“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
«Антологія німецької поезії» (Авґсбурґ, 1954) Михайла Ореста (Зерова) стала першою спробою цілісного, історично обґрунтованого й естетично вивіреного представлення ліричної традиції Німеччини в українському просторі. На відміну від виданої того ж року Орестової «Антології французької поезії», що має радше вибірковий характер і на дві третини складається з перекладів трьох авторів (Шарля Бодлера, Жозе-Маріа де Ередіа та Поля Верлена), німецька добірка вирізняється прагненням до історико-літературної повноти – як у хронологічному охопленні (з XVII до середини ХХ століть), так і в зміні естетичних напрямків і світоглядних парадигм.
Михайло Орест виокремлює п’ять ключових стильових фаз, які, на його думку, позначають головні етапи розвитку німецького поетичного мислення: від барокової містики і просвітницького класицизму до чуттєвої ірраціональності романтизму, інтелектуальної рефлексії раннього модернізму й екзистенційного вибуху експресіонізму. Добір імен і текстів до кожного з розділів зумовлений сукупністю чітко визначених критеріїв: хронологічною репрезентативністю, відповідністю естетичному профілю епохи і світоглядною спорідненістю з філософсько-поетичними інтенціями самого перекладача. Приміром, у доборі авторів класичної і неокласичної орієнтацій провідним критерієм стало уявлення про лірику як форму духовної дисципліни, що прагне ідеалу ясності та внутрішньої зосередженості. Романтична частина антології репрезентує естетику Sehnsucht – ностальгії за втраченою цілістю буття – і міфологему поета-провидця, що відкриває приховані смисли природи та історії. Метафізично й екзистенційно забарвлена поезія, об’єднана під знаком раннього модернізму, тяжіє до мотивів духовного неспокою, індивідуального пошуку сенсу і трансценденції. Натомість експресіоністська – вирізняється загостреним відчуттям історичної катастрофи й культурного розламу, що виявляється в усвідомленій відмові від усталених форм, емоційній насиченості й фрагментарності вислову.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Закономірно, початкову тональність антології задає постать Анґєлюса Сілезіюса (Йоганнеса Шеффлера) – єдиного, проте цілісного у своїй метафізичній потузі представника доби Бароко, чия поезія стала сакральною віссю всього німецького письменства.
Поети «золотої доби» німецької духовності в Орестовій інтерпретації постають не лише класиками у вузькому значенні літературної школи, а й носіями цілісного гуманістичного світогляду, що увібрав моральну висоту, прозорість мислення й художню довершеність доби Просвітництва. Михайло Орест уважно реконструює і стилістичні інтонації, й концептуальні смисли їхніх творів: месіанську патетику Фрідріха Ґотліба Кльопштока, вкорінену в біблійній образності й теологічній риториці; героїчну експресію Фрідріха Шиллера, в якій свобода набуває етичного виміру і перетворюється на моральний імператив; універсалізм Йоганна Вольфґанґа Ґете, чия класична рівновага поєднується з елегійною інтимністю, пантеїстичним світовідчуттям і психологічною проникливістю. Загалом Михайло Орест осмислює класицизм не як закам’яніло-непорушну догму, а динамічну культуротворчу силу, що формує поетичну мову на засадах внутрішньої зваженості, моральної гідності й піднесеного, проте стриманого пафосу.
Центральну вісь антології становить поезія романтизму – найширше представлена стильова домінанта, котру Михайло Орест сприймає як історичний центр, психологічний нерв і метафізичну енергію всієї німецької ліричної культури. Увага перекладача зосереджена на творах Фрідріха Гельдерліна, Новаліса, Клеменса Брентано, Людвіґа Улянда, Генріха Гайне, Конрада Фердинанда Маєра – авторів, що репрезентують німецьку літературу кінця XVIII – початку ХІХ століть. Михайло Орест зберігає і ритмомелодику, і філософсько-емоційний регістр текстів: піднесену, майже пророчу меланхолію Гельдерліна, містичну зосередженість Новаліса, пісенну наївність і фольклорну чистоту Брентано, елегійну лагідність Улянда, іронічну тональність інтелектуального романтизму Гайне, барокову напругу й культурну ерудованість Маєра, – і саме в цій різноголосій єдності вбачає універсальність ліричного пошуку – на перетині особистого і вселюдського, туги за втраченим абсолютом і прагненням віднайти його у слові.
У доборі поезії раннього модернізму й декадансу Михайло Орест надає перевагу тим авторам, чия творчість фіксує руйнацію романтичного ідеалу та перехід до екзистенційного сумніву, душевної тривоги, розщеплення свідомості. Це вже не гармонійне всевідчуття, а напруга і дисонанс – поезія fin de siècle, у якій меланхолійна дезорієнтація (Ернст Вільденбрух) межує з інтелектуальною рефлексією (Фрідріх Авенаріюс) та іронічним відстороненням (Ян Юліуш Давід), а чуттєва вразливість (Бруно Вілле) співіснує з експресивною насиченістю (Отто Юліус Бірбавм), символічною ускладненістю (Оскар Ернст) і екзистенційною розпукою (Ріхард Демель). Для Михайла Ореста ця лінія є ключовою в розумінні переходу від інтимної суб’єктності романтизму до оголеної метафізичної самотності модернізму – в її німецькому, заглибленому у трагізм культури, усвідомлення занепаду й передчування катастрофи, вияві.
Завершальна стильова фаза антології – поезія експресіонізму та межового досвіду, що її доцільно означити як післяекспресіоністську й таку, що усвідомлює культурну катастрофу як передумову вичерпності мови: вона вже не конструює гармонійний образ світу, а фіксує його історичні злами, втрату екзистенційної опори і кризу самого мовлення. Так, Ріхард Шавкаль репрезентує традицію містичного песимізму: його поезія вирізняється образами розпаду й занепаду, метафізичною тривогою і спробами осягнути страждання як закодовану мову буття. Людвіґ Ґрайнер тяжіє до абстрагованої філософічності й метафізичного мінімалізму: естетизована самотність у його текстах розкривається як досвід, вивершений у скупу і точну зорово-споглядальну метафорику, де кожен образ функціонує як концентрат екзистенційного самоусвідомлення. Стефан Цвейґ, представлений тут у рідко висвітлюваній іпостасі лірика, демонструє іншу – інтимну й екзистенційно загострену – грань своєї чутливості: на відміну від психологічно-аналітичної прози, його поезія тяжіє до форми ліричного монологу чи молитви. Ґеорґ Гайм – один із радикальних експресіоністів – постає речником поетики надлому: урбаністична дискретність, апокаліптичні алюзії і нервова ритміка витворюють візію історії як неконтрольованого процесу всезагальної деструкції. Вальтер Газенклевер, своєю чергою, поєднує експресіоністську патетику з інтелектуально вивіреним стилем, акцентуючи на темі особистої і суспільної відчуженості як ключовому досвіді модерної людини. Пауль Целан в Орестовому доборі представлений двома ранніми віршами («Я перший з сині п’ю…» і «Лист, осико, твій ясніє сиво…»).
Прикметно, що Михайло Орест не обмежується лише знаними іменами, а свідомо уводить до антології і менш відомих, і навіть другорядних авторів (Мартін Ґрайф, Фердинанд фон Заар, Отто Юліус Бірбавм, Арно Гольц), чия творчість, хоч і не сягнула вершин художньої досконалості або з певних причин не здобула стійкого канонічного статусу, проте має певну історико-літературну вартість – як свідчення мистецьких пошуків і вподобань епохи.
Знаковим у структурі антології є акцент на жіночій ліриці. Михайло Орест виявляє цілеспрямовану увагу до авторок, чия творчість перебувала на периферії великого літературного канону: окрім більш знаної, хоча й не провідної за своїми естетичними здобутками Елізабет Коттмаєр, до збірки включено також твори Марії Янічек і Рікарди Гух. Попри відсутність яскраво вираженої індивідуальної поетики, їхні доробки відображають специфічні інтонаційно-тематичні пласти німецької лірики кінця ХІХ – першої половини ХХ століть, зокрема її сентиментально-елегійний, побутово-ліричний і медитативно-інтимний регістри, і тим самим доповнюють уявлення про естетичну свідомість доби – в її широті, а не лише у вершинних досягненнях. Одначе показовим є не лише те, хто включений до антології, а й те, кого свідомо не згадано: приміром, серед перекладених авторок відсутня, здавалось би, обов’язкова для подібного добору постать – Аннетте фон Дросте-Гюльсгофф, одна з найвиразніших представниць жіночої поезії на зламі XVIII–XIX сторіч, чия поетика знаменує розрив із романтичними естетичними моделями на користь образної конкретики, емоційної окресленості й уваги до художньої деталі, притаманних уже для раннього німецького реалізму. Та ця відсутність – не недогляд, а свідоме рішення перекладача, зорієнтованого не на академічну репрезентацію канону, а на вияв саме тих поетичних голосів, що промовляють у стилістичній і світоглядній близькості до його власного досвіду.
Загалом добірка не є результатом випадкового чи одномоментного задуму: її укладення засвідчує концептуальну тяглість перекладацького проєкту Михайла Ореста, що формувався упродовж кількох десятиріч. Те, що частина віршів, уміщених в антології, була опублікована ще в першій Орестовій книзі «Луни літ» (Львів – Краків, 1944), демонструє тривалий інтерес і до окремих авторів, і до ліричних інтенцій, котрі резонували з його власною поетикою. До таких належать, зокрема, твори вищезгаданих Фрідріха Гельдерліна («Боги», «Діотіма» – у «Лунах літ» під назвою «До Діотіми», «Хліб і вино (фрагмент І)» – у «Лунах літ» під назвою «Ніч»), Ріхарда Демеля («Тихе місто», «Арфа»), Бруно Вілле («Брати»), Отто Юліуса Бірбавма («Приязне видіння»), а також Крістіана Морґенштерна («Алея», «Перший сніг»), Альфреда Момберта («Під спів гримучий»), Карла Буссе («Початок осени»), Йоганнеса Шляфа («Дощ»). Цей корпус перекладів доповнюється раніше виданими тематичними збірками: «Вибраними поезіями» Стефана Ґеорґе (1952), «Вибором поезій» трьох знакових представників німецькомовного модернізму: Райнера Марії Рільке, Гуґо фон Гофмансталя і Макса Давтендея (1953), а також пізнішою книгою «Сім німецьких новель» (1962), куди ввійшли Орестові переклади прози Германа Гессе, Якоба Вассермана, Ґустава Майрінка, Райнера Марії Рільке і Казіміра Едшміда.
Орестові примітки до перекладів виходять за межі звичайного довідкового супроводу і перетворюються на простір інтерпретації, в якому метричні, стилістичні та семантичні складові функціонують як взаємопов’язані вектори поетичного аналізу. Так, у коментарі до вірша «Вечір» Фрідріха Шиллера Михайло Орест аналізує особливості силабічно-акцентного ритму, що визначає мелодичну й інтонаційну структуру цього твору. В перекладі «Умираючого генія» Новаліса акцентує на відтворенні алкеєвої строфи – класичної форми античної лірики, що надає текстові урочистого й водночас елегійного звучання. У циклі віршів Гельдерліна прагне зберегти асклепіадову чотирирядкову строфу – одну з найвишуканіших метричних форм, котра поєднує філософську напругу з музичною пластичністю. В обох випадках збереження античної метричної моделі в українській мові вимагало не лише технічної майстерності, а й розуміння внутрішньої ритміко-семантичної логіки оригіналу. Особливе зацікавлення викликає Орестів коментар до поезії Пауля Целана «Лист, осико, твій ясніє сиво…», в якому зауважено зв’язок образної системи цього твору з українською символікою й інтонацією, а також його спорідненість із традицією української пейзажної лірики.
На відміну від інших європейських антологій німецької поезії, укладених у середині ХХ ст., зокрема англомовних, які здебільшого зорієнтовані або на академічну повноту і хронологічну репрезентативність («German Verse from the 12th to the 20th Century», ред. Дж. В. Томас, 1963 р.), або на модерністську фрагментарність і експериментальність («Modern German Poetry, 1910–1960», ред. Майкл Гамбурґер і Крістофер Мідлтон, 1963), Орестова збірка вирізняється концептуальною цілісністю, естетичною виваженістю і чітко артикульованою світоглядною настановою. Для порівняння: тодішні російські видання здебільшого обмежувалися окремими авторами або тематичними спектрами (насамперед романтичним), і навіть найпомітніші та найповніші з них, такі як «Золотое перо» (1974), попри високий рівень перекладу, демонстрували тенденцію до хронологічної вибірковості (1812–1970) й ідеологічної спрощеності на користь соціально-політичного чи просвітницько-дидактичного прочитань. На противагу цьому ідеологічно детермінованому підходу, Михайло Орест реалізував концепцію інтелектуального й духовного діалогу з німецькою поетичною традицією: його перекладацька практика ґрунтувалася не на адаптації тексту до зовнішніх очікувань чи естетичних норм іншої культури, а на прагненні зберегти його стилістичну цілісність і духовну автентичність.
Загалом Орестова «Антологія німецької поезії» – явище унікальне і в українському, і в загальноєвропейському культурних контекстах: її значущість – не лише в репрезентації історичної тяглості німецької лірики, а й в індивідуально-авторській інтерпретації, що трансформує літературні стилі й коди в знаки духовного досвіду, співзвучного й національній традиції, й універсальним естетичним вартостям. Ця антологія заклала підвалини для подальших перекладів німецької літератури, зокрема для Орестового учня й послідовника Ігоря Качуровського (згадаймо його «Стежку крізь безмір: сто німецьких поезій (750–1950)» 2000 р.), й засвідчила виразний, проте все ще не розкритий уповні потенціал української мови у відтворенні складних поетичних форм.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.