ФІЛОСОФСЬКІ ФРЕСКИ
Переконаний: усі наші людські досягнення й здобутки в межах Божих осяянь і одкровень, а що не від Бога, звичайне ремісництво, халтура.
Не я творю, а Той, що світ увесь тримає на духовних раменах; я лиш записую мерщій, що він нашіптує мені в хвилини благовісні.
Буття і небуття нема: є тільки Творчість, керована Творцем єдиносущим.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Без Творчості і Бог не Бог, а тільки назва.
Якби не творчість народу, то й генії, котрі вивершуються над ним, не мали б тієї узвичаєної незрівнянної яскравості духу й світіння його, що мов зорі в небесах, у віках і крізь віки освітлюють духовну путь людству.
Посередні письменники – також творці, але, на жаль, до вічності жодного стосунку не мають.
Творчість – завжди відкриття, а відкриття – новизни квітіння…
Творчість – це те, що Головний Будівничий запланував нас ще задовго до нашого народження, а ми, від захоплення й удячності світом і собою, відкриваємося знову і знову в дні сущім.
Творчість – це здивування, яке ніколи не закінчується.
У старі міхи вливати нове вино немає жодного резону.
У творчості вимір єдиний і точний: глибинна температура й енергія нашого духу й душі.
Коли людина у своїх діяннях підвладна і керується волею Божою, вона автоматично стає творцем.
Перестаньте цікавитися відкриттям самого себе – і ви вже – не творець, а хронічний ремісник…
Психологія творчості – у відкритті абсолютного незнання, або ж несподіване пізнання Абсолюту.
Творчість – це те, що не ми в собі відкриваємо в результаті якихось потуг незвичайних і праці, а що дарується, ніби згори, як прояв Усевишнього абсолютної до нас любові.
Творчість – це те, що постійно, мов од самого народження задавнена хвороба, живе в нашому єстві, і в результаті загострення цієї хвороби ми даруємо такі спалахи думки, якими, здається, захоплюється сам Господь.
Творчість – блискавки спалах мигтючий, що робить небо абсолютно неповторним.
Ловити миті творчості як очима, так і духом своїм – це не те саме, що й бути не тільки при русі-переміні світу; це ще й усвідомлення його творення в самому собі.
Творчість – вельми ніжна, делікатна пані, отож при грубому поводженні з нею вона нас полишає не задумуючись, а коли проситимете-благатимете знову повернутися, все одно минатиме десятою дорогою.
Творчість – невимовна насолода відкривати себе і світ власними думкою-почуттями, це те, що безумовно робить нас л ю д ь м и.
Бути майстром несподіваних і рокових помилок – теж талант, і не кожному він дається, а тільки тим, кого Усевишній при народженні в тім’ячко пальцем ткнув.
Не всі творці, а особливо ті, що живуть лише для себе.
На жаль, у середньому зі ста тих, котрі мріяли стати славетними творцями, муки творчості й подальші життєві негаразди заганяють у такий глухий кут обставин, що тільки одному з претендентів вдається з горем пополам і великими потугами вибитися в більш-менш помітну творчу особистість.
Діяти у резонанс із Небом значно простіше й легше, ніж коли якийсь бісик незалежних порухів і устремлінь в тобі підказує, що Небо помиляється…
У дурня й творчість дурна.
Творчість солодка, але… в міру наростання солодощів наростає й пекуча гіркота.
У творчості ми безумно кращі, ніж у реальному житті, але так стається тільки через подолання власних лінощів і неорганізованості.
Людина без творчості, що світ без Бога: порожня.
Творчість сама по собі часто приходить, але не забувайте, що в першу чергу треба ще й трудитися в поті чола свого.
З «чорного ходу» доступ як до інших, так і до себе заборонений.
У творчості завжди важливіше знаходити не стільки того, кого зображуєш, а себе в усій своїй наготі почуттів і неповторності.
Без трепетання сердечного любові не змалюєш.
Таємниця творчості в самій творчості, а не в розповідях про неї.
Без марудної школи ремісництва справжнім майстром ще ніхто не ставав і не стане: такий Закон Творчості.
Без творчості не життя, а тільки марнота…
Лише справжній творець, Богом посланий і даний, має моральне право навчати творчості, а не ремісники-заробітчани.
Творчість завжди починається з копіювання.
З самої лише зухвалої любові великих творців не буває. Саме така зухвалість – навпаки – губила й губить чимало талановитих, навіть дуже обдарованих митців.
Не буває творчості без муки, Ну а муки роблять з нас творців.
Усі творці із пошуків. Інша річ, що не всі пошуки приводять до бажаної мети.
Свобода творчості – це повний «комунізм».
Якщо творчість тебе не знайшла, то, вважай, і ти її не тільки не знайдеш, а себе тільки згубиш…
Вміння читати характер і образ свого ближнього – перша ознака й приналежність істинного художники як пера, так і пензля; другою, ще важливішою рисою, має бути наявність обдарування зображувати, точно передавати характер.
Без медитації творець немислимий.
Якби ми ще так і творили, як говоримо про творчість.
Вислід духовно-душевного існування людини на землі – творчі шедеври.
Не таке вже й творче життя Бог посилає, як багатьом із нас хотілося й хочеться, але… мудріші й терплячіші миряться із тим, що є.
Цілком свідомий того, що думку практично неможливо у сіті слова спіймати навіть приблизно, але це не означає, що я не повинен втрачати пильність, аби бути точним у своїх висловлюваннях.
Хто не мислить парадоксами, той не лише туманно й нечітко мислить, а й далекий від розуміння світу і власного «я».
Думка невтомно шукає відповідного слова, але малоосвічених людей не тільки думки минають, а й слова втікають від них.
Мислення людське невловиме, але тупі голови , як правило, клюють і попадаються на гачок дурного думання й хитромудрих приманок.
Думки як приходять, так і відходять. Особливо в тих випадках-ситуаціях, коли вони не об’єднані й перевірені вашою особистою ідеєю життя.
Розумна голова дається людині Богом, тож на базарі її не купиш навіть за величезні суми.
У першу чергу довіряю лише тим думкам, які народжуються несподівано.
Як ти, брате, думаєш, така й доля твоя.
Думки про ту чи іншу людину інших – лише натяк, але не підстава щодо ставлення до неї.
Думки – хоча й раби мої, але на них я грошей на своє існування, Боже борони, не заробляю, а дарую їх із великим пієтетом для людей здебільшого совісних, нужденних, бідних. Чому саме їм? – Бо їх на землі найбільше, а також з тієї причини, що вони найближчі до Всевишнього.
Оригінальна думка часто лише гола зухвалість.
Ганяючись за оригінальними думками ми найчастіше впадаємо в смішну, безсилу банальність.
Розумну людину часто розпізнають навіть по дурості її.
Добра думка не тільки прозора, а й світла.
Серйозне думання винагороджується оригінальними думками.
Думка з градусом «нуль» – ніяка думка, а точніше – мертва.
Найцінніші думки ті, що виходять з легкого, мов у пташеняти, серця й випускаються на люди важким, як свинець, пошарпаним розумом.
Думки, що «засиділися» у власній дрімучій самоті, зазвичай необачні, надміру нетерплячі, тож у практичному житті годяться тільки коту під хвіст.
Є такі глибокі думки, яким навіть у Вічності затісно, немов би їх помістили у в’язничну сталеву клітку.
Оригінальним думкам серед дурного галасливого натовпу незатишно, самотньо.
У маленьких головах просторі думки, часто так трапляється, – не виняток, а переконлива закономірність.
Рідкісні думки найперше вимагають трепетного до них ставлення, а також збереження їх у чистоті й повазі.
Яскравий талант навіть перед ще яскравішими, навіть перед дуже яскравими, не блідне й не тушується.
Від того, що одна частина думок не боїться іншої частини – хай і більшої, – не бояться одна одної, але, на жаль, в цілому світ від такої ситуації ані на йоту сміливішим не став і… не стане.
Не вмієш думати? – тож і не муч себе, а головно – інших.
Думки, що ганяються за модою, швидко старіють.
Про дурне чомусь думають найчастіше, а найприкріше те, що таке думання завжди дається туго й на диво невдячно.
Радує те, що думки про світ із кожним днем, місяцем, роком, століттям кращають і обнадіюють, але ж люди насправді лютішають, ніби вони ось-ось стануть звірми…
Слава Богу, від розумних думок, пухне тільки дурна голова.
…Він так ретельно готував думки до свого логічного завершення, що врешті-решт забув про головне: щ о й про щ о думав на початку.
Що характерно: до розумних людей думки самі біжать-збігаються, а від нерозумних – кудись без дозволу втікають, мов босота.
Особливо небезпечні думки, яких не очікуємо.
Думок, як і справжніх друзів: має бути небагато.
З гарними думками, як і з дорогими серцю жінками: розлучення завжди болюче.
Робота над думками – це тільки на один відсоток робота, але ж на дев’яносто дев’ять відсотків – натхнення й несподіванка.
З розумної голови в дурну думки не перекладеш, мов скарб якийсь, але так само – і навпаки.
Що дорожчі думки, то щедріші.
Думка не в силі її, а в правді.
Гарна думка шукає ще кращу.
Від думок не втечеш, а особливо тих, що визначають конкретну долю.
Ми вмираємо за ідеї, тож вони нами рухають.
Ідеї одна одну шукають, перетинаються, здавалось би випадково, хаотично, а виходить закономірний творчий прогрес.
Творчість міру знає.
Якби не ідеї над світом витали, то хто б тоді творив…
Ідеї, як і космічні тіла: одна до одної «прилипають», і, дякуючи цьому закону Природи, світ у злагоді й гармонії.
Сильні ідеї вимагають жорсткої й жорстокої боротьби-зіткнення.
У бездонну глибину ідеї як утікають, так і губляться в ній.
Ідеї ще й гарної упаковки потребують.
Більшість ідей умирає не тому, що вони слабкі чи хибні, а що про них не знають з причини їх замовчування.
Не життя губиться й не витримує перевірку ідеєю, а навпаки, ідея не витримує перевірки життям.
Якщо ідея не служить практичному інтересу суспільства, вона приречена на порожні балачки й голе філософствування.
Великі ідеї потребують і великих капіталів.
Якщо в житті немає ідеї, воно, окрім цього, ще й беззмістовне.
Ідея вмирати за ідею така ж безглузда, як і сама ця ідея.
Не ми задаємо напрям ідеям – ідеї спрямовують нас.
На голих ідеях довго не протримаєшся. Навіть так званий комунізм загинув через таку ошалілу «голизну»…
Дурість і фанатизм для тієї чи тієї ідеї ніколи не була й не стане виправданням.
Бездоганно досконалими майстрами не стають: ними тільки прагнуть стати.
Хтось вважає досконалим саме життя, інші – смерть. На мою думку – це одне і те ж.
Про досконалість говоримо як про ідеал, але в жодному разі не як про доконаний факт.
Досконалості немає навіть у собі: тож не шукаймо її в інших…
Відкриття робимо лише з допомогою єдиного ключа: т а л а н т у.
У великих художніх творах «майстерні» слова відсутні.
Досконалості не буває на замовлення: вона раптова.
Про майстерність не варто говорити багато, а тим більше зайво: її треба переконливо демонструвати.
Не існує мистецтво, котре б не опиралося на інтуїцію.
Справжнє мистецтво скромне.
Мистецтво на передовій розвідки таємниць світу. Це його головна місія й призначення.
Як відрізнити талант від підробки? – Ось як: талант прагне простоти; підробка проявляє максимум майстерності, несамохіть спрощуючи речі.
Стиль потребує безумовної чистоти, але не лакування.
Стиль не в стильності зовнішньої форми, а в глибинному звучанні внутрішнього змісту.
Можна знати абсолютно все про стиль і манери тих чи тих художників, але особисто самому ним так і не стати через відсутність природного обдарування.
Яскравий стиль аж ніяк не засвідчує про його глибину й оригінальність.
Іноді високого стилю вимагається навіть у змалюванні ницого, низького.
Різні групи крові в людини, а отже, й відмінні стилі в творців.
Коли у творі відсутній ідейний зміст, то скільки його стиль не шліфуй, толку жодного все одно не буде.
Надто нарядний вишуканий стиль, як і одяг: розрахований тільки на святкові дні, але для будня не пасує.
Без дисципліни стиль нагадує жалюгідного обшарпанця.
Стилізовані творці – зазвичай прекрасні імітатори, але тільки й того: істинними творцями назвати їх язик не повертається.
Іноді ми до сміхоти й розчарувань переборщуємо в шуканнях стилю: між тим – він у нас самих, в душі, думці, любові.
У тому то й заковика, що навіть власного стилю не повториш.
Все не нове під сонцем, окрім стилю.
Стиль – як природне дзюрчання струмочка в лісі: абсолютно неповторне.
Є й безсоромні письменники, але… окрім сорому не тільки для письменства, а й суспільства, вони нічого не несуть і не принесуть.
Стиль – репортаж-зізнання, як і наскільки нас любить милосердний Бог.
Стиль завжди творіння-диво; завжди відкриття й Божа милість.
Написане – завжди випадковість, але «випадковість» така, котра ніколи не посилається Богом Творцем випадково.
Мистецтво – відкриття, а де немає відкриття, там стиль відсутній.
Без власного стилю навіть талановиті письменники блукають словом і думкою, ніби недосвідчені мандрівники-початківці в глухому лісі.
Коли ти в муках, на перший погляд легковажних, шукаєш думку й слово, а слово й думка тебе слухаються у світлій радості і відкриттях, – тоді лиш стиль в тобі присутній, неначе з ним родився ти.
Стиль – народження й умирання одночасне, і разом з тим у відкриттях ти, наче Бог.
Поки на сто відсотків не повіриш у самого себе, твій стиль буде шкутильгати.
Кожна мить буття натхненням і любов’ю просякнута, та не кожному вдається його не лише бачити і чути, а й фіксувати в серці та думках.
Натхнення – іскри благословенні, але не всі іскри благословляються Усевишнім.
Натхнення натхнень, творення творень – було творення Світу.
Натхнення – це світ у процесі його душевно-духовного вогнетворення.
Натхнення силою не здобувається й… не видобувається.
Натхнення – від радості й подиву.
Як літає тіло людське, хоча й підвладні тяжінню земному, так і душа, дух людини часом керовані натхненням небесним, а головним диригентом такого стану є Бог Творець.
У творчості знання і навіть план чіткий – лише пів діла, а то й ще менше: без натхнення в творчості серйозній робити нічого.
Тільки натхнення знає, що вважати досконалим, а що звичайною пробою пера.
Блискавки бурі люблять; натхнення – щоб життя іскрилось і гриміло-рокотало.
Натхнення – властивість пам’яті воскресати зоряним дощем відкрить і духовного осяяння.
Натхнення в прозрінні; прозріння натхненням красне.
Потужність вулкану – у масі своїй вибуховій; натхнення – зоряна маса, що раптово вибухнула словами вогненними.
Натхнення, що було вчора й повторюється сьогодні, лише подоба схожості.
Натхнення – розгнузданий кінь: не впіймаєш вчасно і вуздечку надійну не накинеш – лиха такого накоїть, що не обберешся…
Істинною славою великого творця коронує сам Бог як рівного й достойного сина його.
Слава робить звичайну людину ближчою до Вседержителя.
Славетні й мертві як живі.
Недбале ставлення до слави часто робить його власника звичайним дурнем.
Слава підсолоджує, але коли її надміру наковтаєшся, нудить аж ніби все життя гіркотою пойнялось.
Не ганяйся за славою: якщо ти її справді заслужив, вона прийде до тебе й по смерті.
Генії – не стільки тимчасові поселенці землі, скільки на Небі постійну прописку одержали.
Від надмірної слави не тільки дуріють, а й чадіють.
Я вірую не стільки в славу, скільки в добро і любов.
Не вірю в славу – вірю в себе.
Вірю в Батьківщину, але не в державу.
Не до всіх приходить слава, до того ж, далеко не кожен витримує баламутство її.
Замість гучної слави несмертя зазвичай зустрічаємося всього-на-всього з глухою смертю…
Не гроші славні, а люди.
У слави неперевершена інтуїція, тому вона ніколи не помиляється в оцінках.
Якість нашої всезагальної слави в абсолютній залежності до самих себе.
У славу з дурної притичини вірив, поки геть себе не знеславив…
Що менша рангом за реальними чеснотами людина й дрібніша душею-розумом, то безсовісніше клює на гачок дешевої популярності.
Популярність, що накачує себе удаваною значущістю, нагадує безсовісне й дратівливе пускання отруйної пилюки в очі сучасникам.
Не шукайте дешевої популярності – шукайте себе.
Суспільство більшою мірою з дурнів, тому й шукає нікчемні ерзаци популярності.
Часто прихильників багато, але жодного достойного.
Краси завжди достатньо в світі, та не всі її належним чином розуміють.
Перед красою на коліна станьмо.
Смерть скільки не ідеалізуй, а вона все одно до краси не має жодного стосунку.
Найбільшу тривогу в моєму серці викликає й розбуджує неконтрольована й довірлива краса…
Найразючіша краса та, що на недосяжній відстані від нас.
Краса у щирому прагненні й замилуванню нею, а не у володінні.
Яка краса, коли життя порожнє, Яке життя, що без краси…
…Кілька разів у житті мені щастило зустрітися з такою красою, до якої боявся навіть доторкнутись.
Не боятися краси треба, а захоплюватися, поклонятися їй.
Лише та жінка красуня, яку ти по-справжньому боготвориш.
Закохана в себе краса раніше чи пізніше відштовхує, а то й відразу-ненависть викликає.
Якщо в душі немає місця для краси, така душа позбавлена кохання.
Лише та душа прекрасна, яка в своєму самозаглибленні вміщає гармонію й красу Усесвіту всього.
…Дехто настільки потворний душею й переконаннями, що взагалі б зітер красу з прекрасного обличчя землі, а це тому, що всім єством своїм вони підзвітні сатані.
Без жінок краса неповноцінна.
Не розумію тих так званих естетів, котрі протиставляють красу жіночого тіла і їхній розум теплий і м’який…
Прекрасне починається від Бога.
Якби світ не був таким прекрасним, то навіщо б тоді було його знищувати дияволу…
Прекрасне тому й прекрасне, що незнищенне.
Зрада красивою жінкою своєму чоловікові врешті-решт може й забутися, але зрада жінкою прекрасною – трагедія, котра ним ніколи не прощається, а коли й прощається, то пам’ятається.
Вічна весна не може тривати в Природі, як, до речі, й саме прекрасне в людині.
Прекрасне те, що Бог дарує нам безплатно.
Як у Всесвіті багато світів різних, великих, так на Землі і геніїв незрівнянних.
Геній прекрасний хоча б тим, що він в абсолютно неповторному числі й примірнику Природи.
МИСТЕЦТВО ВИБРИКІВ НЕ ВИЗНАЄ
Філософські фрески
Мистецтво – в авангарді пізнання.
Усесвіт – досконалий, ба більше: неперевершений художній витвір. Біда лише в тім, що ми цього не розуміли й не розуміємо. А може, Бог з якоюсь ціллю обмежену людину з дбайливою обачністю до розуміння не допускає.
Мистецтво всередині як нашого єства, так і світу всього.
Абсолютно досконале мистецтво потрібне хіба що для безнадійних фантастів-мрійників.
На дріжджах мистецтва весь Космос сходить-дозріває, немов хлібина золота.
Мистецтво на рідкість перебірливе, до того ж, із непередбачливим характером.
Правда все, що бачить наше око, але для справжнього мистецтва цього замало: вона повинна бути ще й х у д о ж н ь о ю.
Мистецтво вибриків не визнає.
Мистецтво і божество вимагають абсолютної простоти й чистоти.
Постійне змагання між Природою і Мистецтвом, і не стільки для перемоги, скільки для спільного удосконалення форм і ліній, звучання вічної симфонії краси.
Одна фальшива нота в творі псує весь музичний твір.
Мистецтво, як і все живе: прагне досконалості.
Правда життя й правда мистецтва між собою завжди приятелюють.
Безсовісний митець до совісного мистецтва не доріс.
Усе життя віддав мистецтву, але мистецьки жити так і не вміє…
Яким бути митцеві, підказує саме життя: б у т и м и т ц е м.
Будь-яка річ схожа на свого володаря… Так і мистецький твір.
Саме дурний смак і є найлютішим ворогом мистецтва.
Не стільки для знань мистецтво, скільки для вдосконалення совісті нашої.
Природа – неперевершений митець, але художники цього й досі не розуміють (чи не бажають зрозуміти), тому й пишуть художні картини.
Якщо художник справжній, то його обличчя одразу впізнаєш по роботах.
Художник – не просто віддзеркалення світу, «як у житті»; художник – незрівнянно складніша, глибша духовно-душевна іпостась, він своєрідне дзеркало дзеркал, які під несподіваними ракурсами, точками зображення змальовує душу й дух насамперед власні.
Без глядача й оцінювача художник незрячий.
Мистецтво з витоків його.
Мистецтво спокійно без теорій обходиться, а от із теорій жодного мистецтва не було й не буде.
Мистецтво – сповідь у любові, мистецтво – прагнення Бога в собі.
Велике мистецтво щомиті диво й відкриття.
НЕ ВСІ ПИСЬМЕННИКИ БЕЗБОЖНО БРЕШУТЬ, АЛЕ БІЛЬШІСТЬ
Філософські фрески
Література
Найщасливіші ті дні, що зіткані з матерії Слова й сонячного золотого дощу світла.
Все, що не Література, здається мені, зайвим, але тут же Філософія затято опонує, осмикуючи не бути поспішливим у висновках.
Література, яка живе тільки на землі, високостей не сягає.
Наш великий Микола Гоголь якось зауважив, що « в літературному світі немає смерті», але, Боженьку мій, скільки в літературі безіменних мерців…
Велика література без кордонів.
Збереглася б тільки Україна, а література наша була, є і вовіки віків пребуде.
Без брехні, так званої «приукраски», не існує й правдивої літератури.
Пішла така література, що, крім белетристики, немає чого читати.
Любов до літератури, на моє переконання, повинна бути такою ж негаласливою й інтимною, як і захоплення любов’ю до жінки.
Літературне поле, як і земляне, вимірюється стандартними аршинами-метрами, але її справжній вимір суціль нестандартний, немов вітер степовий.
Література якогось особливого батьківства не визнає, але літературні навчителі в ній обов’язкові.
Зла література обламує собі роги через іще зліші, безглуздіші обставини життя.
Українська література страшенно програє, виснажується сама в собі, коли письменники в затятім змаганні, боротьбі-гризні стикаються лобами, доводячи один одному, хто з них геніальніший, хто Україну дужче любить. Між тим, реальне життя вимагає єдиного: т а л а н о в и т и х т во р і в.
Документальна література – неймовірно складний, клопітливий жанр, адже задовольняється лише правдою, а її, чомусь завжди так виходить, сказати практично неможливо…
Не все є те, що називають літературою, література.
У абсолютній самотині й тиші іноді народжуються виняткової вибуховості й суспільної значущості твори. І про це неодноразово засвідчувала не тільки сама література, а історія суспільства.
Письменник має цілковите право ненавидіти читача, але й читач вільний ігнорувати його.
Не все й не про все знає письменник. Однак навіщо знати все?
Література стала настільки різножанровою, що часто письменники один одного принципово не визнають письменниками…
Боюся слів, які порожні.
Письменницьке товариство настільки ж доброзичливе, як і заздрісне.
Літературою, як і алкоголем: варто захоплюватися в суворо визначених дозах.
Важливо вміти читати між рядками, але ще важливіше писати з таким прицілом, щоб думки між рядками, мов оси, нападали й кусали читача; щоб краса всього тексту захоплювала, п’янила, як легке сухе вино, настояне в глибоких погребах.
Для письменника найважливіші й найщасливіші миті, коли Бог водить його серцем і розумом. А що з-під його пера вийшло чи виходить, суттєвого значення не має й не матиме, враховуючи ту делікатну обставину, що легким життя ніколи не було й не стане. До того ж, об’єктивну оцінку написаному дає тільки час.
Немає вищого звання від народного письменника, але треба щоб і народ був не населенням, а н а р о д о м.
Написати талановиту книгу, як і сказати правду, може, навіть і пів справи не становить: головне донести її до тих, на кого писання розраховане, і, хоча й стверджують, що рукописи не горять, але скільки письменників так і «згоріли»-загубилися в поросі…
Більшість українських письменників тільки числяться в письменниках, а їхні прізвища зафіксовані хіба що в літературних довідниках та енциклопедіях.
Шевченко один – а скільки ворогів і недругів у нього… Не менше, Господи, ніж у самої України.
Погоджуюся: часто письменникові допомагають лінощі, але хіба це діло, що саме серед письменницької братії найбільше лінивців, ледарів, пустопорожніх балакунів.
Якщо письменнику бракує слів, значить він любить явно недостатньо той предмет, який наважився змалювати.
Письменник завжди у принциповій боротьбі зі словом, й та боротьба у більшості випадків для нього фатальна…
Важливіше відчувати себе не стільки навіть письменником, як вільною особистістю.
Не всіх письменників благословляє Бог: добра половина з них – випадкові вискочки- графомани.
Що повільніше пишеш, тупіше думаєш.
Великі майстри не тільки знають що і як сказати, а й володіють незаперечним талантом говорити яскраво й по суті.
Талановитий письменник не стільки сам каже, скільки йому Господь підказує-нашіптує.
Майстри самостійні найперше тому, що знають собі ціну.
Я знаю, що вже завтра буде інша, несподівана й гірка правда, але я себе до краплини віддаю тій правді, що в дні сьогоднішньому.
Скільки не кажи халва, солодко в роті не стане, так і коли тобі Богом не дано стати письменником, жодні особисті потуги й зусилля письменником не зроблять.
Не всі письменники безбожно брешуть, але більшість.
Я вже казав і не вважаю за сором повторитися: це найщасливіший, найблагодатніший стан для письменника, коли вже здається, що не він пише, а ним п и ш е якась вища сила благодатна.
Спочатку дух підказує, спокою не дає, і тільки потім уже «тілесно» народжується й ожива, здавалось би, з нічого художній твір.
Духовних дітей у письменника чимало (в залежності від плодючості його); на жаль, не всі вони витримують суворі вітри часу й екзамени життям.
Таємниця й феномен творчості в тому, що письменник вигаданому життю вірить більше, ніж реальному.
Спочатку стань людиною, а потім письменником; не навпаки…
Якби я бодай на рік ще затримався в газеті, то, певна річ, мене, мов сліпе кошеня, газета знищила б ані за цапову душу.
Мало, Господи, одного життя для письменника. Зовсім мало.
Великі письменники абсолютно безпомилково здогадувалися й бачили своїм видінням внутрішнім, щ о людству знадобиться в майбутньому.
Якщо не бажаєш бути письменником, то ніхто тебе ним бути не змусить. За рознарядкою письменниками не стають…
Прагни сказати по максимуму – відкриється ще більше, щедріше.
Письменник, що не доторкається серцем-розумом до Вічності, зазвичай глибоко не бачить, або ж узагалі недобачає…
Грошей, як відомо, завжди не вистачає. Особливо письменникові.
Призначення письменника відоме: п и с а т и, а не розповідати про свої замисли, чи ще гірше – порожніми балачками займатися.
Лови момент: тобто пиши тоді, коли цього взагалі не помічаєш, а мовби звільняєшся від слів, котрі тебе вщерть переповнювали, не давали ні спокою, ні нормального дихання твоїм душі й духу.
Ми пишемо стільки, скільки кожному заманеться.
Поменше давайте оцінки творчості тим чи тим письменникам, навіть талановитим, навіть дуже талановитим: ви навіть не уявляєте, скількох ворогів позбавитеся й наскільки скоротиться число колег, які не псуватимуть вам кров.
Від того, що ти ходиш багато й часто босоніж по голій землі й за плугом, чи тримаєш у руках косу, ймовірність стати другим Толстим вельми мала, вилами по воді писана.
Бійтеся примітивних читачів: вони зухвало переконані, що написали б значно краще вас і головне – допустили б значно менше стилістично-граматичних і коректорських недохопів, ніж вони виявили їх у вас, аж ніби злорадіючи й тішачись уявною перевагою.
Я пишу не стільки з загальновідомої причини, що не можу не писати і особливо з міркувань безслідного зникнення з обличчя землі, а що після того, як мене підкосила хвороба, я мовби утікаю від фізичного болю нестерпного хоча б на крихту-крихітку меншого.
Публіка корисна для письменника хоча б тим, що вона, буває, возносить тебе до рівня й висоти «генія», а ти, ні на йоту не вірячи в це, все одно ходиш у піднесеному настрої й гордощах незрозумілих.
Зараз пішла пошесть-мода на тих письменників, що славні своїми відзнаками-нагородами, а копнутись глибше, їхніх творів ніхто не бачив, не знає й знати не бажає…
Є такі письменники (і таких я чимало знав і, на жаль, знаю), які роль письменника грають значно талановитіше й амбітніше, ніж такими є насправді.
Головне автору кримінального роману на початку твору заінтригувати сімома мішками гречаної вовни чи диявольськи переплетеними убивствами, а потім уже можеш витворяти з довірливим сентиментальним читачем усе, що тільки заманеться; гарантую, читач усе проковтне навіть не пережовуючи.
Помітив: особливо яскравим і тонким талантом підлабузництва й хамелеонства володіють ті письменники, які «вірою і правдою» десятиліттями служили системі, яка їм забезпечувала достатньо спокійне, затишне життя; продовжують вони, до речі, й досі, на загальний подив і роздратування, досі служити.
Дрібні таланти своєю мілкотою не переймаються, бо ж як по-іншому вони трималися б на поверхні, щоб не потонути, чи конкуренти їх не втопили.
Недоношений твір, як і недостатньо виношене в материнському лоні дитя: слабке, кволе.
Не треба «чекати» милостей в природи, хто хоче стати майстром: пишіть, пишіть, пишіть.
Коли сів за письмовий стіл, то передусім думаю не про те, чого мене й чому навчали інші, а як добратися крізь хащі слова до себе справжнього, точніше такого, яким уловлюю в процесі творення.
Коли суто особистий «маховик творчості» запрацював, немов шалений, важливо не лише його кінетичну енергію максимально використати, а й вчасно, усвідомлювано зупинити його: щоб завтра ще з більшою затятістю-користю маховик крутився й продукував слова, незнаною волею послані.
Ніколи мені з такою свіжістю, щедрістю й гостротою думки не писалося про мирне життя, як зараз, коли жорстока війна над Україною гримить люто.
Якщо якесь слово ще не до кінця усвідомило свого місця й призначення, то краще ще сто разів подумайте, зважте перше, ніж випускати його на люди, де б воно не почувалося білою вороною чи осміяним.
Якраз «старомодні» письменники і лишаються найсучаснішими, котрі щирістю своєю розчулюють, глибиною не тривіальною.
Завдання й мета в письменника просте, зрозуміле: шукати нове слово, але таке, щоб воно серед слів усіх – хай і старих-найстаріших, – було тільки тобою видобуте, ніби воно, немов твоє дитя рідне: в тобі родилось, і ти його оце даруєш світу, як одкровення, як любов.
Писати краще, ніж досі писалось – це завжди аванс самого Бога. Нечасто, на жаль, цей аванс дається. Але ж таки дається. Дається, чорт візьми.
Я вже неодноразово зазначав: один живе, як ніби умирає, інший поступово умирає живучи; до речі, це одразу помічаєш серед письменників-колег по тому, як вони змальовують життя і смерть у творах своїх.
Істину треба знати від початку й до кінця в твоїй свідомості, а коли вона лише туманіє блідо, то, вважаю, навіщо її й записувати…
Творчість письменника – це диво народження ним Слова, що Усевишнім посилається, а й світле диво явлення духу його й душі. Це свято інтимного зізнання в любові.
Вважав і вважаю, що майже всі слова, які посилалися й посилають сили Неба і які пощастило записати, явились мені неспроста, а з почуттів удячності за унікальну можливість ж и т и.
Відкривати себе у Слові – це, власне, і є моє пояснення того, як я розумію Бога. Й не тільки розумію, а й пояснено-непоясненно люблю.
Якби не жило, не мучило, не давало спокою жагуче прагнення несмертя в мені, то, певна річ, я жодного слова не записав би, а не вів щоденників особистого життя впродовж п’ятдесяти з гаком років.
Мені думається, що ані де так не проявляться егоїзм (а водночас і альтруїстичні поривання), як у письменницькій діяльності.
Найцікавішою белетристикою в моїй творчості – так складалося – було саме життя.
Не буває такого, щоб герої писань знали краще письменника, ніж він себе знає; принагідно мовлю, що й кращими, чи гіршими також не були й бути не можуть.
Стиль не в твоїх руках, колего – о ні! А в чиїх тоді? – Не знаю…
«Кудлатий» стиль мене так само розчаровує, як і ретельно вилизаний, причесаний.
Письменнику, який переконливо стверджує, що словом своїм служить лише правді і тільки їй, як правило, лишається тільки на тернистих звивинах-баюрах до неї, здебільшого від брехні хіба що на невелику відстань втікши-відірвавшись.
Краще читача не знати, ніж знати: коли знаєш, то більше йому не довіряєш і більше хочеться про нього сказати дурного, неприємного, ніж розумного.
…Він тільки тим і займався, що повчав інших писати, але сказати про щось своє, на жаль чи на щастя, так і не дожив…
Всі мої писання – це по суті знайомство з моїми братами-українцями і людством узагалі: як я їх люблю й ненавиджу, як захоплююся й розчаровуюся, як живу й умираю разом з ними у болісних сльозах. До речі, про вмирання не випадково мовив, бо ж – зізнаюся як на духу: усе написане мною я дуже хотів, аби ти, читачу, сприймав як з а п о в і т.
Найбільші порушники моралі самі ж письменники. До речі, саме вони в цьому порушенні так щиро зізнаються, як, власне, мало хто інший із творців зізнається.
…Кому б ти ще й збрехав, ніби фокусник глядачеві, як не своєму читачеві. До того ж, у стількох примірниках книжкових.
Аж не віриться, що письменники такі ж люди, як і звичайні смертні.
Письменницьке ремесло часто нагадує ситуацію й картину, коли дурень воду решетом міряє; до того ж, міряння таке підозріливе, що несамохіть думається: а чи сповна розуму людина, яка цим ремеслом захопилася…
Письменник думає метафорами, тому його думки й захоплюють, але, люби, Боже, правду: часто тільки туману й дурману навіюють.
Справжні письменники безнадійно закохані у таємницю, тому й мислять переважно образами.
Гарна фраза не тому, що гарна, а що не банальна, гостро заточена, і хай вона буде сто разів кострубатою й незграбною. В цьому читач неодноразово переконується, читаючи письменників, які по-справжньому правдою дорожать.
Наскільки мова тобі, брате, відкрилася, настільки й Усесвіт рідним став.
Що то за письменник, який боїться творчої смерті; це мені нагадує ситуації, коли вроджений боягуз опинився на кривавому полі битви: він приречений.
Писати тяжко не тому, що не пишеться, чи вичерпався, а що сподіваєшся за одним махом написати досконало.
Іноді так буває, що коли немає свіжих і нових думок, починаєш розповідати, як ти пишеш, ніби старий дід ударився в спогади.
Таємниця океану в його краплі, так і таємниця не тільки в композиції твору, а й у непередбачуваній глибині слів.
Журналістика – не життя, а тільки обслуга його. На жаль, слабкі письменники цього не розуміють.
Перша фраза, слово, абзац, сторінка в художньому творі – своєрідний «скрипковий ключ» у музичному творі, що втримує мелодію звучання.
Писати люблю, і правити себе скорочуючи, тобто шліфувати, а от перечитувати готовий текст страшенно боюся: щоб не розчаруватися.
На другому місці після таланту за значимістю для письменника ставлю дисципліну його праці.
Писати – це боротися з собою: або ти переможець, або страждаєш від творчої поразки.
Головне не заблукати в самому собі, а ще краще, важливіше намалювати правдиву картину, як ти долав неминучі перешкоди, терни, аби прорватися на вільний простір, де вітер, де сонце, де боротьба.
Щасливий той, до кого Муза пригорнулась, Із Музою життя, як у раю…
Справжній письменник – рідкісний володар «ключа», з допомогою якого він відкрив і відкриває читачеві той унікальний світ, доступ до якого тільки завдяки йому, з мільярдів людей сущих.
Автору видатних творів художніх слава не потрібна: вже хоча б тому, що твори славні, роблять його відомим: то дрібні письменники гризуться між собою в безнадійній невідомості.
Геніальні письменники, як і створені ними твори, не тільки окраса людства, а й невмирущі. Мов сонце осяватимуть писання їхні духовну дорогу.
Оголена письменницька душа читачем сприймається зазвичай із довірливим співчуттям, але гола викликає гірку іронію, осуд, неприязнь.
Письменник – сам собі редактор і цензор, а коли це не так, він хіба що член літературної спілки.
Сила письменника насамперед у тому, що він усесильний – тобто сам собі цар і бог; коли ж це не так, він – звичайний держслужбовець, котрий має справу з написанням паперів.
Уміння писати з глибоким підтекстами засвідчує насамперед про великість письменника. Власне, всі генії виходять за рамки часу, користуючись методом підтекстового стилю й письма.
Нових письменників, немов грибів після дощу. На жаль, не тільки їхні книги не читають, а й тих письменників, що стали легендарними. О часи! О неуцтво дурне…
Біда в тому, що навіть до Льва Толстого молоді письменники-початківці не прислухаються «брехати, але правдиво»; здебільшого забріхуються, тільки розчарування викликаючи…
Ніхто тебе не навчить гострому перу, якщо ти не маєш бажання писати.
Нічого не вдієш, бо так у всьому світі; великим тебе визнають тільки по твоїй смерті.
Якщо думка відсутня, то жодне щонайретельніше викреслювання слів її не народить.
Він створив і написав так багато, що мав делікатну мужність говорити коротко.
Трикрапка для посилення розуміння глибини думання, але її чомусь полюбляють від нестачі його.
Він так багато говорив, що анічого не сказав…
Лаконізму без таланту не буває, а таланти люблять лаконізм.
Біда в тому, що за лаконізм письма жодних доплат для письменника не існує.
Був такий стислий, що аж куций.
Талант є, але ж губиться в багатослів’ї, отож він не стільки талант, як убогі проблиски його.
Густина зоряних «дірок» – ось ідеал стислості.
Натхнення добре, але ж треба знати ще й міру.
Письменнику початківцю за будь-яку ціну хочеться склепати книгу, тож і пише він багато з натяжкою дурною: поки разів п’ять, або й більше не перепише заново, з викресленого й відредагованого в нього не лишається заготовок-матеріалу навіть на пристойне оповідання.
Не в кожній самобутності самобутнє й існування.
Бути абсолютно щирим у житті – заборонено, а коли, скажімо, ви будете таким у літературі, – вас заклюють свої ж колеги.
Писати в ящик дозволяється, але за що ж тоді жити?
Письменника часто і в результаті унікальної чесності свого письма іноді з головою топлять у брехливих чутках-домислах зрадливі, заздрісні колеги по перу. Жахлива ситуація.
Письменник – це суцільний монолог, не зважаючи на те, в якому жанрі він пише.
Легкокрила поезія, так мені часто інтуїція підказує, ближча до світла правди, ніж сувора проза. Та все ж вартість як поезії, так і прози у майже стовідсотковій їхній глибині занурення в життя.
Усі великі літературні твори давніх греків і римлян написані в поетичній формі. Це тому, мабуть, що поетична мова найближча до вираження героїзму й краси епохи.
І велика поезія, і велика проза однаково ритмізовані, а суттю своєю таємничо-величною споріднені з Небом.
Там, де поезія втомилась, своє плече надійне проза підставляє.