“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
ЛЮДИ, СТРАЖДАННЯ Й БОГ У КНИЖЦІ «ДНІ СКОШЕНО, НОЧІ – ТЕРПКІ» СВІТЛАНИ ЗАГОТОВОЇ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світлана Заготова. Дні скошено, ночі — терпкі. Коротка проза. Київ : Видавництво Ліра-К, 2025. 208 с.
«Дні скошено, ночі — терпкі» Світлани Заготової — книжка малої прози, у якій випрозорено вир екзистенційних роздумів, часто з поринанням у глибинну темряву життя, де так багато болю й де невідворотність смерті…
Біль і запах темряви відчутні уже на самій шкірі героїв цієї важкої в психологічному плані, але украй правдивої збірки малої прози. Авторка майстерно змальовує «похмурий» світ, де тиша смерті стає дзеркалом для фатуму, що неминуче переслідує героїв. Тут немає спроб віднайти полегшення чи загублену надію; ця проза — епітафія й ода терпкому буттю, де пошук істини супроводжується нескінченними випробуваннями війни та втечі в різні екзистенції, земні й метафізичні.
С. Заготова вибудовує простір, наповнений невидимою, але відчутною напругою. Фізичний біль переплітається з безсонними ночами й тривожними снами, які не обіцяють порятунку. Мотиви війни й її невидимі рани вплітаються в оповідання шорсткими нитками, оголюючи історії виживання в умовах, коли здавалося б, прогоріло усе людське.
Це не книжка для легкого читання й не історії з хепі-ендом — радше, гірка подорож через лабіринти, де мертві давно перевищили кількість живих, а тягар життя нелегко зрівноважити на одних терезах з вірою в перемогу добра. Письменниця (власне, оповідачка) розповідає не просто історії — вона дає можливість розгледіти нетутешнє й зазирнути у прихований за завісою життя біль.
У форматі короткої прози зібрані новели, мініатюри й вірші в прозі різних років. Кожний текст — уривок із напруженого діалогу з невідомим. Авторка не боїться порушувати складні питання й шукати відповіді в тенетах філософських рефлексій, майстерно переводячи їх у художню форму. Її слово — без патосу, без надмірностей, насичене емоціями, — воно лишає слід у пам’яті.
Ця книжка для тих, хто не боїться втратити спокій на шляху до осмислення життя в умовах війни. С. Заготова пропонує розширити межі екзистенційного й подеколи моторошного вчування у Слово й відкрити для себе новий вимір світу, де кожна сторінка дихає чесністю й болем.
Персонажі С. Заготової нагадують героїв алегоричних інтермедій. Книжка складається з коротких замальовок, кожна з яких розкриває різні аспекти трагедії життя. Причому життя часто зображено далеким від «нормального» (з гармонією білих і чорних фарб) — навпаки, в художньому світі реконструйовано персонажів, які від народження мають вади, через що здається, їм взагалі не варто було народжуватися. Втім, вони або Хтось «згори» вирішив інакше, й ці люди мають прожити це життя… життя, яке є болем, згадуючи Ніцше.
Серед героїв є ті, хто йдуть до лав Збройних Сил і гинуть, але є й інші — наприклад, скептик-наркоман, який через нерозділене кохання й емоційні «зальоти» здійснює необдумані вчинки, що призводить до смерті… Можливо, для таких не існувало альтернативи.
Часто нам хочеться вірити, що завжди є кращий шлях, мудріший вибір; що ми вільні творити своє життя згідно з принципами справедливості та порядку, де Добро неодмінно перемагає Зло.
Але як бути з першою історією у книжці, яка відкриває перед читачами коловорот інших екзистенцій? У цій історії жінка тікає від війни в Грозному, потім залишає Донецьк через війну та прихід російських загарбників: “Сім’я її жила в Чечні, у Грозному. Коханий чоловік. Дочка… Грозний у той час не був грізним і не був страшним, допоки на нього не впала перша бомба. Думати не думалося про таке. Мислити не мислилося. Чорний грудень дев’яносто четвертого. Новорічний феєрверк” (с. 5; тут і далі цитовано рецензовану книжку).
Життя перетворюється на постійну втечу від смерті. Деякі персонажі історій навпаки — йдуть назустріч смерті, бо усвідомлюють: іншого фіналу нема. Вони радять скептикам, які втратили віру, здійснити щось героїчне — врятувати дитину з пожежі чи бодай тварину, наприклад, кішку. Однак такий героїзм — це, бува, не частина ілюзії?
Ми існуємо у світі ілюзій, прагнучи вірити в ідею вищої справедливості, у фатум, який нібито скеровує кожного з нас і винагороджує за «заслуги». Але історії С. Заготової ставлять під сумнів ці ідеї, пропонуючи читачеві замислитися над питаннями буття і того, що насправді визначає наш життєвий шлях.
«Дні скошені, ночі — терпкі» — це сув’язь історій, які демонструють, що ілюзії про вищу справедливість та фатум можуть ввести в оману, і що кожного зрештою чекає неминучий кінець. Один із персонажів, молодий наркоман, іронічно ставить під сумнів сенс героїчної смерті, зазначаючи, що тих, хто вже померли, мільйони, мільярди, трильйони на планеті. Смерть — це неуникненне явище. Ми живемо на землі, яка насичена кістками минулого, і їхня кількість значно перевищує кількість живих.
Проте ми все одно прагнемо вірити в перемогу життя над смертю, утверджуючи передусім цінність життя.
Герої Світлани Заготової уособлюють розбиту війною реальність і відмовляються підкорятися ідеалізованим очікуванням. Деякі історії закінчуються позитивно, але інші розбивають очікування читачів несподіваним фіналом.
Смерть обов’язково є трагедією?
Можливо, Вершники Апокаліпсису, які символізують війну, голод, смерть… — просто частина екзистенції…
Письменницький погляд на життя й смерть нагадує нам про хиткість буття й різноманітність можливих трактувань сенсу життя в умовах вічної боротьби… зокрема ж в умовах війни.
Чи існує якась програма або алгоритм, здатний визначати долі людські?
Чому так часто трапляється, що маленька людина, потрапивши у вир болю, страху або ж втечі від смерті, прагне вирватися, щоб жити, але в певний момент усвідомлює, що сенс життя втрачено? У чому, власне, сенс життя для героїв цих історій?
Декому з персонажів, здається, ніщо не дарує тієї радості, яку відчували колись – у дитинстві, у просторі, де зростали… Просторі, який сьогодні знищений і перебуває під постійними бомбардуваннями. Можливо, цього світу більше немає – залишилася пустка, й ця пустка не є метафорою. Це нова «нормальна» реальність?!
Персонажі історій С. Заготової створюють перед читачем реалістичну картину світу без фальші, ілюзій та спроб підпорядкувати реальність мріям. У цьому ж полягала унікальність людини – у здатності змінювати реальність відповідно до власної волі.
Втім, книжка влучно демонструє й те, що воля може бути поруйнована. Людина потрапляє в безкінечне колесо страждань, схоже на колесо Сансари, де все поступово розчиняється в небутті. Особистість зникає, розчиняючись серед сукупності клітин, кісток і матерії…
В одній із історій під назвою «Дідові казки» лунає болісне питання: «Бог де? Відповідай!». І здається, що в цьому світі Бога таки немає. Не існує тієї Вищої Сили, яка упорядковує реальність і уможливлює перемогу добра над злом: “— Бог де? Відповідай! — Голос його, хоч і писклявий, наче в щуреняти, а звучить погрозливо. Пацанчик ніби притискає діда питанням до стіни. Ще мить, і воно вже перетвориться на ножичок і пристане до дідового горла. Дежавю якесь. Так вже було колись у його молоді роки. Був один вуркаган в їхньому дворі, намагався жартувати з ним у такий спосіб. Тільки питання тоді було простішим: «Гроші де?» На таке питання легко відповісти, коли в тебе давно вже кулаки напоготові” (с. 11).
У метафізичній реальності стираються будь-які межі між людьми: герой-захисник української землі постає рівним із наркоманом, котрий помирає від передозування (не розрахував дози через невдале кохання).
Можливо, вся ця книжка — глибинна алюзія на Священне Писання – всі ми грішники, і світ це для грішників лише, але за всіх нас Ісус віддав своє життя.
У цьому гріховному світі важко визначити, хто більше чи менше винен, – воїн-захисник-оптиміст чи наркоман-скептик, який занапастив своє життя. Авторка майстерно вплітає релігійні мотиви в екзистенційний наратив розповідей про життя, смерть і життя…
Людський світ – це хаотичний простір без абсолютного мірила правди, добра й світла. Часто ці поняття — ілюзія. У світі немає сили, здатної спинити зло або встановити бодай тимчасову рівновагу між світлом і темрявою.
Водночас у діалозі між оптимістом-військовим і скептиком-наркоманом-дилетантом відчутна думка про те, що важливо залишатися у просторі живих. Адже тільки живі, як зазначає оповідач наприкінці історії «Закуток тиші», здатні розкривати свої обійми. Саме це відбувається в одному тоді, коли Лідія обертається до вікна, почувши звіддаля вибухи…
Ця книжка — чесний, правдивий і психологічний екзистенцій ний наратив. У світі, де життя втратило орієнтири, «Дні скошено, ночі — терпкі» Світлани Заготової — це те, що буквально вириває читача з болотистої трясовини екзистенції, яка перетворює особистість на одне з численних маленьких «утрачених життів», як-от: “Поховати чоловіка Лідії не судилося. Завалів розгрібати ніхто не поспішав. Так і лишився він там під руїною.
Від того часу вона біжить: спочатку по війні та — від війни, рятуючи себе і дитину, потім їде до сестри на Донбас.
Довго приходить до тями. Удовіє років із десять.
Нарешті вмикається світло — і сходить з неба любов.
Нова сім’я. Дочка-підліток, новонароджений син і… коротке щастя, що жодними приладами не вимірюється. А чи було воно? Було, було…
Про це свідчать численні фото, виставлені згодом її дочкою у фейсбуці та інших мережах. Щастя було…
Теперішня дивна війна, якої не чекали, вибуховою хвилею знову відкинула її від дому. І приказка, що двічі в одну вирву снаряд не падає, виявилася помилковою.
Другого чоловіка вбило в Донецьку — влучив уламок снаряда в маршрутку. Опинився не в той час і не в тому місці.
Страх, що таївся у підсвідомості, вмить виповз назовні. І, схопивши дітей, вона знову біжить — біжить до Києва, до своєї молодшої сестри. А кулі летять навздогін. Вони цілять їй у серце, але влучити в нього не так просто” (с. 6).
Тут багато історій про втрачене, але водночас і багато мудрості: інколи потрібно просто жити — без планів та ілюзій. І навіть через біль ця книжка пробуджує нас на розмисли про одвічні істини, перевертаючи сприйняття буття в умовах сьогоднішньої війни…
“Вона так і біжить по війні. То випереджає її, то наступає їй на п’яти. Іноді важко визначитись, чи то вона біжить по війні, чи війна по ній.
Сама рятується чи когось рятує?
І я не впевнена, що ви впізнаєте її, якщо зустрінете, навіть коли вона сама звернеться до вас. Бо вона не одна така. Тиха. Без особливих прикмет” (с. 9).
Можливо, саме ця проста й водночас глибока ідея — залишатися на боці живих, якщо жити тобі все-таки випало — і є тією новою нормальністю, новою щирістю чи просто чесністю, яку так виразно описує авторка.
«Дні скошено, ночі — терпкі» — книжка, яка спонукає замислитися над питанням про те, що ж насправді визначає наше життя?
У майже ніцшеанському ключі одна з історій підштовхує до думки, що життя — це страждання. Водночас, коли все завершується, ми переходимо до стану, де вже немає ні болю, ні емоцій… ні страждань. І тут постає питання: чи варто пройти цей шлях, сповнений болю, чи наближати кінець і те, що буде за життям…, хоча існування того незримого й безстражденного світу не підтверджене…
Особливу увагу привертає образ Бога, який зображений антропоцентрично. Бог невтомно працює задля людей. Тоді виникає ще одне запитання: хто ж тоді раб — Бог у людини чи людина в Бога? Богові не потрібні розкішні храми, збудовані на крові…
У книжці оприявнено сюжет про буремні 90-і, період складних соціальних потрясінь, які залишили слід у багатьох наших родинах.
А як щодо бізнесмена, який вирішив побудувати храм, аби спокутувати власні гріхи? Чи зможе він здобути прощення? Чи прийме Бог цей храм, переповнений розкошами, але позбавлений відчуття каяття? Люди завжди будуть собі теревенити — плітки є невід’ємною частиною людської природи.
Оповідач виявляє дивовижну здатність помічати дрібнички. Безсумнівно, авторці вдається майстерно працювати з художніми деталями. Особливо виразним є епізод, де помирає літня жінка: інші жінки, що перебували в палаті, вийшли саме перед її останнім подихом, — і ось усе навколо зупинилося. Проте оповідач зауважує реакцію пса Руді, якого колись прихистила старенька. Собака здатен чути те, що людське вухо не спроможне вловити — він чує той останній подих, невидимий для інших. Така художня деталь потужна й водночас безмежно трагічна. Собака немовби відчуває потребу сказати своє останнє «прощавай» тому, хто був для нього рідним…
Люди в книжці зображені суперечливими, часто вони плутаються у власних намірах, часто вони зболені й травмовані.
В одній оповідці дівчина ще зі школи кохає хлопця; той згодом одружується з іншою, але не відмовляється від «пригоди». Для нього цей зв’язок поза шлюбом — лише «пригода», як він каже. А для дівчини — почуття, бо щиро кохає. Вона однолюбка, яка прагне щастя. Проте у фіналі стає очевидним: її надії марні, усе це — шлях до розчарування. У такому любовному трикутнику місця для щастя не існує, лише біль.
У книжці С. Заготової мотив подорожі стає алегорією втечі, особливо для жіночих героїнь. Читач отримає можливість порівняти життя в Донецьку, в українському просторі та побут у невеликому німецькому містечку з яскравими вивісками.
У нинішньому житті для багатьох персонажів усе втратило сталість, усе видається хистким і глевким. Орієнтири зникли, цінностей не існує, авторитетів немає. Від буремних 90-х розпочався незворотний процес трансформації, що досі не завершений. А війна тільки загострила це відчуття.
«Дні скошено, ночі — терпкі» — книжка глибокої рефлексії та багатовимірного психологічного ландшафту. Вона складається з невеличких замальовок. В одній поезії в прозі оприявнено мотив лету, який символізує свободу, але водночас нагадує про тяжіння та обмеження земного існування.
На багато запитань, які ставить перед читачами авторка, важко знайти відповіді. Чому Бог дає життя у світі, де так багато болю й страждань?
Один із рядків у поезії в прозі в фіналі книжки — «сухий час у сухому залишку» — стає своєрідним лейтмотивом. Незрозуміле інше: що зрештою буде в тому «сухому залишку», адже людське життя розчиняється в численних хаотичних коливаннях і турбулентностях.
У прозі С. Заготової людина в постійному пошуку себе. Сьогодні вона може бути фаталісткою, завтра волюнтаристкою, а післязавтра ледь розуміти себе або відчувати бажання зникнути. У цій книжці немає готових відповідей або вказівок на те, що є правильним. Людиною керують емоції: страх, інстинкт самозбереження або прагнення близькості.. Ким є людина? Що це за химерна істота? Чиїм руками вона створена — божественним задумом чи власною волею?
Ця книжка залишає читача з численними запитаннями, відповіді на які стають частиною власного пошуку сенсу. Озираючись у минуле разом із персонажами Світлани Заготової, бачиш химерність і тишу нашого світу. І як у фіналі історії “Брат Бога”: устриці залишаються без уваги, дихаючи уже не своєю смертю.
Дмитро Дроздовський,
к.філол.н., Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.