“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
18 вересня 2025 року Національному заповіднику «Хортиця» виповнилося 60 років. Добірку замальовок присвятив цій даті відомий дослідник і захисник Острова, автор сотень газетних і журнальних публікацій та 12 книжок про легендарний Дніпровий материк, генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» (2005-2007), лавреат премії імені Івана Франка, письменник Костянтин Сушко. У вересневому числі УЛГ публікуємо осінні замальовки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще в молодості мені випало об’їхати майже всю Україну, побувати на Крайній Півночі і в Сибіру, в Середній Азії та Казахстані. Незабутні враження від літньої тундри й осінньої тайги, весняного степу і зимових гір. Та ось що важливо: до пізнання краси і сили кожного з цих місць я йшов від осягнення дніпровських, а особливо Хортицьких плавнів, яке відбулося раніше; від осягнення рідних лугів, степів, балок та урочищ. Не через те, що усе своє, знайоме, здавалося мені красивішим і досконалішим, а від того, що все це, знайоме, – рідне. І не що інше, як любов до знайомого, рідного, кличе нас у незнайомі пустелі, в тундру, у тайгу. Кличе й терпеливо чекає, коли ми, побачивши і пізнавши їх, повернемося назад.
Моє осягнення Хортиці почалося з того дня, коли я вперше почув про цей дивовижний Острів. Сім десятиліть спливло, а й досі ніяк не можу зважитися, аби впевнено сказати: про цю землю я знаю все. Та чи й потрібно все знати?
І все – це скільки?..
Тихо в сосняку. Здається, якщо я подамся навскоси, петляючи між деревами й зачіпаючи зарості лободи, тиша порушиться. Від неї, мабуть, нічого не лишиться і в тому разі, якщо мені забагнеться вернутися й піти назад, своїми слідами.
Дивне відчуття тиші в цьому полуденному сосняку.
Нечутно падають сухі голки сосон. Під ногами їх доволі, та ще більше на нижніх гілках дерев. Я йду прямо, бездоганною смугою міжряддя, й намагаюся вловити дихання неквапного оновлення хвої.
Не чути. Тільки зрідка звідкілясь долинає уривчастий шурхіт, як начебто сойка махнула крилом біля самого вуха.
Не схоже, що це опадають сухі соснові голки.
Не віриться, що скінчилося літо. Адже під соснами все ще сухо й душно, і крик сойки, котра помітила мене, хоча й різкий, та все ще грайливий і безтурботний.
А на галявині відверто по-червневому синіє петрів батіг…
От хіба жовтуватий лободиний пилок на штанях, перестояний запах тонконога та глибока, ледь не відчутна на дотик вагота на листі осокорів, кленів, акацій…
Ну куди від цього дінешся!
Подолання
Пориви вітру налітають з боку Старого Дніпра. Вони усе частішають і частішають. Першою стріча їх верхівка самотньої верби. Виникає шум, як начебто сиплеться із вантажівки пшениця. Й одразу до землі спрямовується передчасно пожовтіле листя.
Цей ось черговий порив вітру виявився слабким. Верба погасила його одним махом могутньої крони. В’язам, що стояли позаду, на пагорбі, не лишилось нічого. Верба впоралася з вітром й одразу завмерла. Та невдовзі заворушилися крайні дерева, їхні листочки, що вилискують на сонці, затремтіли. Цього разу вітер промайнув мимо, нахилив суху траву, й навіть здалося, що низька холодна хмара пронеслась над стежиною.
Вітер одступив. Ось він, ганяється за дрібненькими брижами на помутнілому плесі Дніпра. Брижі відступають до скель і безслідно щезають. Закрутився несподіваний вихор біля верби, та раптом осів і зник.
Бракує вітрові сил, щоб здолати гранітне громаддя. Інколи йому вдається дістатися гребеня скель, там він торкнеться кущика полину, затим падає на пісок, скочується до Дніпра, й тоді біжать острівці брижів до протилежного берега.
Мовчання сойок у сосняку, прощальні польоти ластівок, та ще ось цей, передчасно пожовтілий осокір, схиляють до розмислів… І нікуди не хочеться йти. Раптом виникає проста й прозора думка, начебто все, що тобі треба, ось тут, поруч із тобою, перед твоїми очима. Тільки не проґав вітру і простеж його шлях.
А набіги вітру усе частішають і частішають…
Випадковість
Невеличка галявинка. У куточку галявинки – осокір. Уже пожовтів і вже з мереживом павутинок між гіллячками.
Під осокором – густа трава, яка ще зеленіє. Із трави виткнувся гриб. Яким би великим не був у гриба капелюшок, проте галявинка значно-значно більша.
Колір галявинки ще зелений. Це – від трави. У гриба ж капелюшок червонястий. Саме на нього і впав пожовтілий лист осокору. У траві міг би загубитися й лежав би непомітним, а на капелюшку гриба видно його здалеку.
Пожовтілий осокір, рудувата трава, гриб у червонястому капелюшку, а на капелюшку – рудуватий осокоровий лист…
Не в траві, а саме на капелюшку гриба!
Така ось лісова випадковість.
На порозі
На галявині ще багато петрового батога: синюваті квіточки – довірливий погляд червня. Я помітив їх, завмер і не можу відвести очей. Раптом захотілось побачити поруч із батогом ромашку, від якої на галявинці зостались одні лиш сухі стебельця, відчути запах чебрецю… Адже петрів батіг почав цвісти при них… При них, це значить, коли вони ЩЕ БУЛИ. Дивлюся на петрів батіг і мимоволі починаю шепотіти: червень, липень, серпень, вересень… А далі, після невеличкої паузи, додаю: жовтень… Так, так жовтень, чого вже там…
Ніби й приводу серйозного немає, а в душі заворушився смуток за літом. Дивуюся: чому так? Прислухаюся… Зупиняюсь, сідаю на траву.
Серпень, вересень, жовтень…
Коли ж приспіла ця пора? Де межа, яка одділяє її від того, що було раніше? Проста, розхожа, сезонна істина «літо минуло» раптом викликає непорозуміння. Як минуло? Чому? Куди воно поділося?
А потім на душі стає врівноважено, спокійно і тихо, як і довкруж. Сиджу на траві, не рухаюся, мовчу. Відчуваю петрів батіг, шовковицю, гостро відчуваю ліс, що починається на пагорбі. Дихаю тишею.
Серпень, вересень, жовтень…
Неквапніше: сееерпень, вееересень, жооовтень… Ще неквапніше: се-е-ер-пень, ве-е-ере-сень, жо-о-о-ов-тень…
І раптом відчуваю: за спиною, безшумно разом зі мною, промовляє ліс. Дуже гостро відчуваю. Чи це я повторюю услід за лісом?
Прийти ще раз
Ця стежина на Хортиці одна-єдина. У тому сенсі, що другої такої тут немає.
Та хіба тільки на Хортиці!
Де ще, ліворуч од вузенької, утрамбованої смужки землі тягнеться озеро Перше, щоб згодом непомітно перетворитися на озеро Головківське?
Де ще праворуч од неї здіймається майже прямовисна стіна урвища й не полишає, а супроводжує стежину по всьому маршруту?
Де, яка ще стежина ось так легко забігає на старий і покинутий залізничний насип, аби тут же, на виду у незрівнянного Протовчого броду стати шляхом, який приведе до степу?
Ніде нема. А на Хортиці є.
Там, де груша-дичка стереже вхід до балки Зміївки.
Де чотири в’язи стоять, притулившись один до одного ось уже стільки десятків літ.
Де кропива сягає людського зросту, а із заростей буркуна білого можна чекати з’яви розжирілого жовтобрюха.
Тут початок її – єдиної і неповторної.
Сорок із гаком літ ходжу цією стежкою. Із заплющеними очима можу вгадати, де ліанами провисла над головою лоза дикого винограду, відчуваю, як ховаються в очеретах обережні лисухи. І все ж одне відчуття не полишає ніколи, незважаючи на всі оці маленькі відкриття: щоразу, заглянувши сюди, ловлю себе на відчутті, буцімто я тут уперше.
Ті ж пеньки й повалені осокори, ті ж «виноградні ліани» й жовті сонячні плями на втоптаній землі – око все бачить і впізнає, а душа завжди знаходить тут щось нове.
…Жовті сонячні зайчики, запах прілого листя, який не вивітрюється звідси упродовж усього року, тиха радість, що ти є й зумів прийти сюди ще раз – все це стежина між озерами й стіною урвища.
Улітку стежина веде в літо, взимку – у зиму, навесні – у весну.
Я йду крізь осінь.
Заєць
Молоденький клен, який піднявся неподалік сосняку, схоже, ось-ось скине листя. А листя аж світиться на сонці. Ось зараз трусону гіллячку, і все навколо замигтить жовтими блискітками.
Труснув. Усі листочки зашелестіли, але на траву упало лиш декілька. Труснув дужче. На мене обрушився дружний і шумливий листопад. І раптом, звідкіль не візьмись, – заєць. Він хвацько підстрибнув, приземлився й, високо підкидаючи задні лапки, подався уздовж валу старовинного укріплення. Мить, і звірятко щезло у заростях глоду.
Пригрівшись десь поруч на сонечку, зайчик, мабуть, дрімав. Шелест несподіваного та ще й штучного листопаду злякав його. Ага, ось під кущиком заячого холодку лежбище. Гніздечко своє як слід облаштувати заєць іще не встиг. Тільки прим’ятий бур’янець і ледь помітна плішинка на землі. Я торкнувся землі, вона була теплою.
За течією
Човник у мене доволі довгий, широкий, проте зовсім легенький. Наймілкіша протока йому не страшна, нехай навіть води в ній – горобчикові по коліно.
Зараз човен пливе за течією, спричиненою роботою електростанції. С тихого плеса Осокорового озера ця вередлива (бо штучна!) течія втягла мене до неширокої, але вельми глибокої протоки. Я не опираюся, тільки злегка правлю веслом. Аби не наштовхнутися на ветхий остов дуплистої верби, що невідомо з яких часів стоїть тут, аби не ткнутися носом у трав’янистий берег, аби не врізатися в топляк…
Услід за мною, поперед мене та з боків вода несе опале листя. Його вже чимало. Це останні листя осокору, верби й аморфи.
Мій човен рухається усе повільніше й повільніше, й без весла вже не обійтися. Намагаюсь відштовхнутися від дна – не дістати. Вода піді мною чорна, не видно ні осоки, ні перлівниць. Попереду озеро Прогній. Точніше, ліворуч. Мене од нього відділяє витягнутий у довжину острівець. Зараз я обійду його й опинюся в Прогної. Я впізнаю його за трьома дуплистими вербами, що одразу біля входу в озеро, й за крихітною бухточкою, відгородженою топляком.
Налягаю на весло, позаяк течії вже немає.
Плюскіт води – єдиний звук на всю округу.
Притьмарений диск сонця прозирає крізь хмару.
Невідомо чого, кваплюся…
Зараз, ось зараз сонце звільниться од хмар. Воно прокладе через озеро золотаву стежину. Як завжди, нетривку, до того ж, останню у жовтні.
Незелений шум
Коли під кінець погожого жовтневого дня верхівками осокорів і в’язів раптом жваво пробіжить вітерець, сколихнеться тиша й не зможе вгамуватися до самого вечора.
То там зашумить якась деревинка, то там. Засвистить трава на лужку. Легенька хмарина почне невтримно наливатися ваготою і рости, рости… І ось уже громадяться над плавнями потемнілі хмари.
Ніде не знайти затишку, ніде не сховатися. Щоправда, можна прилягти на траву за гребенем урвища, але звідти видно озеро, вкрите брижами. Від одного їхнього вигляду проймає дрож.
Вночі тиша може знов узяти своє, та вже не повернеться тепло. Не побільшає день. А вранці настане мить, коли легковажний серпанок, розчинивши хмари, розіллється над Хортицею статечним туманом.
Бути завжди
Три теплих сонячних дні поспіль, і ось уже здається, що на Хортицю повернувся жовтень. Він хазяйнує на острові повсюди, та особливо відчутний отут, на схилі балки Корнійчихи, на виду у всього неба й сонця.
На Старому Дніпрі, біля піщаного узбережжя острова – небувалий розлив світла і там невтримно блаженствують сріблясті брижі. Дивно бачити (хоча причина й зрозуміла), як за такої жвавої течії брижі не зносить. Біжить вода й біжить, а сонячні блискітки лишаються на місці. Через довгу протоку заходить вода до Осокорового озера, до Вербового… Затим знов, уже біля Річища, повертається до Дніпра, щоб продовжити шлях до моря. При цьому вода не забуває піднятися в небо, у хмари, щоб стати дощем і напоїти коріння і старої шовковиці, й бузини, і верби й осокору…
Нескінченність… Чим її пояснити? Чи не прагненням живого бути завжди?
Після листопада
В’яз уже облетів. І старий осокір теж. І одна-єдина берізка, що невідомо як потрапила сюди, на геть відкриту місцинку біля самого Дніпра. Довго трималася шовковиця, зеленіла, не здавалась. Та ось уночі несподівано придавив морозець, і все листя опинилося на землі. Листя навіть не встигло як слід пожовтіти – обсипалося. Живе листя на землі, і не шурхотить – дзвенить під ногами. Краєчки листочків позадиралися, наче листя збирається злетіти.
Якось так швидко усе відбулося… Але дуб не квапиться. Схоже, він узагалі не збирається розлучатись зі своїм листям. Нехай побуріло, пожовкло, подекуди навіть поблякло, та ще висить. Слабенький вітерець плутається в ньому, ніяк не може вирватися й ущухає. Листя на дубові не шумить, а стукотить.
Тут, на межі Хортиці степової та плавневої, особливо відчутно коротке замішання пізньої осені. Щось уже приспіло, а чогось іще нема. Щось поквапилося, а щось не встигло. Зате вепрам – роздолля. Упродовж минулої ночі на підступах до плавнів вони зорали все, що тільки могли зорати. Під дубами, біля озер, навіть на лисій галявинці – свіжі, звивисті «борозни». А поруч – чіткі відбитки ратиць. Щоб ні в кого не виникало сумнівів, хто господарював тут.
Тихо у плавнях, холодно й порожньо. А повітря таке прозо-о-оре…
Замість інею
Почалося все з ледь помітної довгастої хмаринки. Вона припливла з боку Дніпра. За першою хмаринкою рушила друга. Не слідом, а начебто випереджаючи першу. Затим нагодилася ще одна хмаринка, і ще. І ось уже посунула важка, кошлата хмара. Вона затулила собою і верби, і в’язи, і кущі, і весь сутінковий вид на Дніпро.
Дихнуло пронизливою вільгістю, хоча вітру немає і в згадці. Зник іній. Посріблені зарості деревію на очах темніють. Розчинилася стежина серед опалого листя.
Туман…
Туман, – замість сліпучого сходу сонця, замість іскристого інею, замість веселої метушні синиць.
Туман…
Дерева не прокинулися, хоча сонце вже зійшло. Мало сказати, що «за туманом нічого не видно», за ним іще майже нічого не чути, а звичне відчуття простору зраджує на кожному кроці.
І раптом ніби посвітлішало. Це згустився туман і з сірого став білявим. Видимість – кроків двадцять. Вологі стеблини, вологі чорні гілки, а з кінчиків листочків, які ще не опали, звисають крапельки. Звисають, а потім падають у траву. Плавнями розповсюджується ледь чутний шелест, а там, де краплина падає на краплину, лунає приглушений дзвін. У шелесті крапель, у дзвонах і в пароплавних гудках на Дніпрі намічається якась дивовижна послідовність, якийсь певний порядок. Йому підкоряється все навколо, окрім темної звивистої смуги на вологій траві. Ця смуга – ланцюжок моїх слідів.
(Далі буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.