Цим високим титулом наділив одного нашого письменника один його колега задовго до того, як третій колега назвав «флагмана» ще й «талановитим новелістом». Слово честі, я б нізащо не став розводитися навколо цього феномену укрсучліту, якби першим письменником не був Володимир Даниленко, другим Григорій Гусейнов, а третім Михайло Сидоржевський. Стосовно написаного Даниленком давно маю власну думку, та чи не занадто вона відмінна від оцінок знаного письменника і видавця та голови Національної спілки письменників України НСПУ? Це перше, що спонукало мене пильніше придивитися до постаті Даниленка. Є й друге. Починаючи з лютого 2016 року, Володимир Даниленко веде в середовищі письменницького гурту політику, м’яко кажучи, далеку від конструктивної. Оскільки пан Володимир не рядовий письменник, а очільник Київської міської (найбільшої із структурних) письменницької організації, то є вагомі причини непокоїтися його діями. Через що я й спробував з’ясувати, в чому ж витоки дивовижної активності «талановитого новеліста», якими сходинками піднімався він до титулу «надпотужного флагмана»?
Отже – Володимир Григорович Даниленко. Народившись 1959 року на Житомирщині, пасти «ягнята за селом», як і я свого часу, не забажав. Закінчив технікум, служив ув армії, за освітою філолог (Житомирський педінститут). Вчителював, газетярствував, керував Житомирським районним відділом культури, п’ять років віддав підприємницькій діяльності.
А потім…
…виконував обов’язки Головного спеціаліста Секретаріату Кабінету Міністрів (2006-2011) , доцента кафедри інформаційної політики Національної академії державного управління при Президенті України (2011-2012), навчав неофітів журналістиці у Київському національному університеті культури і мистецтв (2011-2013), паралельно «вів» майстер-клас у сфері добирання слів за прозовим напрямком. Тривалий час був кандидатом філологічних наук, нещодавно, здається, став доктором, а з січня 2015 року керує Київським міським осередком НСПУ.
Що в перерахованому цікаве? Усе. Та найцікавіше, я це лишив на закуску, – тема дисертації пана Даниленка. Найцікавіше, бо воно найближче стоїть до теми моєї розповіді. На творах незабутнього Григора Тютюнника Володимир Григорович брався досліджувати «архетипи, монотипи й стереотипи як формотворчі структури художнього тексту». І таки, мабуть, дослідив, принаймні, ступінь кандидата наук отримав. Не зовсім зрозуміла тема? Тлумачу: розглядалася «проекція колективного підсвідомого і дитячих травм автора у художній текст»… (Мабуть, саме тоді й сів пан Володимир у човник, але ще не флагманський…).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кажу про все так детально не через власну невгамовану цікавість до нинішнього київського міського літкерманича, а щоб показати колегам-читачам, хто адміністративно впливає (або ж намагається впливати) на вітчизняний літературний процес, хто наважується брати на себе роль законодавця відповідної моди. Звісно, коли вже я сам узявся щось оцінювати, то не завадило б і мені знати якомога більше, щоб бути «в курсі» усього, проте я не критик і не -знавець. І зараз дивлюся на все очима читача, бо читач споживає не все поспіль, що продукують наші видавництва, а те, чого прагне його серце. До бажаного ж пробитися йому стає усе важче й важче. А все від засилля розцяцькованої, розрекламованої, розпіареної, і нехай би вже лише сірятини, графоманського надбання, а то ж – відвертої бридоти.
Звісно, пан Даниленко до сказаного не має стосунку, позаяк одного разу зазначив: «Література не повинна нести цинізму й порожнечі, бо їх і без літератури вистачає, а має давати заряд таких емоцій, які робитимуть людей благороднішими». Звісно, читачам дуже приємно чути таке з вуст відомих людей, та ще приємніше бачити, що задекларованих високих принципів вони дотримуються й у своїй безпосередній творчості.
До всього, що встиг написати Володимир Даниленко, руки в мене якось не доходили, проте чоловіка знаю, можна сказати, здавна. Зокрема на підставі авторських виступів у періодиці, а також відгуків на його творчість. І ви знаєте, саме оті часті виступи й рясні відгуки ставали на заваді до першоджерела, до живих творів письменника. Бо виділося щось дуже схоже на піар. Не те, щоб такий уже і вправний, проте цілеспрямований. То з того приводу чоловік десь публічно вигулькне, то з того. Приводи начебто яєчка розбитого не варті, а прізвище мелькає. І мимоволі запам’ятовується. І вже згодом, наче й без жодних підстав, прізвище стає іменем і саме в його іпостасі опиняється «на слуху». А його власник – «на виду». А це, за нашої ще не встояної, не закристалізованої і не огранованої вітчизняної ментальності уже наче як і визнання… І вже ніхто не звертає увагу на те, що король, хлопці… Голий?
Моє заочне спілкування з Володимиром Григоровичем почалося невдовзі після його щирого зізнання, «що більшість моїх читачів – це жінки активного віку. Вони уважно стежать за кожною моєю книжкою і завжди говорять, що їм найбільше подобається». Зізнання справило на мене неоднозначне враження. Спершу грішним ділом подумав, що навіяне воно чимось мимолітнім, епізодичним, аж згодом знову чую: «…одна львівська пані зізналася, що після роману «Кохання в стилі бароко» нічого мого не читає, бо вважає, що краще написати неможливо…» Щоправда, трохи вище було й таке: «Спочатку я думав, що мене читають лише романтичні самотні жінки, але згодом переконався, що серед моїх читачів вистачає чоловіків».
Було… Але зміст старої цитати воно лише підсилило.
Цікаво, точніше повчально й знаково було слухати пана Даниленка, коли він казав, що без «читача література перетворилася б на книжковий цвинтар», що в «багатьох речах я дотримуюся традиційних поглядів на мораль, культуру, етикет, взаємостосунки між чоловіком і жінкою»… А надто, що йому «подобається більше класична, а не сучасна література», що «українці століттями звикали любити чужі літератури», що в Миколи Хвильового «невироблена мова, він – невиписаний…». Усе викликало почуття солідарності, але водночас насторожувало тим, що «сміливість, задерикуватість (Хвильового. – К.С.) і кострубатість стилю роблять його яскравою творчою особистістю своєї епохи». Насторожувало, бо в інших авторів, в отих, на творах яких формувався не лише мій літературний смак, а багато в чому й моя свідомість, я не уздрів і натяку ні на задерикуватість, ні на кострубатість, які «робили» б їх «яскравими творчими особистостями». Зокрема, ні в Миколи Трублаїні, ні в Жуля Верна, ні в Олеся Гончара, ні в Костянтина Паустовського, ні в Григора Тютюнника нічого навіть схожого, принаймні я, не здибав.
Та найбільше Даниленко розчулив ремаркою про те, що сьогодні «авторитету й розвиткові потенціалу української літератури заважає віковий шовінізм». Як це розуміти? Учений-філолог, лауреат низки літературних премій та ін. охоче пояснює: «Це коли старші письменники, критики, літературознавці зневажливо ставляться до молодших, принципово їх не читають, бо вважають, що нічого доброго вони ще не можуть написати». Одне слово, заважає авторитетові красного слова не ряснота матюків на сторінках просунутих книжок, не ігнорування розділових знаків багатьма початківцями (й не лише ними), не цілковита мовностилістична розхристаність, а шовінізм – як найреакційніша форма націоналізму. Але – в літературному застосуванні «немолодими» письменниками щодо молодих. Бо ті «нічого доброго ще не можуть написати». Серйозний привід для зневаги. Ось так, либонь, варто й мені переглянути ставлення до свого трирічного онука, бо ще не вміє як слід говорити…
Коли ж серйозно, то особисто я не можу пригадати жодного випадку свідомого утискування початківців досвідченими письменниками. Спитав у колег-читачів, поцікавився у знайомих митців – ніхто нічого й схожого не знайшов у своєму розпорядженні. То Даниленко нафантазував? Аніскільки. Просто на презентації його книжки «Сон із дзьоба стрижа» один професор мовив таке: «Я не читав цієї книжки, але те, що про неї тут говорять, я вже десь чув». Що ж тут особливого? Я б теж таке сказав, якби почув колись уже чуване. «Як виявилося, професор не читає книжок авторів, молодших за нього». Теж чоловік має на це право.
Хіба ні? Але продовжуймо знайомство із Даниленком. Бо цікавий чоловік. Із усіх боків. Взяти хоча б зізнання, що йому «подобається більше класична, а не сучасна література». Як розуміти? А так, як мовлено. Якщо – класична, то в основі мають бути традиції: зокрема, в компоновці сюжету, у стилістиці, у формуванні композиції і, звісно, у віршуванні. Що ж нам повідав Володимир Григорович, повернувшись не так давно із чергової поїздки до польських колег? Гучно і ніби аж трішки схвильовано сповістив зі сторінки «ЛУ», що по всій Європі поети риму уже не вживають. Не римують європейські служителі муз, і все. Немає більше ні ямба, ні хорею, ні анапеста вкупі з амфібрахієм і дактилем. Про архаїчний гекзаметр і гуторити нічого. Скільки морочилися усілякі капністи, тредіаковські, державіни, некрашевичі, сковороди, котляревські, шевченки та іже з ними, плекаючи силабо-тонічну систему віршоскладання, а тепер капець. Вона своє віджила. Бо закріпачує, путає і слово, і рядок, і строфу, а відтак увесь вірш і думку геть повністю. Ось подивіться, як задано, як скуто і штучно виглядає воно, зокрема, у геть традиційного Геннадія Літневського :
Веселка
Веселочка, райдуга, раю дуга –
Брова здивування: а хто ж це зумів?
Поміж голубих танцюристок Дега
Дівчисько у сукні на сім кольорів.
Ударте по струнах,
Музики хороші!
Надягнемо фраки,
Закотим холоші,
І – прошу до вальсу
По синіх калюжках,
Травневої зливи
Усміхнена дружко.
Та поки музики
Чесали язики,
Стругали смички
Із кривої осики,
А ще диригент
Набирався ума –
Пропала веселка,
Була – і нема.
Була – і немає, і слід її зник.
Ходімо шукати веселку, ходім
Де сонце і хмарка стають на рушник,
Де бубон весільний гуркоче, як грім.
Ну куди воно: заритмізовано, одноманітно та ще й отой звуковий рефрен… А тепер гляньте на оце:
Молитва кота
Я – кіт
Посади мене на коліна. –
Не бійся. Не подряпаю.
Буду нюхати,
як пахне твоя шкіра,
і муркати.
Я – кіт.
Погладь мене.
Не бійся. Не вкушу.
Буду підставляти голову
під твої руки
і муркати.
Я – кіт.
Пусти мене в свою спальню.
Не бійся.
Я не буду гострити кігті
об спинку твого ліжка
і об твою спинку.
Тільки б тебе нюхати,
Лизати й муркати, муркати, муркати.
Бо я – кіт.
Справжня жінка уточнила б роздратовано: пасивний кіт, ледачий, але… Річ у тім, що то зовсім і не кіт, а Во… Власне, це я – не туди. Краще скажіть: правда ж, друге краще? І вишуканіше, й глибше, і сучасніше. А головне – абсолютно розкуто! Зверніть увагу, як свіжо звучить «буду підставляти» – замість заштампованого «підставлятиму», «буду гострити» – замість банального «гостритиму». А той факт, що кіт, обіцяючи не турбувати спинку ліжка своїм пазуряччям, хутенько запевняє, що й до «її» спинки він не доторкнеться… Як це зворушливо, як це шляхетно, як великодушно (особливо, за наявності ліжка…)! Як це психологічно! Водночас – і досяжно всім. Насамперед, – графоманам…
Стоп! Я знову не туди! Зупинімось! Будьмо поштивими. Якийсь час звичайний вірш співіснував (кажуть, мирно) поруч із віршем білим та його різновидом – верлібром… Ну то й що? Тепер – досить. Ніяких рим. Жодних правил – абсолютна свобода. Замість того, щоб мучитися пошуками рими, відповідного слова, заганяти себе в рамки якогось там ідіотського ритму, отак узяв і вивалив…
Думаєте, чия «Молитва…»? То нове із віршів (пише чоловік і таке) Володимира Даниленка. Виконане, як бачите, цілком у традиційному дусі й скомпоноване під абсолютно традиційною і наскрізь українською назвою… «Хосе і Кармен».
А Микола Лиходід… Ніде й словом публічно не прохоплюючись про власну естетичну прихильність чи, навпаки, – ухильність, скільки й жив, уперто вів своєї:
От і навігації кінець,
скоро порт засне на цілу зиму.
Осінь утече за острівець
і засне, вгорнувшись в парусину.
Чуєш, сину, вже не попливем
проти течії на стольний Київ,
з-понад кушугумівських плавень
білий вітер на поріг повіяв.
Тверднуть фарби, гріється художник
при багатті, що немов кармін,
снить зеленим сном і подорожник,
і пахучий на хлібину кмин.
Час колоти сучкуваті дрова
і сушити коло печі хмиз,
щоб світились вікна кольорово
й голуби сідали на карниз.
Ніяк не втямити, що хотів повідати оцей відомий поет із Запоріжжя ! Завершилася навігація… Ну то й що? Настав час, і перестали ходити катери й пароплави – звичайна, буденна річ. І осінь, до слова, не «вгортається в парусину», а слухняно поступається місцем зимі, бо так заведено у природі. І якщо в художника «тверднуть фарби», то надворі холодно, і треба йти додому, а не грітися «при багатті». Ну якось уже так воно замудровано… Краще подивіться, як беруть слова за рога люди широкі, розкуті, позбавлені жодних естетичних комплексів. Гляньте, скільки експр… Власне, знаходьте, що бажаєте, самі…
Мої руки розстібають
твої гудзики і замочки.
Мої руки залазять під твій светр
і торкаються твого теплого живота.
Ти млосно шепочеш
і розпускаєш свого ременя.
Ти вдаєш, що сидиш на моїх колінах.
Ти вдаєш, що мокра лавочка.
……………………………………
Глінтвейн кипить у наших жилах
і пробуджує два вулкани.
Вулкани клекочуть і вибухають
гарячою магмою
на мокре місто,
На вечірніх перехожих
і на весь світ.
Вчитаймося: що не слово – знахідка. Що не рядок – майже окремий сюжет. Надто отам, де руки «залазять»… Мерщій постає в уяві щось тунелепечероподібне, куди заповзають, «залазять», ні, не руки, а щось – незрозуміле й невиразне, несподіване і незвабне, але до біса близьке! Навіть рідне. І ти вже й собі «млосно шепочеш», не помічаючи, що поруч нікого нема, отож нікому розстебнути твої, саме ТВОЇ, а не ліричного героя «гудзики і замочки». І ти, пильно обдивившись і переконавшись, що й навколо ані душі, похапцем починаєш розстібати сам…
…а невдовзі уже не «вдаєш», бо точно бачиш: лавочка мокра… Без жодних лапок.
Отак треба писати. Звісно, це фрагмент із другого вірша Володимира Даниленка з того ж циклу, який косить під чисто традиційних українських персонажів «Хосе» й «Кармен».
Через те, якось, повернувшись із Польщі та публічно оголосивши, що європейські поети свої вірші уже не римують, пан Даниленко абсолютно класично заявив, що нам слід зробити з цього висновки. Іншими словами, час відходити од рими й вітчизняним «інженерам», оскільки з одного боку це впритул наблизить нас до європейської культури, чим зафіксує нашу цивілізованість, а з другого – дасть польським читачам більше можливостей для знайомства з українськими поетами. Інакше в Польщі (а також в інших країнах Євросоюзу) наших поетів не видаватимуть, через невміння забугрівських перекладачів працювати з римованими віршами. Ну просто катастрофа чекає нас «у противному випадку». А щоб вона не трапилася, треба (за Даниленком) відкривати такі собі курси з опанування навичками верлібру. І робити це слід негайно. Інакше… Ні, про загрозу розчинитися, зникнути в пучині європейської культури реформатор не сказав. Не назвав він також відсоток українських поетів, яким таланить час від часу світитися на польсько-німецько-французько-англійсько-іспансько-… і так далі поетичних теренах, завдяки перекладам. Про підрядники не обмовився теж. Зате в публічних одкровеннях – суцільні традиції, бо Даниленкові «подобається більше класична, а не сучасна література». Либонь, саме виключно через ці вподобання, у Польщі нашого «традиціоналіста» охрестили екзистенціалістом (Мартин Пастушек), а на батьківщині зарахували до постромантиків (Ніла Зборовська).
Дізнавшись, під яку школу «вичистив» себе Володимир Григорович і простудіювавши дещо із ним написаного, я забажав глянути, в якому світлі традиційно зорієнтований і класично спрямований наш прозаїк, критик і драматург виставляє своє письмо. Спираючись на що, зазиває він до себе читача? Зупинився на розширеній анотації до «Лісоруба в пустелі», звабившись вишуканістю назви роману. І ось що там знайшов: «Сучасне суспільство ставиться до літератури, як до звичайного бізнесу. За таких умов потужність національної літератури залежить від рівня капіталізації видавництв та сприятливого законодавчого клімату». І далі: «При значному літературному потенціалі в Україні лише зараз починають формуватися комерційні умови для розвитку літератури».
З першого погляду – фрази як фрази, хоча й досадно, що автора не бентежить загроза підпорядкування літератури бізнесу. Навпаки, таке він просто констатує, водночас бідкаючись, що у нас процес підминання здійснюється надто повільно. Схоже, нічого тут з паном Даниленком не вдієш, от лише питання є. Зокрема «сучасне суспільство» – це стосовно якого життєвого простору, нашого рідного чи забугрівського? А «потужність національної літератури»? Особисто я досі вважав, що за цим висловом стоїть рівень художніх творів, і якщо це справді так (а іншого й бути не може!), то як ота «потужність» може залежати від «капіталізації», чого б там не було, приміром, навіть тих же видавництв? Яка ж тоді роль у цьому процесі належить талантові письменника – такого собі продуцента художніх творів, рівень яких і визначає «потужність літератури»? А названо ж іще й «законодавчий клімат», як іще одну запоруку «потужності»…
Узагалі ж думку вхопити можна. Звісно, що йдеться про взаємозв’язок книгодрукування (асортимент видань, їхній наклад) і книготоргівлі, але тоді про це слід було б так і сказати, мимохідь подбавши про лад між словами, а надто – про зміст і значення, в якому вони вжиті. Чи таке письмо і є ознакою постромантизму-екзистенціалізму? Може, то яскравий відблиск «крайнощів» і «дуже великої внутрішньої сміливості і свободи» пана Даниленка, які, за глибокою думкою деяких літекспертів, притаманні лише справжнім творцям? Пошукаймо відповідь у прозі «флагмана».