Щовесни я бачу те саме: біля контейнерів у київських дворах стоять коробки з пожовклими листами, альбомами, щоденниками. Люди викидають їх разом зі старими меблями — ніби це просто сміття після ремонту. Але щоразу в мене стискається серце: з цими коробками зникає ціла епоха, а разом із нею — частинка нашої спільної пам’яті.
Ми звикли думати, що історія зберігається в музеях та архівах. Насправді ж вона живе в наших домівках — у листах з фронту, в записках на звороті квитанцій, у шкільних творах, які дбайливо складала бабуся. Саме ці «дрібниці» дозволяють зрозуміти, чим дихала країна, які слова лунали в родинах, які мрії плекали люди. І все це зникає швидше, ніж ми встигаємо схаменутися. Українські історики підрахували: до сімдесяти відсотків приватних архівів гине під час зміни власників квартир або після смерті літніх родичів. Іноді достатньо одного необережного переїзду — і десятки років людських історій вирушають на звалище.
Причини банальні й тому особливо прикрі. Люди не бачать цінності у старих паперах, вважають їх мотлохом. У нас майже немає зручних місць, куди можна швидко й безкоштовно передати такі матеріали, а юридичні тонкощі спадкування лише заплутують ситуацію. Нещодавно знайома архівістка Марина Голуб розповідала, як до них в останній момент принесли щоденник сільського вчителя тридцятих років. Власниця вже збиралася його спалити, але онук наполіг на збереженні. Один день зволікання — й унікальний документ став би попелом.
І все-таки є надія. У різних містах з’являються «кімнати пам’яті», де приймають листи й фотографії, одразу сканують і повертають власникам. Студенти-волонтери беруть на себе оцифрування, викладають матеріали у відкриті бази. У школах запускають факультативи «Жива пам’ять»: підлітки сканують родинні реліквії, створюють цифрові виставки, записують спогади бабусь і дідусів. Мені здається, у цих заняттях є щось майже священне: дитина вперше розуміє, що її власна родина — частина великої історії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Держава теж починає ворушитися. У Міністерстві культури обговорюють створення національної платформи «Домашній архів», куди кожен зможе безкоштовно завантажувати матеріали. Пілотні проєкти показали, що оцифрування займає менше години на сім’ю, але справа поки що гальмує — то бюджету не вистачає, то юристи сперечаються про права на фотографії. А час минає.
Я все частіше думаю: чекати на чиновників не можна. Врятувати пам’ять можемо тільки ми самі. Зробити скан старого листа, записати голос бабусі на телефон, віднести копії до місцевого музею — це не подвиг, а проста людська дія. Дивовижно, як швидко вона перетворює «паперовий мотлох» на частину культури.
Нещодавно я був у пані Ніни на Подолі. Вона дбайливо дістала коробку з листами свого діда-фронтовика. В одному конверті — намальований від руки соняшник, в іншому — порада дітям: «Бережіть книги, вони — місток у майбутнє». Ці листки пережили евакуацію та повінь. Тепер їх сканує онука Ліза, студентка медіашколи. «Хочу, щоб дід говорив зі світом сам, без переказів», — сказала вона. Я дивився на них і думав: ось воно, справжнє повернення. Історія не в запилених залах архівів, а тут, на кухні звичайної київської квартири.
Якщо ми самі не збережемо свою пам’ять, її не врятує ніхто. Історія країни складається не з гучних гасел, а з тихих голосів, які можуть зникнути разом із черговою коробкою біля смітника. Відкрийте свою шухляду, дістаньте старі листи, увімкніть сканер — і подаруйте минулому шанс дожити до майбутнього.