Василь Губарець. «Ховаючись за чужим і вигаданим»

“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025

ЧОМУ СЛУЖИТЬ ПРИБРАНЕ ПРІЗВИЩЕ ТА ЯК І ВІД ЧОГО ВОНО ЗАХИЩАЄ АВТОРА?

На одному з літературних вечорів, після кількох письменницьких виступів, до Олега Чорногуза підійшла жінка середніх років і, зовсім не ніяковіючи, запитала: «Скажіть, будь-ласка, а як ваше справжнє прізвище?» Той, вже не вперше зустрічаючись з подібною цікавістю, усміхнувся: «Отак і є: з діда-прадіда Чорногуз». Коли жінка категорично не повірила, Олег Федорович, не довго думаючи, поліз до кишені, показав їй документи. «А мені здалося: псевдонім,  розпачливо промовила співбесідниця. – Всі ви – сатирики і гумористи чомусь ховаєтесь за прізвище вигадане: он і Євген Дудар…» «Так і в нього теж своє, рідне»,  розтлумачив письменник. Жінка невгавала: «А Микола Сом?» «І Микола Сом…»

Справді ж, зовсім не за вигаданими прізвищами заховалися гумористи й сатирики Чорногуз з Дударем і Сомом, а отримали їх у спадок від своїх батьків. Так само, як і низка інших українських письменників різних поколінь,  Сорока, Сич, Сокіл, Горобець, Карась, Гриб, Сивокінь, Ребро, Реп’ях, Перебийніс, Нагнибіда, Лиходід, Негода, Журба зберегли прізвища своїх предків, перенесені переважно з козацьких часів. Могли б дуже просто попридумувати собі щось аж надто закучерявлене і все життя творити під прибраним, несправжнім, що давніми греками названо певдонімом. Але не захотіли, не побачили жодної вади, жодного негативу в успадкованому. Їм не потрібен був ніякий псевдонім.

А чому ж тоді багато людей творчих професій – письменників, журналістів, акторів, як у попередні часи, так і в наші дні, обирали й обирають собі замінники? Щоб отримати на це хоча б часткову відповідь, варто заглянути в глибоку давнину: адже псевдонімом, як і анонімом, користувалися ще на зорі нашої ери, в часи Римської імперії, а особливо за правління римських імператорів Нерона, Калігули, Тіберія. Цим та іншим деспотам адресувалися анонімні чи з вигаданими підписами викривальні епіграми, гострі памфлети про їхню жорстокість і кровожерливість. З підозрюваними авторами за наказом тиранів нещадно розправлялися: когось душили у в’язниці, а когось кидали зі скель у безодню, чи у воду, наповнену крокодилами. Клавдій Нерон у своїй люті й винятковій жорстокості безпощадно знищував навіть близьких родичів (серед його жертв була й рідна мати), а видатного філософа і письменника Луція Сенеку, який був вихователем майбутнього імператора, наказав отруїти.

Подібні розправи з підозрюваними авторами псевдонімів чинилися і в часи середньовічної інквізиції, коли таких сміливців прилюдно спалювали живцем на вогнищі. Сім століть (з 13 по 19) лютувала вона у вигляді судово-слідчого органу католицької церкви, створеного для боротьби з єресями, широко використовуючи доноси, тортури, жорстокі страти. Не випадково і в наші дні інквізиторами називають людей, відомих особливо жорстокими діями: мучителів, катів.

Анонімно виходили політичні памфлети, що з’являлися в Англії впродовж XVII століття та пізніших часів, оскільки відомих авторів сатиричних творів, спрямованих проти влади, присуджували до стояння біля стовпа ганьби й ув’язнення. Набагато суворішими були покарання для видавців: одного з лондонських друкарів, який таємно випустив памфлет, не дозволений цензурою, стратили. Тому видатний сатирик Джонатан Свіфт, побоюючись переслідувань, не ставив підпису під гострими памфлетами «Казка бочки» і тими, що стосувалися боротьби ірландського народу за свої права,  «Листи сукнаря» (їх було чотири) та «Скромна пропозиція для дітей ірландських бідняків».

Ще раніше у Лондоні поширювався анонімний памфлет «Як найшвидше розправитися з дисентерами» (тобто з незгодними), де засуджувалися мракобіси, котрі хотіли б покінчити з віротерпимістю. Після наполегливих розслідувань влада змогла встановити, що його написав Даніель Дефо, майбутній автор всесвітньо відомого роману «Робінзон Крузо». Покарання не забарилося: памфлетиста ув’язнили, присудивши ще й триденне стояння біля ганебного стовпа, що було однією з витончених форм катування. Адже стовп мав прилаштовану спеціальну колодку (важкий дерев’яний кайдан), крізь яку просовувалась голова і підняті вгору руки звинуваченого. Екзекуцію, задуману мракобісами, прихильники письменника вирішили перетворити на акцію непокори й протесту, організувавши на лондонських вулицях продаж нового сатиричного твору Дефо «Гімн ганебному стовпу». Велика група шанувальників таланту памфлетиста із захопленими вітаннями зібралася навколо стовпа, надягнула на голову Дефо лавровий вінок, як символ перемоги, тріумфу, слави.

Жорстко переслідувались памфлетисти, автори гострих публікацій, сатирики й у Франції. Побоюючись їх, анонімно випустив перше видання «Орлеанської діви» у 1735 році виданий поет, драматург, філософ й історик з прибраним прізвищем Вольтер (справжнє – Марі-Франсуа Аруе), оскільки в поемі уїдливо висміювався король, подавалися неприкриті знущання над тогочасним духовенством. І як тільки папа Бенедикт XIV засудив цей твір, наказавши занести його до списку заборонених видань, Вольтер поспішив публічно зректися своєї книги. Не став він підписувати й наступних своїх творів: «Біблія з поясненнями» та перше видання «Філософського словника».

Під вигаданими прізвищами чи анонімно в середньовічні часи виходило багато різножанрових творів. Зокрема, в 1610 році з’явилася книга «Тренос, або плач Східної церкви», підписана псевдонімом Теофіл Ортолог, яка викривала справжню суть Берестейської унії, виступала проти поглинання православ’я католицизмом й насильницького ополячування українського населення. Польський король Сигізмунд ІІІ наказав негайно заарештувати й судити автора та видавця, а книгу спалити. Однак автора, яким був Мелетій Смотрицький, видатний український філолог, письменник-полеміст і церковний діяч, на той час встановити не вдалося. Натомість видавця Леонтія Карповича таки схопили і на два роки кинули до в’язниці. Серед трактатів Мелетія Смотрицького, створених на захист православної віри, були й анонімні, і підписані власним прізвищем, та «Тренос, або плач Східної церкви», за визнанням науковців, був з-поміж усіх «найвидатнішим у високо-ліричному й по-мистецьки риторичному тоні під псевдонімом Теофіла Ортолога».

Прагнення встановити й неодмінно покарати осіб, які ховалися за чужими й вигаданими прізвищами, або анонімно публікували звинувачувальні твори, було притаманне кожній владі, деспоту чи диктатору, що піддавалися жорсткій викривальній критиці, сатиричному висміюванню. У вічно деспотичній Московії знайшовся письменник, який наприкінці XVIII століття посмів анонімно випустити книгу з досить безневинною назвою «Подорож з Петербургу в Москву». Насправді ж у ній було затавровано рабство, кріпосницьке свавілля, з усіх сил утримуване самодержавством, показано соціальні суперечності, злочинність петровсько-катерининської епохи. Розпусниця-імператриця Катерина ІІ, прочитавши книгу, розлютовано наказала розшукати автора і найсуворіше покарати. Недовго довелося шукати: допоміг книгопродавець Зотов, вказавши на Олександра Радищева. За наказом кровожерливої цариці його було ув’язнено й засуджено до страти, яку згодом замінено десятирічним засланням у Сибір. Переслідування письменника не припинялися й після виходу на волю: не стерпівши цькувань з боку урядовців, автор «Подорожі…» покінчив життям самогубством. А спалена за катерининським повелінням викривальна книга була забороненою, «вкрай небезпечною» ще більш ніж на століття.

Використання анонімного, як і псевдонімного прикриття, мало різні причини: одні письменники відмовлялися  підписувати власні твори, побоюючись переслідувань і покарань, інші, зокрема автори-початківці, впродовж минулих століть видавалися анонімно, за їхніми ж твердженнями, через страх потрапити під гострі стріли критиків чи знущальні нападки недоброзичливців. Без підпису, щоб не привертати уваги рецензентів, випускав у двадцятилітньому віці свої ранні оповідання англійський письменник Артур Конан-Дойль. Не підписував свого першого роману «Арманса» французький письменник Стендаль (справжнє ім’я та прізвище Анрі Марі Бейль). Анонімно друкувався на початку свого творчого шляху французький романіст, повістяр і драматург Оноре де Бальзак.

Подібного у літературах народів світу зустрічається чимало. А ще більше – книг, підписаних вигаданими прізвищами. Багато з авторів назавжди залишили собі не успадковані від батьків, а прибрані. Читачі й не здогадуються, що прославлені імена великих французьких письменників Вольтера, Мольєра, Стендаля – звичайнісінькі псевдоніми, які стали літературними прізвищами, витіснивши справжні. Понад сотню мав їх Вольтер, часто пристосовуючи до місцевостей чи країни, про які писав. У Стендаля вигаданих прізвищ було майже дві сотні, серед яких чимало створених на зразок італійських: Вісконтіні, Котонє, Сальвіаті. Такі та подібні факти спостерігалися не лише у Франції.

Величезна кількість псевдонімів в одного автора мала негативний відгомін, часто викликала невдоволення і навіть критику. З цього приводу український письменник, публіцист і сатирик Осип Маковей у фейлетоні, що стосувався поширюваної моди на псевдоніми, свого часу кепкував над тими, хто безперервно плодив їх. Це глузування було передано через зацікавлення необізнаного з літературою приятеля, якому закортіло дізнатися про те, хто прийде га одну з популярних виставок, автор називає йому шістнадцять різних осіб: Вакула з Лубен, Дрозд, Семен Жур, Журавель, Маруся К., Кошовий, Лесько, Кость Одовець, Переходовець, Полтавець, Сирота, Хуторний, Степан Шкода, О.Яковенко, Перебендя… Довірливий приятель зрадів з того, що прийде багато відвідувачів: аж шістнадцять письменників. Автор же не став розкривати таємниці свого розігрування, зізнаватися, що насправді названих шістнадцять прізвищ були псевдонімами лише однієї людини.

Він міг би додати до цих ще й Верниволю О., Горовенка Ф., Буркуна В. і так продовжувати аж до 140-го псевдоніму, якими користувався український письменник і громадський діяч Олександр Кониський. Водночас і сам Осип Маковей змушений був підписувати свої тексти майже шістдесятьма вигаданими прізвищами. Не від доброго життя доводилося так діяти обом українським письменникам, як і багатьом-багатьом їхнім колегам, що жили й творили в різні епохи і за різних умов. Причиною такої численної кількості псевдонімів ставали не лише жорсткі цензурні тиски, а й постійні переслідування, загрози ув’язнень. Кониського російський царизм відправив на північне заслання в другій половині ХІХ століття. А на початку наступного польські правителі розправилися з Маковеєм, кинувши його до в’язниці, де письменник підірвав здоров’я, а згодом пішов з життя.

«Що стосується питання про розкриття мого псевдоніма, то дуже б Вас просив цього не робити. Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий «Панас Мирний», та я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе не вартим тих прославлянь, які створюються навколо імені Мирного… Тому ще і ще буду просити Вас: не робіть спроб до розкриття мого псевдоніма…» Так писав з Полтави одному із своїх кореспондентів Панас Рудченко, дійсний статський радник, що прирівнювався до військового чину генерала, навіть наприкінці життя вважаючи зайвим розкривати власний літературний псевдонім.

Йому було чого ховатися за вигаданим прізвищем, друкуючись за кордоном то у Львові, то в Женеві. Адже, починаючи з осені 1915 року, полтавська жандармерія, отримавши агентурну інформацію, розшукувала якогось Рудчана чи Рудгана, діяча революційного підпілля, що, згідно з донесенням, мешкав нелегально десь на околицях чи в провінції. А тимчасом «цивільний генерал» Панас Рудченко, відома й авторитетна людина, жив цілком легально на полтавській околиці Кобищанах у власному будинку. Не випадково згодом українська літературна критика твердила: «Якщо Панас Рудченко своєю офіційною діяльністю мусив виявляти певну лояльність до основ самодержавства, то Панас Мирний своєю фактично нелегальною літературно-громадською діяльністю підкопувався під ті самі основи».

Історія української літератури, як і історія інших літератур, знає багато прикладів появи творів у журналах, колективних збірниках без підпису, за вигаданим прізвищем, позначеним таємно однією чи кількома літерами (криптонімами). Невтомний трудівник красного письменства і суспільної думки, постійно переслідуваний цісарською владою Іван Франко, будучи впродовж 12 років тричі ув’язненим, свої твори вимушено публікував анонімно або підписував вигаданим іменем. Зокрема, починаючи з вірша «Гімн. Вічний революціонер» (газета «Праця», 1882 рік), з’явився підпис Мирон. Під цим найвідомішим псевдонімом Франко надрукував у періодичних виданнях багато поезій, які згодом ввійшли до першого і другого видань збірки «З вершин і низин». З різних причин частину своїх творів Пантелеймон Куліш підписував псевдонімами Євгеній Горницький, Петро Забоцень, Панько Казюка, Козак Белебень, Панько Небреха, Опанас Прач, Павло Ратай, Денис Федоренко, Данило Юс і низкою інших, яких нараховувалось понад два десятки. А публікуючи в журналі «Современник» дві повісті, роман та дещо з біографії Гоголя, підписав їх псевдонімом Николай М., винникнення якого пов’язане із земляком Миколою Макаровим, котрий дав згоду в разі переслідування Куліша Третім жандармським відділом царської канцелярії визнати себе автором надрукованих творів.

Чимало видатних борців за незалежність України, учасників національно-визвольних змагань, виступів проти більшовизму, у тому числі літераторів, журналістів, аби не допустити переслідування рідних, змушені були в еміграції діяти під вигаданими прізвищами, користуватися кількома псевдонімами. Голова Директорії і Головний Отаман війська Української Народної Республіки Симон Петлюра публікував праці проблемного характеру («Сучасна українська еміграція та її завдання», «Табор. Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі» та ін.), висвітлював на сторінках газет і журналів загальнополітичні питання, підписуючись псевдонімами В.Марченко, В.Салевський, О.Ряст, С.Торнтон, І.Рокитний, криптонімами  С.Т., О.Р-т, П.С. та багатьма іншими. Видатний діяч Організації українських націоналістів і публіцист Ярослав Стецько, автор книги «30 червня 1941» та різних політичних і програмових праць, актуальних статей з питань діяльності ОУН і Антибольшевицького блоку, підписував псевдонімами Євген Орловський, Степан Борецький, Зиновій Карбович, Борис Озерський, Є.Оскільський, Богдан Озерко, С.Осінський, Ю.Підлісецький, Аскольд, Орест Юріїв…

Серед низки інших причин, що спонукали літераторів (та й не тільки їх) обирати і користуватися псевдонімами, було суспільне становище особи, станові забобони, які в давнину не дозволяли відкрито займатися творчою діяльністю, вважаючи її непорядною, ставлячи письменництво мало не врівень з бродяжництвом. Літературне поприще відкидалося в аристократичних родинах, де панувало переконання, що така професія, на відміну від чиновника, священника, військового чи комерсанта, не дасть ні доброго заробітку, ні гідного місця в суспільстві. Саме тому в XVII столітті дворянський син Жан Батіст Поклен став Мольєром, видатним французьким драматургом і актором, автором сатиричних комедій «Тартюф, або ошуканець», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Міщанин-шляхтич» та багатьох інших, за створення яких доводилося розплачуватись заборонами, переслідуваннями, оскільки висміюваний типаж дуже швидко впізнавав себе і намагався неодмінно помститися.

Англійський учений Чарльз Доджсон наукові праці підписував справжнім прізвищем, а у видатних книгах казок для дітей про пригоди Аліси в країні чудес не відважувався діяти так само через боязнь висміювання, несприйняття рідними і суспільством, випускаючи їх під іменем Льюїс Керролл. Чілієць Нефталі Рікардо Рейєс Басуальто приховував від батьків заняття поетичною творчістю, а тому до ранніх своїх віршів поставив підпис Пабло Неруда, взявши прізвище улюбленого чеського письменника Яна Неруди, який жив у попередньому столітті. Цей псевдонім назавжди залишився літературним прізвищем класика латиноамериканської поезії.

Було в історії літератури, у тому числі й української, немало фактів, пов’язаних з ситуаціями, коли автори вдавалися до псевдонімного вибору через явну немилозвучність отриманих у спадок батьківських прізвищ, що змушувало Леоніда Безобразова ставати просто Бразовим, Степана Бендюжника – Беном, Олександра Кандибу – Олесем. Завдяки письменницькій діяльності і за різних обставин здобували літературні прізвища Василь Вражливий (замість Василя Штанька). Мирослав Ірчан (замість Андрія Баб’юка), Яків Баш (замість Якова Башмака), Микола Хвильовий (замість Миколи Фітільова), Юліан Шпола (замість Михайла Ялового).

Водночас далеко не всі українські літератори минулого і нинішнього століть вважали за потребу прощатися з немилозвучним, але своїм, рідним. Письменниці Валентина Невінчана, Галина Камінна, поети і прозаїки Іван Драч, Василь Безпалий, Борис Бездольний, Володимир Маняк, Василь Вовчок, Борис Чіп залишалися в літературі з успадкованими від батьків прізвищами, що іноді сприймалися читачами як вигадані, оскільки були схожі на псевдоніми. Реальним для кожного ставало інше: чим під цим іменем наповнити свій творчий багаж, якого рівня літературний доробок покласти на вівтар нації.

Ще однією причиною використання псевдонімів деяким з авторів є наявність у літературному середовищі осіб з однаковими прізвищами. Свого часу у лавах Спілки письменників України діяло аж чотири Коваленки: Ігор, Гаїна, і два Леоніди, один з яких вирішив стати Горлачем. І понині це закличне літературне прізвище дуже пасує знаному далеко за межами України талановитому письменнику з гучним поетичним голосом, лауреату Шевченківської премії Леоніду Горлачу. Дивним називають факт з минулого століття, який свідчить про те, що серед українських письменників було по два Василі Лисенки та по два Федори Моргуни, але жоден з них і не подумував набувати прибраного прізвища.

Деякі літератори в минулі часи вигадували собі псевдоніми навіть тому, що це вважалося модним. У наші дні давню моду, здається, намагаються повернути українські автори-початківці, особливо ті, хто шукає творчого щастя, подаючи свої прозові та поетичні доробки на здобуття іменних літературних премій. Якщо в минулому році на розгляд комітету з присудження однієї з таких премій подавалися твори лише двох авторів, що мали прибрані імена, то вже нинішнього аж семеро претендентів захотіли заховатися за псевдонімами. З’явилися Соня Капинус, Тіна Перон, Кейт Утєва, Світлана Мейта, Надія-Зоряна Гора та двоє з пташиного лексикону, так звані орнітоніми,  Зоя Журавка та Світогор Лелеко, а натомість досить пристойні українські прізвища Гуменюк, Мартинюк, Юрченко та інші залишилися в забутті. Певна річ, у виборі й користуванні псевдонімом ніякого недозволу чи осуду не може бути: справа автора як йому називатися в літературі. І все ж : що  за цим? Адже ні причин побоювання переслідувань чи немилозвучності прізвищ, отриманих у спадок від батьків, ані забобон, що не дозволяють відкрито займатися літературною творчістю, не існує. Залишається одне: таки мода, а вона, як відомо, дама примхлива – то несподівано приходить і захоплює літературні простори, то повільно й непомітно зникає. Моду люблять усі, особливо, коли разом з нею шириться краса, витонченість, зручність і доцільність.

А тимчасом зафіксовано понад 10 тисяч псевдонімів, криптонімів, різних умовних знаків, якими користувалися українські автори, котрі жили й творили впродовж чотирьох останніх століть. Це зробив відомий літературознавець і фольклорист Олексій Дей, випустивши ще 1969 року у видавництві «Наукова думка» цікаву дослідницьку працю «Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.)». Учений дванадцять років створював спеціальну картотеку, де не лише нагромаджував, а й розкривав псевдоніми, астроніми (позначки зірочками), якими підписували та позначали свої твори письменники, критики, публіцисти, актори, художники і громадські діячі України протягом великого історичного періоду. До цього словника ввійшли дані з українських видань як Наддніпрянської України, так і Галичини, Буковини, Закарпаття, а також з окремих пресових органів та видань, що виходили в Канаді, Польщі, Швейцарії. Важливо, що при кожному із псевдонімів у книзі-словнику подається назва видання, де його виявлено, вміщується джерело, на основі якого розкрито справжнє прізвище автора. Значну кількість розшифрувань здійснено за допомогою матеріалів  архівних фондів, свідчень живих діячів української культури і літератури, працівників преси та видавничої сфери.

З цим дуже важливим і потрібним виданням пов’язана давня історія, яка ще в радянський час набула розголосу і стосувалася того, що Олексій Дей, укладаючи «Словник…», не згадав в 559-сторінковій книзі про використання певного доробку з її тематики працівника Львівської державної бібліотеки Ярослава Дашкевича. Адже паралельно, впродовж майже чотирьох років, львівський науковець зібрав значний фактичний матеріал псевдонімного характеру, але видати його не встиг через арешт у 1949 році. Пізніше на підставі звернення Дашкевича розслідування, організоване партійним бюро Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, визнало поведінку Дея «недостойною високого звання комуніста і радянського науковця», зобов’язало його «юридично оформити використання матеріалу, що збирався у плановому порядку як державна тема Львівською державною науковою бібліотекою».

По-різному можна було «оформити використання матеріалу», що збирався й іншим автором, зокрема, здійснивши так зване друге, доповнене, уточнене видання «Словника…» з відповідними поясненнями у передмові, що нерідко застосовується у науково-видавничій практиці. Однак цього чомусь не сталося. Могли б виявити ініціативу і допомогти виправити помилку сучасні видавці «Центру навчальної літератури», випускаючи у світ 2021 року репринтний варіант «Словника українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.)». Але тут пішли, як мовиться, шляхом найменшого опору: акуратно повторили давній оригінал, встановивши ціну одного примірника мало не в тисячу гривень. При цьому не слід було забувати, що перевидання унікальної дослідницької праці, що здійснюється більше ніж через півстоліття, поза всяким сумнівом, потребувало належного супровідного апарату, зокрема, видавничої передмови, ґрунтовної історико-літературної статті, можливо, сучасних коментарів та окремих довідкових даних. Таке едиційно-текстологічне опрацювання виконати ще не пізно: адже видавництво час від часу додруковує наклад згаданого словника, прагнучи задовольнити попит зацікавлених подібною літературою. Фахове оновлення важливої науково-дослідницької праці минулої епохи наблизило б її до сучасного користувача, могло б ціннісно збагатити принципи і засади, закладені автором у книзі.

Від письменників найдавнішої української літератури до нинішніх її творців живе і виконує свою функцію псевдонім – вигадане ім’я, прізвище чи авторський знак, якими користуються автори замість власних. Науковці стверджують, що існує понад п’ятдесят видів псевдонімів, серед яких зустрічаються відомі і малознані: анонім, астронім, аллаонім, койнонім, матронім, геонім, фітонім… Кожного з них заборонено розкривати без згоди автора. А чужі та вигадані прізвища у творчих середовищах існували, існують і, очевидно, будуть існувати.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.