“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Є роки, що залишаються хрипом у горлі нації. Є вибори, після яких країна прокидається в іншому сторіччі, не зробивши кроку вперед. Є газети, які не зрадили свою місію навіть у часи політичного виснаження. І є голоси, що не підвищуються, але пронизують – бо звучать у точній ноті. Їх чутно навіть крізь медійний шум. У них – щось від упертості Альбера Камю, щось від досвіду поколінь, що вчилися стояти до кінця, і щось зовсім своє: вирощене на тривозі, гідності й любові. Вони залишились біля підніжжя, де завжди є камінь для ноші. Тому вони – не випадкові. Вони – точка налаштування. Їхнє призначення – щоб країна не фальшивила. Такою є книга Лариси Івшиної “Неочевидне. Думки щасливого Сизифа” – результат тривалої роботи газети “День”, спрямованої на те, щоб повернути суспільству пам’ять, інтелектуальну опору і вміння думати самостійно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Неочевидне” – книга, в якій вибудовується тривалий шлях розмислів, народжених у щоденній роботі з текстом, суспільством і часом. Її авторка, Лариса Івшина, як керівниця редакції, що пережила кілька політичних епох, не лише фіксувала події, а й формувала громадські настрої, впроваджуючи у медійне поле високі стандарти мислення й відповідальності. Це видання осмислює унікальний журналістський досвід, що був водночас культурною ініціативою, аналітичним проєктом і формою національного просвітництва. Воно зшите з фрагментів, які колись здавались буденними, але в ретроспективі утворюють цілісну інтелектуальну спробу втримати Україну в орбіті сенсу, пам’яті та гідності. У час, коли історія не лише твориться, а й загрожує повторити себе в найгірших варіантах, ця книга стає дороговказом для тих, хто пам’ятає, і для тих, хто ще не збагнув, як легко втратити національну суб’єктність.
Назва книги звертає увагу на події, які ми начебто пам’ятаємо, але не осмислили. На рішення, що лишалися поза увагою, хоча саме вони могли змінити хід історії. На людей, чиї зусилля здавалися “маргінальними”, але виявилися основою конструкції. Ця назва закликає відкрити подвійне дно звичних речей. А підзаголовок – “Думки щасливого Сизифа” – дає цьому погляду екзистенціальну глибину. Альбер Камю писав, що в постійному, безперспективному підйомі каменя на гору є велич, якщо людина не капітулює перед абсурдом. Бути журналістом, інтелектуалом, просвітником у часи повторюваних поразок і забуття – це сизифова праця. Не марна, а тривала, самотня і позбавлена миттєвих винагород. Авторка обирає не зневіру, а відповідальну присутність. Її Сизиф – не трагічний герой, а той, хто вперто котить камінь сенсу, бо інакше не може. І в цьому – внутрішня свобода, сильніша за результат.
Структура книги чітка, але розгалужена. Вона складається з трьох тематичних розділів – інтелектуальної мапи багаторічної редакторської й аналітичної роботи.
Перший об’єднує передмови та післямови до майже п’ятдесяти видань серії «Бібліотека газети “День”» де Лариса Івшина веде читача крізь ключові вузли української історії. Ці тексти десятиліттями окреслювали для читача не лише координати національного минулого, а й горизонти мислення про Україну як суб’єкта історії. Тут – просвітництво, що перетворює історичний шлях на простір вибору, відповідальності й глибокої духовної праці. Кожен текст пронизаний осмисленням втрат, чесною розмовою про невикористані шанси й тихою роботою з колективною травмою нації. Авторка з глибокою повагою згадує Джеймса Мейса – дослідника Голодомору й одного з перших, хто заговорив про постгеноцидний стан українського суспільства. Його тексти стали важливою частиною історії газети “День”. Вона повертає сенс словам, що десятиліттями використовувалися проти нас: наприклад, у розвідці про м’який знак – на перший погляд, деталь, але насправді символ викривлення пам’яті й цивілізаційних наративів. Навіть про знайомі постаті, як Петлюра, текст не повторює архіви, а болісно запитує, чому ми так часто запізнюємося з визнанням своїх лідерів. У текстах цього розділу порушено низку фундаментальних тем: це і роздуми про значення історичної пам’яті, і критика стану української освіти, і спроби знайти нові точки опори для національного мислення. Ці матеріали не тільки діагностують наші слабкі місця, а й пропонують орієнтири, аби читач був не лише пасивним споживачем думки, але й співтворцем.
Другий містить публіцистику авторки – зокрема знакову статтю “Про неочевидне” (2014), в якій ще до повномасштабного вторгнення сформульовані важливі питання українського вибору. Тут зібрано інтерв’ю, есеї, спостереження та аналітичні статті, що охоплюють широкий тематичний діапазон: від геополітичних міркувань про місце України в пострадянському світі до особистих нотаток з поїздки до Японії, де авторка розмірковує про культурні паралелі й ментальні відмінності. Особливе місце займає осмислення президентських виборів 1999 року як критичного моменту української історії – з їхньою політичною інженерією, симульованою опозиційністю й зародженням відчуття безальтернативності, яке стало отруйною спадщиною для наступних поколінь. Через розмови з ключовими постатями – як-от історик Орест Субтельний – книга пропонує погляд на історію не як на архів, а як на інструмент самопізнання нації. Важливим акцентом розділу стає також повернення до гучного судового кейсу «Газети День» проти Симоненка і Вітренко, що завершився перемогою в Європейському суді з прав людини: він поданий не лише як перемога над конкретною несправедливістю, а як приклад європейського стандарту свободи слова й професійної гідності. У центрі уваги – спроба чесно подивитися в обличчя національним поразкам і зрозуміти, чому вони повторюються.
Книгу завершує мандрівна добірка з журналу “Маршрут №1” – журналістські нариси про українські міста й пам’ять, що поєднують особисту оптику з редакційною відповідальністю. У цьому розділі Лариса Івшина ділиться і власним – спогадами про маму, розмислами про чоловіків, які були поруч, враженнями від подорожей українськими містами. Вона створює мозаїку із фрагментів власного життя, українських ландшафтів, культурних алюзій і родинних настанов, об’єднаних головною ідеєю – як ми себе зберігаємо, вибудовуємо, пізнаємо. Це розділ про досвід, який формує націю зсередини – через живий контакт із землею, мовою, пам’яттю. Він прагне відновити гідність через пам’ять: через бабусині персні, втрачені шкатулки, через знання, що Кисилинська академія чи замок Любарта – не дрібні провінційні факти, а ланки нашого європейського родоводу. Лариса Івшина ділиться довірою до читача, ніби каже: “Це й твоє теж. Якщо в тобі є здатність бачити, доторкнись – і знатимеш, хто ти”. Особливу цінність мають її згадки про те, як українське село – часто знецінене або затерте – самотужки живило себе естетично, створювало мереживо, яке тепер зберігають у Лондоні, і цим заперечувало тезу про “низьку культуру простого люду”. І тут же звучить тиха, але потужна теза про українську народну аристократичну культуру, з розумінням, що справжній смак і глибина ніколи не залежали від матеріального достатку. Цей розділ змушує не тільки згадати, а й подивитися довкола – що ми ще маємо, що вже втратили і що, можливо, ще встигнемо передати далі. Бо справжня розкіш – це не коштовності, а розкіш зрозуміти їхнє значення. І не менш розкішна – пам’ять, з якої землі ти родом.
Стиль Лариси Івшиної тримається на унікальному балансі між публіцистикою, філософією й есеїстикою. Кожен її текст наче місток між історією й сьогоденням, між особистим і колективним. Вона вільно використовує історичні паралелі, культурні алюзії, образи з літератури та мистецтва. Ці посилання працюють як інтелектуальні коди, які зчитуються емоційно. Її мова – водночас насичена й прозора, метафорична, але без штучності. У текстах з книги “Неочевидне” ця особлива мова стає ще глибшою: до класичної стилістики додається несподівана особиста відвертість.
Письменницький жест Лариси Івшиної – це завжди запрошення думати інакше, ширше, з більшою вимогливістю до себе. Її щоденна робота з фактами, подіями й тлом часу не обмежує її в рефлексії. Навпаки, дає їй право говорити про великі сенси: про долю, обов’язок, національну гідність, зв’язок поколінь. Вона не боїться звертатися до категорій морального вибору – у професії, в пам’яті, в мовчанні або в слові. Це письмо з особистим нервом, але завжди – на загальне: як дзеркало для читача.
У час, коли Україна водночас воює й вибудовує себе заново, книжка Лариси Івшиної “Неочевидне. Думки щасливого Сизифа” виявляється особливо на часі. Це – пропозиція жити усвідомлено. Ця книга народилася в час великої тривоги й великої надії – і говорить мовою, що вміє бути щирою, вимогливою, іноді гострою, але завжди чесною. Ці тексти – про Україну, яка не з’являється зненацька, а виростає з щоденної праці, з тривалих зусиль, зі збережених слів і збережених голосів. Збірка, попри свою назву, дивовижно прояснює – що вартісне, на що спиратися, що варто берегти. Це книга в якій мешкаєш – подумки, внутрішньо, повертаючись до неї у хвилини сумнівів або натхнення. У час, коли надто багато речей здаються виснажливими, Лариса Івшина повертає до тиші й суті. Вона вчить не втрачати себе в потоці та не боятися відповідальності за слово й дію. Ця книга працює далі – у свідомості, у розмовах, у маленьких щоденних виборах.
А це вже знак справжньої літературної й людської цінності.
Анна Філімонова,
студентка Львівського національного університету ім. Івана Франка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.