Юрій Бондаренко. «Будеш макакою»

“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025

І

Будеш макакою, Гошику. І не кажи мені, що ти орангутанг. Так треба, Гошику. У комісії, що перевірятиме, повинні думати, що ти макака Нора. Звичайно, натяжка тут є: і морда в тебе не така, і хвіст, і все інше. Гадаєш, вони знають? Навряд чи… Хе-хе… Зійдеш за макаку тільки так, на раз-два. Головне, стрибай по клітці й верещи з усієї сили, скільки можеш. Ну ти вмієш. Не мені тебе вчити. Пам’ятаєш, як я твої банани з’їв? О! Ти тоді підняв на ноги ввесь зоопарк. Чули галас навіть у колонії строгого режиму, а до неї, до речі, півтора кілометра звідси. Усі зеки до своїх заґратованих вікон припали. Їм, бідним, нудно. А тут така подія: Гошик верещить, ніби його ріжуть.

І чому? За якісь нещасні банани. Фу, Гошику. Не солідно з твого боку. Нещасні зеки складалися потім тобі на банани, щоб не верещав.

Тож із чого я почав? Ага… Думаю, і за макаку ти зійдеш, і за Нору. З останньою, звичайно, складніше. Макаку з орангутангом ще якось сплутати можна, а от тебе з Норою не дуже. Ну я їм коньячку наллю перед тим, як вони сюди зайдуть, щоб не дуже шукали в тебе …гм..гм…так би мовити, Норині властивості. Хай не дивляться, куди не слід. Табличку нехай прочитають і далі чимчикують. Чого їм тут застрявати? Роздивлятися, що ти не Нора? Ай-я-яй. Солідні люди. Хіба таке можна? Та й у комісії роботи багато: треба ввесь зоопарк проінспектувати. Не ти ж один такий.

Гошик сидів і мовчки кліпав очима, дивлячись на співбесідника. Лише сум спливав по його обличчю.

Чого так печально дивишся, наче я в тебе банани вкрав?

Гошик кинув відвертий погляд, ніби вдарив своїми очима по очах Дмитровича.

Украв? – здивовано перепитав доглядач. – Що? Банани?

Гошик заперечно похитав головою й показав пальцем на суміжну порожню клітку із написом «Макака Нора».

Нору? А вона тобі хіба родичка, що ти так сумуєш?

Гошик розвів свої волохаті руки в різні боки, що означало: більше ніж родичка. Інший би нічого не зрозумів, але Дмитрович збагнув: за тридцять років роботи наглядачем мова тварин стала для нього, як рідна.

Більше за родичку? – перепитав він. –

А хто ж вона тобі така?

Гошик притулив долоню до серця, потім відставив й дмухнув на неї.

Любов? – здивувався Дмитрович. – Як це я не вгледів? Ну ви й молодці. Коли ж ви встигли? І головне, як?

Гошик постукав себе пальцем по високочолому надбрів’ю: мовляв, у тебе, Дмитровичу, баняк зовсім порожній, ми ж тебе водили за носа, ніби школяра. Потім заліз кудись у закуток своєї клітки, витягнув десь з глибини ключ, повернувся з ним назад, просунув руку крізь дірку в решітці, устромив ключ у замок, декілька разів крутнув, клітка відчинилася – і Гошик вже на свободі.

Так просто? – здивувався Дмитрович.

Він забрав ключ до своїх рук, прискіпливо роздивився його й сказав:

Ага… Так от куди він подівся… Я його три дні шукав. Думав, загубив. Довелося новий робити. Так це ти, дурбило, його вкрав?

Гошик ворухнув плечами й розвів руки: заради кохання чого не зробиш? Дмитрович задумався.

Любов, значиться… – промовив урешті. – У мене в зоопарку любов… І ти, значиться, на мене гніваєшся… за Нору… що я її продав. Хіба я з власної волі, Гошику? Життя примусило… Онук у мене хворий… За кордон треба везти, щоб лікувати… А зарплата в мене знаєш яка?

Дмитрович скрутив дулю й ткнув собі в носа:

Ось яка! Товчуся тут біля вас, хвостатих, можна сказати, за три копійки… Тягну від зарплати до зарплати… Нема й себе за що полікувати… А тут дитина захворіла… І в дочки такі ж заробітки, як у мене… І в зятя… Горе, Гошику, горе… Що робити? От я Нору й продав одному грошовитому баризі… А доведеться, й тебе в ломбарді закладу… Нехай тоді мене судять… Аби онук одужав.

Гошик створив двома руками широке півколо попереду свого живота.

Зрозумів… Нора вагітна… Дитину чекаєте… А я їх обох продав… Ще одне горе… Що ж робити, Гошику?

Орангутанг простягнув руку вперед і потер пальцем-бецманом по двох інших стулених пальцях – указівному й середньому: гроші треба, кругом треба гроші.

Правильно мислиш, Гошику… Правильно… Де ж нам їх узяти ті гроші, щоб й онука мого полікувати, щоб і Нору тобі назад викупити?… І щоб усі були щасливими?… Скажи, Гошику…

Той задумався, підставивши під своє підборіддя кулак і утворивши фігуру людини, яка мислить. Урешті підвівся й почав тупцяти на одному місці, показуючи танець.

На танці підемо? Чого раптом?

Гошик заперечно похитав головою і знову потер пальцями.

На заробітки підемо? – другий раз спитав Дмитрович. – Виступати на вулиці будемо? Танцювати для публіки?

Орангутанг схвально кивнув головою.

 

ІІ

Вулиця аж кишіла від народу. Самодіяльним артистам і стати ніде. Ледве притулилися під стіною якогось будинку. Дмитрович приставив до губ гармоніку – і концерт почався. Гошик удавав танцюриста: він крутився на задніх лапах, робив якісь незрозумілі жести передніми, корчив веселі зуби. На його лисій голові стрибала скошена набік розцяцькована тюбетейка, яка весь час намагалася злетіти на землю і її доводилося поправляти. Рухи Гошика були ніби й танцювальними, але якимись незграбними й навіть безпорадними. Концерт мав жалюгідне видовище: двоє артистів-невміяк намагалися бездарно розважити публіку – і та скептично позирала на них, довго не затримувалася і продовжувала своє легке плавання тротуаром. Лише інколи щось там брязкало в покладений під ноги капелюх – якийсь абсолютний дріб’язок, монети найменшої вартості. Ніхто не хотів ставати глядачем надовго. Чоловіки елегантно й далі мели своїми холошами асфальт, а жінки, узявши кавалерів під руку, ішли за ними, роблячи легкі вихиляси стегнами, що було видно навіть під розлогими літніми спідничками (саме така мода!). Кожен прагнув свого: чоловікам хотілося бути найбільш статечними, а жінкам, як би це точніше сказати, найвихилястішими чи що. У повітрі стояв густий запах парфумів – ніби для експерименту в міксері змішали всі на світі одеколони й духи. І тільки гострий нюх міг уловити запах поту, що йшов від Гошика й Дмитровича, які пріли, намагаючись хоч комусь сподобатися і хоч якісь гроші заробити.

Усе закінчилося майже повним фіаско: на дні капелюха ледь-ледь поблискували дрібненькі монетки – і це повнісю вбивало оптимізм артистів.

Що ж нам робити? – без настрою спитав Дмитрович.

Захеканий Гошик усівся під стіною й понуро дивився поперед себе: так на викуп Нори не заробиш.

Гей, конкуренти! – гукнув хтось із боку. – Даємо вам трохи часу на відбій, щоб через п’ять хвилин і духу не було. Ще раз з’явитеся – нарікайте на себе.

Утомлений Дмитрович не зворухнувся. Незнайомець підійшов до нього ближче й стусонув коліном під зад. Після цього під зад заробив і Гошик. Вони обидва чухали те саме місце й потроху відсовувалися кудись убік під натиском чужої абсолютно несподіваної агресії.

На їхньому місці почався зовсім інший концерт: із акордеоном, скрипкою і трубою. Ансамбль був злагоджений і притягував до себе перехожих. Троє учасників миттєво розігріли публіку, яка вже не думала ні про чоловічу елегантність, ні про жіночі вихиляси стегнами. Усі зупинялися, роззявляли роти й аплодували в такт, підтримуючи музикантів.

Випускайте макаку! – скомандував акордеоніст. – Публіка готова слухати!

І раптом перед усіма з’явилася та сама Нора, яку Гошик із Дмитровичем мали викупити. Вона виступила наперед – і почала лунати пісня, що підносилася високим жіночим сопрано над головами людей.

Гошик і Дмитрович протиснулися через щільний натовп і спостерігали зачарованим поглядом макаку: «Це наша Нора?», «Вона вміє співати?!», «Вона артистка?!».

Гошик дивився на свою вагітну обраницю й не йняв віри. Він, батько її майбутньої дитини, розгублено стояв і не знав, що робити. Нора співала. У Нори був божественний голос. Норі б на велику сцену, а не під стіну будинку. Проте її й тут поважали: це було видно не тільки з аплодисментів, але й за грішми, які летіли вже у зовсім інший капелюх – до нього Гошик і Дмитрович не мали ніякого стосунку.

Коли Нора замовкла, Гошик рвонувся до неї, але чиясь міцна рука перекрила шлях і відвела його в сторону: нічого лізти до вуличної знаменитості. Лише Нора глянула не менш здивованим поглядом. Її вели до автомобіля, а вона озиралася на Гошика й не знала, що казати. Урешті гукнула через голови:

Я до тебе прийду!

 

ІІІ

У той вечір Гошику й Дмитровичу заробітків вистачило лише на пляшку. Що таке пляшка для двох мужиків? Тільки облизня спіймати. Добре, що в Гошика в закапелку клітки було іще пів пляшки. Там же в клітці обоє й заснули. Усю ніч Дмитровичу снився той самий сон. Чийсь голос вигукував:

Ого! Так Нора ще й співає!

Єсть! Єсть! Не про вашу честь! – відповідав хтось інший, ніби десь із-за театральних лаштунків.

Потім була тиша і все повторювалося знову:

Ого! Так Нора ще й співає!

Єсть! Єсть! Не про вашу честь!

Цей одноманітний дурнуватий сон крутнувся в голові разів двадцять за ніч і так змучив Дмитровича, що він, розбуркавшись під ранок, штовхонув Гошика під бік:

Чого тебе оце бере? Бачиш, не треба ти їй. У неї інше життя пішло. Вона в люди вибилася. А ти хто? Орангутанг.

Але Гошик тільки хропів. Дмитровичу дійшло, що сон сам по собі, а його напарник сам по собі. Він перевернувся на бік і вирішив ще подрімати.

Другий раз прокинувся від цілком реальної причини: хтось ухопив його за великий палець на лівій нозі й торсав з усієї сили, намагаючись розбудити.

Прокидайтеся, Дмитровичу! Комісія в нас… із перевіркою. Нарешті дочекалися. Я такий радий! Такий радий!

Це був директор зоопарку, що удавав роблену радість із приводу приїзду комісії, що в нього й виходило, але якось дурнувато. За ним стояло четверо огрядних чоловіків та жінок. Дмитрович важко піднявся і сів, настовбурчившись розкудланою головою.

Хто тут із вас макака Нора? – спитав один, глянувши на табличку під кліткою і скептично обдивившись двох чоловіків – Дмитровича й Гошика.

Дмитрович, іще не зовсім відійшовши від сну, глянув туманними очима на власні ноги в штанях, потім на голого товариша-підопічного. По Гошику точно було видно, що він не Нора.

Я! – несподівано для самого себе випалив Дмитрович.

Ти? – член комісії іронічно прискалив око. – І давно?

Дмитрович, насупившись, мовчав: він прекрасно розумів, що його схожість із Норою – штука вельми делікатна.

Яка ціна питання? – нарешті вичавив із себе, намагаючись вирішити все одним махом.

Представник комісії розгнівався:

Якого питання? Яка ціна? За кого ви нас маєте?!!! – заверещав. – Ми комісія із самого міністерства! Як ви смієте про нас таке думати!… – потім стишив голос до шепоту. – Три тисячі баксів.

Перевів голову на інших членів комісії. Ті схвально похитали солідними головами.

Щоб за годину були гроші або макака в клітці, – прошипів директор зоопарку, озираючись на Дмитровича й плентаючись у хвості комісії.

Угу… – відповів той.

Нарешті проснувся й Гошик.

Чув? – штовхнув його під бік Дмитрович. – Де будемо брати гроші?

Гошик мовчав. Перед його очима пливла вчорашня Нора в розкішному платті й співала… співала… Гошик придуркувато всміхався кудись у невідомий простір. Дмитрович спересердя махнув рукою, зрозумівши, що цю проблему вирішувати виключно йому й Гошик нічим не допоможе. Урешті спитав:

Може, попросити її, щоб вона повернулася в зоопарк? Чи хоч посиділа, коли комісія другий раз прийде? Усе ж таки ти батько її майбутньої дитини. Я думаю, Нора тебе послухає: батько дитини для жінки щось та значить. Потім замовк, згадавши, що гроші, які він узяв у бариги як плату за макаку, віддав дочці на лікування онука. Зітхнув.

Комісія пройшлася колом по зоопарку й через деякий час повернулася назад. Вона стала перед розчиненою кліткою Гошика, де була табличка з написом «Макака Нора» й на видному місці лежала пачка доларів. Голова комісії перерахував: усе правильно – три тисячі баксів. Він подивився на своїх колег і спитав чи то себе, чи то їх:

Може, чотири?

Чотири… чотири… – підтакнули присутні. – По штуці на брата.

Чотири, – нахабно сказав голова, дивлячись прямо в очі Дмитровичу.

Комісія знову пішла по колу, роздивляючись клітки зі страусами і носорогами. Коло виявилося не душе широким, і перевірка скоро повернулася. Перед нею лежало вже чотири тисячі доларів.

Сорок, – нахабно сказав голова й знову з викликом глянув на Дмитровича.

Комісія пішла по колу. Коли повернулася, на порозі клітки стояла вагітна Нора в розкішному вбранні. Тільки вона угледіла комісію, одразу продемонструвала своє незвичайне сопрано. Голос лився в усі боки, проходив крізь клітки, розпливався по всьому зоопарку. Звірі почали танцювати й плескати, хто в що міг. Вони відкривали клітки схованими в тайниках ключами й вивалювали прямо на вулицю. Ведмеді танцювали вальс, крокодили – твіст, у жирафів виходило бугі-вугі, а слон ушкварив гопака. Північноамериканський бізон підхопив лівою ратицею голову комісії і почав кружляти навколо себе. Зграя мавп підкидала долари вгору і ті, як конфетті, кружляли над людьми й тваринами, опускаючись їм на голови. Члени комісії, не зрозумівши, що ситуація тільки на позір жартівлива, а насправді загрозлива, кинулася згрібати з асфальту ці нещасні долари, але зоопарк різко змінив свій настрій на гнів і завив усіма можливими голосами:

Не торкайтеся, сволото! Це Нора заробила для Дмитровича лікувати онука! Це для Дмитровича і його онука!

Комісія аж присіла зі страху від цих тигрячо-дикобразячих вигуків.

Розводняк! Підстава! Западло! – заволав не згірше за звірів голова комісії. – Не беріть гроші! – гукнув він до своїх колег. – Ми чисті! Ми чисті! У нас чисті руки!

Вони виходили із зоопарку, високо піднявши долоні, щоб усі бачили їхню непорочність. Червоні долоні світилися, як карась проти сонця, спійманий на вудку. А над ними лунало неповторне сопрано Нори.

Коруп-ці-я! Коруп-ці-я! – співала Гошикова наречена.

Коруп-ці-я! Коруп-ці-я! – підхопив увесь зоопарк.

Звірі так розходилися у своїх клітках і поза ними, що мало не здасться. Сила звуку була настільки велика, що невідомо чому спрацювала пожежна сигналізація, яка насправді повинна реагувати на дим. Червоні машини налетіли на зоопарк і почали заливати його водою та піною. Дмитрович хапав долари, що були потрібні для онука й засовував їх у целофановий пакет: ще б секунда – і вони розмокли начисто.

Поліція також оточила зоопарк, думаючи, що тут почався бунт проти правопорядку. Тільки барига, що у свій час купив у Дмитровича Нору, спокійно ходив туди-сюди і щось підраховував у голові. Урешті сказав директору зоопарку:

Купую всіх звірів разом!

Еге ж… еге ж, – відповів той. – Такі талановиті – можна ціле вар’єте зробити. Усі генії! Усі таланти! Це я їх виховав!

Далі виставив груди вперед, ніби на них хтось мав почепити медаль. За ним стояв Гошик і зазирав у пляшку, намагаючись виміряти приплющеним оком уміст: вона, на жаль, була порожньою. Нічим і успіх замочити!

І тут на територію зоопарку увірвався онук Дмитровича, а за ним мама хлопчика, дочка діда.

Діагноз не підтвердився! Нам не треба лікуватися за кордоном!

Дмитрович від радості очманів. Він кинувся до членів комісії, яка вже виходила за межі зоопарку, й почав їм совати долари в кишені.

Який я щасливий! – кричав він. – Вони мені більше не треба!

Дочка смикала його ззаду за піджак, щоб той передумав: усе ж таки декілька тисяч доларів на дорозі не валяються. Але Дмитрович не вгавав.

Ну що ви… Ну що ви… – відбивалися члени комісії. – Ми не такі! Ми чесні!

Дмитровича почав смикати ззаду за піджак і Гошик. Коли чоловік обернувся, орангутанг імітував вагітний живіт, роблячи руками широке коло попереду себе, потім потер пальці об пальці, як і раніше робив, натякаючи на гроші. Це зупинило Дмитровича.

Нору викупити? Ти хочеш за ці гроші викупити Нору?

Гошик тільки кивнув головою. Дмитрович перепасував гроші йому:

Бери! Комісія обійдеться!

А тут де не взявся барига, який колись купив у Дмитровича макаку Нору. Гошик у свою чергу за гроші – та й до нього. Барига тільки скептично махнув рукою:

Три-чотири тисячі баксів? Який дріб’язок! Та я їх вам дарую, якщо директор дозволить мені прихватизувати ввесь цей геніальний народ, – показав на звірів. – Тут не вар’єте, а цілий «балаган» вийде.

Гроші стали нічийними. У той вечір увесь зоопарк пішов до ресторану. Гуляли на всі. Замочували хто що: успішне відбиття комісії і створення професійного «балагану», несподіване одужання онука і возз’єднання Гошика з Норою. Остання спочатку співала просто так, потім – на біс. А головне, у них із Гошиком народився син, щось середнє між макакою й орангутангом, але таке ж талановите й співуче, як і мама. Тільки це сталося пізніше – через п’ять місяців.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.