“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Ціле село називає її бабою Сойкою. Чи тому, що живе під самим лісом, чи за язик – баба любить погомоніти, а якщось розказує, то перекривить кого хоч. Я називаю її не інакше як вуйною Васютою. Так звик. Колись з дідом завше повертали до них з грибів. Ще як жив вуйко Никола, то вони з моїм дідом мали про що понагадувати. Сядуть собі на призьбі, обіпруться до теплої дерев’яної хати і згадують.
Цього року грибів може не бути – теплінь. Але бреду – хоч на гори подивлюся. Дорахувався, що, мабуть, років з двадцять закотилося за Хоминське з того часу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вуйнина хата вигрівається на сонці, аж жмуриться. У віконних очах вже так закарбувалися гори, що напам’ять знається кожна крапка. Віддалік до її замріяного лиця навіть дуже пасують смерекові кучері. А спереду сушаться дрова, мовби хата простягла свої худі ноги перед отвореним небом. Вуйна Васюта не чує того тепла, її студить з усіх боків, бо має мороку. Упріває лиш як прорветься на волю одна з догадок, що рояться в голові. Тоді вона схоплюється з призьби і бігом-бігом несе слабій козі, наприклад, цукру з вісянкою. Але, відай, біда не хоче тим наїстися, бо хоче з’їсти козу. Ніякий спосіб не помагає.
– Йой, Міхайлику, це ти? Аби-с здоров був – ледве тебе впізнала. Дєкувати Богу, шо тебе прислав, бо коза гибне, а я сама сторопію і ради не можу дати. Може шос порадиш? Я вже і свічку до каплиці поклала… З досвіта думаю: шо робити? шо робити? Гадками оббігла село, але де-е – кождий має свої роботи. Лишивси ветеринар… А цес, може знаєш – позаєкий дохтор, шо коло Розначука на долині жиє, йой, забула єк то на него кажут шо був колис шофером у тотій ветлікарни…
– Догадуюси, але менше з тим…
– Менше з тим! Привела, оце-о, а він шос пообдививси та й каже аби їй раз нічо’ не давати: ні їсти, ні пити. А єк ратувати, кажіт мені?.. Тай – кізлєта-сироти…
Але я їх поплекала: позичила молока, нагріла і дала з пипки. Витак шє дам, бо наразі я їм за маму.
Тепла цівка сонця увійшла у піддашшя до вуйниної кози разом з нами. Вуйна спішно оповідає як було: – Ади мені здаєси, шо в’на губила путерю, щє єк була кітна. А може?.. Але вкотиласи. Дивиси, єких файних привела. А витак засумувала – навіть кізлєта її не радуют.
– Може козі так після окоту і скоро перейде? …А може не зчистиласи до решти?
– Ей ні, то так не має бути. Вона має їсти, пити, кізлєт пантрувати. Їй таки зле!
…Маю жєль, бо вчере щє кітну вігнала зи стайні, а ця не пасе – стоїт і водит очима. А я прикрикнула на неї. Гай, кажу, схилєй гук трохи, не гонориси! Тепер пізьмує на мене, – захлипала вуйна Васюта. Коза на те кволо повернула до баби голову, продовжувала важко дихати. Сонячний зайчик тим часом лоскотав її тьмяні очі, кликав до весни.
Вуйна Васюта замовкла, а дивиться, як дитина. Подумки дивуюся: чи вуйну роки не беруть, чи то вже нема куди більше старітися?
– Чомус мені здаєси, шо в’на хоче пити… взагалі, в такому стані має хотітиси пити.
– Та я би рада дати їй шо хоч. Такого би їй пійла зварила, шо сам би не наївси, але ж дохтор заказав… Вже гадаю, де бірше вагую – чимос ратувати чи тримати надію? …Сараку моя коза, – згрібає порожнечу в долоні та зволожує зморшки вуйна Васюта.
Вже надворі заспокоюю її: – Чо’ рвете собі душу? Таже не крайня біда – встане коза – добре, а ні – так мало бути. І попри козу можна добре жити, а єк маєте кізлєт, то вікутаєте собі другу. Так собі подумайте…
– Ні-ні, я таки люб’ю цю! Єкос звикла до неї і другого молока би-х не їла. Ади сусіда продає молоко – берут у неї хто хоче. …А я брижуси. Отако бере дійницу межи ноги, плює в долоні і доїт. А я вже тото молоко пити не годна. Єкос слабувала, а в’на приходила видознати, помогти шос сеї-тої і доїла мені козу зо два рази. То я за ті рази молоко котови дала, а витак сказала, шо вже не така слаба і сама через силу ходила доїти. Молоко мене й на ноги пидоймило.
Вуйна Васюта, розмовляючи, не вміє тримати руки тихо. І тепер вона щось вимацувала та перебирала збоку. Нараз витягла звідкись камінь завбільшки з горіх. Подивилася на нього і кинула назад у пазуху.
– Шо це ви у пазусі камінец нисите? – засмішило мене.
– Це я кинула аби шос не забути. А тобі шо?
Я згинаюся, беру камінець в тому місці, де дощівка зі стріхи розмила землю і вкидаю собі у пазуху. А на вуйнине німе запитання відповідаю, що то пам’ятка, аби прийти провідати козу. Нарешті усміхаються і її зморшки: – Приходи, голубе, та бери щє цілу жменю вкинь, аби й бабу Васюту не забувати.
До вечора вуйнина коза ожила.
– О-о, єк уже отако румигає і стриже вухами, то буде вам коза здорова та й дужа.
– Ти думаєш?..
– Аєкже!
– Йой, Міхайлику, й’ка я втішна. Шо би я без тебе робила отутечки, одна єк палец? Єкби здохла, то їли би мене гризоти. Таки виню себе в тій хоробі – не доздріла… Так ми’ кортіло аби в’на щє трохи виділа цего світа коло мене. Ти казав – і уно так є, шо кози коло хати крайно не траба – гаразд і без неї, але ми так зжилиси, шо деколи не годна з нев наговоритиси. Бігме! Йой, Міхайлику, моя коза всьо знає… Я її взимі брала у хату і всьо їй порозказувала. Ади стару бабу гадки нападают – а кому оповіш? Ранше кіт усьо знав, але його позичили на миші. …Уна тепер знає про мене, про мою старшу доньцю Маруську, шо в Голици замордували, про зєтя Ивана, шо пливає горівков, єк морем, і берега не видит. Ади поскаржуси, а в’на поспівчує – тий легше нам обом. Оповіла їй про внучок, бо трьох маю: Настуню, Христинку і найменшу – цю (дивно так вхрестили) – Анжелу. Добрі, веселі, а жити при бабі – ні. Кажут: ба, єк ми будемо в лісі жити? А шо я тут вік звікувала і, рахуйте, з села суда на дев’єтнацєтому році до Василя перебраласи – то нічо’? А єк тогди було(?) – скрізь піхотов. Про склепи у присілку щє й бесіди не було. А з Василя тої помочі – бірше зважєв, хіба, єк кулака давав. Так! При тому мус було й’го слабу стариню обходити, годувати… А шо – назад дороги не було! Мусіла жити, бо розводів тогди ніхто не знав. Розвод дала міна, шо вбила Василя.
…Шо то чоловік чоловікови не рівний?! За Василем гет не баную. А витак жила з Николов у цій же хаті двацєть вісім років – прожили-сми, єкби на порозі обминулиси. Не укимив ми си єк слабував, не укимив єк і жили. Він мене би був не морснув – аби там шо.
От-так!
– Вуйно, кілько років цій хаті? Видко, шо стара доста, але ші моцна і файна – май-май!
– Кілько років?.. Або я знаю? Я вже тут шісдесєть років. На цім місци семеро весіль видбуло. А хату колис, знаю, шо перевезли з Бабина. Ей, поверез сотку років з добрим гаком їй є. А кілько?.. Знаю, шо Василева баба тут виддаваласи.
…А шо – вдаютци сволоки?
– Файно різьба зроблена.
– Колис усі так будували. Ади цей мисничок видколи памнєтаю, і ця лавиця…
Чуємо надоворі шум – дивлюся у вікно. Когут накокоїжився – свариться на незнайомого чоловіка.
– …Дохтор, певно дохтор іде. А хто щє?..
Чікай, Міхайлику, я зараз.
Старі глиняні миски ревно слідкують у вікно. Їм добре видно важкі нежіночі руки, що безпорадно гойдаються за бабою. Видно зіщулену стайню-притулу, яка в запущеній сліпоті мацає собі подвір’я березовим кілком. Дивними їй здаються нерівні клапті іржавої бляхи, котрими сяк-так попідтикано підогнилі стіни. Одною такою латкою погойдує ватер, наче б стайня хапалася за простуджений поперек.
Знадвору чути: – А шо я казав?! Потім знов: – А шо я казав!
Вуйна Васюта забігає у хату, щось квапно шукає у миснику, а мені радо шепоче: – Коза вже їст і кізлєт плекає. Я й’го не хочу у хату кликати. Чікай щє трошки…
Знов бачу: він переминається коло дров, наче йде, але ноги його не несуть. Щось обзирає, ніби курми інтересується, руки назад розчепірив. Баба доганяє ззаду: – Чікай, шос скажу… На, Федю, пару рублів.
– Ай, лишіт…
– Таже бери. Тий дєковать.
І у жменю йому. А жменя лиш таки замкнулася.
Вуйна Васюта в оправдання, ще з порога по-змовницьки, так голосно пошепки (чи боїться, що той почує? не бійтеся, як зачув папірчик у руці, то так засеменив по стежці…): – Пішов. Гоноро-овий! За два рази навіть козу не помацав. Чисто свинский дохтор – уміє їх валашіти, а на козах ніц не розумієси. Я й’му й не признаваласи, шо в полудне дала їй трошки лену, а витак добре напитиси тепленького узвару – так, єк ти казав, – трясеться в беззвучному сміхові вуйна.
– То ти мені, Міхасю, козу вілічив. І не колиши головов, бо знаю, шо кажу. Ти водно до нас на добро приходив.
…А я на радощах дала пару рублів тому, бо прийшов і щє колис може здатиси. Єк то кажут – рука руку миє? Так?
– Ага. …А лице – обидві!
– Ти в мене золотий, Міхасю – проживби-с.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.