“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Знаю Вас як літератора, і ось із цікавістю дізналася, що Ви багато років є дописувачем української Вікіпедії про вітчизняну літературу і наших письменників.
Так. Вже понад дюжину років за власним бажанням створюю і редагую статті, дотичні до краєзнавства і літератури. «Дослужився» до патрульного. Це такий проміжний статус просунутого редактора, десь між адміністратором і звичайним дописувачем. У мене в доробку кілька сотень статей і понад 5000 редагувань. До речі, дописувати може будь-хто, навіть без реєстрації, бо проєкт «Вікіпедія України» є енциклопедією вільних знань, не має власників і начальників, саморегулюється, хай дещо забюрократизовано, спільнотою, а «тіло» сайту знаходиться в різних цивілізованих країнах, як і вікіпедії іншими мовами. Тому, коли, наприклад, путінський Слідком шукав фізичні тіла «чорнителів і підривників» кремлівського режиму, то нікого не знайшов, бо вони водночас скрізь і ніде.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони ще ті слідопити… Розкажіть, чому в коло інтересів потрапила саме література…
Тому, що сам літератор. Тому що, як не дивно, література не така проблемна для автора Вікіпедії на відміну від політики. За політику чубляться співавтори, обстоюючи різні думки, і це чублення на віки вічні зберігається в опції «Історія редагувань». Її може передивитися кожен і зробити висновки для подальших виправлень. А література мало цікавить вандалів. Хоча, трапляється і таке. От, є стаття про Національну спілку письменників України, є посилання на статті про всі регіональні осередки. І тільки про Кіровоградську спілку донедавна не було, бо статтю свого часу видалили через малу значущість і непереконливі джерела. Я вступив у виснажливе листування із «колегами» і чого тільки не наслухався, і про «релікти радянщини» і необхідність нищення не тільки Кіровоградської організації, а й решти осередків. Врешті, статтю я таки відновив, посиливши авторитетними джерелами і посиланнями. Кіровоградська організація знову є!
Ще одне. Займаючись літературним краєзнавством, біографіями письменників, дослідженням літературного процесу, до речі у мене зараз виходить книга есеїв «Художнє слово на Вінниччині», я помітив, що з часом від звичайного письменника нічого не залишається. Не тільки його книг в бібліотеках, а і повних біографічних відомостей, якісної фотографії, а часом й дати смерті. Розшукував недавно відомості про прозаїка Сидоренка Володимира Павловича, який у 70-х стояв біля витоків створення Вінницької письменницької організації. Жив у письменницькому будинку в Києві на вул. Суворова, працював у видавництві «Дніпро», на телебаченні, а в спілчанських кадрах і в рідному селі, і районній бібліотеці, і видавництві про нього анічичирк. Чи живий ще? Тому дуже добре, що періодично видаються спілчанські біографічні довідники. Всі вони є у мене. Інформація в них незникома. До авторитетних джерел можна додати регіональні довідники, які видавалися обласними бібліотеками і спілчанськими осередками. На початку тисячоліття у Львові, Харкові, Одесі, Рівному. З найсвіжіших – у Хмельницькому, Вінниці, Черкасах і Києві стараннями відповідно Василя Горбатюка, моїми, Володимира Поліщука і Марії Морозенко, нині, на жаль, вже покійної.
Біографія письменника пишеться його творами. Але часто бачиш, як офіційні біографії виготовляються і просуваються самими письменниками. І це насторожує.
Так було завжди. І перше, і друге. Згадаємо відому світлину, де Коцюбинський, Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Старицький, Хоткевич, Самійленко позують на відкритті пам’ятника Котляревському. Усі ці імперських часів Чехови з Гариними-Михайловськими і Маминими-Сибиряками в шинках Ялти. Ким вони були тоді? Письменниками і водночас селебрітіс, бо телебачення, інтернету не було, а плебс завжди потребував і потребує кумирів. Письменників сьогодні в зоряному колі небагато, люди ж читати розучилися! Теперішні письменницькі біографії також старанно вибудовуються. Треба заробляти гроші, друкуватися-продаватися. Треба матюкатися, роздягатися і показувати своє в’яле тіло, щоб отримати Шевченківську премію, треба вити із «Собаками», показово мобізовуватися, фоткатися в одностроях, стискаючи чорняву сталь гранатомету, і вести тривожні блоги з Ірпеня, пастися у соціальних мережах і на грантових галявинах. Я бачу, як сьогоднішні «голоси покоління», «кріейтори духу», інфлюенсери і лідери думок вилизують свої паблісіті, охороняють від небажаних правок свої парадні біографії у «Вікіпедії», замовляють про себе схвальні відгуки, купляють місця у рейтингах, стільці під софітами на ярмарках. Чогось досягнувши, можна плюнути і в «колгоспну» Спілку, хизуватися несплатою внесків, демонстративно вийти… в PEN, бо там так солодко пахне грошима, подорожами, нобелівкою. А от в мене питаннячко, чи досягли би ви своїх «шевченківок» без початкового копняка, без спілчанської задушної аури, перших літературних знайомств і немічних публікацій? Тому… над побудовою своїх біографій варто думати усім.
Фух! То які перші кроки має зробити письменник, вартий власної біографії?
Подивіться, як обростає престижними преміями одна скандальна особа, про яку пише «Українська літературна газета», ім’я якої, щоправда, не називає. Не будемо називати і ми. Як ракушками океанічний лайнер! Алгоритм очевидний: писати, видаватися, проводити презентації, висуватися на премії, вступати в творчі організації, задувати чи надувати всесвітню павутину потрібними відомостями про себе. Коли я, скажімо, створюю статтю про літератора, що отримав членський квиток Спілки, це для спільноти вікіпедістів є показником його значущості. О! Письменник! Член Спілки! Отже він чогось вартий. Коли це все підкріплюється авторитетними судженнями його іменитих колег, публікаціями у відомих виданнях, гучних колективних альманахах і антологіях, створюється їстівна біографія. Відтак, коли письменник приїздить в район на творчу зустріч, там вже є слайди з його біографією, портретик, посилання на книжки. Звідки це все береться? Звісно, з інтернету. Перше, що видає Гугл, це статтю у Вікіпедії. Аналогічним шляхом популяризації знань іде і Енциклопедія сучасної України. Раніше були тільки паперові томи енциклопедії, зараз активізувалася електронна версія. У них там з паперових часів лишився якийсь ще штат співробітників.
Добре. Скажіть про виклики сьогодення енциклопедичним знанням.
Очевидний виклик – штучний інтелект. Скажімо, ChatGPT і його побратими вже зараз бадьоро утворюють біографії з будь-якого мотлоху. Візіонер Ілон Маск стверджує, що до кінця десятиліття ШІ володітиме всіма знаннями світу. Тому світ треба годувати правильними, тобто об’єктивними, знаннями. Всі бібліотеки і архіви будуть не тільки оцифровані, але й проаналізовані. «За 12 років ти створив кілька сотень статей? Ти – нероба! Я відтворю твій доробок за секунди», – такою буде мені відповідь з боку ШІ. Чи добре це? Певно, так, якщо це стосується енциклопедичної статті. Але що туди насправді потрапить, залежить від уподобань корегувальників алгоритмів. Ну, нехай письменник Андрій Головко, колишній голова приймальної комісії Спілки письменників – «тихий, тривожний, мудрий», як було сказано про нього на одному з письменницьких з’їздів радянських часів. Той Головко, що 14 травня 1924 року пострілом із револьвера системи «Наган» вбив свою дружину, а наступного дня і свою п’ятирічну доньку. А що буде написано про Путіна? «Асвабадітєль»? Та ні! Маємо попіклуватися, щоб – Х…!
Записала Валентина Сторожук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.