У Національному музеї літератури України відбулася презентація роману Еміля Золя «Шинок»/«L’Assommoire» (видавництво «Ярославів Вал») у перекладі Тетяни Жарко (Страсбург, Франція»). Презентацію модерував головний редактор журналу «Всесвіт», поет, перекладач, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Дмитро Дроздовський.
Роман «Шинок» — це сьома частина двадцятитомної саги «Руґон-Маккари», котру Еміль Золя бачив як «природну історію однієї родини за Другої імперії».
Цікаво, що практично одночасно романс Еміля Золя «L’Assommoire» (1876) з’явився в перекладі двох українських перекладачів. Під назвою «Шинок» він побачив світ у журналі «Всесвіт» у 2021-2022 роках. Це був переклад Тетяни Жарко. І одночасно цей же роман з’явився у Видавництві Жупанського під назвою «Пастка» у перекладі В’ячеслава Кашука. Що стало причиною появи одного і того ж роману французького класика практично одночасно, але під різними назвами, і які причини цього? Саме це запитання і поставив Тетяні Жарко Дмитро Чистяк.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тетяна Жарко відповіла і на запитання Дмитра Чистяка, і на інші запитання своєю передмовою у книзі:
««Шинок»/«L’Assommoire» є одним із переламних романів світової літератури, проте його повний український переклад забарився майже на 150 років1. В Україні він досі був відомий як «Пастка» — таку назву вживав у своїх статтях Григорій Кочур, хоча Ольга Рошкевич, котра наприкінці ХІХ ст. переклала перші три розділи цього роману, назвала його «Довбня». Насправді слово assommoire багатозначне — воно може означати і довбню, і пастку.
А ще так називали на паризькому арго дешеві шинки, де продавали неякісну горілку та абсент. Саме в такому значенні це слово вживав у своїх новелах Мопассан. Дієслово assommer первинно означало «вбити, прибити», як забивають худобу ударом обуха межи очі. Натомість s’assommer — це «нажлуктитися», довести себе до найтяжчого ступеня сп’яніння, у якому втрачається людське обличчя. Тому для свого перекладу я обрала назву «Шинок», бо, окрім того, образ шинку поширений і в українському фольклорі, і в українській літературі як символ алкоголізму та суспільних лих, що його породили і ним породжені.
Золя не випадково дав цьому роману таку багатозначну назву, адже в ньому йдеться не лише про матеріальні злигодні, а й про моральне зубожіння. Молоденька провінціалка з двома маленькими дітьми потрапляє у велетенське місто, де їхній батько полишає її напризволяще. «На цю бруківку, в це повітря, що пашіло, мов піч, її викинули геть саму з малятами. Жервеза обвела поглядом зовнішні бульвари, праворуч та ліворуч, спинилася на обох кінцях, охоплена глухим відчаєм, так ніби її життя мало відтепер перебігати тут — між бійнею та лікарнею». Проте вона змогла видряпатися зі злигоднів, одружилась і навіть відкрила успішну власну справу, однак у сорок років помирає хворою на алкоголізм жебрачкою.
Мова Золя виразна й натуралістично відверта. Зображаючи зворотний бік світової столиці розкошів, він щедро вживав народну говірку та паризьке арго. У французьких словниках та енциклопедіях такі поняття часто ілюстровані цитатами саме з «Шинку».
Деякі вислови вважались настільки непристойними, що замість них редактори сором’язливо ставили у тексті три крапки. «Тримай, чортове сміття!.. Ага! Отримала! Це заспокоїть тобі задок і передок! — Ага! Хльорко! Ось на твоє лайно! Помийся хоч раз у житті!»
У наш час роман, звісно, публікується без цензурних скорочень, натомість наприкінці додається глосарій для пояснення тих термінів, які можуть бути не зрозумілі сучасному франкомовному читачеві. Для перекладача робота з таким текстом — це нелегке, але захопливе завдання, адже необхідно віднайти рівновагу між нормами сучасної літературної мови, її розмовним варіантом, діалектизмами та архаїзмами. Я намагалася якомога точніше відтворити мову і настрій оригінального твору, хоча іноді мусила дещо змінювати текст. «Велика паризька майстерня» потребувала такої професійної спеціалізації, для якої не тільки в українській, а й у жодній з відомих мені мов немає відповідників. Наприклад, «reperceuse» — майстриня, котра за нанесеним пунктиром вирізала деталі із золотих та срібних листів. Іноді я додавала кілька слів, скажімо, аби пояснити читачеві зміст сороміцької пісеньки, з якої автор наводить лише назву. Цікаво було спостерігати і міжкультурні паралелі, адже мова — безкомпромісний свідок життєвих реалій. Скажімо, для найяскравішої проблематики роману — алкоголізму — французька мова витворила не менше понять, аніж українська. Десятки синонімів на позначення різного ступеня сп’яніння та для назв горілки іноді зовсім відмінні, наприклад, українське «п’яний, мов павук» і французьке «п’яний, мов дрозд», іноді на диво подібні: brulôt («палена») — паленка, casse-poitrine («ломигруди») — запридух (самогон). «Це вперше він так нажлуктився. Доти він тільки нализькувався, і не більше». А на сексуальну об’єктивацію та експлуатацію жінки непомильно вкаже багатий в обох мовах синонімічний ряд до поняття «повія». «Остання чітка думка, яка її захопила, була про те, що її донечка-шльондра, певно, в цю мить жере вустриці».
Книга, про яку читач вигукне «Ось справді геніальний твір!», завжди розповідає більше, ніж хотів сказати її автор. «Шинок» — це сьома частина двадцятитомної саги «Руґон-Маккари», котру Золя бачив як «природну історію однієї родини за Другої імперії».
Наші сучасники можуть не розуміти історичного контексту, але роман продовжує жити поза своїм часом. Суспільна уразливість та соціальна незахищеність жінки у великому місті, статева об’єктивація, домашнє насильство, жорстоке поводження з дітьми, масовий алкоголізм — ці проблеми, на жаль, зараз актуальні так само, як і в позаминулому столітті».
У презентації взяли участь доктор філологічних наук, перекладач, літературний критик, доктор філологічних наук, професор Дмитро Чистяк, декан факультету іноземних мов Маріупольського університету Наталя Вирлік, завідувач кафедри прикладної філології того ж університету Олена Педченко, літературознавець, доктор філологічних наук, доцент кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ольга Башкирова, письменники Катерина Мотрич та Василь Іванина, директор видавництва «Ярославів Вал» Світлана Короненко. Тетяна Жарко спілкувалася з учасниками презентації через зум.
На презентації були також представлені прозові книги Тетяни Жарко, які стали лауреатами конкурсу «Коронація слова» у різні роки: «Чотирибедрений трикутник. Новели» і «Три щасливі жінки (роман у новелах). Вічні цінності (п’єса)».
Говорячи про переклад роману Еміля Золя «Шинок» Тетяною Жарко, Дмитро Дроздовський зазначив, що отримавши рукопис 2021 року, вони з колегою Юрієм Микитенком були вражені якістю, майстерністю художнього перекладу і друкували у журналі роман впродовж двох років, бо «те, що запропонувала пані Тетяна було навдивовижу візуалізацією перекладу в наш час… Тетяна Жарко стала продовжувачкою перекладацьких традицій Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Максима Рильського. І з появою такого перекладу у наш час, в якому ми шукаємо точки опертя і місця сили у війні з рашизмом, ти відкриваєш для себе книжку, яка є вершинною працею…».
Вл. інформація