“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
* * *
Облетіли доторки і подих
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
тихо-тихо розімкнув уста –
наче тінь природи і породи,
що водила з дружками Куста…
Наче човен сам собою чалить
і твоє мовчання – не печаль
бо ріка скляна за Третім Валом
міст розбила і знесла причал.
Бо забулись імена і звуки –
як ти звалась, чи тебе гука
та луна, що цілувала руки,
й течія, яку хова ріка…
Як все просто сталося у світі –
стихла хвиля, покотила пріч.
Облетіли доторки і звуки.
Вечір. Ніч.
* * *
Господи,
навіщо стільки знаків:
Ці дощі,
видющі і сліпі,
Ці поля,
в кривавих зорях маків,
Ці веселки… У які світи
нас ведуть невидимі ворота,
хто їх і для кого відчиня?
В петрівчаній житній позолоті
в небо заплітається стерня –
літечко горить перепелине,
обжинковий дозріва колач.
Полиново так мені і плинно,
то на спів звертаю,
то на плач…
В НІЧ НА СІМНАДЦЯТЕ ЧЕРВНЯ
Володимиру Шовкошитному
мій паперовий янголе,
вдягнувся вогнем-попелом-димом –
ось тобі небеса, високі й неісходимі,
тепер вже ніхто не припне тебе
до мого балкона, Янголе мій прозорий,
наче на склі ікона!
випали мертві пташата з обвугленого гніздечка –
то вірші мої відлітають, в небі ячать вервечкою;
невидимі-непрочитані,
між дронами їхня дорога…
Думала, що від Бога –
нехай вертають до Бога:
подихом, а не сажею, торкнуться райської тоги
того, хто їх прочитає, а мо’, й привіта з дороги,
нехай оживуть дарами офіри або ноосфери:
для них розчахнуто брами,
для них відкрилися навстяж моєї душі двері.
* * *
…Так чується душа,
немов ударять дзвони,
немов летить літак,
і у руці квиток,
і молодих бажань відбитки на долонях,
й нестримної жаги прихований ковток…
Так світиться зоря, так серденько палає,
що небо зберіга відбитки наших лиць,
і злива – без громів, і день оцей безкраїй,
і я іще живу до сонця горілиць!
Трима мене Дніпро на сизій хвилі навзнак,
й тілесність течія поволі перейма…
я небо, я ріка, я цього світла пазлик –
все, що сховає світ,
що світ ще не займа…
* * *
Дощ випав, як дзвінка удача,
відмежувавши переліг,
де безкінечним сумом плаче
все, що любив і не зберіг,
розговорив і перевіяв,
солом’яним зійшов димком –
зависла, як сльоза на віях,
старенька хата під замком…
Лелека діловито клаче,
цвітуть бузковим картоплі –
пейзаж, яким Господь позначив
твою присутність на землі.
В старезному, як світ, пориві
хупава горличка гуде –
у цім розкішнім примітиві
уже нема тебе ніде:
простий, як віршик без метафор,
впадаючи то в тлум, то в раж,
ідеш дорогою на Кафу,
долаєш Павлопільський кряж –
твій шлях кривий, залізорудний
і ти – як вихор на ріллі,
і сон, важкий і безпробудний,
приспить тебе в чужій золі…
* * *
Галині Даниловій
Він їде на коні, і кінь його кайфує –
чи вершник, чи кентавр доволі волі чує:
легенькі поводи, не рве вуздечка губи,
ні «слави», ні «ганьби», віватів чи погуби…
Він їде на коні, і ніч як оторочка –
білісінькі, мов сіль, його душа й сорочка:
що вибілило їх, що болем перетліло?
Кує літа навспак зозулька неуміло:
оце вже відбулось, а це – колись ще буде,
і друзі, й вороги – тепер звичайні люди,
ховають свої сни за чорними дверима…
Він їде на коні, і час неісходимий
за повід поведе, обійме і пригорне…
І ти благослови його дорогу горню.
* * *
Пірнути в сон і випірнуть зі сну…
Ще й не розплющилася, снива забуваю –
йду до квіток, мене не вигнав з раю
ранковий дощ, що наче оболок
кружля над садом й тягнеться на шлях,
й двоїться шлях – на Київ і Обухів,
і гул стоїть, і серце гупа глухо…
О, Господи,
хай Будда і Аллах,
й всі божества прийдуть Тебе послухать!
Нехай відчують цю біду і скруху,
що мій народ як сіті обплела!
…Як боляче троянда розцвіла
і запеклась між раєм і між пеклом,
і втОрить їй моя душа нестекла,
моя мала, неначе світ, душа…
О милий Боже, часу не вгашай!
* * *
Остінь вмостилась ледача зима,
не замашна, а потульна –
не заморозила, не завела,
висне у лютому, як омела,
в жовті в’їдається кості,
і не поземка мете, а зола
ледве означена остінь…
Сниться мені сон уві сні:
сніжне, іскристе, зникоме…
Сонячний попіл, сріблясті дими,
спіла згоріла солома –
мовби топчу я у теплій золі
стежку додому…
Душу завіє, як омелу, ген, на тополю,
вийме повільно усе, що я лю…
і розметає по полю.
Дучку продихаю в лютому сні:
ні кістки, ні вістки, ні в гості…
В ніч проростають брості зими
і заплітаються остінь…
СТРАШНА КАЗКА ДЛЯ СМІЛИВИХ ДІТЕЙ
…І виросла верба, висока і дуплиста,
з мальовок давніх днів – розкішна, срібнолиста,
шумить собі в дощах, снігами припадає…
З холодного дупла бісятко виглядає
з наскрізної діри – у ночі-вирвиочі:
там стогне ветхий хтось – тепла і хліба хоче.
Звалялося перо, обвисло, наче вовна,
ні чорний молодик, ані старезна повня
утіх, жаху, жалю йому не пристарали –
Закрились, заросли паскудств лихих анали.
Від старощів оглух, уже не звір, не птиця…
Вовтузиться в дуплі розлючена бісиця:
– Де видано таке, – хоч починай спочатку, –
старому співчува маленьке бісенятко!
А там, де співчуття росте і не минає, –
немає місця злим,
там місця злу немає!
ГОЛОГРАМНЕ ДЕРЕВО ПЛАЧУ…
Гордовите дерево мовчання,
Голограмне дерево плачу…
Зірка чорно-білого екрану
У потерту вбралася парчу
Ох цей голос, ці вуста й ланіти!
Втім, тепер таких не знають слів:
Спалахнули й вигаснуть софіти,
Час минулий втягне об’єктив.
Облетіли ніжні сухозлітки,
Розлетілись натовпи роззяв.
Потайки напівзов’ялу квітку
Заховає в ношений рукав…
Знов безсоння, ночі-поторочі –
Подумки співає досхочу.
А капіж весняний тихо точить
Голограмне дерево плачу…
ДЕНЬ ПОЕЗІЇ
…І лента за лентою строчать віршІ –
Для когось вони стануть рентою.
І вже не Поет, а вигадливий ШІ
верлібри й анапести плентає.
О ні, не Пегас, не мелодії сфер
Натхнення словами нажилюють –
Он класик учора усоте помер,
Втомившись змагатися з Лірою…
Вже й Муза зламала класичне перо
І вправно постукує «клавою» –
Колись ти була сяйним божеством,
колись ти була
Державою:
– Поезіє,
знов на котурнах стоїш –
Смішні всі ілюзії й манії…
А все ж крізь пісок пробивається вірш
В пустелі твоїй графоманії.
А все ж соловейко той парост поллє
Із горла дзвінкою кровиною…
Комусь станеш пеклом, комусь – вином,
комусь – Батьківщиною.
ЛЮБОВ ДОРОСЛИХ ЛЮДЕЙ
Боже мій, яке розчарування!
Гірше зненавИди душу тлить
недолуго роблене страждання
і фальшива розставання мить…
Слухаєш,
і лиш розводиш руки,
напівправди відпускаєш тінь:
Злежаної сірої докуки
Інь та янь перевелись на лінь,
на сумну бездарність водевілю,
пародійну драму без кінця –
висихають, в’януть-пропадають
на веснянім сонечку серця.
Може, сповідаються востаннє
в тому, що з літами відгуло?..
Боже мій, яке розчарування!
Чи… зачарування не було?..
* * *
Цвіте кизил
(а якщо хочте – дерен),
цвіте пухнастим квітом золотим,
і так, зненацька, візьме
і поверне
тебе туди,
де був ти молодим.
Там бджілка,
джмелик
і метелик жовтий
торкалися руки
й лишали слід –
і ти був цвітом,
золотим і повним,
світ квітував –
і ти був цвіт і світ…
Ця ніжність,
ще не названа,
незнана,
ця бджілка, що навчаєтьcя густи,
ця дівчина без імені – кохана,
цей обрій чистий,
дощик цей густий!..
Цвіте дерЕн.
Ах, цвіт той – романтичний,
у вечір світить сяйвом золотим!
Старезний стовбур,
гілля ревматичне
мурашки точать й селяться у нім.
…Завмерли крона, бджілка і метелик,
і погляд тихий бачить все, як є:
мовчать собі, про щось своє говорять,
живуть собі і думають своє.
Не поспішають означать словами
все, що зав’яжеться,
що з холодом стече,
дощами змиється
і звіється вітрами
чи шура-бура злісна обнесе…
а визріє –
примітиш карим оком
і від краси
не відведеш очей –
зірвеш поважно, наче ненароком,
а все ж долоню соком обпече!
Той сік терпкий,
як кров густа і літня:
озвуться солодом юначих
ніжних сил
І світ, і цвіт,
й метелик перелітний…
І золотим присвітить їм кизил.
* * *
Колись давно, смілива й молода,
я легковажно вилетіла з дому.
Бабуся за ворота провела:
– Тобі – твоє, чуже – чужому.
Коли досада натякне мені,
що можна жити легко, без утоми,
перегорну літа свої і дні:
мені – моє, чуже – чужому!
О світла мудрість давніх замовлянь,
тебе прийнявши, передам другому:
– Наш рід великий, золотий наш клан!
Тобі – твоє. Чуже – чужому.
ГЕНЕТИКА
Не вчіть степовичок пекти паски –
ми виросли серед пшениць, сильних і твердих.
Наші підліткові лиця
вкривалися золотавим пилком дозріваючого колосся.
Наші дівочі тіла купалися
у ворохах збіжжя на багатих токах.
Ми такі пшеничні, що пахнемо кутею,
а наші наречені висходжуються як ранкове сонце –
поруч них рум’яняться короваї й шишки, рожевіють дивні,
вареники, зліплені молодими пальцями,
досконалі, як молодики щомісяця;
а що вже говорити про нас, коли почуваємо себе при надії,
коли не за лісом-пралісом, а в кожній – золота діжа сходить,
і знаходяться в кожної смагляві хлопчики і дівчатка чорноброві,
літають в колисках вище печі, що наповнює наших дітей хлібним духом,
і виростає кожне досконале, як пшеничне зерно…
Не вчіть мене пекти паску – білі брашна-борошна мололися
в наших крилатих вітряках,
петлювалися в млинах, що стояли по пояс
в зоряних річечках, шеретувалися і віялися крізь ситА,
запарювалися на хмелю кучерявому,
вигравали, наче троїсті музики, в макітрі –
старші жінки кидалися до них у білих сорочках
і поночі, при каганцеві з пахучої олійки,
мусіли оговтувати опару,
аби тісто не переграло,
а визріло, висходилося, викачалося під сильними руками,
ніжне, як дитяче тільце, гладеньке, як щічки нареченої,
зітхнуло, впокорилося, лягло у форму і підросло…
О, ті форми бували різними,
я пам’ятаю, як моя баба Ганна пекла паски
в чорних гільзах
від снарядів
і докірливо поглядала на діда, який жартував:
– Ой, гляди, Ганно, щоб твоя піч не вистрілила в небо!
А піч пекла паски, високі й рум’яні,
баба їх викочувала з гільз у подушки, накриті білим обрусом,
і великодні хліби вилежувалися, пишалися,
світили на весь світ літерами «ХВ!»
і плетеним віночком з хрестами.
То були мої перші літери,
з бабиної печі,
з дідової пшениці, з широкого лану,
а ти вчиш мене, степовичку,
як мені пекти паску?!
Я завдам її,
коли сідатиме сонце,
я говоритиму
з нею при місяці,
я витоплю в печі і на світанку
вироблю кожну пасочку – від найбільшої
до мізинної,
і кожну погладжу солодким пірцем по голівці,
і кожну заговорю – замовлю на перемогу
мого сина, мого роду, мого пшеничного світу:
Воскресни і розвийся!
* * *
Щовесни думаю:
де ви зимували,
жовті метелики?
Вкривалися крильцями,
згорталися в лялечку,
шурхотіли в сонячному промінні –
там, де не буває зими?
Щовесни вертаєтеся до мене,
я впізнаю вас,
хоча наш спільний обліт грайливого дня
все загадковіший, все вищий, все безмовніший,
хоча моє серце тріпоче у ритмі вашого лету
і я здогадуюся, де буду зимувати
довго-довго, разом із вами,
незгасні радощі моїх весен…
* * *
Поволі в літо запливає мак,
щоб одцвісти, як одцвітають вірші
які не кращі, але ж і не гірші
тих віршів, що ромен і портулак
ще бережуть у полі і у мові,
ще розсипають росяні обнови,
хоча вже вірші пишуться
не так – не тим, не зараз,
і не завтра й вчора,
бо заніміла стратосфера хвора
і дощ сіріє, наче переляк…
Вже котре літо одцвітає мак
в саду його голім королівстві,
де три синиці, як убогі півчі,
відспівують його печальний знак:
не те життя і ти у нім – не та,
не та – на серце і не та на голос
тонюсінький, немов дитячий волос,
що світ тримає і дзвенить:
– Не так!!!
* * *
Сумна зозулька промовля крізь дощ –
тебе надвечір з лугу начаклує:
– ти тут… ти тут? ти тут?!
Кує, кує, а відгуку не чує.
І дощ стоїть, нема куди іти.
Не день, не світ – перевідна картинка,
ти в ній проступиш із-за темних віт,
за мить озветься кобза чи волинка:
завісу звук розсуне і знесе.
Очима мокрими коня й тебе означу:
– ти дощ тепер?
Ти тут? ти де, ти де?!..
Ти заспівай, а я тобі – заплАчу…
* * *
Тоскніє день, а в нім – літа розлиті,
і вже не подив – звичка і знання
припнуть до хати і небесні плити
завалять світ і душу навмання…
Що тій душі,
хіба свого їй мало?
Хіба не навзнак дивиться
в блакить?
Чому раділа і чому страждала,
і день у день виспівувала:
– Жить!
Живи, живи – ти ж, кажуть,
невмируща!
Підхопить вихор, далі понесе…
А де ж оте, неміряне і суще –
кого воно обійме і спасе?!
…Я ж небагато, Господи, благаю:
тримай мене на довгім пояску –
не клопочися безкінеччям раю,
посій мене в гарячому піску
до босих ніг хлоп’ят веселооких!
Моя летюча мандрівна душа
зітхне, невидима, як вітряна опока,
й обернеться на сонячне лоша!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.