“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Скорочений варіант статті про міжнародну поетичну антологію з участю українських авторів із передмовою Ігоря Павлюка «Крилаті квіти мінного поля»: «Sunfiowers Rising»: Peace Poems Anthology: by Poets for Peace. – Printed in the United States of America by Buster Bodhi Press, LLC Ormond Beach, FL, 2025. – 210 p.», яку можна буде придбати на Amazon:
https://www.amazon.com/Poets-Peace-Sunflowers-Rising-Anthology/dp/B0F99G1VH7/ref=zg_bsnr_g_10250_d_sccl_1/137-8406165-7074235?psc=1
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця Антологія стала Best Sellers, тримачи перше місце продажу на Аmazon протягом довгого часу, тим самим збираючи кошти на допомогу українським дітям-сиротам.
Коли зацвітає соняшник, я беру за руку свого внука і їду в моє дитинство, де мені був Рай, де я був одночасно і в сьогоденні, і з предками, і з Богом, яким мої далекі пращури, як і, наприклад, ацтеки, майя, інки, вважали Сонце, і з нащадками – моїм внуком Данилом. Тобто Соняшник – це символ Поета, який постійно повертає свій душевний погляд за Сонцем-Богом і співтворить із ним – як дитина із батьком чи мамою, адже Поезія у широкому значенні цього слова-терміну (грец. ποίησις) – це «творчість», а словесний її вияв (написана словами музика), апологетами якого є ми, – це лише один із… Адже є поезія вищої математики, поезія класичної музики, видима у телескоп поезія безмежного Всесвіту, поезія архітектури, поезія кохання, поезія як саме Життя… Тобто благодійність як дієва молитва до Творця Буття (Бога), якою ми займаємося, допомагаючи сиротам, – очевидно, найвищий рівень Поезії-Творення, а самі поети – наче язичеські боги народів, яких вони репрезентують.
Разом із тим один із найвиразніших проявів поезії у цьому контексті – це красивий, видимий лише під мікроскопом, але проявлений у наших гармонійних тілах, наш генетичний код (ДНК), який симфонічно, як Сонце соняшники, єднає нас, усіх жителів Землі, а кожного зокрема – із нашими найближчими предками, котрі здебільшого уже стали цвинтарною землею, як-от мої вічно молода мама, тато, діди, баби… А самі цвинтарі – ідентифікатори культури народу, до якого вони волею долі і долею волі належать.
На цвинтарях України тепер могили її воїнів, де ростуть соняшники.
Тому, щоби пізнати-відчути культуру якогось народу, варто відвідати його цвинтарі. Там усе, від написів-епітафій до застиглої музики кам’яних пам’ятників і квітів біля них, – глибинно висока Поезія…
* * *
Мир починається із толерантності.
Розмаїті за формою, ритмами, з римами чи без рим, ці емоційно-енергетичні матриці духовно-душевного світу людей, віддалених між собою простором, часом, типом релігій, ідеологій, матеріального багатства, гендером, кольором шкіри, врешті мовою, подібні із вічності та безкрайності, як соняшники, що повертають свої голови за Сонцем-Богом, творячи єдину Пісню, у нотах якої є і заклинальні, і поминальні, і молитовні мотиви у соусах сліз, усмішок, іскор земних багать та недосяжних зір навіть для Hubble Space Telescope.
* * *
Так-от, завжди дбайливо прибраний, заквітчаний цвинтар, де поховані наші предки і куди ми (нащадки: доньки, онук…) приїхали вклонитися їм, зараз дуже сумний, запущений, зарослий дикими травами, бо….. за кілька років війни багато людей покинули Україну, чимало померло… Тому нема кому доглядати за могилами предків – як за порталами між земним світом і Потойбіччям, минулим, сучасним і майбутнім часами і просторами, які марковані вищими проявами поезії, складеної не зі, скажімо, глиняних цеглин чи гірського каміння, а з літер, або їх блоків – слів: ритуальними, зокрема похоронними, піснями. Але найболючіше для моєї чутливої, як мушля для вирощування метафор-перлинок, душі, – бачити свіжі кам’яні чи залізні пам’ятники воїнів – дівчат і хлопців віку моїх дітей, із хрестами, чашами та національними синьо-жовтими прапорами як релігійно-ідеологічними символами та написами на свіжих пам’ятниках бронзовими літерами, що також Поезія – як поєднання фізично та хімічно ніби несумісних енергій, але метафізично та алхімічно подружніх: бо ж твердий метал бронза – це сплав двох м’яких металів міді та олова. Тобто органічний поет відчуває поезію в усьому, наче Касандра, пророкує події, але ж, як і ця легендарна провісниця давньогрецької міфології, не може змінити хід історії, що крокує, мов тиранозавр чи танк по райських квітах душ метеликів, золотих рибок, людей, голубів як символів миру…
Цвинтар, на який ми прийшли, щоби поспілкуватися із самими собою, мамою, дідом, бабусею, – символ пораненої війною України зі зруйнованими будинками-пам’ятниками, мертвими чи безрукими, безногими дітьми, зламаними хрестами та скульптурами без очей, перерваними весільними чи й похоронними піснями…
Від цього видовища із його кольорами, звуками, запахами, доторками хочеться плакати, або ж писати вірші, які автоматично стають психотерапевтичними сигналами до простору (до людей планети, Космосу) та часу (до майбутніх поколінь, якщо вони будуть, зважаючи нині на загрозу атомної війни)…
Потреба творити поезію, як і зачинати нових людей, вірити у Бога і (на жаль) воювати – універсальна потреба людини, очевидно запрограмована самим Верховним Творцем.
От ми і опоетизовуємо світ.
А під час війни енергетично-вібраційна густина ноосфери, інформаційно-музикального поля колективного людства значно зростає, проявляючи істинну суть окремих людей і націй, історією емоцій яких є поезія у різних формах, матричних проявах.
У такі часи наш спільний світ дає тріщину (як писав колись німецький поет Генріх Гейне), і та тріщина (як фатальна тріщина в корпусі океанського лайнера «Титанік» від зустрічі із айсбергом) може привести до глобальної катастрофи.
Тому тиха, але оптимальна миротворча вібрація наших поетичних слів має шанс не дозволити екзистенційному маятникові смерті розхитатися до критичної точки неповернення і психотерапевтично врятувати людство від самовбивства, привівши його до днамічної рівноваги, до миру, до направлення своєї енергії на пошуки Бога чи нових теплих планет у безмежному холодному Космосі, а не перетворення себе на атоми у результаті безглуздих воєн.
* * *
Поезія в антологіях нагадує творення поезії у дописьменні часи первісними людьми, яку вони творили групами, потім поезія стала іменною, тепер (все наближається до початку свого) знову переходить у масове твориво. Хоча в ідеалі кожен вірш хоче стати народною піснею.
Були часи дописемні, але не було допісенних.
У всі ж часи людської історії та історії емоцій, якою є політература, поезія воєнного часу – душевний коктейль із молитви, лайки, пісні, крику, яку мусить переварювати Всесвіт.
При тому, лише час покаже істинну цінність кожного поета зокрема, адже іноді кожен поет здається собі отим соняшником, вирощеним у вазоні, тому коли його намагаються пересадити в поле з іншими соняшниками, інші соняшники його убивають – лише тому, що він не вміє взаємодіяти із ними. Це не означає, що він поганий чи гірший за них, він просто інший. Тому не дивуйтеся, якщо в людських, людяних, гуманних поетичних антологіях діє закон єдності і боротьби протилежностей.
Ключовими словами цих антологій є: війна, солдат, бій, міна, куля, дрон, ворог, смерть… Творені на війні і про війну вірші – мов скрипки, які найкращі майстри виготовляють уже в мирний час із дерев, що биті блискавками,.. але які органічно прагнуть цвітіння, пташиних гнізд у своєму вітті, плодів,.. щастя яких можливе лише у мирний час, бо війна – це антипоезія, бо стирає півтони, тому справжні Поети – блаженні миротворці, про що свідчить оця наша міжнародна Антологія, ключовими словами яких, власне, уже є мир, дружба, милосердя, любов у представлених тут віршах поетів багатьох країн, включаючи поетів США та України, із багатьма з яких я давно листуюся і чиї листи звучать мені, як білі вірші, як, приміром (цитую ці листи із дозволу їх авторів): «Дякую, друже, ти знаєш, що я відчуваю сьогодні. Ми повинні дивитися в краще майбутнє та продовжувати вірити, що наш світ розвивається. Ми працюємо та молимося за кращі часи. Наш збір коштів для сиріт йде добре… (Джо Кавано)», «Благослови Боже тебе та всіх наших українських братів і сестер, Ігоре! Ви всі в наших думках і молитвах! Зі Всесвітнім днем поезії! (Мері Бет Брецлауф)», «Іноді у своєму дуже легкому житті я недостатньо думаю про те, як вмирають ваші молоді чоловіки – ваша нація. Я сподіваюся, що книга про мир нагадає нам тут, наскільки цінним є наш мир і наскільки важливо зробити все можливе як нація, щоб допомогти тим, хто його втрачає (Кеті Коттон)», «Від усього серця я завжди думаю про тебе, твою родину та народ України» (M. Palowski Moore, Yours In Poetry»).
А оскільки міф поета твориться із трьох егрегорів: біографія-текст-фотографія (малюнок, скульптура), то ця Антологія шляхетно оригінальна аж до святості (бо нема марнославства) тим, що презентує реально не ідентифіковані біографіями та фотографіями авторів тексти (за винятком тутешніх публікацій українських поетів, за що висловлюю сердечну подяку від себе і від них усіх організаторам Антології), де є багато болю, крові, сирен, різних сортів диму, дитячих зойків, тобто травматично-відразливих для людського серця реалій війни, маркерами яких є вже навіть самі назви віршів – як кардіограма колективної поетичної свідомості, надсвідомості і підсвідомості антологоанатомів: «STARS», «The Refugee», «Lost Innocence», «SONNET FOR A UKRAINIAN CHILD – after «You’re My Space»…
…і тут же знакові, міфотворчі імпульсні слова, мовні блоки: метафори, образи, символи, які дістають до артезіанських архетипних національних та загальнолюдських кодів, трансформуючись у хвилину мовчання за вбитими на війні для всіх, хто має Бога в душі, чому, очевидно, дивується навіть ШІ, який душі не має, то значить: не має поезії, бо ж поезія – то є дифузія душ та одушевлених предметів, а для потенційних читачів ця Антологія – суцільний поетичний мегатекст, який можна надіслати космічним кораблем як послання людства до нащадків, які, можливо, колись навчаться жити мирно між собою, до інших цивілізацій. Милостивість до калік і до сиріт, про що читаємо у цих рядках, дає нам надію на це, бо війна калічить не лише тіла людей, але й душі, адже зло заразне, воно породжує зло, тому, щоби перемогти це зло, потрібно вірити у магію добра, якою, зокрема, є і поезія, яка, як сестра музики, сильна і дуже ніжно-чутлива під бомбами, під які однаково потрапляють і діти, і солдати-добровольці, як потрапляли на всіх війнах в історії людства, включаючи нещодавну в’єтнамську війну. У поетичних рядках зарубіжних авторів присутні українські топонімічні сакральні знаки очищувального болю.
Потрібний абсолютний (камертонний) слух, щоби відрізнити поезію, яка осмислює війну, від віршів, які на війні спекулюють. Бо за самою природою ліричний поет інтимний, ніжний, а війни публічні, епічні, катастрофічні…
Важливим ключовим словом поезії війни, яка прагне миру і наближає його попри весь драматизм і трагізм тону, є СМІХ: «Laughter belonged to another / family, but the children stole / small pieces and hid them in / their pockets / along with ragged nightmares», а словесна поезія – як індивідуальна та колективна психотерапія перед твореної людським злим розумом «tragic play», який проникає у підсвідомість і навіть у сни, тому питання миру на планеті так гостро ставлять сейсмографічно, душевно чутливі поети: «Is outrage enough / when cold eyes close / and the innocent die slowly?», як ніхто відчуваючи контраст красивої природи, натурфілософії із «мінометним вогнем», космічну тишу мінних макових полів, які сусідять із полями соняшників: «There is far too much talk – / as if peace were a commodity / available at the local big / box / along with fresh ham and saltine…».
Тут же поет метафізично єднає космос і українські воєнні реалії, що створює фізичне відчуття екзистенційної єдності всіх атомів і душ у Всесвіті:
Ukrayina, Chasha Vohnyu (Ukraine, Bowl of Fire)
All things return to fire and fire returns to all things, as gold becomes goods and goods become gold. – Heraclitus
А інший поет вдало порівнює відчуття від війни із падінням у зміїну яму, недовіра до політиків на тлі могил, сиріт війни у вірші «The Rhythm of War (ryan evans rewrite)».
* * *
Хоча, звичайно, одна справа – дивитися на війну з відстані часу та простору, а інша – бути в її епіцентрі, як більшість українських поетів (окрім Юрія Лазірка, який живе у США, та Матвія Смірнова, який нині живе у Великобританії) із цієї Антології.
Тому я дякую від імені представлених у цій Антології восьми (разом зі мною) поетів України за можливість засвітити тут свої вірші на шляхетних із Вашого боку умовах: безплатно, із біографіями. Адже виражена літерами (не фарбами чи цеглинами) поезія має виразні національні ознаки і потребує перекладу. І чим умовно краща поезія, тим вона складніша для перекладу. Музикантам та художникам, скульпторам у цьому сенсі простіше: їх твори не потребують інтерпретування… А найорганічніша мова душі не передається словами, лише Логосом, а більш-менш адекватно перекладається лише на мовчання. І все ж добрі поети перекладають добрих поетів… І це добре.
Сердечно дякую також перекладачам (вони ж також поети), представлених в Антології віршів українських (україномовних) поетів: Анастасії Волік, Віолеті Виштак, Костянтину Зотову, Вікторії Мамай та Матвію Смірнову.
excruciating happiness
sweet pain
that’s what I feel for you
my dear Ukraine, –
пише у вірші «my dear Ukraine» Юрій Лазірко – мій давній приятель, який нині живе у США, і з яким мене єднає сирітство.
А реальний воїн-доброволець Олександр Мамай у представленому в Антології вірші обожествляє людей, які поруч із ним на цій війні і олюднює богів: «If I am the difference between God / and the people who’ve touched, / even briefly», що оцерковлені потенційні читачі, очевидно, з розумінням пробачать поетові-воїнові, як відчують післявоєнну ідилію життя на Землі, де, на жаль, ніколи не забувається війна ні людям, ні лелекам: «Peasant hut, night – / Like a hazel-eyed ŭddle / orchard in smooth surtout», яку демонструє духовна посестра поета-воїна поет-науковець Ірина Зелененька, як і зрозуміють поетичне трактування поствоєнного (мирного) часу, яке пропонує моя Муза-дружина Людмила Павлюк, яка кровно переживає цю війну як мати, чиї діти воюють на фронті, а вона учить студентів університету патріотизму, друкує аналітичні статті в українських та міжнародних наукових журналах і пише вірші, у яких провокує-пророкує мирний час: «This exit road – where does it lead? / It leads away / From here, and to the elds of wheat, / To sunny rays», поет-перекладач із Лондона Матвій Смірнов, який народився і жив у місті Львів, який допомагає українській армії як волонтер і зокрема пише у вірші «Free verses (Translating Ukrainian soldier poets): «Hence all these lines – unrhymed, shooting point blank, / How should one read them, or like them, or even dislike, or rank?»…
А тутешній поет, журналіст Олександр Вертіль живе у місті Суми, тобто найближче до українсько-російської фронтової лінії, в реальному епіцентрі, постійно перебуваючи під обстрілами, під диханням смерті, про що емоційно-фактологічно достовірно передає у коротких чітких, як правда, рядках свого вірша: «A shot was fired. / Scared birds / Densely scattered all around, / Pigeons strolled along the ledges, / So majestically calm».
Коли і настане мир, то відлуння війни звучатиме в Універсумі, як звучатиме воно у серці представленого тут журналіста і поета Михайла Жайворона, чий син опинився в окупованому Маріуполі і лише через сто днів зміг вибратися звідти останнім гуманітарним коридором, завдячуючи волонтерам та американським друзям, а племінник недавно добровольцем пішов на фронт і загинув на цій війні. Сам Михайло старається приховати реальний фізичний і душевний біль за маскою-шахівницею, де «It’s about time to start and play the tricky games.»…
* * *
Як бачимо, у кожного із представлених тут поетів своя війна, своя частка у наближення переможного миру в Україні, на всій планеті…
Тобто в усі три головні теми для кожного поета (кохання, космос, батьківщина) просочився кривавий дим війни, яка вже хоче миру, як кожен воїн хоче додому, до мами, до дітей, до могил предків, а інколи й до могил нащадків, що страшно, тому й потребує захисту молитвою, поезією, поезією-молитвою…
Ця створена за сучасними технологіями та художніми засобами Антологія зберігає за кожним поетом-соняшником тонкий психо-філософський, міфологічний малюнок у час воєнної драми, де сусідять кров і любов, жертовність і смерть, краса і потворність…
Загалом же ці вірші, як бачите, не потребують інтерпретацій, бо ж поети завжди добре відчувають інших поетів, як снайпери відчувають снайперів…
А я, везучи подарунки дітям-сиротам у Будинок сироти у ці дні, спостерігав за людьми в автобусі. 90 відсотків пасажирів повстромляли носи у гаджети. Таке враження, що вони поволі, але впевнено, зливаються із цими гаджетами. Можливо, ми (органічно-тілесні істоти) і є проміжною ланкою між мавпами і людьми майбутнього (таким собі сплавом комп’ютера-ШІ і людського тіла). Тільки такий сплав (людини-гаджета, кіборга) зможе підкорювати Космос… А з’єднатися із Богом має шанс лише душа, яка покинула тіло… Ми ж, поети, тут, на Землі під час війни, мов соняшники на мінному полі, тягнемося до Сонця (Бога), а інші соняшники нехай беруть із нас добрий приклад, народжуючи зернятка для миротворчих пташок і виробляючи благодать, як соняшник виробляє кисень…
Коли ж Сонце за хмарами, то соняшники зігрівають один одного…
* * *
А те, що поети National Federation of State Poetry Societies of the United States of America на чолі із чудовим поетом і доброю Людиною Joe Cavanaugh зібрали значні кошти для Будинку сироти на моїй малій батьківщині (Волинська область) і продовжують милосердно збирати гроші – то є найдієвіша колективна поезія усіх часів і народів, головний читач якої – сам Бог, який, як відомо, хоче милосердя, а не жертви.
Нехай же скоріше ми розмінуємо поля із соняшниками, які, мов гнізда голубів (символів миру) стануть сонячними батареями наших душ, які виробляють поезію-гармонію, а значить – мир, любов, свободу на нашій планеті і у всьому Всесвіті…
Хвилина мовчання…
P.S. Долучайтесь до придбання Антології, браття і сестри, кожна копійка від продажу якої іде на допомогу українським дітям-сиротам.
Ігор Павлюк,
почесний канцлер NFSPS, професор кафедри української преси ЛНУ ім. І. Франка, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.