“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Передмова до сьомого тому антології патріотичної поезії під назвою «ВИБУХОВІ СЛОВА», що невдовзі вийде у світ в рамках видавничого проєкту Олеся Дяка та Всеукраїнської літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди»
Десятий, ювілейний, конкурс на звання лавреатів Всеукраїнської літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди особливий як набутком свого круглого числа, так і виразними часовими й літературними ознаками. Стосовно першого досить сконстатувати: від 2016 року номінантами Премії стали десятки літераторів усеукраїнського кола – авторів поетичних збірок, принаймні третина з яких здобули ту чи іншу відзнаку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А час, що його через криваву московську інвазію в Україну можна назвати півчассям, плине вже річищем четвертого воєнного року. Бої й баталії точаться заледве не стільки днів та ночей, як у Другу світову на українських теренах. Наше життя, звісно, триває, і навіть із деяким поступом, адже якраз тепер вдалося, бодай частково, розв᾿язати чимало задавнених світоглядних, суспільно-політичних та геополітичних проблем, украй важливих для остаточного утвердження нації. Україна, що найважливіше, врешті перестала уявляти себе поза питомим ареалом рідної, державної української мови. Як і менш вартісною за Схід і Захід. А пріоритет стійкості в зударі зі світовим злом і креативної наступальності нині визнається мовби європейським стандартом.
Але багато що поставлено «на паузу». І це насамперед належний комфорт проживання, думання й відчування мільйонів українців. І це, переконаний, на екзистенційному рівні компенсується правдивим патріотизмом наших вояків і людей цивільних. Ба, навіть «запитом на патріотизм», вельми бажаним, хоч би яким вразливим не було виділене словосполучення…
Сьома антологія за результатами конкурсу, про яку мова, зреаґувавши на вище згадані тенденції і підхопивши показові поетичні тексти двох конкурсних років – 2024 і 2025-го, дає змогу зосередитися на певних висновках й узагальненнях щодо надрукованого.
Назагал маємо здорові взірці відчуттєво-розмислової, тож громадянської лірики, з певними вершинами й низинами, що цілком природньо і засвідчує глибоко-діафрагмове дихання рідним словом. Проте сказати тільки так, ще й уживши, попри деяку ускладненість, просто правильне літературознавче означення, буде передовсім несправедливо. У ставленні, авжеж, до самого слова. Бо нині українському поетичному слову доводиться брати на свої плечі надто багато. Як і многоті людей – жити, по суті, у мертвій зоні. Коли порушено фундаментальну послідовність і Воскресінням є все апріорі живе, а смерть, судячи з розуміння Станіслава Новицького (тут і далі – прізвища поетів-антологістів), яке поділяю, приходить опісля всього, тоді не спіткаєш віршів довершених – знаходиш вірші «перевершені» за рахунок гіперчутливого авторського сприйняття. Повнота душевності, особливо жіночої, відчувається сізіфовою брилою, що завше спрямована вгору і вділ. Добрий приклад такого руху й відруху – вірш Ірини Білінської «Ми» (так його умовно називаю), з першим рядком: «А нас розділяють не відстані». Відтак – і вияв аскетизованої повноти, можливо, ближчої до не шуканої досконалості (вірш Інни Ковальчук):
сірі ночі гострі жала
темні квіти чорна брость
знов бісівське прилітало
сивим димом розлилось
чимось кислим і неситим
пахне вжалена земля
пахнуть медом руки літа
пахнуть порохом поля
зарегочеться на кутні
час на проклятій війні
у незламні незабутні
непохитні наші дні
Оскільки ж «без Бога і без поета / світ обов᾿язково стане пеклом» (С. Новицький), то таки не всі «вірші пішли на війну» (Любов Бенедишин). А ті, що «повертаються», – уже подвійно причетні до справжності…
Однак ситуацію саме поетичної повноти і насиченості в антології витворює щедра метафорика. Чимало метафоричних фігур назву й фігурами етико-естетичного поєднання матеріального з нематеріальним, тілесного з духовним – задля тієї ж повні. Це, скажімо, «бронежилет вишиванки» у Валентини Турчин, «омофор ППО» і «тримаєшся серцем за бруньку бузкову» в І. Ковальчук, «тільки вірші та вишні / биті холодом зим» у С. Новицького, «… Ходить сон коло вікон… / А вікон… уже немає…» у Л. Бенедишин, «Ти тільки серця не вимикай» в І. Білінської, «Гніздо лелек – осиротілий човен – / Пливе між хмар у напрямі весни» у Мирослави Данилевської-Милян. І хай не видаються ці цитації випадковими (ну, хіба що творчо), бо кожна з них – ключ до авторського стилю. Тим-то їх варто і запам᾿ятовувати, і глибоко відчувати чи навіть сприйнятливо розгортати для себе, читаючи.
Джерелом і рушієм теперішнього високого поетичного патосу є небуденне відчування-почування-страждання. Живемо, власне, від страждання до страждання. Декотрі викрешують у нас запал правдивого спротиву напасним обставинам і тому найбільш патосні. Душевно перетрактований досвід минулих онтологічних змагів, як достатнє начало, виходить на перший план. Усе частіше знакам неминучого катарсисного оптимізму передують так само важливі знаки печальних прозрінь, – як у Л. Бенедишин: «Не триста тобі [Україні] й не тридцять – / Правічна твоя душа» – «Насипáли говерлу, / а постала голгофа». Чи у С. Новицького, який, приглядаючись до літпроцесу, гаряче обстоює «мамонтів», бодай тіні від них, щоб таки не зосталися лише «вбивці мамонтів» (див. однойменний вірш). Небажане і, здавалось би, віджиле довоєння стає сучасним?..
Про патріотизм як такий. Як феномен. Звичайно, знову й знову, та беручи до уваги нові текстові обставини. «земля рідніша за обличчя коханої жінки / але не рідніша за Бога» (С. Новицький) – це саме із тих віршів, що «вертаються» з війни. Духовний вихід за межі любові до матеріальної ріднизни, яку зазвичай асоціюємо з вершинним патріотизмом, як на мене, ще є для нас, покоління душевно-ліричного наставлення, недовідомим. У висліді маємо щирі й талановиті сплески християнського бачення і поетичного писання, які, однак, існують ніби самі по собі, окремо, майже не зачіпають нашої буденності. (Властиві вони й авторам антології). Через що почуття патріотизму не раз формуємо на ґрунті надміру прагматичному, щоб не казати – тілесному, оминаючи досі недооцінену аксіому, обстоювану Андреєм Шептицьким (не цитую): християнин не може не любити рідної землі!
Антологію дуже вдало започатковано здебільш молодечими, із 60–70-х років минулого століття, віршами Богдана Чепурка (1949–2025) – поета в одній високоталановитій особі, в одному ліричному жанрі, ще й одного з перших лавреатів Премії. Це подання – і данина його пам᾿яті, і своєрідний заспів, і нагадування про ненастанну потребу творення поетичного слова триваючого. Слóва на десятиліття, якщо не століття. Попри авторський вік.
* * *
За правду, за кривду, за сніг із дощем упереміж,
За Липу, за Стрипу, за бистрий і гострий Черемош,
За пісню крилату, за здатність до смерті стояти –
Люблю вас, Подільські висоти, Вкраїнські Карпати.
За кулю, розірвану серцем і кров’ю прошиту,
За ниву, перейдену чесно, за все пережите
В окопах культури, на полі вселюдськой любові –
Восплачте прощальну молитву на гріб мій терновий.
(Б. Чепурко, 1973 р.)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.