“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Час перед осінню віє вітром і пахне половою. Він шерехуватий і прогнилий. Час на те, щоб замикати човни, палити в багаттях літні намети, знати більше, ніж місяць тому, сумніватися більше, ніж будь-коли. Власне, час нічого не знати, нічого не бачити перед собою, не хотіти, не жити. Час зупиняти самокати на узбіччях, де продають гриби, ні з ким не вітатися, ночами палити свічки на кладовищі, пити самогонку. Час битися до крові, горлати пісні, колесом качатись у куряві. Мокрий, ненависний, скривджений кимось час для самогубств – у ньому тільки жахітно червоні гребені півнів, закинуті назад голови, і сотні, сотні рук, що зникають над столами.
Я прокидаюся на світанку й лізу на дах веранди збирати яблука. Ластівка снує від гнізда до повітки. Мати годує курей. Починається дощ. Я однією рукою тримаю цигарку, а другою дотягуюся до великих жовтих яблук, підкочую їх ближче і по одному вкидаю в відро. Дроти так голосно гудуть, що я притуляюсь вухом до коліна, аби не чути. Потягуюся всім тілом, слухаючи молодий ранковий дрож, що солодко перебігає з м’яза у м’яз і ласкаво тривожить шкіру. Я слухаю вітер на обличчі, я слухаю свій пружний ранковий голод. Років через п’ять мені вже не хотітиметься їсти аж до обіду, через десять – до вечора, а через двадцять я з ненавистю думатиму про те, що треба йти, щось купувати, запихати в себе, вирішувати – що саме. Через двадцять я дивитимусь на себе, на свій заношений одяг, на повну недопалків попільничку, на закислі каструлі й тарілки з огидою, не розуміючи, навіщо я підживлюю себе їжею й цигарками, навіщо продовжую безкінечне коло марноти й самоти… Тоді, через двадцять років, у мені не буде вже ані найменшого сліду від того, що ось збирає яблука під дощем і оголеним дротом. Сам ще, як оголений дріт, як різке вібрато непоставленого голосу.
Їсти, бігти до річки і, набравши повні легені повітря, шугати у воду, а тоді стрибати й відсапуватись на березі. Свавільно прикурювати цигарку, знаючи, що зараз візьму ноги в руки й легко пробіжу два кілометри без зупинки. Хочеться гороїжитись, задиратися з Ігорем або з Павлом, згинати їх удвоє й кидати собі під ноги, бичитись і горлати щось геть уже несусвітнє.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ти поїдеш сьогодні? Я там тобі зібрала…
Мати йде в хату, не доказавши, а я кричу їй навздогін:
– Ні, я не поїду сьогодні! Я ще сьогодні не поїду!
Я жваво схоплююся на ноги, шифер торохтить підо мною. Яблук більше на даху немає. Я знаю, що стіл накритий, пора йти в хату їсти, але – не зараз. У хаті затишно, світиться люстра під абажуром, хата м’яко обніме, позбирає все розшарпане й поодриване, поскладає на місця, приспить музикою і книжкою, материним бубнінням. Можна потім буде ще сходити в літній душ – постояти під холодною водою й нарешті опам’ятатися від тривоги ранку. Але я стою на даху і наче й не збираюся себе рятувати. Вітер шарпає на мені старого светрика. Навпроти ластівка порається, у неї теж скоро осінь. А мені не шкода ластівки, мені зараз і себе ще не шкода, бо я знаю, що нікуди вже не подінуся від оцього серпневого гудіння, від цієї короткочасної любові впереміш з байдужістю. Я наче передчуваю всю свою минущість…
* * *
Учора ми забагато випили – в гурті, а потім самі. Спершу палало вогнище, відкорковувалися пляшки, пеклася картопля, лежало на газетах сало й порізані помідори, хтось комусь накидав на плечі куртку, хтось когось одводив у темноту, блискав звідти цигаркою, шепотівся, а потім уже не шепотівся. Ти клала мені голову на груди, торкалася срібним ланцюжком моєї шиї, легенько покусувала вухо. Горілка була міцна, чортяча – коли її наливали, в чарці бульбилося намисто. Усі реготалися, перегукувалися, розкручували колеса самокатів, заводили й глушили мотоцикли. Ніхто вже не думав про літо, ніхто не пам’ятав купальських свят і Трійці, ніхто не дбав про цей берег, не збирав у пакет лушпиння, пляшок і газет, бо все швидко кінчалося. Якщо й залазили в воду, то не мочили голови, і плавали не повільно, як раніше, а рвучко, прощально, уже не відчуваючи насолоди теплого тривання.
Через рік ще в двох або трьох з них уже будуть діти, і вони не прийдуть сюди приливати першу Спасівку. А якщо й прийдуть, то ненадовго, на півгодинки – постоять, не сідаючи, вип’ють чарку, перед цим нагрівши її в руці, стежачи за годинником більше, ніж за розмовою. Позаторік нас було двадцятеро, торік – одинадцятеро, сей рік нас уже тільки восьмеро. Через двадцять років не буде вже нікого. Хтось перебереться до райцентру, хтось ще далі. А ті, хто лишиться, позавішують вікна важкими шторами, придбають у кредит автівку, щоб у ній теж затонувати скло. Іноді їхні старі велосипеди в погрібниках і сараях зацікавлено розглядатимуть діти – торгатимуть дзвоника, слинитимуть пальця й витиратимуть катафоти, розкручуватимуть колеса. Але наші велосипеди, наші радіоприймачі, наші тетріси не озвуться до дітей по-справжньому, як свого часу не озивалися до нас скрині, серпи і патефони. Наші велосипеди – мертві. Усе минає швидко, по-чортячому якось швидко…
Коли я тебе проводив додому, то весь час обнімав, аж було незручно йти, бо ми постійно перечіпались, а ти тримала руку в кишені моїх штанів. Ти шаруділа трукою, часом стискала її в кулачок і я стегном чув перстеник на твоєму пальці. Од тебе, од перстеника було ще так тепло, а довкола вже холодно. І ще в кросівку неприємно чвакала вода – я за кимось гнався й ступив у воду. Доводилось кутатися вдвох у мою куртку і йти незграбно, як ведмеді…
– Батькові ключі віддам і вернуся зараз. Чекай, – сказав тобі, коли вже дійшли до мого дому, ще й мазнув тебе губами по шиї.
Мати з батьком були в дворі за столом, під яскравим, але засидженим мухами ліхтарем. На столі стояла пляшка легенької слив’янки, чарки і яблука з грушами в мисці. Материні й батькові руки лежали поруч і не ворушились, лежали не втомлено, а майже якось безсило. По грушах повзала заблукана оса, а вони й не думали її проганяти, мов не бачили. Увесь їхній світ уже вміщався в кружалі від ліхтаря, під яким лежали руки – нерухомо, визначено, без напруги й нервового передчуття. Через двадцять років на засипаній попелом клавіатурі так само лежатимуть мої. Може, тому мені так страшно дивитися на їхні. Я рвучко віддаю ключі й утікаю.
Ти стояла і рвала шовковиці, вже поморщені, пізні, ніякі на смак. Я обхопив тебе, впечатався руками в лопатки і цілував у губи, блукав язиком по піднебінню, притискав тебе до стовбура, терся об тебе, смакував слабким шовковичним духом з рота, а перед очима бачив, як підпливають до мене з вітру ті безсилі руки. Моє тіло наче не вірило тим рукам, воно пружинило, впиралося ногами в землю, аж майже риючи її, витискаючи густий дурман з її надр, пульсувало, вило, скавчало, було шорстке і текуче водночас. Воно брало тебе, а вірило тільки собі. Ось чому ти так легко віддавалася на його рішучість і силу, ось чому твій вологий рот танув у моєму, як та нещасна пізня шовковичина. Ти хапала мене за плечі, падала волоссям на груди й поривчасто дихала, намагаючись маленькими, крихітними своїми ручками вхопити те, що тобі вже не давалося так, як перше. Ти ще цього не знала, не розуміла, дурна і благенька дівчинка з сірими в золоту крапку очима. Ти ще не знала, що я їв тебе, бо був голодний, пив тебе, бо був спраглий, роздягав тебе, бо хотів бачити тебе першим од усіх. Ти не знала і я цього не знав.
– Альо! Пробачте, шо заважаю. Цигарки нема?
Павло стояв навпроти нас, однією рукою тримав самокат. Раніше я би гаркнув на нього, прогнав, щоб не ходив попід нашими воротами, не підглядав за нами, але тепер – ні…
Я відірвався від тебе й дістав з кишені цигарки й запальничку.
– Шо лазиш ночами, як шакал?
– Та не вам же одним не спиться. Ге-ге.
Ти схилила голову набік і оббирала шматочки кори з білої замшевої куртки, якось так, аж винувато. Павло курив, сидячи на самокаті. Усім ніяково мовчалося.
– А то так пішли до мене, ковтнем. А то ви сьогодні не скіки пили, скіки видєлувались, – каже Павло з характерним коротким смішком.
І я вже хочу в його літню кухню, сидіти там під килимком з лебедями, смалити цигарки й кидати недопалки під припічок. А то й ладнати з ним невода, акуратно вистругуючи коркові поплавки, рахуючи вічка сітки, а одним оком бачити як він зиркає на твої коліна в драних джинсах, і тішитися з цього.
– Я не піду. Не хочеться. І завтра вже їхати, – кажеш ти, зриваючи ще одну несмачну шовковицю.
Я розумію, на що ти натякаєш.
І Павло розуміє.
– Слухай, пішли купатись, – говориш пошепки, коли Павла вже немає, говориш на дуже глибокому видиху, і я розумію, що ти вже розумієш.
Ми йдемо. Вітер дужчає і щомиті переломлює твоє дихання навпіл, як гілку. Мені тебе вже майже не чути. Мені тебе вже майже не шкода…
А коли приходимо на купальню, я сідаю курити не біля того попелища, яке сьогодні ще горіло. Я сідаю курити збоку, біля того попелища, де ми сиділи на початку червня, коли твоє волосся було перехоплене банданою з черепами, але джинси були ці самі. Я їх добре відчув, ці джинси, ще коли вперше поліз пальцем у дірочку на коліні, потім двома, непомітно розриваючи тканину далі. Тепер твоє коліно зовсім голе, можна як завгодно голубити його, але вже не хочеться так, як хотілося тоді. Попелище заросло високою травою.
Купаємося голі. Як і завжди, коли вдвох. З того самого дня, коли вперше. Тільки, роздягаючись, я знаю, що мені вже не кортітиме так пекельно після купання повести тебе до нас додому, показати тобі свою кімнату, свою канапу, кинути тебе на подушки, або й не кидати, а крутити якусь свою музику, згадувати щось своє, слухати твоє і запевняти себе, що ми з тобою дуже схожі, а потім цілуватися, а на світанку навіть витирати сльози замилування, проводжаючи тебе до хвіртки.
Я рвучко скидаю з тебе куртку, потім футболку, під якою сьогодні нічого немає, ти розстібаєш мені паска, а дивишся знизу вгору на моє обличчя. Ми ще часом цілуємось мимолітно, ти зриваєш травинку й кладеш мені в губи, я щокою ловлю твої вії і труся щетиною об твою щоку, але коли зустрічаюся з очима, то завважую, що погляд поважчав. У ньому вже не стільки іскор од багаття. Ми вже не розглядаємо захоплено наші тіла, не ловимо кожен злам, кожну звивинку, кожен порух і відсвіт, кожну білу проталину, кожен острівець волосся, не їмо очима, не хапаємо з лету, як упіймані риби повітря. Ти притуляєшся до мене, гола, всією вагою грудей, стегон, живота падаєш на мене. І те, що я зву невимовним трепетом, оповиває мене знову – тоненькими молоточками дзвонить по скронях, кидається червоно в обличчя, змушує дихати частіше й глибше, потоком спадає з горла у груди, з грудей у низ живота, настренчує кожен нерв, як сірник. Але так буває вже тільки тоді, коли ми зовсім голі й зовсім близько. А ночами я більше не скуйовджую простирадел, не обхоплюю руками голови й не сміюся щасливо в пітьму. А коли ти йдеш мені назустріч, я бачу тебе звичайно, а не так, як тоді, коли кожен твій крок видавався зупиненим кадром якогось розпливчатого рожевого кіно. Тепер я не сідаю щогодини на самоката й не мчу до твого двору, щоб подивитися на тебе одну мить, а тоді крутити педалі назад добрих два кілометри. Я знаю, що ти облітаєш у мені, бліднеш, віддаляєшся, гаснеш. Непомітно, листочок по листочку, ти зостаєшся переді мною осіння, така як є, а не така, як я думав. Це завдає трохи болю, але радості од першого свого знання, од сміливого, впевненого розкошування тобою – більше.
Ні ти, ні я ще не знаємо, що оця перша, оця найперша юнацька розлука, така зараз виважена і спокійна, така прекрасна своєю вдаваною неминучістю, як стара амурна комедійка, ще не раз і не два порве наші спогади, безжалісно, як блискавка на голе дерево. Та вже скоро, через кілька років, коли на цьому березі в першу Спасівку не буде вже ні сміху, ні шепоту, ні самогону, коли всі наші попелища заростуть так, що й сліду не знайдеш, коли сама оця річка задихнеться від того, що їй ніхто не радіє, і врешті зміліє і вмре.
Ми ще не раз зустрінемося десь на зупинці, або на гробиках, або так, на вулиці, коли ти виходитимеш з авто свого чоловіка, чи вестимеш дітей у магазин. Ми ще скажемо одне одному німо, що ніхто й ніколи не любив нас як ми. Що нічиє тіло в ліжку, на березі, на балконі, у відпустці, де завгодно так не ошелешувало нас, не відгукувалося на нас, не пасувало нам. Але ми на той час уже знатимемо, що то є – неминучість самоти. Ми знатимемо, що люди злі, а життя отруйне. Ми жалкуватимемо не за нами, а тільки за часом, коли цього ще не знали – за очима без страху, за тілом без гіркоти, більше кожен за своїм тілом, яке так огидно хапається за буденні дрібні радощі, від якого – вже нікуди… Я втягуватиму живота, а ти застібатимеш верхнього ґудзика на блузці, щоб я не побачив, що шия в тебе вже не та, що була. Але я, звичайно, побачу…
То буде колись. А зараз ми беремося за руки й ідемо до води. У тілі легко й гірко – так, наче з нього виростає верболіз. Вода обпікає нас і ми смикаємося, сміємося, обхоплюємо одне одного ногами, руками, сплітаємось, пливемо проти течії чимось востаннє вже одним. Я підважую твої груди й цілую їх, і злизую з них воду, а ти відкидаєш голову назад і дихаєш так, як ніколи більше. Твої лопатки блискотять у воді, мов дві рибини, я ловлю їх, я ловлю твої гарячі стегна, хапаю зубами твої мокрі пасма, як сіті, що вже майже мене відпустили…
Виношу тебе на берег і обережно лишаю на траві, а сам витираю руки об штани й дістаю цигарку. Ти ще якийсь час дихаєш тяжко і дивишся крізь мокру сіть на трасу по той бік. На воду лягає ранковий туман, ми нарешті починаємо вдягатись, хоч мокрі тіла пручаються, не хочуть. Верба пахне гостро, вона пахне і скапує в річку, на якій смужка місяця ще деякий час хилитається, але поступово втихомирюється і лежить уже нерухомо, як чиїсь руки на столі.
* * *
– Я поїду сьогодні, – кажу до матері, зайшовши в хату, – Сьогодні поїду, ма’.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.