“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли вже добігає сімдесятка, а кільком знайомим у країні моїх дідів, з якими продовжую підтримувати зв’язок, приблизно стільки ж, то, завершуючи довгенький рядок коду та числа чийогось телефону, перша думка-запитання, поки електроніка нас з’єднує, залишається незмінною роками: чи відізветься? Живий-здоровий? Має час? Збереться з силами? Яким буде зв’язок? Чи не обірве нас на пів слові? І це слід вважати цілком очікуваними і зрозумілими запитаннями. Бо це двоєдиність філософських категорій простору та часу у їхньому прикладному й такому відчувальному вимірі, з одного боку, та реалії війни – з другого.
Найчастіше балакаю зі своєю давно знайомою і, сказав би, подвійною сусідкою. Вона із поблизького села, а тому знаємося понад пів віку. В один час ми трохи працювали на викінченні робіт у будинку перед заселенням. Вони, щоправда, поселилися в інший під’їзд ніж ми. І це подвійне сусідство нас якось тримало і приязнило упродовж майже двадцяти літ там і чверть віку, відколи я тут.
Починалася розмова із узвичаєних привітань-запитань про переважно сільські справи: чи все потрібне під ту пору пороблено на городі, як обійстя, чи щороку білить хату перед Великодніми святами і под. Робить там що може, і це її тримає. Дорослі діти вже давненько живуть окремо, не дуже давно овдовіла. Життя, як мовиться, давно з горбочка. Розмова точиться легко й невимушено.
Доживає віка, звично каже, як мільйони прив’язаних до землі українців, а галичан передовсім. Не може та й не хоче цілком покинути обійстя, а тому, як мовиться, ґаздує на два доми. Город вже зовсім куций, лише за хатою, але хоча небагато з нього має, все ж обробляє. І це її тримає. Як частково тримало мене.
Чи не третє покоління містян після німецько-радянської війни, що народжувалися й виростали у селах, так роздвоєно живе й дотепер: робочі дні у містах, а вихідні та відпустки на зелених морях, як кажуть у моєму селі. Себто на городах. Переважно відразу за обійстям. А колись також весняно-осінні радянські свята – у селах. Це свого роду поклик предків, традиція, побутова культура, генетичний код. Ми тримаємося землі.
Але є й інший, приснопам’ятний, сказав би чинник цього фактора, дуже болючий. Це грубо шиті ще чекістсько-енкаведистські, а відтак кагебістські циркуляри про способи нищення українськості в Україні, що трималася головно на селянах. Передусім тому, що туда меньше навоза пёрли из глубинки, щоби якось м’якше розпускати ту національність. А от великі міста – та власне всі обласні – були перемішані. І не лише подвійно, бо ідеологи знали, що чим складніше накаламутять, тим певніше українці зникатимуть.
Знаю дні тижня і навіть час, коли мій дзвінок майже напевно застане Ганю вдома. За хвильку-другу каже, що відкладає всі кухонні справи, зручно вмощується і охоче знаходить час балакати. Цього разу, як і завжди, про се та те, але її голос видає, що збирається мене чимось здивувати. Несподіваний закрут бесіди не примусив себе довго чекати. Він почався з ледь притишеного тону, до якого ненавмисно впліталися ледь вловимі нотки нещоденної події. Їх слід було розуміти як коротеньку репліку. “Ось де мені нещодавно трапилося бути”. Тим вона давала знати, що розмова може бути довшою та цікавішою ніж завжди.
Подумалося: хоча б нині не перебивали. Докину, що від початку війни телефонне сполучення досить кепське, а тому часом краще подзвонити ще раз ніж половини не чути чи просто не розуміти. А та розповідь – хоча й без особливих подробиць, а художніх домислів не маю наміру додавати – була довга.
Сказала, що тиждень назад їздила у своє село на великий і страшний похорон. Сусідка, що приглядає за її обійстям, була дала знати, що на війні недавно загинув зять директора школа і повідомила день, коли привезуть тіло. Я махнув рукою на мій час, оскільки відчував, що її аж розпирає ще з кимось цим поділитися. Бо знаючи Ганю, мав певність, що я її першим слухачем не буду. Та й чи змилостивиться доля ще колись на баляндраси з кимось у цей крихкий, мов перший льодок на грудневих калюжах, час? Зберігаю її скупуватий стиль оповіді, бо, незважаючи на балакучість, вона вигадувати та домислювати не любить. А я якось не маю наміру охудожнювати її словесного ладу. А тому ледь причешу й прилижу правописно. І це без жоднісінької спроби цим принизити Ганю, бо вона все життя пропрацювала оператором котлотурбінного цеху. Розповідала мені про це чимало, більше різного ніж приємного, переповідати не буду.
На хвильку розпорошу увагу читача незвичною заувагою. Старому траплялося читати як делікатні, так і наполегливі ремарки, що тема сучасної війни стає таким емоційно та психологічно складним і майже державорозхитувальним клубком, що краще б її і описували, і лише згадували ті, хто бачив дрони в дії та чув виття ракет над своїми головами. Упевнений, що подібні чи то прохання, чи то застереження не рідкість в україномовному медіапросторі. Письмак вважає інакше. Про жахи війни в Україні мають бамкати дзвони на усіх континентах планети. І кожен українець, який може і хоче, може смикати шнурок. Світ про це має знати.
Директорова дочка-одиначка торік вийшла заміж. Весілля – навіть за нинішніми воєнними морально-етичними нормами – зробили напрочуд скромне. Під ту пору вона закінчувала 4-ий курс навчання в одному із педагогічних закладів Львова і тато умовно тримав їй вчительську роботу у місцевій школі. Вона воліла повернутися додому ніж шукати долі в інших місцях України чи за кордоном.
А менше року назад перед тим була познайомилася у своєму селі біля ставка коли вечоріло з цікавим, як видавалося, парубком, що інколи приїжджав до них вечорами купатися. Нераз ще з одним юнаком. Ганя, як досвідчена у матримоніальних тонкощах дама, допускала, що брав, можливо, не просто когось знайомого чи сусіда, а доброго товариша чи й родича, щоби той глянув на картину збоку. До речі, одного надвечір’я дівчині, коли вона прийшла до ставка по гуси, з подвір’я прийшла допомогти мама. Теж чи не того самого, як кажуть у моєму селі.
Її обранець, з ким ставково-гусячий роман розвивався не бурхливо, а радше плавно, розсудливо й упевнено, парубком, однак, не був. Особа заслуговує кількох попередніх слів, аби розкрити її особистість ширше. Кілька років до події він навчався на біофаку університету, де і своїми глибокими знаннями, і непоказними зацікавленнями, і належним вихованням, і потягом до дослідницької роботи звернув на себе увагу і викладачів, і студентів. Варті уваги очні та молодіжні так звані вже й в Україні online наукові зустрічі-конференції рідко обходилися без його участі. Після завершення навчання йому запропонували тимчасову роботу на факультеті для того, щоби, як мовиться, понюхав пороху, роздивився та – як сподобається – готувався до вступу в аспірантуру. Вже з обраним напрямом дослідження, кількома предметними розмовами з керівником і відчуттям наукових реалій. Він на цю стежку став. Не гаяв часу на розваги, натомість зосередився на вступі в аспірантуру і невзабарі його план став дійсністю. Побільшало часу на все, але пріоритет не змінився – дослідження. Добре володіння англійською давало змогу розширювати географію віртуальної участі.
Не було нічим дивним, коли він виявив бажання поїхати до Польщі на конференцію. Керівництво підтримало й посприяло з подорожніми формальностями. Залишається лише гадати, чого там було більше: бажання побачити закордон власними очима після тривалих і, будьмо відверті, спокусливих мандрівок світовою павутиною, наукового зацікавлення вклинитися у свого роду вищі коридори навіть молодіжних дослідницьких польотів, а чи sprawy sercowe, як мовиться. Ходили чутки, що до заохочення приїхати його спонукала одна його віку полька, яка працювала в одному з місцевих університетів і займалася подібними дослідженнями. Цілком можливо, що до наукових зацікавлень двох молодих і дуже розумних осіб поволі впліталися й романтичні ниточки. І це було б більш ніж зрозуміло. Цього ми вже знати не будемо.
Відомо, однак, що відтоді конференції за кордоном, головно у Польщі, його манили дедалі частіше. Це було цілком виправдано, зважаючи передусім на вбоге обладнання наших лабораторій. Було цілком закономірним його бажання побачити себе бодай дуже коротко серед устаткування рівня Євросоюзу, відчути потенційні можливості та пульс спілкування тамтешніх молодих дослідників. І мусить бути зрозумілою – навмисно допускаю це повторення предиката односкладної безособової структури, – стара як світ мудрість, вдало втиснута у польське raczej powiedzonko niż przysłowie: młodość musi się wyszumieć. У різних значеннях, але переважно таких, які потребують розуміння, поблажливості та пробачальності. І цим сказано багато, якщо не все.
Ганя, звісно, не знала жодних подробиць, але не було таємницею, що десь за рік він уже бачився зі своїм науковим керівником і ще дуже малознайомими колегами, як мовиться, лише наїздами додому. Виглядало, що візові та інші формальності були ретельно полагоджені і він там перебував не лише легально, але й із великим задоволенням та зацікавленням. Не було здивуванням, коли він там затримувався після різних наукових зустрічей, позаяк про такий рівень лабораторій як там, тут можна лише мріяти.
А от громом серед ясного неба усім, хто його бодай трохи знав, було, коли він одного разу сказав, що одружився у Польщі. Церемонія обійшлася чи не без гостей з України. Чутки були, що їздили лише мама з татом. Новина на жарт не скидалася. А він – на дотепника-недотепу, що сам про себе ширив би такі безглузді плітки.
І тут Ганя чи то скрушно, чи то дуже досвідчено докинула, що відтоді він, як і вона завжди, відколи юнкою була покинула рідне село, змушений був жити на два доми. Але тут ішлося не про місто й село, а про Польщу та Україну. Більше часу, певна річ, проводив у Польщі; статус аспіранта та всі вміло та вчасно полагоджувані формальності це цілком уможливлювали.
А от ледь по кількох місяцях вже справжнім крижаним душем була вістка про розлучення. Цю новину, як і про одруження, сказав він сам. Сумнівно, чи хтось знав якісь подробиці. Не було і очікуваних при такій події кпинів. Ганя ж від себе додала, що обійшлося як без традиційних частувань друзів і відразу по одруженні, так і без осудливих хитань головами та й здивованих і нераз в’їдливих реплік і пояснень-розпитувань по ледь піврічному розлученні.
Тепер, шановний читачу, вже письмак докине, що це далеко не рекорд сімейного спринту, бо деякі пари це робили по заледве трьох добах співжиття. Цьому молодикові сімейним у повному сенсі слова воно ще й не встигло стати, упевнений.
Під час похорону, ділилася ще свіжими спогадами Ганя, жінки із села полеглого казали, що його короткочасна дружина – за його ж словами, кинутими, слід вважати, у розмовах із найближчими, – була винятково розумною особою і безсумнівно стане блискучим науковцем. Природа, однак, обділила її переважно вродженим жіночим талантом творчині сімейного вогнища. Відомо ж бо, що життя чоловіка та жінки під одним дахом вимагає передусім цього вміння, а не ерудиції, виняткової швидкодії сірої речовини під куполом і навіть притягального шарму. Сім’ю тримають інші стовпи. Solus cum sola non cogitabuntur orare «Pater noster» – один із найміцніших. Даруй, шановний читачу, старому це віками відоме й незаперечне одкровення тут. Як кажуть, що з літ, то з розуму.
І ледь стишуючи голоси, за словами моєї співрозмовниці, його односельчанки додавали розмиту – та й чи не вигадану – фразу, що сімейне життя було близьким до обов’язків кухаря та прибиральника. Більше, допускаю, розважливі чоловіки не кажуть навіть найріднішим. І на захист моєї зауваги додаю виправдовувальне узагальнення, що пам’ять далебі кожного з нас тримає у своїх закамарках щось таке, чим не пишаються, чого навіть соромляться і що зазвичай забирають із собою навіть цілковиті зухвальці. І це слід вважати цілком нормальним і єдино правильним. Поясненням тієї бурхливої закоханості, спринтерського одруження та такого ж розлучення могло б бути таке впізнавальне, поширене, філософсько-узагальнювальне і навіть десь виправдовувальне с’est la vie. Ця фраза-passe partout вже давно вийшла за межами французької мови.
Маю передчуття, що кроки зближення зі студенткою із сусіднього села, куди він інколи їздив купатися, були більш народними, узвичаєними, національними навіть сільськими ненав’язливими знаками уваги аніж сучасні міські букетно-шоколадні та інші залицяння. Саме перші заохочують старого письмака мугикати “Ой став Роман жартувати, з відер воду виливати” а чи “Перший козак з коня злазить, другий коня в’яже”, які і за раннього, і навіть за пізнього Брєжнєва, і суттєво пізніше лунали вечірніми літніми селами мого краю. Це були співрозмірні і за довжиною, і за ходою виважені та – додам – десь типові галичанські непоквапливі кроки, не змішані ані з емансипованим розвитком подій близьких сусідів з західного боку, ані натисково-штурмовим рейдам із викраденнями наречених у народів Передкавказзя. Принаймні таких подробиць, зазвичай домислів, Ганя не знала. А вигадувати, наскільки я її пригадую, вона не любить і цим навіть пишається.
Сезон купання закінчувався, гусенята вбиралися у пір’я й звикали приходити додому самі, а от стосунки молодих, з усього було видно, лише міцнішали. Якщо розумній голові молодика потрібна була пожива для обробляння та лабораторії для досліджень, то, з усього видно, його сільське єство, домашнє виховання та якийсь внутрішній спротив нав’язаному, переважно поспішальному ритмові сучасного міського життя воліли непоквапливості та узвичаєного в культурі українців тихого місця для відпруження. Коротесенька подружня спроба його, слід вважати, дошкульно вколола, але не розхолодила.
Як і годиться по селах дотепер, восени, по всіх роботах, молоді, як мовиться, стали під вінець. Вона була п’ятикурсницею, він не набагато ні старшим, ні життєво досвідченішим ще аспірантом. Обидвоє були дуже близько до отримання таких очікуваних підтверджень своїх зусиль. З усього було видно, що подружнє життя починалося вдало. І її мама з татом, і його жили і працювали в сусідніх селах і, слід вважати, теж викраювали години, щоби у сільській узвичаєній круговерті бодай зрідка спільно тішитися цілковитим порозумінням молодих.
Лютневий напад Росії на Україну посполитим згодовували майже цілковитою несподіванкою. Та власне усім мешканцям. Цю чи й не офіційну версію, однак, ковтають не всі, позаяк масове та тривале переміщення ворожих військ і техніки вздовж нашого кордону, недбалі спроби нападників це якось маскувати, а їхніх брехунів виправдовувати маневрування ґрандіозними навчаннями були огидно-брехливими. На давно оприлюднені попередження дружніх нам розвідслужб про цілком можливе віроломне вторгнення у нас мали відреагувати невідкладними приготуваннями. Жодного сумніву, що й наші розвідувальні служби про це і мали знати, і мусили доповідати вище. Допускаю, що це було зроблено. Окремі військовики під дуже високими пагонами, як читав, намагалися якось чи то пояснювати, чи то виправдовували неналежну готовність українських передусім прикордонних частин до відбиття нападу. Як пригадую, у тогочасних інтернетних повідомленнях попереджень попереджень не було.
Горезвісна лютнева ніч перекреслила звичний ритм життя і цієї молодої пари. Якщо про індивідуальний захист диплома у вищих навчальних закладах письмак не чував, бо це вимагало б надто багато формальних і складних для однієї особи приготувань і вона мусила той прикінцево-студентський і початково-материнський викрутас молодого життя розв’язувати звично, близько до кінця червня, з однокурсниками, то захист дисертації – індивідуальний. І він, планувалося, відбудеться до офіційного завершення аспірантури. Гай-гай, не так сталося, як гадалося…
Якими словами, яким тоном і коли про своє власне та остаточне рішення сказав молодик дружині, ми вже знати не будемо. Якою була її відповідь – теж. Таким же, гадаю, передусім особистим, а не спільним з дружиною, воно було, коли він казав про нього своїм та її у двох селах. Рішення було іти у військкомат, а далі його повезуть із іншими куди треба. Можна було, як радили і вдома, і інші, спочатку захистити дисертацію, бо до цього залишалося дуже небагато. Він же незмінно відповідав, що захист почекає, а от ворог щодня жорстокішає від крові українців. І таки наполіг на своєму.
Коли десь за рік після їхньої першої зустрічі ще недавно вродлива панна гнала зі ставка гусей, її було не впізнати. Від торішньої стрункості та легкої ходи не залишилося й сліду. Махаючи для годиться прутиком, вона повагом несла перед собою вже кількамісячне нове життя. А оскільки це мав бути первісток, то чи й не з надмірною обережністю. Гуси гелготали щось своє, впевнено прошкуючи до знайомої брами, щоби чимшвидше шмигнути крізь прочинену хвіртку до повного корита. “Дулна гуска”, сказав би Гриць, головний герой одного з оповідань Івана Франка, і це було б цілковитою правдою, бо в голові цієї молодої жіночки була навіть не вечеря вже двом, а, як казали у моєму селі, думка думку пошибала. І вона не давали їй ні спати, ні навіть належно зосередитися. Та молодичка чогось чекала. Не вірила, що все буде гаразд, знаючи свого чоловіка заледве кілька місяців. Хоча це далеко не найкоротший час, щоби не лише пізнати, але відчути одне одного. Він за когось не сховається. Готувала себе до всього.
У місті останні тижні студентка і майже мама ще якось трималася, але день-два удома нерви вимагали відпруження. Під час захисту диплома за дверима була мама із сільською фельдшеркою, яка протягом тих кілька місяців до них навідувалася частенько. Ці вечірні приганяння гусей зі ставка стали більше приємним ностальгійно-сумним і до болю щемним звичаєм, бо коли табунець вже добре зголоднів, та ще й з кількома старими гусками і гусаком, то до повного корита він аж біжить, підганяча йому не треба. Качки ж, як пам’ятаю, на відміну від гусей, ідуть додому повагом, ледь перевалюючись з боку на бік. А от кури з вигона, як відчинити хвіртку, то аж підлітають. І всі ці такі свої в українських селах птахи вельми галасливі. І хто в селі серед них виріс, то інколи ці незабутні навіть кінозвуки витискають сльозу і короткочасну відлигу у найзамерзліших душах.
Коли одного надвечір’я назустріч їй вийшла мати, теж вчителька місцевої школи, і дивно кваплячись, радніше якось раптово-зістаріло дибаючи, мов чужими ногами стала зближатися з донькою, та відчула біду. Чи то пак вкрай поганющу звістку, що найімовірніше мала бути просякнутою солдатським потом і, можливо, кров’ю, чоловіка. Жорстокі новини із зони боїв її до цього мимоволі готували, але все страшне, непоправне, від чого підкошуються ноги, темніє в очах і заламується світ, вона вперто відганяла. Та все ж така вістка на тлі безщадних новин зі Сходу та Півдня України дуже просилася у сценарій, була десь очікуваною та жахкою й марно гнаною із голови. Надто тісно там було від усього кількох надважливих думок: як там чоловік, як усе складеться із пологами, чи докотиться війна сюди, чи треба буде з немовлятком і татом та мамою втікати у світи чи самій, як залишати все тут, збиране ще дідом з бабою та множене дотепер татом з мамою. Жодна можлива відповідь її не вдовольняла.
За кільканадцять метрів від доньки ще молода мама, заледве спромагаючись на швидший крок, бо підбігти сил не знаходила, опустила очі долу і увійшла у стадо. Великі, уже в пір’ї, але молоді й недосвідчені гусенята, не привчені з таким рішучим татусем самим оцінювати різних небезпек вигона, здивовано заґелотали, побачивши поміж себе свою годувальницю. Вона ж, навіть не глянувши на них, обхопила доньку. Саме обхопила, а не обняла, либонь, боячись, що та може впасти від новини, що от-от мала злетіти з її уст… Потрібна була кількасекундна пауза, необхідно було зібрати подвійну а чи й більшу дозу власного заспокійливого, де воно там міститься, і плавно, сповільнюючи тиск, впомпувати її у ще таке незагартоване життєвими випробуваннями серце. Так, молоде, мало б витримати, бо витримують серця й не таке, але ж там і маленьке тільце вже з власним сердечком… Аби не попросилося на світ тут і зараз, а де і коли слід, як надійде та година… І увійшло у цей буремний, повний несподіванок і небезпек світ без вроджених вад.
Цю німу сцену могли бачити деякі сусіди від вигона, що вже поприходили на обійстя з городів і снували по підвечірніх подвір’ях чи виходили відв’язувати корів, що ліниво допасалися. Її уважно обсервувала фельдшерка, що стояла за брамою і оцінювала кожен рух молодички. Це вона порадила її матері сказати це під час ходи, дати вагітній можливість випустити першу, найконцентрованішу та найїдючішу розпачу ще на вигоні, у гелготанні гусей та інших звуках звичного сільського надвечір’я. Сама ж радше відчувала ніж знала, що її допомоги нині може бути замало, а тому була готова дзвонити щомиті. Най ся діє Божа воля, як кажуть побожні галичани. А тут ця воля була немилостивою до всіх…
Повторюю, що і Ганя ніколи не любила вигадувати, і майже упевнений, що за брамою обійстя, яке умістило ледь чверть людей, що прийшли віддати останню шану загиблому, таких було негусто. Ще задовго до початку чину прощання село плакало в один невтішний голос. Формально ж це був уже узвичаєний за понад три роки великий і страшний похорон із участю спеціального для таких урочистостей підрозділу. Двом родинам же закотилося сонце. Жорстокішого, драматичнішого цим двом родинам розвитку подій уявити важко. Молоденька вдова вже не мала чим плакати. Стояв сонячний, але не спекотний недільний пополудень.
Вулиця за вулицею, обійстя за обійстям село повільними хвилями ставало навколішки перед труною, яку мов улили на саме для цього зробленому розсувному, регульованому під останнє помешкання небіжчика днищі машини. Пронизливій, мов нічне виття іранського дрона голос трубки при аж підпухлих губах солдата примушував жінок мліти. Тривала війна привчила мати кілька таких імпровізованих піддонів у кожному районі, бо траплялося, що похорони військовиків збігалися у двох і більше місцях. Непокриті голови ґаздів ховали скупі солонющі сльози, що капали із вицвілих очей і вмить зникали у поросі дороги. Цивільних, переважно літнього віку спрацьованих людей, а ще й по селах, війна привчала і привчає терпіти і без скрухи нести свій хрест.
Не надто поменшало людей й після відправи у церкві, де всередину втиснулися далеко не всі. Церковні дзвони бамкали довго, тривожно та протяжно. Далі цвинтар. Дві машини швидкої допомоги їхали позаду процесії, медики ж ішли відразу за рідними та найближчими. Село вкотре завмерло від вже розривних для мозку запитань і обпалювальної для серця безвиході. Так, він далеко не перший, але й не останній. Скільки ж може бути за ним іще? Відповіді не було. Відоме Стусове “Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи” переставало бути заспокійливо-знеболювальним. Запитання йшли вище. На жаль, звідти теж повна тиша.
І два абзацики, тут більше мої ніж Ганині. Їх в’яже ота сільсько-міська двоєдиність чи не більшості мого віку краян. Ми і хотіли, і вміли жити на два доми. Цікавий семантичний оказіоналізм, гадаю, це останній іменник попереднього речення, чи не так? Містить і граматичну, і значеннєву незвичність. Якісь глибші розправи потребували б принаймні більше часу, а без посилань на словники були б хисткими, радше допускальними. Та й стиль не вимагає. Доїдаю те, що маю…
Твій письмак, шановний читачу, чи то зумів, чи то встиг відвідати рідне село з Канади тричі ще за життя мами. Дзвонив їй щотижня. Коли бачив її востаннє, вона вже була дуже піднепалою. Але продовжувала щось длубати і в хаті, і на подвір’ї до останнього дня. Самою не була, а от обходила себе до останку сама.
Ще до мого від’їзду вона інколи повторювала: “Бодю, та я вже зробиско”. Цікаве слово, відчуваю. Цілком зрозуміле, допускаю, міжслов’янське, бо корінь такий відчутний, що не прогавити. Ми, галичани, спольщували цей історизм саме непом’якшеним другим суфіксом, але при наявності там м’якого знака його б легко хапала вся решта українців. До речі, воно якось образливо призабуте електронними словниками, бо в павутині письмак його не знайшов, а ґрунтовних лексикоґрафічних фоліантів тут не має. Чим баняк накипів, тим і смердить. Буде як є, не наукове ж бо дослідження.
Ганя по-сільському мудро завершила свою пересипувану власними схлипуваннями оповідь подійкою, що коли кряжисті жовніри винесли труну з церкви, почав накрапати дощик. Ніхто, однак, не заквапився додому. Та й пильних робіт ще не було. Починала цвісти картопля, але кволо, бо посуха, і городи стишили свій червневий розгін. Сповільнені ж літами, хворобами та чи вже не вічною воєнною тривогою газди ще вряди-годи помідори та огірки підливали, але на картоплю відрами води не наносишся. Ганя теж таке робить, коли приїжджає в село. Твій письмак, шановний читачу, також подібне добре пам’ятає. І сумує тут за тими відрами цілющої городам води з ріки. Відчував, що довга оповідь якось втомила Ганю, яка наче вдруге пережила такий важкезний і страшний похорон. Пора було прощатися до наступної розмови.
…Лиш в чистому полі
ревіли гармати
І зорі вмивались сльозами.
Ця пісня морозить кров навіть без скорботного співання її під стукіт перших грудок землі до ще теплого від сонця віка труни, під несамовите, до неба чутне голосіння матері загиблого, під спроби молодої вдови кинутися в яму, під намагання підняти з нераз замерзлої землі за день-два постарілого на десяток літ тата.
Життя не лише того молодика, але й сотень тисяч подібних, були короткими, повними думок, мрій і планів. Почуття громадянського та національного обов’язку найвищої проби. На превеликий жаль, церковні дзвони бамкають не за всіма, коли їхні тіла опускають у землю. Хочеться вірити, що імена всіх полеглих і зниклих безвісти у цій війні будуть відомі. Коли – не скаже ніхто.
