“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
В українському літературознавстві другої половини ХХ – перших десятиліть ХХ1 століть дослідженню верлібра або «умовно вільного вірша» як жанру надавали особливої уваги науковці: Галина Сидоренко («Віршування в українській літературі» (1962 ; част.11), «Від класичних нормативів до верлібру» (1980), Борис Бунчук («Свободний стих в украинской поззии. Автореф. дис…канд. філол.наук. К., 1981, «Віршування Івана Франка» (2000), Наталя Костенко («Українське віршування ХХ століття» (1993), Анатолій Ткаченко «Мистецтво слова: Вступ до літературознавства (2003), Семенюк Г.Ф., Гуляк А.Б., Бондарєва О.Є. Версифікація: Теорія і практика віршування: Навчальний посібник (2003) чи ближче до сьогодення – Наталя Науменко «Генеза і шляхи розвитку українського верлібру кінця Х1Х- початку ХХ1 століть» захищена докт.дисертація (2010) та інші.
Проблема віршування загалом є складною, вона вимагає скрупульозного осмислення, базуючись на грунтовних дослідженнях попередників, починаючи від давньої книжної та народної поетичної творчості до різних періодів розвитку, піднесень чи спадів верлібрового віршування ( як, скажімо, у поетичних творах Лесі Українки чи Івана Франка, так і в їх перекладах, згодом у 20-і, 60-і, 80-і минулого віку аж до сучасної доби). Оскільки кожен із дослідників (європейських, світових чи слов’янських) має свої погляди на різні концепції руху верлібру стосовно їх ритму, рими (чи їх відсутності), фонетичних, синтаксичних, метричних, інтонаційних особливостей у кожного окремо взятого творця, то й навіть у визначенні його (верлібра) дефініції немає єдності. Або досить згадати дискусію про верлібр у Тараса Шевченка і конкретні за і проти наукові доведення дослідників (див. про це у вищезгаданій монографії Н. Костенко), щоб переконатися у спірності багатьох питань, що стосується цього жанру.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Євген Баран є насамперед літературним критиком, літературознавцем, дослідником історичної прози, а найчастіше постає прискіпливим обсерватором сучасного літературного процесу ( в основному від 90-х минулого віку), за що відзначений званням лавреата багатьох літературних премій. Тому художня книга верлібрів «Щоденник Пилата», на перший погляд, є несподіваною як з точки зору жанрової специфіки, так і назви книги. Відомо, що римський прокуратор Юдеї (26-36 рр. до Хр.) Понтій Пилат після Сирії в 37 році «був відправлений до Риму». Насамперед він відомий своєю участю у розп’ятті Ісуса Христа. Прикметно, що Пилат, навіть визнавши «Ісуса невинним», все ж «посилає його на ганебну муку на хресті» не тільки тому, «щоб уникнути будь-якого ризику народних заворушень»/1,с.170/, але й щоб зняти конфлікт із владою. Таким чином, акцент автора на роздвоєності навіть такого рівня особистості (не кажучи вже про звичайного смертного), бо розуміючи Ісусову безгрішність, все ж карає його по суті на страту, думаючи насамперед про себе, про збереження своєї високої посади, про своє майбутнє,…хоч його, майбутнього, трагізм буде реалізований самим Понтієм Пилатом.
Заголовок концентрує в собі концепцію книги: в щоденнику, як і в самій натурі Пилата та майже кожної людини, намішано чимало доброго і злого, бо ідеальних особистостей нема, а що переважає, показує життя. Про це по-своєму мовить автор: «Кожен із поетів ближчий до Юди,/ аніж Івана Богослова/. Найкращі – близькі до апостола Петра / (ніч трьох відречень)…»/2, с.31/ За цим принципом і віднаходимо в книзі верлібрів цілий ряд неповторних постатей, індивідуумів, за міркуваннями яких – мудрість, істина, пошуки справедливості, високої моральності, краси чи їх протилежності.
Найперше, що впадає в вічі, автор, на якого накладається образ своєрідного ліричного героя, що близький до оповідача, дуже добре знає свій родовід чи не до п’ятого коліна з численними родинними розгалуженнями. Згадується уривок із цитати Василя Шкургана із книги «Ади жию», рецензію на яку писав Є. Баран і вона ввійшла до його чергової книги «Повторення пройденого…» за 2013 рік: «…А тому уважєю усіх,/ хто тримаєси роду!». Мотив пам’яті, збереження всього того, що визначало сутність окремих представників роду, постійне доповнення до знаного про них, пізнання суспільної доби, що так чи інакше впливала на їхнє життя, спосіб їхнього мислення і діяння – один із важливих у художньому авторському світі. Ось чому верлібр з красномовною назвою «Про що мовчать хрести…» доповнюється вдалим епіграфом із твору «Хрести» Марселя Іктера «Що, коли вишикувати у дві шеренги усі хрести на земній кулі». Відвідування нових і старих цвинтарів у певні за церковним календарем дні чи тоді, коли є душевна потреба, засвідчує високу духовність і моральність художньої особистості, потребу спогаду про те найкраще чи найцінніше, що пов’язано з тими, хто відійшов у вічність, щоразу нові емоційні сплески почуттів і відкриття нових істин, або ж фінальні узагальнення, що такі близькі до афоризмів, скажімо «Хрести, як птахи, говорять,/ лиш люди не знають їхньої мови…» /с.44/. До речі, це тема, яка хвилює мешканців будь-якої країни світу, правда в кожній із своїми відмінними особливостями, але в усіх у центрі – пам’ять, пошана (згадаймо хоча б цілий ряд телепередач Дмитра Комарова «Світ навиворіт» чи повість «Душниця» Володимира Аренєва).
Як цей верлібр, так і багато інших у Є. Барана не має рим, не ділиться на строфи, рядки мають різну довжину, він близький до прози, тобто «це вірш, який не підпорядковується правилам класичного віршування» /3.с.240/. Інтонація у ньому невимушеної оповіді, часом близької до розмовної. Загалом верлібри Євгена Барана близькі до позиції теоретика літератури А.Ткаченка, який пише про відсутність у цьому жанрі «метричних, силабічних, тонічних та інших канонічних обмежень».
Більше 10 поезій є автобіографічними, запам’ятовуються найперші, присвячені найріднішим. Посвята «Мамі», як і її художнє вираження, не схоже на багатьох інших поетів на цю тему. Вона узгоджується із своєрідною побудовою мовленого: цілий ряд питальних інтонаційних рядків, щоб переконати реципієнта у справжності почуттів до тієї єдиної в світі, і фінальне, може, категоричне твердження («Нічого ви не знаєте/ про матір»). Бо, за автором, глибина материнської любові тотожна невичерпному безконечному «болю»-переживанню за свою кровинку:
…коли не годни усвідомити
її болю:
сину, ти наступив
на моє серце,-
не поранься… (с.13).
В іншому верлібрі автор говорить від імені усіх синів, усіх чоловіків, синтезуючи в її образі вічне й нетлінне, те, що є опорою на всьому життєвому шляху: «Наші мами красуні,/не лише в пам’яті/ й на знимках./ Вони такими є/ у вимірах Вічности./І се чи не єдине, що тримає нас/ у Світі/ Чоловіками». Поезії-присвяти батькові Михайлові, як і непересічним, особливо цікавим конкретним родичам, засвідчують потребу автора писати про них, писати «коли болить Слово», коли не може не писати. Є. Баран невипадково «замість епіграфа» до поезії про останні миті життя батька подає зворушливі і глибокі міркування сина Василя Стефаника Юрія про смерть свого батька, унікального новеліста, над листуванням якого автор багато працював. (Тому його особливий світ присутній у кількох верлібрах). За нібито зовнішньо буденною розповіддю про передсмертне маломовне спілкування з умираючим татом, реципієнт відчуває в підтексті огром таких тяжких, болючих почуттів і відчуттів, котрі якраз підсилюють епіграф і фінальна вражаюча фраза «Здригнулася земля і захиталась…»…Врешті, відчувається у книзі вагома роль епіграфів, заголовків окремих поезій, посвят, оригінальних початків чи фінальних крилатих слів, за якими – пізнання складнощів людського буття у різні періоди української історії у боротьби зі злом. А також – своє особистісне бачення суті літератури, поезії, ІМПЕРІЇ як такої, людського гріха, зради, смислу і марноти життя, смерті як фіналу земного існування, а також – в чому проявляється ота глибинна і безмежна синівська любов до батька, до матері ( передано словом незвично, не трафаретно), вірність Україні, національній ідеї – все це без будь-якого пафосу, за оповідями про конкретних індивідумів чи художніх узагальнень .
До прикладу: «…поезія як і бог/живе у серцях тих/ хто вірить…», «…ми завжди помиляємось,/коли поспішно оцінюємо инчих», «Все бажане ніколи не буде написане./ Літератури для візій забагато,/ життя для правди замало», «Ніхто не знає,/що таке жінка,/хто вона є ?/ Але усі знають,/що таке зрада і самотність», «…з чистого листа/ не може переписати/ життя навіть/пан Біг…», «дружба як і Україна/ на зраді не будується», «не вірте політикам,/ вірте в Україну»…
Дуже близький за сутністю до Пилата вірш про собаку і людину («дивиться друг/ мені в очі…»), яка не в змозі «назватися Божим творінням» в порівнянні із відданістю її друга, бо ж так багато недоброго, негативного в людській природі в порівнянні з його вірністю.
Страшну суть сьогоднішньої війни (як боротьбу світла й темряви) автор відтворює на прикладах втрат рідних і незнайомих, а болючу істину проголошує глибинно й по-справжньому поетично, бо «мільйони ляжуть/ у землю/ аби вкотре/ проросло/ зерно/ Життя» (с.56). Теж талановитий верлібровий згусток думки, в якій – щоденне проживання війни в Україні, де влучно обіграна назва твору Е. Гемінгвея «По кому подзвін»: « Сигнали
повітряної тривоги
як гемінгвеївський дзвін
завжди не знаєш
по кому…» (с.62).
Власне, як і сьогодні чи в минулому, війна як нищення всього живого чи загалом світлого, на жаль, базується на негативній природі, сутності окремих диктаторів (Путіна, Гітлера, Сталіна…), тобто тому гіршому, темному, що переважає в їхньому нутрі.
Зовсім інша композиція верлібра «Адамові – Євине,/ Каїну – братовбивство…», побудована на лаконічних визначеннях сутності кожного із біблійних осіб (Авель, Ной, Хам, Авраам, Ізраїль, Ісаак, Яків, Йосип), племен (обри), країн (Україна), засвідчуючи добре знання Біблії і вміння, коли це потрібно і доречно, використати її фрагменти. Фінальна фраза «Христос посеред нас», якою закінчується поезія, використовується священнослужителями при мируванні вірян, бажаючи їм Божої опіки. У творі особлива увага надається наголосу, тому тут він ближчий до акцентного вірша і постає відмінним у збірці Є. Барана від більшості його верлібрів.
Уведення у верліброві розмисли письменницьких чи загалом літературних, мистецьких або духовних особистостей (глибше чи штрихом) – Митрофана Довгалевського, Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Юрія Стефаника, Олени Плешкан, Юрія Морачевського, Івана Франка, Левка Бачинського, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Андрея Шептицького, Михайла Возняка, Миколи Холодного, Ярослава Барнича, Тараса Франка, Олекси Засенка, Лео Мола (Молодожанина), Дмитра Павличка, Степана Пушика, Юрія Андруховича, Юрія Рогового…чи Ернста Гемінгвея, Марселя Іктера, Метью Перрі, Еудженіо Монтале або з античної міфології – Данаїди, Мойри, Сізіф, Медуза Горгона…, крилаті вислови («Каліф на годину»…) тощо – засвідчує широкий спектр авторських знань, добру базову філологічну освіту, вміння її застосувати професійно. Зрозуміло, письменники, критики, літературознавці також люди і мають якісь свої упередження, особистісні симпатії й антипатії у ставленні до конкретних імен в літературі. Та в цьому випадку варто завжди оцінювати у творчості письменника все те добре, талановите, що ввійшло в літературний процес рідного письменства і збагатило його як у поезії, перекладацькій і громадській діяльності, тим паче, коли Він уже за земною межею.
Добротне вступне слово Анатолія Стожука, своєрідна графіка заслуженого художника України Віктора Ігуменцева та світлий дизайн Володимира Носаня доповнюють приємне враження від верлібрів Євгена Барана. Він «випустив… історії, які просилися на Божий світ», а «чи відпустив», читач дізнається із наступних книг автора. Тож творчого йому настрою і нових художніх відкриттів, пізнань у нашому складному бутті і в глибинах родоводу.
Марта Хороб,
кандидатка філологічних наук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.