17 вересня – 75 років з дня народження Сергія Тримбача.
Сергій Тримбач (нар. 17 вересня 1950, с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія Кіровоградської обл.) — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України (2009—2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (2008) та премії імені Джеймса Мейса (2016). Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.
Нижче – допис С.Тримбача у фейсбуці з нагоди власного ювілею.
О, ГОСПОДИ! НЕВЖЕ СТІЛЬКИ ВОДИ ЗБІГЛО?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зиркнув на лічильник, нині, у День народження… Звідки узялась от ся цифра – 75? Я так звик бути молодим, завжди доганяв свій вік… Довгії і благії літа виглядав молодшим на 10-12 років од свого справжнього біологічного віку. А тепер усе частіше мене кваліфікують яко мамонта, патріарха, засновника чогось… Ось, навіть ордена дали, «За заслуги». Минулолоріч Кіноакадемія Золоту дзигу за те саме… Натяк на те, що вже тре’ зливать воду та й котиться кудись донизу, у долину, у напрямку Стікса – ну, таке щось.
До речі, про Стікс. Якось про цю річечку мене запитав один молодик, єхидно мружачи вічки-щічки: чи не бачу її на горизонті? Ну, хламида-мига… Я пригадав популярний колись анекдот, от се невичерпне джерело знань, і відповів: а що таке той обрій, що? Лінія, котра поєднує небо і землю, а головне – чим ближче до неї підходиш, тим далі вона відступає. Отак воно виглядає направду: той Стікс ніяк не ближчає, тільки віддаляється. Як і анекдотичний комунізм.
Харону – зась. Перевозить він там душі – куди й навіщо? Нам і тут добре! Хто бачив того Харона, каже: платять бідаці монетою, яку кладуть під язик. Шшас, шукатиму я ту монетку, робити мені нічого. Тут не знаєш, за що хапатись – справ стільки, що в очах ряботить-блимотить.
Утім, ніби на старість й не схоже. Працюю так, що деяким молодим можу дати фору. За останні кілька літ – книжки, сценарії, дослідження і т.д. Фестивалі, конкурси, виступи перед народом, спраглого до знань про кіно. Передусім у Будинку кіно, у Спілці кінематографістів, котра мене, здається, любить – не знамо за віщо. А три роки тому мій рідний Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського (спасибі йому!) навіть благословив на президії НАН України виступити з доповіддю. Цьогоріч на загальних зборах Академії наук – уперше, здається, на таких зборах бачили й чули кінознавця. Сподіваюсь, не востаннє!
І – знаю: є те, що коли не зроблю – вже не зробить ніхто, принаймні у найближчі 20-30 літ. Треба поспішати. У планах – 29 книжок, серед яких і Популярна Історія Українського Кіно – українською, англійською, французькою, польською, іспанською, китайською; неодмінно так.
Якби тільки здоров’я моїм найріднішим людям. Дружині Тетяні насамперед! Це їй завдячую своїм довголіттям. І мамі й батькові, звичайно. І бабусям Маріям, і дідові Павлові. Брату Володимиру. Сестрі Вірі, Царство їй Небесне! Синові Андрію, онукові Микиті. Друзям, колегам по праці, в мистецтвознавстві, критиці, кінематографі. Та багато кому, хто у житті прикривав од вітру-вітровіння, од лих всіляких. Нині дяка осібна моїм племінникам – Ярославу Тримбачу і Андрію Курському, вони на війні уже який час. Хай хранить Господь їх, Україну і українців, усіх нас!
Півроку тому почув від Ліни Василівни Костенко, яка посвідчила: уперше не чує, вже понад два роки, нічого про меншовартість українців. Ми великий, повновартісний народ! Ми вистояли, пройшовши через стільки навал північно-східної орди, котра нині вирішила аканчатєльно рєшить вапрос з нами. Вистоїмо й зараз, вистоїмо, дорогі мої українці і українки! Бо ми варті великої історичної долі, вселенської, героїчної і прекрасної! Попри усі свої недоліки, котрих чимало, як і у кожного народу, не пальцем робленого…
Усе ж таки дивна от ся цифра, 75, дуже дивна. Я такий же, яким був сорок і п’ятдесят літ тому. Хіба що ноги іноді болять, і втома переймає, трохи стишуючи рух. І сивина ще. Та й більше, бачиться, нічого такого.
Дорога попереду стелиться – до самого обрію. Тре’ їхати, тре’ працювати. Жити наповну, інакше просто нецікаво.
Дякую Долі за таку Долю!
Фото Юрія Гармаша