“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Перед нею купа ділових паперів і включений монітор. Вона працює. Я зазвичай байдикую. Мої окуляри на лобі. Нога закинута на ногу. Сиджу поруч у приймальні, чекаю директора і масажую пальцем блискучий екран смартфона, прокручую вгору нескінченну стрічку популярної соціальної мережі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Як прикро! Такий яскравий сюжет пропав марно! Вже написано і зіграно Вертера. І, на жаль, не мною! – вигукую я.
Вона відриває погляд від мерехтливого екрана монітору, де екселівська таблиця дублює сторінку товстенного гросбуха з протягнутою крізь пронумеровані жовто-сірі листи товстою ниткою, яка, в свою чергу, закріплена в картонній обкладинці нашліпкою з печаткою. З непідробною цікавістю дивиться на мене.
– Вертер… – задумливо тягне звуки вона, нібито перекочуючи морські камінчики. – Ти маєш на увазі Гете чи Массне?!
– І навіть не Катаєва! Повір! Але, чорт мене забирай, який сюжет! Найчистіший Вільям Сідні Портер! Саме те, що й треба для нової збірки оповідань. Вийшло б чудове інтермецо. Щоб мої улюблені і чуттєві читачки встигли витерти сльози розпачу між двома сумними історіями. Попередньою і наступною. І навіть, можливо, встигли посміхнутися.
– А якщо по суті?
– Розповідаю. Наприкінці сімдесятих в одному з північноамериканських штатів якогось ув’язненого на ім’я Сайт Сельмер, який до того часу вже був засуджений за шахрайство дванадцять разів і відсидів майже три десятки років, нарешті випустили з в’язниці. Достроково. Під домашній арешт. Але зробили це не за якісь особливі заслуги чи за зразкову поведінку. Просто гуманна американська Феміда наостанок змилостивилася над громадянином, що загинається від невиліковної онкології, і подарувала йому можливість завершити останні дні свого, як і раніше, марного для суспільства, життя на свій розсуд. Не під паліативною крапельницею, яку б ставили на гроші платників податків у тюремній лікарні. А заходячись надсадним кашлем від самокрутки із канабісом на жорсткому і незатишному лежаку в затрапезному трейлері. В тому, де після смерті матері, самотньо жила єдина дочка Сайта на ім’я Елізабет, що так рідко до того бачила батька.
Сайт гідно оцінив оточуючу його дійсність. І каламутні шибки трейлеру. І курний хітин висмоктаних павуками до сухого залишку тьмяних мух, що застрягли під стелею в павутині. І болотний запах цвілої вогкості від єдиного умовно чистого простирадла, яким дочка поступилася для ньому. І ту горезвісну, але таку необхідну склянку води, яку Елізабет наливала йому на першу ж вимогу, підтримуючи при цьому тремтячу голову непутящого батька міцною рукою з задирками і недоглянутими нігтями, під якими скупчився бруд, що ніколи не вимивався до кінця.
Потягнувши черговий косячок, що на мить притуплював вже нікуди не зникаючу біль, Сайт задумався. А потім попросив дочку двічі перерахувати мізерну готівку, що в неї залишилася, віднести її в банк, покласти на рахунок, отримати чекову книжку, а на зворотному шляху додому купити десяток поштових конвертів.
Того ж вечора, покректуючи від болю, Сайт надиктував Елізабет короткий текст для тиражування та подальшого розміщення в розділах платних оголошень найбільших федеральних газет. Кожен екземпляр пропонованого для публікації оголошення він, разом із чеком, що свідчить про оплату послуги, власноручно підписав тремтячою від надмірного зусилля рукою.
А вже за кілька днів читачі могли познайомитись із його пропозицією. «Я вмираю, – писав Сайт Сельмер, – і можу лише за п’ять доларів передати ваші листи покійним родичам. Посилка, враховуючи певні складнощі з логістикою, коштуватиме дещо дорожче, але погодьтеся: навіть п’ятнадцять доларів, перерахованих на банківський рахунок, не така велика ціна за доставлену посланцем відправнику та одержувачу взаємну радість».
Сайт помер за місяць. Для облаштування могили довелося наймати потужну будівельну техніку: разом із труною покійного ховали ще тринадцять лакованих повнорозмірних трун із листами та подарунками.
А аж два мільйони і ще сімсот тисяч доларів, отриманих від співгромадян передоплатою за свої майбутні поштові послуги, Сайт заповідав єдиній дочці. За єдиної умови – перед переселенням у затишний будиночок в буржуазному кварталі, як це й належить мільйонерші, прибратися нарешті в трейлері, викинути ганчір’я, вимити вікна і, по можливості, вимести павутину з кутів.
– Історія гарна! Дійсно. Але як би ти переносив їх у наші реалії? Можна, звичайно, напружитися, поселити героїв не тільки в іржавий трейлер або у порожній бляшаний кіоск на покинутому базарі, але навіть у колодязь теплотраси, чавунну кришку якого вони ж самі здали за гроші в прийомку вторинної сировини. Тільки хто зараз читає газети? І хто в наші дні писатиме листи? Та ще, не маючи точної адреси отримувача. Куди їх слати? До раю? У пекло? Ні, не піде! Ментальність у наших співгромадян інша.
Я знайомий із нею вже чверть століття. І зовсім про це не шкодую. З нею добре мати справу. Вона обов’язкова, компетентна та абсолютно надійна. Не кажучи вже про те, що вона, як і раніше, чарівна. А стильні ділові піджаки, майстерно скроєні і пошиті чоловіком – не останнім у місті кутюр’є – і стрейчеві картаті штани, що ледве прикривають вузькі щиколотки, лише підкреслюють дивовижну дівочу стрункість, що дивом збереглася. Хоча диво це цілком зрозуміле і має суто прозову основу. Вона сама ділилася секретом у дамській курилці. Рецепт простий: «Для початку – більше рухайся і не жери після шостої вечора. А якщо хочеш досягти більшого – просто не жери!».
Втім, жіноча витонченість у всіх сенсах не заважає їй любити полуницю, збиті вершки та гарний брют. А одного разу, за минулих часів, ми навіть розпили з нею з нагоди цілу літрову пляшку немирівської горілки «медова з перцем», використовуючи лише чарки для текіли та «медову», як випивку, а «перець», як закуску. Тепер я, мабуть, одразу б помер.
А тоді нічого – валявся поряд з нею на галявині і паплюжив кришталеву тишу травневого вечора піснями радянських композиторів із завбачливо захоплених з дому вінтажних збірок пісень п’ятдесятих років минулого століття. Коли чергова збірка закінчувалася, я захлопував її і відкидав убік, а подруга, хитаючись, підводилася, оберталася до багряного сонця, що котилося за горизонт, зворушливо притискала руку до серця і в якості інтермецо дуже гармонійно виконувала першу строфу з «Прапора, усипаного зірками». «О, скажи, бачиш ти в перших сонця променях, що серед битви ми шанували на вечірній блискавиці?»
Звісно, вона має рацію. Ця заокеанська історія новоанглійських пуритан, прісна у своєму буквальному дотриманні догматів благодатного ковенанта, жодного разу не зійде на наших грядках. Для доступності і більшої врожайності її спершу треба добряче угноїти побутом і густо перемішати з чорноземом реальності. Хоча, здавалося, чогось ускладнювати? Що може бути простішим? Чоркаєш по-швидкому рядок-другий у месенджері, кладеш цинкову монетку, вкриту тонким шаром гальванічного нікелю в відстовбурчену ідіотською усмішкою губу пащі мовчазного Харона, що скалить зуби, держачи весло на плечі, і вже нетерпляче переступає з ноги на ногу у човні в тебе за спиною. А потім смиренно чекаєш відповіді з того берега Стіксу.
– Невже тобі ніколи не хотілося відправити звістку комусь із тих, хто вже по той бік завіси? – питаю я.
– Мені? – вона відкочується в офісному кріслі трохи назад, закидає голову і мрійливо схрещує руки на потилиці. – Жодного разу! Та й чи є сенс у односторонньому зв’язку? Хоча ні! Брешу! Я б, мабуть, ще раз поспілкувалася з матінкою. Спочатку пробачення попросила. А потім … запитала б, куди вона перед смертю приховала решту сімейного золота. Цікаво, до гикавки! Не повіриш, свого часу цілий рік боялася продати квартиру. Все думала схованку знайти, щоб у чужі руки не втекло. Стіни стукала. У щілинах половиць нишпорила. Навіть цементну крихту підвіконня колупала.
– І?
– Все без толку!
– А питала?
– Не те слово! І по-доброму просила. І, гріх сказати, навіть слала по матінці!
– А вона!
– Відома річ – мовчала у відповідь. І дивилася з докором з портрета на стіні крізь жалобну стрічку, що провисла. А потім…
– Що потім?
– Чорт мене забирай! Адже якби зараз не спитав, то б і не замислювалася над цим ніколи. Думала – все сама! А це вона мені тоді знак подала! Навіть не знак – прямо відповіла!
– Ти про що?
– Я коли вже зовсім надію втратила знайти щось в її кімнаті, чортихнулася в серцях та з усієї дурниці, йдучи, дверима грюкнула. Тож портрет на стіні похитнувся. Цієї миті карниз, на якому штори й тюльові гардини трималися і обламався. А на підлогу з карнизу золоті градинки посипалися. Кільця та сережки. Чого дивуєшся? Ну пам’ятаєш, були такі дерев’яні циліндричні карнизи з дерев’яними кліпсами. А трималися вони в отворах, виточених з дерева кріплень, порожніх усередині і схожих на новорічні гострі ялинкові шпилі. Ось у такої моя матуся частина наслідного золота до пори і запхала. А тут образилася, мабуть, ось і жбурнула, як подачку, на мовляв, доню, користуйся!
– Однак!
– І це ще не все. Поки я мамину спадщину під плінтусами шукала, чоловік у квартирі швейну майстерню влаштував. Стіл для крою змайстрував, стелажі для рулонів із тканиною, машинки поставив, обладнання для прасування. У мами теж гарна прасувальна дошка збереглася. Широка, дерев’яна. Ми коли квартиру нарешті продали, її з собою забрали. У справу пристосували. А згодом на її тканинному покритті характерний прямокутник проступати почав: виявилося, мама свої ощадні книжки під тканину зашила. Начебто й грошей на них за тими мірками було чимало. А спробуй зняти. Зараз хіба що жалюгідну тисячу видадуть. Курям на сміх. Навіть витраченого часу не буде варто. І, що важливо, не відразу зрозуміло, хто в цій ситуації більше з мене глузує: безпам’ятна держава-шахрайка чи скривджена користю нащадків небіжчиця. Отже, резюмую, у них за океаном зв’язок із потойбічним світом, мабуть, по-іншому працює. А у нас – це згубна справа. Тому гадаю, найкращий вихід – просто пам’ятати. І чекати. Коли настане можливість поспілкуватися без посередників. І тим паче, не за листуванням. Згоден?
– Мабуть, ти таки маєш рацію!
– А якщо згоден, то пішли, покуримо. Щось ти мені сьогодні остаточно душу роз’ятрив. По-справжньому! А як же весело все починалося!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.