“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
ОПОВІДАННЯ
– Я сексу не люблю. Але на другий день після сексу тебе люблю дужче.
Саме так і сказала Мирославка, невісточка Порфировича, шанованого письменника й головного героя нашого трохи містичного оповідання. І не просто сказала, а виголосила грайливим вокалом. Ясно, що це адресувалося Стасику, її рідному чоловіку, який раптом ні з сього, ні з того прокинувся серед ночі і спричинився до того, чого так голосно не любила Мирославка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Однак її коротенький, але змістовний ранковий монолог почув не лише Стасик, а й уже згаданий нами майстер словесності. Адже все, про що з вами говоримо, відбувалося в заміському будинку письменника, де й знайшла собі прихисток ця недавно повінчана пара. Отож запам’ятали – Порфирович визнаний метр, і хоч він, так би мовити, важковаговик у літературі, але дотепер на свіжу голову йому писалося легко й невимушено. Ідеї та фабули так і плигали перед очима, як сороченята, що вивелися на ялині і навчались літати.
Тут необхідно завважити, що Порфирович писав романи, і причому романи, яким ціни не було. Вони відзначалися непомильною історичною правдою і краще за будь-який підручник розповідали про події давноминулих століть. От і зараз, суворий, нав’ючений бровами, він прискіпливо вичитував латинські хроніки, звіряв кожну дату, досліджував кожен пагінчик широкого родовідного дерева турецьких султанів і страшенно боявся помилитися й щось переплутати. І саме тепер і почув бадьорий голос Мирославки. Про її парадоксальне ставлення до сексу.
Ранковий спіч невістки якось відразу вибив класика з його творчої колії. Та й зрозуміло чому. Порфирович належав до старшого покоління письменників, а в них, і особливо у вихідців із тополиного, калинового і тому подібного села, одне тільки слово “секс” викликало якусь розгубленість і делікатну сором’язливість. Порфирович зітхнув, стенув плечами, здається, ще раз, зітхнув, і відчув, що його ранкове натхнення почало вивітрюватися пришвидшеними темпами.
– Це вже остання крапля, – пробурмотів він, але помилився. Крапля виявилася не останньою.
Він усе-таки знайшов у собі сили й повернувся до рукопису. До тієї битви за Константинополь. І знову почувся йому гуркіт облогових мортир, затріщали оглушливі аркебузи, заметалися коні й довгі алебарди стягували з коней нещасних вершників. І раптом усе розвіялося, похитнулися лицарські лави й розбіглися налякані Стасиком легіони.
– Йе-ес! Затягнемо штори й повторимо! – вигукнув звідкілясь із іншого виміру його синок.
І тоді Порфирович зрозумів, що він приречений. Що в цій веселій обстановці навряд чи колись допише свій роман. І навіть не очікувано для самого себе, оголосив:
– Ну все, дітки, я поїду.
– Куди? – втупили в нього здивовані очка Стасик і Мирославка. – В маркет?
– В Ірпінь поїду. В Будинок творчості.
– Для чого? – не зрозумів Стасик. – У вас тут такі самі липи й каштани як і там.
– Ну чо-о-ому? – протяжно не зрозуміла Мирославка. – Сядьте в кріселко й творіть. В те, що з лози сядьте, воно таке зручне.
Однак Порфирович був вихованим батьком і не сказав своїм діткам того, що міг би сказати. І того ж дня сів в електричку.
Ірпінь, Будинок творчості, золота легенда українських письменників! Ритмічно постукували колеса, погойдувалися зелені диліжанси вагонів і пролітали полустанки. А проте електричка рухалася ніби у зворотному напрямку, туди, в юність, коли Порфирович був просто Льоня і приїжджав в Ірпінь на семінари молодих поетів. Він писав вірші, і рими в ситцевих платтячках літали і кружеляли навколо нього. Цвів бузок і щось обіцяло трепетне листячко.
Стільки це років він не бував у Ірпені? Та років 30, не менше! І ось ця електричка, машина часу, тепер повертає його назад, в ірпінські пенати, де стільки всього траплялося! Сльози поеток перетворювалися на блакитні, як їхні оченята, волошки, тому що семінар закінчувався й потрібно було роз’їжджатись. Копичка сіна в хисткому тумані перетворювалася на гостреньку капличку. Вечірня нашорошена пташка на легеньку ранкову. А кущ полину, що виріс біля порогу? Ввечері ж не було, а вранці вийшов – такенний кущ полину перед порогом. Наче прийшов нагадати про його степ, як у тій легенді про половецьких братів Отрока і Сирчана.
І той місточок… Сам ангел вивів на той місточок його Василинку. Ішов він тоді через місток, а навпроти дівчина. То хотів поступитися й звернув ліворуч, а вона теж звернула ліворуч. Вона праворуч – і він теж. Не змогли розминутися, місточок вузенький.
А ще до того, як стала його дружиною, якось блукали вони лугами та чагарниками подалі від людей, і раптом натрапили на долинку з травою по коліна. І з себе все постягували й кохалися в тій траві. Тоді покотилися голі з пригірка вниз, в ромашки, попадали й заснули знеможені. Прокинулися лише тоді, коли нещадно пекло сонце. Він цю долинку назвав “Долиною творчості”, бо написав тоді… ні, не він написав! Йому звідкілясь надиктували ті вірші, він тільки записував. І навіть не друкував ніде, не виставляв на люди. То було тільки їхнє. А сокровенне тримають в собі.
Йой, Василинка! Нічого, вони й там, на місточку, що на тому світі, не розминуться.
Електричка зупинилася, й Порфирович упізнав знайомі великі літери вздовж перону: “ІРПІНЬ.” Будинок творчості ось він, під боком. Липи, квіти, дивні сни, що притаїлися в макових голівках.
Поселився Порфирович у престижному другому корпусі. Колись у ньому працював і той, і той… Одні ці імена мусили б викликати священний трепет у кожного, хто переступав цей поріг, якому місце в музеї літератури.
– Вам виділили найкраще житло, яке в нас було, – сказала чергова по корпусу, тим самим віддаючи належне літературним заслугам Порфировича. – Туалет працює, я перевірила.
Чергова прийшла й пішла, а він почав роздивлятися те найкраще житло, яке йому виділили. Ну, передусім стіни, в яких він тепер зачинятиметься й писатиме до смерку. Про них можна було б сказати так: їм бракувало художньої цілісності. По горизонталі вони виглядали цілком пристойно, здавалися навіть недавно побіленими, а по вертикалі, під стелею, облупилися, облущились, і сірі шматочки крейди трималися на тоненьких ниточках. А от вікнам явно не пощастило. Колись крізь ті вікна письменникам ввижалися різні міста, крилаті країни, а тепер вони зіщулилися й знітились, тому що їм набридло спозирати один і той самий металевий паркан – круті невидимці прихопили гектар лісу і тепер по другий бік цієї китайської стіни зводили щось грандіозне.
Чим ще відзначалося його помешкання? Втрамбований, а точніше б сказати, травмований диванчик, без нього аж ніяк. Від телевізора чи від якої холери тягнувся по підлозі довгий чорний шнур: учора, як приїхав, у ньому заплутався. А втім, усе це не суттєве. Суттєве інше: Порфировичу раптом захотілося їсти. Але їдальня, в якій за окремими столиками сиділи класики, уже давно віддала Богу свою запахущу душу і навіть письменницькі коти, які дивним чином поєднували в собі вальяжність і безсоромне нахабство, вже не отиралися на сходах, а порозбігалися на багаті села. І через це в кожному корпусі була окрема кімнатка, кухонька, де кожен письменник сам собі готував на електроплитці їжу. Повна індивідуальність. І Порфирович теж пішов смажити яйця, які йому поклала Мирославка.
Відтоді так і повелося. Порфирович навідувався на базарчик, накуповував городини і всякої всячини, а потім зачинявся у своїх чотирьох стінах і вже не помічав, що вони облуплені. Обкладався довідниками, десятьма томами енциклопедії і занурювався кудись далеко, де ще нічого цього не було: ні чорного шнура на підлозі, ні екскаватора, що внадився в Будинок творчості і кожного дня рив і ніяк не міг вирити траншею, та навіть його самого не було. Був замість нього вправний арбалетник, злітали в небо вогненні списи гармат, свистіли ядра, а після всього на високу гору сходив місяць, подивитися, хто переміг.
Тепер у Будинок творчості письменники майже не приїжджали. Надто вже схожими на добровільне заслання були ці поїздки. І чи не єдиний, хто заходив у кухоньку, так це Юрко, юне обдарування з Інституту культури. В цього Юрка в голові весь час роїлися вірші і йому дуже хотілося стати письменником. І коли дізнався, що в Ірпені є Будинок творчості, то подумав – а чому б йому туди не поїхати? Побачив би живих письменників, поспілкувався, може б чогось у них і повчився. До того ж, був він не безталанним і досить таки популярним серед студентів. Називав себе поетом-репером і в саме поняття “реп” вкладав інший смисл.
– Реп, – пояснював він, – це абревіатура. Означає “ритмічна еротична поезія”.
Ось так і сталося, що на тій кухоньці вони удвох і подружились: маститий прозаїк і молодий поет-репер. Навіть обов’язки між собою поділили. Юрко бігав на базарчик, а Порфирович вислуховував його поему “Амурні викрутаси” і кожного разу говорив, що все добре, та було б ще краще, якби оті викрутаси трошки відредагувати або й прибрати зовсім. Бо це вже не амурні викрутаси, а сексуальні. То не мистецтво. Юрко не погоджувався, що сексуальні викрутаси не мистецтво, та й взагалі, якщо їх прибрати, то що ж тоді залишиться від його поеми?
Писав Порфирович по старинці – ручкою у великому зошиті. Так уже звик, так уже й до кінця життя буде. Потім віддавав Юркові свій зошит і Юрко передруковував на своєму комп’ютері його роман. При цьому аж розцвітав від такої довіри.
А одного дня в Будинок творчості попривозили циганів. Спілчанське начальство віддало в оренду кіношникам два будиночки, які чимось були схожі на ті, що в Бессарабії. І ось тепер знімали кіно про циганський табір, який ішов кудись у небо.
Це були справдешні, автентичні роми з буджацького степу й гирла Дунаю. Кіношники розставили навколо тих майже бессарабських будиночків пересувні декорації, світильники, які імітували ще одне сонце, прожектори, та все одно найколоритніше виглядали саме ці засмаглі люди в черкесках і в шапках з сивого каракуля. Порфирович хотів з ними поспілкуватися, та не встиг: як раптово приїхали, так і поїхали. Наче вітром здуло. Але того ж таки вечора, коли прогулювався, то побачив якусь жінку, що сиділа у відкритій альтанці. Йому відразу кинулося в очі її чорне волосся й золоті серги, що яскраво блищали проти місяця. Циганка? Чогось не поїхала з своїми?
– Добрий вечір, – привітався він, ідучи мимо.
– Те авес бахтало! – машинально відповіла циганка своєю чудною мовою з присмаком винограду. А потім спохопилася. – Доброго, доброго, здрастуй!
Порфирович зупинився й не знав, що робити – іти далі чи поговорити. Але циганка виручила сама. Сказала те, що й мусила сказати циганка.
– Іди сюди! Давай я тобі погадаю.
– Зараз же карт не видно, – засміявся Порфирович. І ліній на долоні ти не розгледиш. На чому ж ти поворожиш?
– Не видно, – погодилася циганка й уважніше придивилася. – А що то в тебе під рукою?
– Зошит. Я в ньому пишу й завжди ношу із собою. – І для чогось додав, наче циганці воно було треба. – Роман дописую, всю душу в нього вклав.
– Душу вклав? Раз так, то я на ньому й поворожу.
– На зошиті?
– Ти ж сам сказав, що вклав душу. На душі й поворожу.
Циганка взяла зошит, поклала на нього свою коричневу долоню й так і сиділа мовчки, уже якась відсторонена, чужа й подаленіла. Хвилину, другу… ніби до чогось прислухалася. Потім відкрила зошит і втупилася в нього чіпким поглядом. Що могла вона там побачити, прочитати в темряві? Аж ні, щось таки видивилась. Бо раптом блиснула своїми очищами й весело розсміялась.
– Міро девес, міро девес*! Те, від чого ти тікав, ось тут – тикнула пальцем у зошит, – ось тут тебе й наздожене.
– Ти б могла пояснити, бо я щось не той…
– Нічи ме тутер на пхенава! – похитала головою, і він зрозумів, що більше нічого вона йому не скаже.
Порфирович взяв назад свого зошита й пішов до себе. І майже відразу й повернувся. Згадав, що треба ж їй позолотити ручку. Та циганки вже не було.
Де поділася? Щойно була й немає. Чи може, її і взагалі не було? Привиділась? Та ні, таки була, бо на видноті, щоб здалека побачив, на блискучому від дощу яблуневому листку лежало дві місячні сережки. Загубила? Зоставила на згадку? Та ледве хотів торкнутися до них рукою, як місяць сховався за хмару і вони зникли. Химерні цигани й химерні їхні подарунки.
Так минав час, то поволеньки, то швидше, в залежності від того, як писалося. І ось прийшла та довгождана мить, якої, бувало, письменники ждуть цілими роками. Того дня, коли вже закінчувалася путівка, Порфирович поставив останню крапку й проказав уголос знамениту фразу, якою римські консули закінчували свої промови:
– Feci quod potui, faciant meliora potentes**!
І тепер мав підстави сказати, що роман вийшов гідним. Гідний – це була найвища похвала, якою Порфирович нечасто удостоював свої твори. Але на цей раз по його роману можна було вивчати історію половини Європи.
Завтра він звідси поїде.
Як поїде?! Навіть не попрощавшись із своєю “Долиною творчості”?
Авжеж, йому з першого дня в Ірпені хотілося піти й поглянути на неї. Чи вона ще є? Не заросла бур’янами? Та кожного разу невідомо з якої причини стримувався. Наче боявся щось розворушити й потривожити.
А зараз піде.
І от знову той місточок, тоненькі перильця й повільна вода по обидва боки. Лащиться річка, стоїть стіною очеретяне військо. Він простояв на містку, посміхнувся незграбному чорногузу, який загруз між очеретяних стебел, і пішов бережком, лугом… Наче й стежечка та сама, в’ється, не загубилася. Потім заглибився в ліс, послухав про що той ліс гомонить, і ще два, ще тільки один пагорб і далі трава по коліна.
Це вона, їхня трава. І ці червоні пелюстки теж їхні. Якось він запитав Василинку: “Це ти насіяла стільки маків, що вони за тобою слідом біжать”? А насправді так і було – де вона ступить, там і мак вродиться. І сама ходила у віночку з червоних маків. І говорила: “Твоя, твоя, а ти мій, мій! Кажи, що ти мене любиш. Ти вже казав, та ще кажи. Любові ніколи не буває багато”. Порфирович аж захлинувся від спогадів. І лише коли вже геть посутеніло, повернувся в корпус. І вже й не знав, де він і що з ним. Упав на ліжко і йому снилися якісь дивні вірші.
Але того чудернацького вечора не лише в нього одного паморочилася голова. Того вечора взагалі діялося щось незрозуміле і незбагненне. Все почалося з того, що десь там високо в космосі вдарилися одна об одну дві великі чорні дірки, і замість того, щоб усе почорніло й ще дужче потемніло, раптом вибухнуло і навсібіч розлетілися тисячі нових і наднових зірок. Розгулялися електричні хмари, спалахнули кольорові блискавки. Втратив орієнтацію місяць, а з дахів посипалися черепиці. В зачиненій на ремонт філармонії заголосили валькірії, в оперному театрі погоріли лампочки і люди шукали й не могли знайти вихід. З будинку Городецького позлазили на землю химери й розбіглися урядовим кварталом.
В комп’ютерному світі теж почалося щось несусвітнє. Кудись подівалися клавіші з розділовими знаками. Стерлися учбові програми й замість них записалися комп’ютерні ігри. Старенький гугл впав у прострацію. Однак найбільш неочікуваною для нашої історії була та чудернацька приключка, про яку ще циганка здогадалася, коли ворожила Порфировичу на його зошиті. А трапилося от що. Якийсь пришелепуватий вірус, що жив у комп’ютері, на якому Юрко передруковував рукопис Порфировича, раптом перескочив з Юркової поеми на його історичний роман і причепив до нього, як скріпкою, цілі шматки “Амурних викрутасів”. Тут, і там, по всьому тексту. І коли наступного дня Порфирович попросив Юрка відправити роман у видавництво, то так він туди й потрапив, у такому історично-еротичному вигляді.
…Вдома його зустріли радісно й привітно. Скучили.
Перші дні Порфирович ходив веселенький, хвалився та розказував про що він написав, та з часом його ейфорія миналася, вщухали емоції і він усе частіше думав, що доля його роману вкрай незавидна. По-перше, чи взагалі надрукують. По-друге, якщо й надрукують, то примірників сто, курям на сміх. І по-третє, й по-десяте, а хто його читатиме? Зараз читають про Гаррі Поттера, який переміг злого чарівника Волдеморда, про ігрища престолів, Толкіна купують, детективи. А що в нього? Середньовічна хроніка, чернеча латина. Нудота, одним словом. І стоятиме його роман сиротою на поличці в книгарні серед таких самих сиріт, як і він сам.
І ось нарешті з видавництва прийшла відповідь. Порфирович повільно, ніби відтягуючи звістку про страту, витяг з конверта блискучий глянцевий папірець. На ньому було написано:
“Бомба! Видаємо негайно, наклад 60 000 примірників. Ваш роман дуже сподобався. Ви перевершили самого себе. Особливо вразили сторінки з життя королеви Вікторії та ірландської принцеси Аемори, яка ждала з походу свого принца. Все так переконливо й цікаво, що від тексту не відірвешся.
Головний редактор Прокопенко”.
А внизу вже й зовсім дружня приписка:
“Ми й не думали, що Ви такий пустун!”
І насамкінець про дві новини, хорошу й погану. Погана новина та, що міністерство освіти не рекомендувало історичний роман Порфировича для навчання у вузах. А гарна така.
Йшла уже 10-а чи 110-а презентація роману, який мав шалений успіх. Порфирович сидів за столом, поважного віку, солідний, слухав, як цитували ліричні рядки з його роману й поняття не мав, звідки вони в нього взялися.
– І як я міг про це написати? Невже це я писав? – думав він, і чим далі слухав, тим більше вірив, що мабуть таки він. Ось тоді й написав, коли повернувся з Долини творчості і в якомусь запаморочливому забутті впав на ліжко, як на траву з червоними маками.
І тому не було ніякого вірусу. Просто співпало. А якщо й був вірус, то й добре, адже стряхнув з нього архівний пил і повернув до молодості.
А нам тільки й залишається додати, що Порфирович почав уже терпиміше ставився до Стасика й Мирославки. І по вечорах частіше ходив у парк, щоб залишити їх наодинці, тому що і в них була своя долинка.