Безперечно, саме та література буде багатшою, у яку живими струмками вливаються всі жанри, роблячи її повноводною рікою. Однак про давній жанр паліндромів згадують не часто, а роль, місце й значення паліндрому досі мало осмислені: можна сказати – ні статей, ні дисертацій!.. Нині ж маємо привід говорити – вийшла друком книжка Станіслава Бондаренка «Лев і рев – very well!» (Київ, Український пріоритет, 2018),. Вона вміщує небачений – більше сотні сторінок – масив паліндромів, та ще й із сюжетною поемою-паліндромом у кінці. Що ж означають і означують ці дивовижні мовні конструкції в творчості поета й загалом у літпроцесі?
Наталія ДЕРКАЧ, Ірина ІВАНЧЕНКО
Як починалося: від Царграда до Дар-града
аліндроми з’явилися ще до нашої ери. Англійці навіть придумали свою версію того, що Адам та Єва знайомилися саме з допомогою паліндрому: «Madam, I’m Adam» (Мадам, я – Адам), – представився перший чоловік. «Eve» (Єва), – скромно-паліндромно відповіла жінка.
А найвідоміший серед насправді найдавніших, напевне, ось цей: «Nipson anomemata me monan opsin» – «Мийте гріхи, а не лише обличчя». Автор його – святий Григорій Назіанцус. Майже п’ятнадцять століть цей паліндром-афоризм зберігається на стіні Святої Софії у Константинополі (Стамбулі). Звідти поширився і нині зустрічається в храмах Франції, Англії, Німеччини.
Навіть далекі від літератури люди зазвичай пам’ятають ці паліндроми: «А роза упала на лапу Азора» (А. Фет) чи «Аргентина манит негра» (авторство приписують А. Бубнову, А. Софроницькому, Н. Булгакову). Дехто з більш підкутих насолоджувався давнім геніально-веселим паліндромом: «Sum summus mus» – «Я найсильніша миша» (лат.), але й у нас є чудові традиції.
Хоча паліндроми з часів Київської Русі до нас не дійшли, бо упродовж століть світські тексти змивалися з пергаментів на догоду новим, переважно церковним (аж доки не винайшли папір), а все ж в Україні паліндром з’явився набагато раніше, ніж у Росії. «Батьком» наших паліндромістів вважається шляхетний Іван Величковський (близько 1651-1701). Автор повчальних книжок, мудрих філософських висловів, він створив цікавий масив паліндромів («раків літеральних»), який дійшов до нас.
У Росії жанр паліндрому набув популярності лиш на початку ХХ століття – завдяки поетові-реформатору, «Голові Земної Кулі» Велимиру Хлєбнікову. Один із засновників (разом із братами Бурлюками) російського футуризму, перший «будетлянин» Хлєбніков, який хотів бачити на чолі Землі уряд Творян (творців), як ніхто, працював зі словом: написав чимало паліндромів, зокрема й частина поеми «Внучка Малуші» – паліндромічна. Цікаво, що й футуризм народився в Україні – в Гілеї на Херсонщині, і сам Хлєбніков, що два літа гостював у Києві у двоюрідної сестри, вважав українську мову старшою за російську.
Відтак паліндромія розвивалася доволі активно – виходили антології, колективні збірки. З-поміж найвідоміших паліндромістів – С. Кирсанов, І. Сельвінський, В. Гершуні, Д. Аваліані, В. Софроницький, навіть Андрій Вознесенський іноді ступав на цю стежку («А луна канула»).
Серед українських паліндромістів не можна обійти увагою бодай кількох сучасників: перш за все незабутнього Миколу Мірошниченка, котрий системно працював на цій ниві, був великим прихильником і знавцем жанру, уклав антологію паліндромів. Варто згадати і його приятеля Івана Іова. Продовжують збирати врожаї паліндромів кияни Анатолій Мойсієнко й Олександр Шарварко, Іван Лучук у Львові, що також підготував свого часу антологію паліндрому. У Харкові донедавна був Анатолій Перерва (якого навесні, на жаль, не стало), зате є В’ячеслав Романовський, який сім років тому видав тоненьку збірочку паліндромів «Ваба забаВ». Є Василь Рябий у Коломиї, є паліндромісти також у Чернігові, Івано-Франківську…
І все ж про авторів цього жанру, можна сказати тою ж латиною, що вони: albis corvis rariores (рідкісніші, аніж білі ворони). Але без таких «ворон» література як найбільш семантичне з усіх мистецтв навряд чи може існувати.
ЛЕВ І РЕВ ТУТ — VERY WELL?
Ця книжка Бондаренка, певне, теж не для широкого читача, як, власне, і поезія загалом. «Лев і рев…» радше для справжніх гурманів, для «найтонших», як говорив устами свого героя Нобелівський лауреат Андре Жид, для небайдужих до озонистих протягів паліндромії, розширення кордонів мови, до поетового вміння відчувати м’язи й суглоби слова та передавати глибокий образний зміст.
Вже після першого прочитання цей доволі чітко структурований масив паліндромів (із шести тематичних розділів) наповнює відчуттям, що це дещо інше, ніж траплялося читати у попередників і сучасників. Після другого й третього читання відчуття посилюється. І відмінність не тільки в тому, що Бондаренкові «ПАЛІНДРоскоші» часто приходять у сни, за його зізнанням, або падають з неба на гілки дерев у лісі на окраїні Києва, де автор їх потім збирає. Але у нього ніби інший інструментарій, інші підходи й цілі, а тематичне й жанрове охоплення досі небачене: від історичної й соціальної тематики до інтимних, чуттєвих паліндромів.
Зазвичай в антологіях і в творах окремих авторів-паліндромістів переважають однорядкові – часто з натяком на афоризм та гумористичну «крилатість». У цій книжці теж зустрінемо однорядкові, наприклад, філософсько-екзистенційний, звернений, напевне, як до Бога, так і до земного читача: «Ти ж є! І музика таки зуміє жить!». Зустрінемо тут і гумористичні й саркастичні однорядки: скажімо, вже уподобаний багатьма професорами рядок «Є у ректора рот: керує», «А була палуба?», «В резерв, музо, розум? В резерв!», «Куля, лук є і на псів, Іспаніє, куля, лук!» або: «А випити пива?!» (до речі, саме цей любили цитувати незабутні Микола Мірошниченко та Ігор Римарук), та ще десятки. Але такі саркастичні й жартівливі однорядки тут сховані в окремий невеликий розділ ближче до кінця книжки, він називається «ЛаОкООнізми» (хто такий Лаокоон, пам’ятаємо). Натомість основу книжки складають сюжетні й динамічні повнокровні вірші-паліндроми, нерідко з внутрішньою драматургією й антитезою, як у сонеті. Але й це ще не є головною відмінністю.
Нещодавно перевірили на сприйнятті начитаних-просунутих колег, озвучуючи їм нові паліндроми Бондаренка, почавши з цього:
Сачком мок час…
О, ти – сито,
саче-час:
ще і сор просієш.
Лише п’ятий колега подивовано запитав: «Невже це паліндром такий філософський?». Тож їх часто сприймають як звичні силабо-тонічні вірші або верлібри, причому серйозні, у яких домінують не гумор, «стьоб», не поверхова вишуканість, чим іноді повняться паліндроми, а дещо онтологічне, аксіологічне, наближене до філософської теорії цінностей та початків історії. І сито-час або сачок-час тут головний просіювач.
Загалом автор вибудовує особливі стосунки з категорією Часу, про що промовисто свідчить цей «Дар-град», якому передує епіграф: «Київські гори майже біблійні… Гора Хорив є і там, і у нас, а кий (посох) обертався на щека (змія) у Старому ще Заповіті. І вібрує історія, і пульсує тут, як прикидане джерело»:
Місто… От сім
вітру гуртів,
вібро-горбів
от сім!.. Наше шан-Місто.
І світу путі всі…
І суржики ж Русі…
От Сіті – тісто.
…Віра з боку кобзарів
(яра з боку Кобзаря!) –
віщодар радощів:
яро зоря Яр* озоря.
І цур руці, цур руці
хижих ото, хижих.
І сурмам Русі, сурмам Русі
слави вальс:
Дар-град
вижив.
Йдеться саме про Хрещатицький Яр, теперішній Хрещатик, як пояснює примітка, хоча й без того зрозуміло, що тут вільно й історично дихає не Цар-град (Константинополь), а «Дар-град» Київ, і саме його «віщодар радощів».
Відтак зустрінемо в книжці «віки Рюриків» і «вік вовків». Останній особливо проявився в поемі-паліндромі «Вінгран і нар гнів», що завершує книжку.
Мабуть, через «особисті» взаємини поета з Часом вбачається його підсвідоме бажання втиснути в книжку десь… дві тисячі літ, бодай окремими важливими штрихами чи пунктирами. До речі, раніше в одному з ліричних віршів автор себе позиціонував саме як… «пунктирний вектор»:
…Не рекрут я, не ректор,
не маршал, не солдат –
скоріш пунк-тир-ний вектор,
оскільки сам… із дат.
Це вірш «Я сам із дат печалі». Але ж на Час може впливати хіба що Бог, а на дати, які вже позаду, ніхто не здатен. То що ж намагається зробити вектор-поет і чого хоче від Часу непідвладного? І чи можна прояснити цю летючу й непорушну категорію засобами паліндромії?
У глибинах і «прикиданих джерелах» Часу можна хіба що щось відшукати. Тож спершу означимо хронометричні параметри книжки: Час у ній починається з дохристиянського періоду, з дитинства людства (Еллади). До нього можна додати й прадитинство Києва – до приходу апостола Андрія, котрий, за легендою, прорік, що «бути тут граду великому і благодаті Божій». Відлунюють у книжці й «часи зарубинецькі», друге століття до н. е. Саме тоді на березі Почайни поселилися пракияни й прожили там до восьмого століття н.е., чиїх 66 домівок розкопав знищений радянською владою археолог Іван Шовкопляс. Як ілюстрацію наведемо «Ніч-Еллада-далечінь», паліндром з присвятою відомому авторові «Денників» Петру Сороці, якого зовсім недавно не стало:
Кине дощ у щоденник –
кине день, не денник.
А висушить тишу сива
ніч-Еллада-далечінь…
нічче-Лада-далечінь,
нічче-леле – лелечінь.
А ви ні: лінива…
Набагато сухіша за київську Оболонь язичницька Еллада, Лада й «леле-лелечінь», – усе це відчутна «далечінь», яка є початком часового обрамлення книжки. Потім проглядаються важливі для автора «віки Рюриків» – майже 1000 літ. А останні 100–117 років, з доданком вже цього століття, автор означив як «вік воків», який займає майже півкнижки.
«Вовки» бувають, звичайно, різні – була легендарна вовчиця, яка допомогла Ромулу й Рему заснувати Рим, була вовчиця Акбара у Ч. Айтматова, майже людина-мати за світосприйняттям. Для Бондаренка ж «вовки» вочевидь – сталіністи, енкаведисти, кагебісти, які знищували Плужника й Стуса, але це й сучасні олігархи, хижі владці, власне, духом карлики і карники («уголовнікі»).
Автор, як правило, не персоніфікує тих сановних карликів і карників «злоядучих» – але та «чолова наволоч» упізнається за діями й конкретизується особистими рисами. Хіба що двох з них названо майже прямо: в паліндромі «Матрьошку – к чортам (з листа солдата сатрапам)»: «Кате-дубе, буде так: / ані Тупопутіна, / ані Пупопупіна / – (кагана – на гак!), / ані Тутотутіна, / ані Лупопуліна!../ Кате-дубе, буде так!». Другий тут означений як «дизер-президент», котрий «тне тент / і торг у «гроті», / а воля ялова!..».
Паліндроми соціальної тематики зосереджено у двох центральних розділах – «Удар «граду» та «Віра – чара чарів». Поштовхом для них зазвичай слугує якраз «низинна», конкретна ситуація за участю простих людей, воїнів чи деяких мешканців Сходу, зокрема й «ватників» («А та «вата»!.. / А та… вузи шата, шизувата. / Он, диви, там – мати!.. Видно? / Мати – там!..»), – картина, почута-побачена автором у Слов’янську, Бахмуті, Сєвєродонецьку, Маріуполі чи Дніпрі. Взяти хоча б «І маси самі…» (власне, розмова дорослих із дитиною на початку війни, мабуть, у схованці-сараї), коли заскочені вибухами люди переживають відчай:
А то мін німота…
Там – рагу гармат…
А то «мас» самота…
– Тату, тат,
а міна німа?..
– Там от вам автомат!
Вам то: дід от… мав.
– Тату, тат! Тату, тат,
а мені нема?..
Били б, ото, били б!..
…А тиша шита,
милі, білим…
Вів-оповів
сагу фугас…
Вив… Оповив
сагу – угас…
…І – путінці міцні, тупі:
недороси – сор один…
– Зараз –
ви-жить!.. Бо… щоб ти жив!
…А в яр мете… Темрява:
низ неба – бензин.
Ужитий русизм «сор» тут особливо доречний, бо сам по собі акцентує, звідки сміття. А загалом автора більше цікавлять внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Тож і образний лад спрямовано на осягання душевних станів людей на нашому Сході й Заході, як військових, так і цивільних. У паліндромі «І ви живі (у шпиталі)» взагалі немає ні прізвища, ні звання-професії, навіть особового займенника, а ніби є все:
Нариви ран…
Сна реверанс…
І вижив, і…
І ви живі!..
Власне ж авторське «я» в паліндромах поет схильний приховувати – на відміну від ліричних віршів із попередніх збірок. Чи не єдиний виняток – цілком автобіографічний паліндром «Молодо – Подолом»:
Молом
мило-голим –
молодо – Подолом,
молодо – Подолом
я і… долі лодія…
Молодо – долом
я іду – судія:
чолова наволоч
(і мертва) – в тремі!..
Як дав зрозуміти автор, передісторія цього – в часах «перебудови» й роботи Станіслава Бондаренка в найтиражнішій тоді, півторамільйонній газеті «Коза» («Нєзавісімость»), коли після його журналістських розслідувань за 8 років вийшли із СІЗО на волю 19 ні в чому не винних людей (що потім підтверджував суд), натомість деяких корумпованих облпрокурорів, старших офіцерів КГБ-СБУ вигнали з органів, – тож «чолова наволоч» насправді перебувала «в тремі».
Відчувається, що для автора грайлива «ваба забав» далеко не на першому й навіть не на третьому місці. Навпаки – уловлюється бажання поета акцентувати: паліндром може висловити практично все, здатен структурувати літпроцес, а може, й очищувати літературне «болото». Вбачається прихована надзадача, автор наче говорить читачам паліндромами: ставайте вищі, підтягуйтеся до ціннісного (невипадково одне з його інтерв’ю називалося «Ударимо цінністю по ницості»), долучайтеся до справжнього й високого, тоді й вибудується потужна києвоцентрична Україна. Може, дещо ідеалістично автор ще раніше натякав, що для того в кожній місцевості варто мати бодай по 5–10 особистостей, здатних глибоко зрозуміти Євгена Плужника, «п’ятірне гроно» неокласиків, Василя Стуса та інших головних «мостів» до сучасності й майбутнього – в екзистенційному й культурному вимірі. Такий важливий для автора психофізіологічний тип людей-мостів виведено ще у його прозовому романі з паліндромною назвою «От я вся – я свято…», який свого часу витримав два видання й увійшов до короткого списку «Книжки року Бі-Бі-Сі». Схоже, продовжується пошук саме таких «мостів».
Ще одне спостереження: поетичний образ в паліндромах Бондаренка служить містком між зовнішньою формою й значенням, а форма обумовлює, увиразнює образ. У цих паліндромах чи не кожне слово саме по собі – поетичний твір, оскільки містить не лише явне, а й приховане уявлення, себто переносне значення, алегорію, без якої не буває поезії. Ця нерозривність зовнішньої форми-образу-значення, перетікання одного в інше і взаємозбагачення складових породжують справжню магію книжки.
Не аналізуємо детально паліндроми лірично-інтимного спрямування, зазначимо лише, що вони тут не обмежуються своєрідним паліндромом-хоку: «…А рука – сакура. / Акурат та рука / і роздала лад, зорі». Але чи не найінтимнішим виглядає, – як у Старому Заповіті «Пісня над піснями» Соломона, – так у цій книжці «І окопи – покої» з підзаголовком «нова пісня над піснями» й епіграфом зі старозавітної: «О, ти прекрасний, коханий мій, і люб’язний. І ложе у нас – зелень»:
І окопи – покої
милим.
А шана наша
ушанувала лаву нашу.
Огонь жінки – лик ніжного…
Ясю – Люся*:
«Ясю, о… боюся…
Ясю, а… даюся!..
Я свято – от я вся.
Я – сіль і ліс я:
напою, о Пан,
я собою!.. О, боса я.
І окопи – покої,
конура – дарунок
милим…
А винна чуттів квітуча нива…
Це ти – читець
нив от – рухів і хуртовин,
це ти митець
нивоновин.
О, коло мене не молоко –
мед! Ідем:
тут я! Я тут.
Ми – не газ!.. А загинем
дорана – за народ
(мо’, за роту) – то разом!
Зірки ми – крізь
життя… Я – ти ж!..
Як підказує примітка (*), імена героїв змінено, тож є живі прототипи. На жаль, не маємо змоги цитувати цей чималий текст повністю й показати чуттєві стосунки жінки з капітаном, який мав «маршала шрам», зазначимо лишень, що фінал – оптимістичний: «Огонь дул блудного / (дул блуд) / минає… / А наша шана – / це наш шанець».
Цікаво, якби цар Соломон повернувся на цей світ і вивчив українську, що б сказав він про цю «нову пісню над піснями»? Шкода, що це з розряду фантастики… Але не менш цікаво, чому мовчать про лірику й паліндроми автора сучасники, особливо з «розкручених» постмодерністів? Нам відома лише одна рецензія – і то усна, хоч особливо цінна. 17 років тому в столичний Будинок актора на презентацію книжки Бондаренка «Бенкет під час Кучми» (де містилося також зо два десятки давніх паліндромів), придбавши квиток, зайшла Ліна Костенко і в кінці висловилася (цитуємо лиш те, що потрапило тоді в пресу): «Дивний цей Бондаренко – як в поезії, так і журналістиці… Навіть у такому, здавалось би, заданому, штучному жанрі як паліндроми він здатний передавати глибокі почуття, наприклад, в паліндромі, присвяченому матері». З одного боку ці слова ніби нікого ні до чого не зобов’язують, з іншого – добре характеризують зацікавленість і розбірливість видатної «самітниці», яка рідко приходила на вечори до когось, а тут помітила й авторське вміння відчувати суглоби та м’язи слова й продукувати «глибокі почуття». Відомо, що тоді ж Ліна Василівна запросила Бондаренка на Великдень до зони ЧАЕС, де вони разом побували в десятках сіл, а в трьох числах однієї з газет вийшли репортажі про це під заголовком «Поет спускається в пекло», – нагадуємо тут про це, щоб відтінити подальший фон.
Розпізнавальні знаки
«свій-чужий»
Його паліндроми дійсно потребують навіть не повторного, а й потрійного читання, бо тоді назбируємо більше «ключів від шифрів» і відповідно розгадок. І за цим масивом паліндромів відкривається читацьке відчуття, яке стосується не лише сучасної поезії,– гадаємо, й нашої прози (переважно постмодерністської). Але спершу хочеться «встромити» серйозне запитання: чи багато сучасних авторів назве творчий метод, яким сам послуговується? Мабуть, одиниці. І то оголосять «своїм»… якщо не соцреалізм, то постмодернізм, який теж давно набив оскому. Творчий метод, яким творить лірик і паліндроміст Станіслав Бондаренко, він сам означив так: НЕОПРАВДИЗМ. У це поняття, за його словами, потроху влилися критичний реалізм, італійський кіношний неореалізм, справжній європейський модернізм початку ХХ століття, а ще якоюсь мірою те, що дехто називає «поезія факту» (для прикладу: до такої окремі знавці відносить твори В. Базилевського).
Від себе додамо, що в Бондаренків неоправдизм, очевидно, вливається-впадає і глибокий нонконформізм урбаністичного поета, котрий, до речі, поповнив літературу власними жанрами, це: роман-паліндром, поеми-кліпи, стасворди. І навіть таке ноу-хау – «Абетка вереснят», що складається з 33-х слів (заримованих), – з одного, а не 33-х віршів, як у абетках десятків інших авторів, тому легко запам’ятовується.
Яку ж роль можуть грати в системі координат автора (в неоправдизмі) паліндроми? Схоже, що вони для нього ще й важливі розпізнавальні знаки, як у небі для пілотів «свій-чужий», або ж: ниций чи розвинутий («найтонший»).
Мабуть, для Бондаренка паліндроми – це вочевидь двокрилі птахи з надчуттєвою орієнтацією голубів у просторі. Як відомо, в паліндромі кожен рядок, добігши середини, повертається. Середина паліндрому – вісь, як корпус літака або тулуб птаха-голуба, який повернеться додому, якщо навіть хтось завіз його за 500–800 км. Крім того, в книзі можна вбачати своєрідну «перекваліфікацію» паліндрому як жанру, або ж тематичне розширення його ареалу – від історії до інтимної лірики. І ще, очевидно,– це протест!
Коли є «лев і рев», спів солов’я чи рик тигра – це ознаки живої природи, природності й життя. А скажімо, «свисти постмодерністів» – неприродні, фальшиві, бо ті не працюють з мовою, не оприявнюють бажання наблизити читача до Мови, а лише до себе, не переймаються власним стилем (або ж його відсутністю) і не створюють якихось позитивних канонів чи й натяків на огранку душ. Мабуть, заважають постмодерністські устої, де мат та іронічне цитування когось із попередників більш обов’язкові, ніж «огранення душ». Це стосується навіть О. Забужко, якій, схоже, зашкодив «вредний стаж» перебування в дуже соцреалістичній КПРС, та й багатьох інших.
Дехто ще з минулого століття – з легкої руки поетеси І. Іванченко – називає Бондаренка людиною «з абсолютним поетичним слухом» (хоч сам поет вважає це перебільшенням), або ще величають його «арбітром вишуканості» (нагадаємо, що так називали Петронія його сучасники, у тому числі кривавий Нерон (див. роман Г. Сенкевича «Камо грядеши?»). Але нашим розкрученим і переважно безстильовим «антимовникам» від літератури вигідно про роботу такого напрямку й ґатунку мовчати. Шкода…
Ми не можемо тут перейти від цілком дорослих мотивів – до світу дитячого й розібрати ще розділ п’ятий – «Дорога на город» («Дітлахартія свіжа») – може, до того дійде, як і до окремого аналізу поеми «Вінгран і нар гнів». Зазначимо лише, що безпрецедентність цієї книжки вже помітила навіть парламентська газета «Голос України» (від 5 травня ц. р.), а добірка паліндромів автора в «УЛГ» (за кілька днів до виходу книжки) викликала несподіваний розголос, про що свідчать відгуки академіків М. Жулинського та В. Кушерця, поета-звитяжця Олекси Різникова, заслуженої журналістки України Лідії Рижкової (на Фейсбуку), поета Ігоря Фарини та багатьох інших. Може, самого автора подібне й не дуже обходить, – як колись Сковороду, який відмовився навіть від перспективи сану єпископа, але від себе додамо: таке висвітлення в пресі обнадіює… Втім, Бондаренку таки близький один незвичний «сан», що й висловлено паліндромом:
От сан: на сто
віків
раз, бо… Кобзар!
А вам як?.. Чи, може, мають рацію ті, хто тягне літературу в «світле» назад?
Реклама
Стильные подарки для ваших сотрудников – записные книжки с логотипом вашей компании. Широкий выбор, доступные цены.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал