Доля звела нас, тоді ще початківців, десь на початку сімдесятих років минулого сторіччя, коли на дворі стояли часи гучного відлуння, започаткованого молодими шістдесятниками. Ми не були ані друзями, ані ворогами, бо, як відзначив класик: «У кожного своя доля/ І свій шлях широкий…», ми торували свої шляхи у літературі і, як виявилось, не безуспішно.
Іще українська столиця гучно віншувала класиків прози Олеся Гончара, Юрія Мушкетика, Михайла Стельмаха або майстрів поетичного слова Миколу Бажана, Максима Рильського, Леоніда Первомайського, Андрія Малишка, Миколу Ушакова, Леоніда Вишеславського, а молоде післявоєнне покоління вже поповнювало лави красного письменства вибуховою Ліною Костенко, було в захваті від свіжих, як весняний вітер, поетичних образів Миколи Вінграновського, дивувалося сміливими пошуками Івана Драча, наспівувало світлих пісень нащадка карпатських опришків Дмитра Павличка, а серед молодих прозаїків все гучніше лунав голос Григора Тютюнника. В той же час перша столиця – Харків формувала команду своїх корифеїв: Василь Мисик, Іван Вирган, Ігор Муратов, Володимир Добровольський, яким у потилицю вже дихали Василь Бондар, Радій Полонський, Роберт Третьяков, Борис Чичибабін, Станіслав Шумицький, Володимир Брюгген і однофамільники Левіни Вадим та Роман.
Саме на літературній студії, якою керував Роман Левін, я і побачив уперше білявого, тендітного, сором’язливого очкарика Льоню Тому з нерозлучної трійці, на чолі з відчайдушно– запальним, поривчастим і невгамовним Станіславом Россохою і третім, не зайвим у гурті, завжди усміхненим, схожим на раннього Сергія Єсеніна – Володимиром Муровайком. Молоді, гарячі, задерикуваті філологи своєю відданістю ідеалам товариськості нагадували мені трьох мушкетерів. І виявляється, що саме вони та особи, чиї долі перетинались із їхніми, згодом стали прообразами багатьох героїв повістей і оповідок, які тепер оприлюднені в книзі.
Зараз, коли з особистими спогадами покінчено, вважаю за потрібне сказати декілька слів, які мають передувати саме тому, що автором цієї книги і є отой самий колишній «сором’язливий очкарик», а нині знаний український письменник, який майстерно опонував майже всі літературні жанри від поезії до драматургії сценічної та кінематографічної – Леонід Васильович Тома.
Читаючи його повісті «Чорний дипломат», «Жменя піску над океаном» , «Бронзовий келих і голова Гоголя» та оригінальні, художньо викінчені оповідання в книзі «Амальгама», я навіть не запитую себе: що їх звело під спільну обкладинку, бо прекрасно розумію, що автор у своєму ефемерному «венеційському дзеркалі» прагнув відобразити різні колізії що відбувались з його героями у часі й просторі. Ця книжка-«амальгама» в оптичному вимірі нагадує мені калейдоскоп з далекого дитинства – обертаєш біля ока ту фантастичну іграшку й наче гортаєш сторінки незнайомого тобі твору, й дивуєшся тому, що повсякчас опиняєшся в іншому, до речі, легко пізнаваному середовищі, хоча місце події в переважній більшості, за деяким винятком, – слобожанська столиця. Ні, Леонід Тома не лімітує себе межами улюбленого міста, тут і Миргород, і милі серцю автора Великі Сорочинці, адже це його мала батьківщина, предківщина звідки «цей козак духу» веде свій родовід. Є тут і столичний готель з його скрипучими меблями, куди примхлива доля закидає наших героїв, прихильний він і до чудової Північної Пальміри, де оселились сучасні митці і вчені, та кожного разу ми повертаємося на круги своя, адже розповіді автора не вигадка, а реальність, яка відбувається в реальному часі, з реальними героями у певному місці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Разом з героями Л. Томи ми без зайвих зусиль час від часу опиняємося то на вокзалі, чи в робітничому гуртожитку, а то навіть у ливарному цеху, що дивним чином зберігся у патріархальному Миргороді; то твоєї чуприни торкається пивний вітерець, який дратував наші носи, вириваючись з відомого багатьом харків’янам пивного бару, який на довгі роки, наче могутнє дерево, пустив своє міцне коріння неподалік Харківського мосту, що своїми грандіозно-монументальними фігурами, залишеними нам у спадок від часів панування «соцреалізму», був повинен символізувати довічну дружбу двох братніх народів. Сьогодні ми на собі відчули усю принадність цих щирих обіймів, отримавши на своїй миролюбній землі горезвісну АТО. А то по волі оповідача ми потрапляємо в солодкі обійми сільської аматорки Катьки-Кошачки, з її жагучими поцілунками, або переносимося в інші обійми, обійми вечірніх сутінок у віддаленому куточку саду Шевченка, неподалік від водного каскаду, чи разом із літстудійцями, вийшовши з письменницького клубу, перебуваємо в дружньому зачарованому колі, з пляшкою «біоміцину», на усамітненій лавочці, біля сторічного осокору, який у нашому середовищі чомусь називали дубом. І через певний проміжок часу автор може привести вас чи на добре упаковану квартиру завідувача університетської кафедри, або до розкішного двоповерхового маєтку директора одного з міських академічних театрів, де анфіладою кімнат блукають дві давно вже чужі особи – бездарний, прогнутий під можновладців директор театру і його сексуально заклопотана дружина Клеопатра, іноді там з’являється ще й молода бона, про колізії перебування якої у тому маєтку ми дізнаємося з сентиментальної (за визначенням автора) повісті, присвяченої пам’яті незабутнього Анатолія Стародуба.
Не можу втриматись, щоб не процитувати свого літературного колегу, голову харківської обласної організації НСПУ Анатолія Стожука, який свого часу висловився з приводу саме цього творчого доробку Леоніда Васильовича: «Тут є все: і становлення молодої людини, формування її естетичних смаків, та передовсім, національного стрижня, усвідомлення свого призначення в житті й межа, за яку заступати зась – інакше осуд друзів, втрата себе в собі, зрада… Маємо факт виокремлення людини в народі і кристалізацію народу в людині. Саме такої, якою вона була і залишається зараз. Подальший суспільний розвиток покаже правильність обраних ідеалів, здатність її відповідати на виклики часу».
Я з насолодою читаю цю захоплюючу книгу і розумію, що написана вона рукою справжнього майстра слова, який декількома штрихами може намалювати неповторні риси портрету будь-якого героя чи героїні: «Уникаючи настирливого променя, я розплющив очі. Це була жінка із старовинних картин із чорною хвилею волосся, яке пахло полином і м’ятою. Вона нахилилась до мене, повні важкі груди висковзнули з вирізу сорочки. Я поринув у запашну хвилю її волосся, стогін вирвався в мене з грудей, вона затулила мені рота долонею…»
Історична пам’ять, це той камертон, на який справжній письменник завжди налаштовує свою душу на правдивість зображення минувшини, то ж придивимося, як у таких випадках вчиняє Леонід Васильович. «Слово Боже, і церкву святу сплюндрували, кажуть, що татари колись не займали церков, а ця орда, почитай, гірше татарви».
Вважаю, що коментарі зайві.
Відзначимо, що в арсеналі кожного літератора усі слова перебувають у обезбарвленому стані до тих пір, поки промінь прозріння не торкнеться його душі, і тільки після цього слова адекватно перетворюються на музику, а музика слів досягає тих могутніх висот, коли між нею, барвами і словом зникають усі умовні відмінності, а натомість постає божевільна магія поезії або поезія містичної прози. І аналізуючи витоки творчості, автор має право стверджувати, що «…людина, яка взяла до рук пензель (а у нашому випадку стило – паличку для письма), повинна зображати минуле, сучасне й майбутнє. Вона повинна, наче б наново, з осколків розбитого дзеркала відновлювати розбите вщент часом зображення». Саме цією магією і займається пан Тома.
Однак тільки великий митець здатен на подібне священнодійство. Тільки очима художника, повними любові, можна намалювати подібні естампи: «влітку ніч коротка, як тінь від пролітаючої ластівки» або «…посіяв на всій площі льон. Як же засиніло влітку за селом, коли зацвіло Тольчине поле! Наче з неба хтось кинув йому голубу хустину, що впала складками по горбах та видолинках», «…і вони вдвох упали на долівку, притрушену зеленою травою. Впали і вже не вставали до самого ранку, поки сонце не випірнуло з річки, струсило з себе золоті краплі й повагом попливло у величезному човні, підгортаючи під себе воду блакитним веслом».
І такі мальовничі сюжети життя й побуту ми зустрічаємо на кожному кроці!..
Вважаю, що цей творчий доробок, який автор зібрав під дахом свого сумління – ще один щабель на шляху самоствердження і пізнання Леонідом самого себе у собі, в мистецтві, адже й автор і його герої не якісь там безтілесні янголи, а справжні живі люди зі всіма перевагами, вадами і протиріччями, з юнацьким максималізмом, щирою любов’ю, яка здатна інколи навіть межувати зі звичайним мужланським цинізмом, і нічого особливого у тому нема, бо така вона – наша сучасність…
На мій погляд, ця вкрай поетизована проза сміливо і відверто перегукується із незрівнянними зразками світової класики, зокрема письмом українського генія Миколи Гоголя і колумбійського літературного велетня Маркеса, і тому вона не може не закохати у себе вдумливого, сучасного читача, адже і в творах Томи, як світло з хаосом, дійсність постійно перемішується з уявою.
Містика, дещо загадкове, незрозуміле, фантастичне, те, що не знаходить для себе пояснення, постає в творчості Леоніда безтілесною дійовою особою: «Учора приходила подруга. На дачі збирала квасолю. То одібрала мені торбинку чорної. Глибокої ночі прокинулась від удару грому. Я блискавки не боюсь, коли грім, мені хочеться літати. І я знаю, що коли б хотіла, то злетіла б у чорний чорторий хмар і гола б летіла в тугій повені дощу. І кричала б у небеса: «Я лечу!!»
Одним із джерел, звідки черпає свою наснагу Л. Тома – це народна мудрість, яка з діда-прадіда і з роду в рід передається у спадок нам, а митцю нічого не залишається, як дбайливо користуватися цим спадком задля того, щоб ці перлини не втратити, не розгубити на шляхах пізнання й самовдосконалення. Юнаком читав «Капитанскую дочку» і добре пам’ятаю, як мене вразив той факт, що Пушкін у ній повсякчас використовував народні прислів’я, приказки і приповідки, які ставали неабиякими прикрасами для тексту. Цим художнім засобом надзвичайно вдало користується і Леонід Васильович. «Один чорт знає, ще й чоботом тин підпирає», або «…їм чорт стелить, а відьма подушку набиває», чи отаке, – «А що волам – їм аби ярмо та жмут сіна в рота».
Треба відзначити, що Леонід Тома майстерно володіє технікою побудови діалогів, зберігаючи фольклорну мову поруч з літературною: « – Весла немає, – подумав Володька й почав руками щосили загрібати до білої хмари. А на тій хмарі стоїть його дід Степан, на костур сперся, попихкує люлькою.
– Візьміть мене з собою, діду, – загукав Володька. – Я ж на руках гребу, не вспіну до вас.
– Ще вспінеш до нас! – посварився пальцем дід Степан. – Ти он туди пливи, до свого берега.
– Я до вас на хмару хочу, – кричить Володька, а голосу свого не чує.
– Туди пливи, на тім березі зозуля кує, – відказав дід Степан, відстебнув з ноги дерев’яну ступу, на якій шкандибав ще з війни, круто відштовхнувся від хмари і зник десь угорі».
Підвожу риску і жалкую, що не можу за браком відведених мені меж цитувати і цитувати вибрані місця з цієї криниці прозорої сповіді. Впевнений, що і без мого втручання той, хто ризикне ознайомитися з цим айсбергом життєвих колізій, намальованих творчою вдачею Леоніда Томи, ні на хвилину не пожалкує, що зробив свій вибір на користь саме цієї книжки.
Олексій Бінкевич