де відкрив власну фотомайстерню-робітню.
У часи літувальників приїжджав у Підлюте над рікою Лімницею, багато фотографував у резиденції грекокатолицьких митрополитів. Як стверджує Любов Василечко, «з тих часів збереглося близько 20 дорогих світлин з їх Екселенцією митрополитом Андреєм Шептицьким».
З приходом на наші землі червоного зайди-ката життєва дорога Я. Коваля зигзачить: то він – аптекар; то 07.08.1944р. його заарештовують і «як члена ОУН, зрадника Батьківщини» засуджують до розстрілу; то він, «помилуваний» опиняється на Воркуті, яка викрадає у нього одинадцять літ повновартісного життя; то, повернувшись додому, – колгоспний фотограф…
І ось зблиски справедливості: 1962 р. у Львові – перша повоєнна персональна виставка Ярослава Коваля. Ірина Вільде захоплено відгукнулася про сотню побачених унікальних світлин: «Сказати, що виставка робить миле враження, було б замало і навіть кривдно для автора. Багато експонатів хвилює, декотрі змушують замислюватись, а ще деякі переносять нас у блаженний стан тієї мистецької насолоди, коли людина воліє мовчати. Спостережливість, велике розуміння художньої деталі, знання композиції, гуманізм, почуття і відчуття народного гумору, що подекуди переходить у доброзичливу іронію, а над усе глибокий соціальнопсихологічний підтекст справляють таке враження, що від деяких робіт Коваля не можна відірватися».
1978 р. тріумфувала виставка митця «60 років із фотоапаратом», про яку фахово відгукнулися письменники та мистецтвознавці Архип Данилюк, Володимир Овсійчук, Роман Федорів, Василь Пилип’юк, Ярослав Ісаєвич, Леся Крип’якевич, Микола Колесса, Ростислав Братунь, ін.
Через тринадцять років Ярослав Коваль явив нове здивування – виставку «Підлюте, липень 35-го. Місяць з життя митрополита Андрея Шептицького», організовану київським журналом-тижневиком «Україна» у Державному музеї літератури.
Неабиякий успіх мала виставка маестро в Канаді 1994 р., до 120-річчя А.Шептицького. Журнал «Наше Життя» відзначив неповторну вартість світлин як безцінних живих документів епохи, відбиття «визначних постатей того часу, духовного та громадського стану, зокрема, художників, людей з музичного світу, а також дітей-пластунів…». Захоплення та неабияке поцінування висловив денник «Свобода» з приводу показу кількісно значної фотоколекції у США, в Нью-Йорку.
Невгамовність творчої особистості ніколи не має спину: 1996 р. Я. Коваль видає рідкісні фотодокументи альбомом «Господар Перегінської Пущі» із напутньоподячним словом кардинала Любомира Любачівського.
Коли 1991 р. у Львові світової слави фотохудожник Василь Пилип’юк відновив вихід фотомистецького журналу «Світло й Тінь», Ярослав Коваль увійшов до редколегії квартальника, практично у кожному числі публікував не лишень власні світлини, а й дослідження історикоетнографічного та суто мистецтвознавчого характеру.
Через два роки митець прийшов до шанувальників його різнобічної творчости із збірочкою «Вірші білі, «сірі», проза та всяка всячина Ярослава Коваля із Ціневи» (на першій сторінці – екслібрис «Народний музей в Ціневі»).
Збирач архівних матеріалів, фотодокументів з минулого краю та переважно Бойківщини, археологічні, нумізматичні зразки та ще багато-багато всякої всячини – це плоди праці чоловіка, що з вісімдесят дев’яти літ шістдесят шість віддав фотомистецькій справі.
Через запруття літ, торкаючись зором нетлінних фотодокументів Ярослава Коваля, переносимося подумки у той часопростір, що увіковічнив миті життєпобуту: «Батько Ілля Коваль», «Ярослав Коваль з родиною», «Брат Володимир», «Ілько Йваників – рибак», «Молода з дружками», «Струтин Вижний. 20-ті роки», «Війт с. Вільхівки», «Тета Ярослава», «Кедрова палата над Лімницею», «Підлюте. Лазнички», «Цінівський хор», «Митрополит з молодими пластунами», «Біля млина», «На другий берег», «Важка ноша», «Ґазда», «Я. Коваль зі Святославом Гординським», «Вечорниці», «Бойківське весілля. 30-ті рр.», «Цінівські ґазди», «Дівчата з Ілемні», «Дитинство», «На ярмарок», «Бойківська весільна скриня», «В Цінівському народному музеї», «Ольга Дучимінська, її дочка Оксана»…
А тепер знову повернемося до Ірини Вільде, властиво, до незвичайних, а довготривалих творчих взаємин фотомитця Ярослава Коваля з видатною майстринею слова.
Ярослав Коваль, як колись прижартовувала у колі львів’ян сама «Вільдиха» або «Нанашка» (так довірливо зверталися до неї тільки вибрані з письменницького коша) – ходив за нею, як нитка за голкою. Куди б лишень не поїхала, поруч був Я. Коваль, і зазнимковував її мало не кожен крок. Ось вона «Біля копиці сіна в Дорі»; на знімку у м. Золочеві разом з Василем Колодієм, Василем Мартиновим; а ось серед густотрав’я на околиці Дори з чернівчанами»; а вже отут приймає високих гостей – Романа Іваничука, Дмитра Павличка; осьде скупа, але містка за змістом дедикація на книзі «Кроки часу»: «Шановному Ярославові, одному з найкращих моїх біографів. Ірина Вільде, 19.05.1979»; світиться добром знімок «Заліщики. Ірина Вільде з улюбленою онучкою Дарусею Полотнюк, літо 1971 р.»; «Чоловік Вільде у Микуличині»; «Вільде серед літераторів»; «На урочистостях в день вручення Шевченківської премії: Олесь Гончар, Андрій Малишко, Наталія Ужвій», «Ірина Вільде у с. Димка Глибоцького району на Буковині в час відкриття музею Ольги Кобилянської. Поруч: Олесь Гончар, Ростислав Братунь»; «Разом з Михайлом Івасюком». До речі, стосунки цих двох літераторів були надто тісними, плідними, про що свідчить ось цей фрагмент «Диптиху для Ірини Вільде», 05.05.1977 р.):
Ім’я моїй батьківщині – Буковина…
Ірина Вільде
Коли русява дівчинка Даринка
поля і гори покидала,
зелена Буковина
промовляла їй услід:
– Ну що ж, іди,
я збережу твої сліди,
а серце прив’яжу до свого лона
тисячами сонячних ниток.
І де б ти не була,
Toбі не треба буде
євшан-зілля посилати, –
мої діброви житимуть
в твоїх очах.
З ключів своїх осінніх
розтужені в прощанні журавлі
ронитимуть тобі у груди
важенну ностальгію…
… Віддам тобі ключі
від зелен-хати,
І над роками з безсонними ночами
та лампою-чаклункою
і чарівливістю листка паперу,
розгорнутого на столі,
тирадами своїми ранній жайвір
ткатиме весняне небо.
А ще не мовлених тобою слів
чекатимуть сади,
які наповнять тобі серце
рожевим світлом яблунь.
Отак у тиші благодатній
цвістимеш довго й небувало
і завжди йтимеш до людей,
мов щедра осінь,
з бесагами дарів».
Чимало світлин Я. Коваля зафіксували й увічнили взаємини Ірини Вільде з буковинською письменницею Іванною Блажкевич, гнаною тюрмами Ольгою Дучимінською. Між іншим, заакцентую, що в нашій колекції збереглося кілька листівок львівської літераторки до Іванни Блажкевич, до котрої шанобливо з високим пієтетом зверталася на «Ви».
Ось кілька фрагментів за період 1964-1975рр.:
«Дорогі мої Іванно Блажкевич!
А як я собі все гарно мріяла: коли приймуть Вас у Спілку, пішлю велику телеграму, або приїду сама привітати з такою знаменною датою. І все те дрібне, буденне заклопотання, справи, що до того психічно втомляє, що людина може тільки думати про те, що повинна робити. Низько Вам кланяюся і прошу пробачення. Тепер відносно персональної пенсії. Я була не так поінформована: її дає обласний собез, але пропонує дати Спілка. Я вже говорила директорові Літфонду, щоб написав Вам, щоб Ви подали обширнішу автобіографію і на основі її будемо просити тернопільський облсоцзабез, щоб дали Вам персональну пенсію. Дуже хочу до Вас приїхати, але бодай на кілька днів. Просто тужу за Вами, хоч і така мерзенна у відписанні листів. Любіть, прошу, мене такою, як я є.
Ваша Ірина Вільде».
«Дорогі, кохані Іванно Блажкевич!
Вірте, або ні, не відписую Вам з сорому за своїх товаришів. Як це, щоб Ви не були членом Спілки! Сердечно дякую Вам за «Світ Молоді» – мені дуже його потрібно було, між іншим як «свідка», що я працювала в «Жіночій Долі» для посвідчення стажу роботи третій особі.
В мене є така ідея: що Ви сказали б на це, якби десь на лютий-март, доки ще нема роботи в городі, я запросила Вас до себе, очевидно з коштами за дорогу, щоб Ви пожили в мене бодай зо два тижні. Тільки мусимо точно списатися, щоб я на той час була у Львові. Тоді я напишу нарис про Вас. Це моя завітна мрія, а, може, й обов’язок.
Прошу в цій справі дати мені відповідь. Цілую Вас і Ваші дорогі трудящі руки, Ваша Ірина Вільде».
«Дорогі, кохані Іванно Блажкевич!
Ми тут з хлопцями (львівськими письменниками. – В.К.) вже говорили, що Ви у нас як символ людського розуму, сили і підкорення літ, мабуть, не точно я висловилася. Хотіла сказати, що Ви – живий доказ, що людський вік пересунув свою межу, але що варті були б роки без світлого розуму й пам’яті?
Коби нам скоріше до літа, до весни. Мрію приїхати до Вас, поговорити з Вами (якже ж бадьоро від цього на серці) і побувати, чи може краще набутися у Вашому чудосаді, де ростуть дерева «у три поверхи». Дякую за пам’ять. Я принципово не поздоровляю жінок з 8 березня. Хай чинять це чоловіки.
Кланяюся низько, цілую Ваші золоті руки, Ваша Ірина Вільде»
«Дорогі Іванно Блажкевич!
Рветься душа до раю, та гріхи не пускають. Страшенно холодно у Львові, а на Тернопільщині певно не тепліше. В нас теж незалежно від холодів цвітуть дерева, але ніччю доходить температура до плюс 5. Сьогодні їду у Київ на Міжнародний конгрес Шевченка. Приїду з початком червня. Сподіюся тоді застати вже тепло. Цілую Вас і сердечно дякую за запросини – Ірина Вільде».
…Серед унікальних світлин бачимо Ірину Вільде з Панасом Юром, патріархом української журналістики; а ось побіля Олеського замку «живий класик» (Д. Павличко) поруч з гостями – Раїсою Ахматовою з Чечено-Інгушетії, Розою Умаєвою та ін. (літо, 1977р.); «З Ніною Бічуєю», «З Святославом Максимчуком»…
Гортаю ще не один жмуток із збереженого й переконуюся в істинності вислову Ярослава Коваля: «А світлини – не мовчазні…»
Гордо увінкувалися в нашу національну славу ці імена: Ірина Вільде та Ярослав Коваль. Перша гранила нашу культуру й історію словом, другий увічнював нашу духовність світлинними óбразами, неповторними характерами. «Зараз, коли вже немає нашого Ярослава Коваля, усвідомлюємо, що без врахування його імені як людини активної громадянської позиції, одного з найвидатніших фотомитців XX ст., поета рідної землі, наша культура не була б такою повноцінною.
Провідною ідеєю всієї творчої діяльності Ярослава Коваля була справа української державності та оборона національних інтересів, збереження і розвиток української культури. А ще найважливішим критерієм було те, що він не зламався під ударами долі, не впав у зневіру, але з подвоєною енергією працював для загального добра українського народу».
Володимир Качкан