Данте в Гуманю

13.
А Дантів дух шукав тих душ,
які могли б повідати, що знали
та бачили у тому вирі,
й передали побачене й почуте,
чи, може, записали
у спогадах своїх, чи оповіли
своїм нащадкам про події.
Думки бриніли в леготі довіри,
і сторінок заледве чутний шелест
передавав і знане, й перебуте,
і ось одна з почутих оповідок.
«Коли над Гуманем запанував
жахливий крик: над палацом, хатами,
над школою, церквами,
костьолом і шинками,
та попри те, в унійній церкві
ішла відправа Божа,
і в помислах вірян – одна молитва:
«Помилуй, Господи! Спаси і порятуй!»
Отець Євстафій просить
в сугубій єктенії: «Господи, помилуй!
помилуй Боже, з милости Твоєї
Тобі в цей час страшний ми молимось,
Тобі, наш Господи,
нас вислухай, помилуй!».
Враз двері грюкнули і на порозі
з’явились чорні тіні, стали роззиратися
довкола.
«Перехрестились! Слава Богу!»
їм дух Молитви задум перебив –
не зважились на лиходійство,
постояли і відійшли у безвість.
Скінчилася відправа, панотець
бере з собою хлопців-школярів,
котрі йому при службі помагали:
Антоній Рильський, Ромуальд,
що вчилися разом у школі
отців василіян. Веде їх
помежи домами
й купами страшними трупів.
Ось ворота. За ними, може, й порятунок.
Та тут стоїть козацька варта –
Отця Євстафія пускають, а до хлопців:
– А це – ляшки, це – чортове поріддя!
Та панотець набрався духу й каже:
– Ні, то мої! Нехай вас Бог Боронить!
почувши те, перепускають.
Перехрестились: «Слава Богу!»
Ідуть до панотцевої господи аж за містом.
Він дає їм хліба й сала,
Вбирає у селянський одяг.
– Я вас тримав би тут, але не можу,
не знаю сам, яка чекає доля.
Прощаються. Ідуть, удень ховаються
в житах, і шлях тримають
у Соколівку, де маєток
родини їхньої. Але до нього
ще так далеко! Вечоріє. Зголоднілі
натрапили на млин і тремтячи
підходять, сподіваючись
знайти притулок і окрайця хліба,
та п’яний мельник,
вгледівши шляхетні їхні личка,
схопив кола і з лайкою брудною
прогнав їх геть, поранивши при цьому
Ромуальда. Антоній з ляку втік.
А Ромуальд оклигав
аж над ранок. Сховався у хлібах,
а звечоріло – шукати рушив Соколівку…
Ген – хата край села. Розглянувсь,
і до воріт підходить ближче,
аж тут – хлопчатко стрімголов
до нього, у руках – кілок загострений,
на голові –
пов’язана скривавлена хустина –
немовби справжій гайдамака!
Біжить навперейми:
«От зараз я заколю!».
Та жінка (певно, мати) вмить схопила,
взяла на руки розбишаку і до хати
занесла. Ромуальд
Просив притулку й харчу.
– Їжі дам, але ховати аж ніяк
не зможу. Село збунтоване,
озброєне рушницями, ножами,
списами, просто кіллям,
як ото малий. І жінка,
провівши бідаху за садибу, принесла
борщу і каші, хліба й сала.
І радила іти щошвидше,
бо капосний малий ще викаже іздуру.
– Остерігайсь, бо ти хоч вбраний
і по-мужицьки, але маєш вигляд
далебі не такий, як наші:
і не засмаг, такий тендітний.
Якби був мужиком, нащо ховатись?
Подякував, зворушений добром,
І рушив далі.
Серед поля прямує стежкою.
Довкола – червнева благодать!
І, може, через те й не вгледів:
а тут – підвода, назирці вершник –
здоровань кремезний.
Тікати пізно. Повернувсь спиною
і хреститься, як православний,
поклони б’є. А їздовий до нього
із воза – стриб і розглядає:
– Чого б це я
мав серед поля так собі
хреститися й поклони бити? Хлопче!
Та ти, бігме, ляшок. Та не бреши!
І з виду не такий, як наша віра.
Ярино, дай ножа, я спробую,
чи проштрикне ляшка!
– Ти що, здурів? Чи навіжений?
Нізащо проливати кров невинну!
Ти ж християнин, а чи ні? Чи тямиш:
«Не вбий»! А чи сказився?
А парубок за те по ньому – пужалном.
І знов! І знов! І знов!
– Якщо ти віри нашої – улітку
в чоботях не ходи! Давай сюди їх!
І свиту дай. А натомість тобі –
жидівський лапсердак
із торочками. Скидає з воза.
Ромуальд вдягає: що удієш!
На возі глянули – і в регіт:
«Тепер – справжнісінький мужик!»
Він і собі – всміхнувся згірка.
А на прощання нарваний возій
Вперіщив знову батогом щосили.
Ще й задля глуму:
– А бувай здоров, ляшок-жидок!
Не бійся, йди, якщо хтось не приріже!
…Знов манівці, глухі стежки,
Аж глядь: маленький хутірець.
І дід сидить на призьбі коло хати.
І просить Ромуальд: «Я – посильний,
але мене окрали: взяли свитку,
і чоботи взяли. А далі маю йти,
бо – посильний». А дід йому:
– Хоч ти по-нашому й говориш,
але твоя неправда. І не нашої ти віри,
видко. Але не бійся,
я – не гайдамака, маю душу.
У мене заночуй, удягнешся по-людськи
і з Богом йди собі,
бо крутяться довкруг недобрі люди…»
Скоро й Соколівка.
Ось і вона! І, може, тут
закінчаться митарства? Та чомусь
на вулицях нікого. Через те,
що нині є неділя? До корчми! І справді,
чимало люду там! Багато хто – знайомі,
бо на вакаціях із ними багатьма –
на ігри та на риболовлю разом,
і на Царині, коли яка забава.
– Погляньне, он панич! – таки впізнали!
Але по тому враз:
– Треба й його почастувати так,
як инших вже пригощено ляхів!
Отак забава! Оточили: штурхають,
за коси смикають і лають:
– Собака лядська!
– Скурвий син!
– Недобиток паскудний!
– Лях гадючий!
Не діють ні прохання, ані згадки –
все марно.
В них тепер одна розвага – глум.
Аж дід якийсь, що на пеньку
сидів і чув його благанння,
озвався й, щоб почули, звівся,
на палицю опершись, проказав:
– Скажу вам всім, Пани-Громадо,
що панування вашого – сім днів,
а вішання – аж на сім років буде.
Зітхнув і геть пішов-пошкутильгав.
А ті – за коси панича – та в погріб.
А в ньому – кроку не ступить,
Ні сісти – вщерть набитий.
Усе там – шляхта і жиди,
молодші, й старші, й зовсім діти.
Так і простояли всю ніч,
а вранці – з погреба за коси
надвір волочуть. Постріли вгорі.
Між в’язнів – крик і плач. Усяк собі
того чекає. Але раптом чути:
– Де тут панич? А де то наш панич?
Пора йому, щоб у льоху не мучивсь!
Знайшли, нагору волочуть. І до стовпа
вже ставлять, очі запинають…
«Господи, прости!», – проказує собі.
І подумки хреста кладе на себе.
Та раптом зважився й гукає: «Стій!
Сказати всім вам щось я маю!»
Старий козак гадав, що стратенець
хотів на відкуп скарб відкрити,
гукнув: «Заждіть!».
– Ну що? Що маєш там – кажи!
І очі розв’зав хлопчині. Та ураз,
як тільки з віч йому упало рам’я,
високо й дзвінко при корчмі
полинув голос. Заспівав школяр
так, як колись його навчила мати,
і як співав не раз у школі.
Трепетно лунав
той жалісливий спів,
злітав над цариною голос
із надією, щоб Мати Пречиста Діва
жалем розтопила
серця жорстокі
дивом Милосердя.
І Ромуальд співав ще раз і ще,
щораз слова лунали дужче,
здавалося їх чули ясени і вишні,
довкола царини і корчми:
 
Пречиста Діво, Мати руського краю,
З ангелами і святими Тя величаю.
Ти грішників з тяжкої муки
Через Свої спасаєш руки:
Не дай пропасти!
 
Май в опіці і милости вірного слугу,
Не дай мені попадати в велику тугу,
Дай потіху і розраду,
Дай нам поміч і пораду,
Мати ласкава!
 
Старому козакові дух забився
і щось йому прокинулось у серці.
Кахикнув і сказав тамтешнім:
– Шкода губить його. Візьміть собі,
Хай буде за дяка у вашій церкві!
Звелів ту пісню заспівати ще,
і голову із ласкою погладив,
а Ромуальд не знав,
як дякувать йому за милість,
звертаючи слова
подяки до Марії Діви.
– А з тими, що ще в погребі сидять?
Питають козаки ув отамана.
– А що: вже, крови, може,
досить, а чи ні?
Напилисьмося досить!
Пустіть і їх!
Нехай подякують йому за спів,
за те, що врятував. Нехай за нього
у Бога просять!»…
…Вжахнувся Дантів дух, як уявив,
що не схотіли чути пісні,
а поготів – зневажили, й співак
загинув од тупої кулі!
І згодом через те не народивсь
від нього правнук знаменитий
поет і вчений,
не було б тоді тих ста його томів,
що зносили до сонця Україну!
Збагнув,
що пісня порятунком стала
і не лише приреченим до страти,
а й відвела від Пекла душі тих,
хто мить тому жадав ще крови.
На мить якусь дух Данте
затремтів, в уяві припустивши,
щоб якийсь загін дійшов аж до Махнівки,
у вогні розбою попаливши
тамтешню шляхту. Через те
тоді б не народився той,
хто через сотню літ облуду скинув,
вдягнувши шапку і селянську свиту,
не написав би «Сповідь»,
не розкрив минувшини глибин –
у них сплелись величне й темне,
нице й Героїчне. І не передав науку
любити сей народ,
пізнати дні й діла його
великі і трагічні…
І перед Данте в сув’язі віків,
епох, часів сплелось минуле
і майбутнє, й він побачив
минуще і посутнє, вічне й тлін
захланне та величне,
і сув’язь днів і поколінь,
й Любови дух правічний.