“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
На запитання прозаїка Василя Бондара відповідає поет і драматург Валерій Герасимчук – автор книг «Калинова сопілка. Поезії» (1984), «Віки. Поезії» (1990), «Сповідь. Поезія, драматургія, проза» (1991), «П’єси про великих» (2003), «Оббиті пелюстки. Думки про літературу» (2007, 2009), «Азартні ігри. Комедії» (2008), «Плач скрипок. Поезія, драматургія, проза» (2012), «Ти намагався врятувати світ. Сторінки з літературної автобіографії» (2017), «Репін український. Біографічний роман у п’єсах» (2022), «Язичники. Драма на дві дії» (2025) та ін. Член Національної спілки письменників України (1987). Заслужений діяч мистецтв України (2006).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що змусило Вас в житті взятися за перо (бажання висповідатись, прославитись, чи заздрощі, гроші і т. п.)?
Однозначно – бажання висповідатись, бо третю свою книжку поезії, драматургії й прози я так і назвав – «Сповідь». Що ж до іншого, то я ще замолоду зрозумів, що слава часто шкодить росту таланту, а заздрощі – взагалі гублять його. Тому за славою ніколи не ганявся і нікому не заздрив чорною заздрістю. Коли ж траплялося прочитати сильний твір іншого автора (як, наприклад, новела «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника чи роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко), то хотілося і самому щось написати не гірше. Що ж до грошей, то я завжди про них думав, бо ніколи їх не мав, а тому не мав ні на дієтичні харчі, ні на ліки і прожив самотньо та бідно. А звідси і в творчості теж реалізував себе далеко не повною мірою, бо не мав за що подорожувати Україною і хоча би найближчим зарубіжжям у пошуках матеріалів до своїх біографічних п’єс про великих і працювати в архівах, знімати копії з листів, спогадів, документів, давніх рідкісних видань та ін.
Коли Ви задумали стати письменником, мали взірця? Хто він?
Мої перші бажання стати письменником припадають на старші класи навчання у Денихівській середній школі, хоч вірші я почав писати десь у 6 класі, а в 8 класі районка вперше надрукувала мій невеличкий вірш. Сказати про школяра, що то був задум стати письменником – буде надто голосно, але таке бажання у мене вже було. І то досить тверде (не випадково ж у 1973 році я вступив саме на українське відділення філологічного факультету Львівського університету, бо розумів, що письменник повинен добре знати рідну мову). Найпершим взірцем для мене тут був уже відомий поет і мій земляк Іван Драч родом із села Теліжинці нашого району, хоч денихівські вчителі коментували творчість шестидесятника Драча з обережністю (казали, що «він пише з викрутасами»), а про Василя Симоненка і Ліну Костенко – взагалі мовчали…
На це у них була досить серйозна причина – за популяризацію книг, які компартія і її репресивні органи вважали «антирадянськими» чи близькими до того, ще й у 1960-1980 роках можна було загриміти «на повну котушку». А наші вчителі добре пам’ятали, що 38-річна вчителька української мови та літератури Денихівської школи Ганна Михайлівна Горельська, яка викладала тут рідну мову й літературу у 1930-х роках, вела шкільний драматичний гурток і організовувала вечори до дня народження Тараса Шевченка, була репресована і розстріляна органами НКВС 13 лютого 1938 року, а вчителька російської мови та літератури Денихівської школи О.І. Шемет у цьому ж році була нагороджена орденом Леніна!
Тому про Василя Симоненка, Ліну Костенко і Євгена Плужника, про «Собор» Олеся Гончара і «Неопалиму купину» Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка я дізнався уже від своїх друзів-філологів у Львівському університеті. Ці письменники і їхні сміливі, яскраві твори і стали для мене взірцями. Ну і, звичайно ж, українська та світова класика (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Франко, Леся Українка, Карпенко-Карий, Стефаник, Довженко, Мольєр, Шекспір, Жуль Верн, Сервантес і вже ближчі Чапек, Хемінгуей). Це мої найбільші вчителі і взірці.
Як Ви починали в літературі?
Найперша моя серйозна журнальна публікація припала на червень 1978 року – тоді, якраз перед захистом моєї дипломної роботи про поета-воїна Володимира Булаєнка у Львівському університеті, журнал «Дніпро» надрукував мою статтю «З народних джерел. До 60-річчя з дня народження Володимира Булаєнка».
А мій поетичний дебют відбувся у січні 1981 року в Ірпінському будинку творчості на Всеукраїнській нараді молодих літераторів, куди мене запросив від Спілки письменників України поет і відповідальний секретар Комісії по роботі з молодими авторами Київської організації СПУ Віктор Терен.
Потім у Спілці письменників був мій творчий вечір під головуванням Івана Драча, поетичний дебют у квартальнику «Поезія» (№4, 1981), велика добірка в журналі «Вітчизна» (№9, 1983), перша поетична збірка «Калинова сопілка» (Київ, «Молодь», 1984). Рекомендації до Спілки мені тоді дали Іван Драч, Віктор Терен і Віталій Коваль, а на Приймальній комісії і на Президії підтримали своїм авторитетним словом Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник і Петро Осадчук. На дебют у літературі мені надзвичайно пощастило – великі письменники підтримували мене. І друкувати мені теж було що.
Як Ви творите? Пишете постійно, щодня; у визначений час стільки-то годин; тільки якоїсь певної пори року; під час відпустки; коли приходить натхнення; вдень, вночі?
Починав я з віршів. Поети знають – там усе вирішує якась мить, за яку важливо встигнути зафіксувати цей порив душі: думку й метафору, текст і підтекст, розмір і риму. Коли до тебе це прийде – тоді ти і мусиш це зафіксувати, незалежно від пори року, дня чи ночі… З поемами вже складніше – поеми «Бенкет» (1982) і «Останній сон Яворницького» (1983) я виношував по кілька років, а потім по кілька місяців писав. А драматургія (особливо поетичні драми) забирає вже все твоє життя. Тут (за рідкісними винятками, до яких у першу чергу належать комедії) я виношую теми і працюю над ними не просто роками, а десятиліттями (особливо, якщо йдеться про біографічні драми, а таких у мене переважна більшість – 25 із понад 35). Причому обдумувати твори і робити якісь нотатки я можу з перервами, просто час від часу повертаючись до своїх задумів. Та якщо вже почав писати (записувати обдумане), то це вже займає 24 години на добу (навіть уночі схоплююся, аби щось записати).
Чи використовуєте під час писання довідкову літературу (словники, енциклопедії, літописи, інші книги)?
Обов’язково! Навіть для своїх невеликих історичних поем «Бенкет» і «Останній сон Яворницького» я збирав спеціальну літературу. Що ж до підготовки і написання «П’єс про великих» і біографічного роману у п’єсах «Репін український», то тут довелося опрацювати силу-силенну різних джерел. Адже без такого глибокого і всебічного ознайомлення із життям і творчою (чи іншою) діяльністю великої людини – вийде примітивне фантазування «на тему», а не серйозний біографічний твір. Тому все життя я збираю і використовую матеріали про великих людей – листування, мемуари, історичні документи, літописи, монографії, життєписи (із серії «Життя славетних» і «ЖЗЛ»), статті, рецензії, художні твори (якщо це письменники), мистецтвознавчі дослідження, репродукції картин (якщо це художники), релігійну літературу (якщо це священники), пісні, сонати і навіть опери (якщо це композитори) і т. д. Причому це стосується не лише моїх головних героїв, а й інших дійових осіб, якщо вони теж відомі історичні особи.
Тому у мене ніколи не було розмежування на – пишу і не пишу, пишеться і не пишеться. Я збираю матеріал, переосмислюю його – значить, уже працюю над темою. Якщо я цього не зроблю – про що ж я писатиму? Почну вигадувати нісенітниці про великих людей? Пробачте, але навіть у художньому, але все-таки біографічному творі видатні особистості мають висловлювати свої власні думки, погляди і переконання, а не ті вигадки, які ледачий автор цього твору, полінувавшись опрацювати їхні листи, статті, інтерв’ю й мемуари, вкладе у їхні вуста…
Яка продуктивність Вашої праці, коли відчуваєте, що пишеться (у машинописних сторінках за добу)?
Що стосується продуктивності праці за добу, то як можна виміряти ту підготовку, про яку я писав вище? Готовий же твір (на чистовик, який я ще не раз зроблю чернеткою) я не пишу, а записую вже багато разів обдумане – отам раніше і була справжня робота. Колись Любомир Гузар написав: «Секрет доброї проповіді полягає у її підготовці». Отак і з художнім твором.
Що стає приводом до написання твору (конкретна подія, вражаючий факт, особа в історії, актуальна тема, соціальне чи державне замовлення…)?
Приводом, а ще точніше поштовхом для написання кожної моєї п’єси про великих була наявність між нами так званих «дотичних». Не тому, що я прирівнював себе до великих людей, зовсім ні! Просто я прикладав їхні величні постаті до своєї душі: своїм подвижництвом, самопожертвою, мужністю, мудрістю, працелюбністю вони були мені надзвичайно близькі, дорогі і рідні. І оживити їх на сцені – означало для мене оживити давно забуті, а то й просто відкинуті багатьма людьми ідеали.
Чи можете подати якийсь особливий рецепт викликання натхнення (дотримання творчого біоритму, читання доброї художньої літератури…)?
Давайте не будемо вдаватися до літературної алхімії і вигадувати якісь «рецепти натхнення». До написання твору треба ретельно готуватися – збирати довідкову літературу, систематизувати і переосмислювати її, тоді буде і відповідь на всі ваші творчі запитання, і натхнення прийде під час роботи, бо ви будете добре до цього готові! Мене у творчості це ще ні разу не підвело, бо людський мозок – це найкращий комп’ютер, який може опрацювати будь-яку інформацію, яку ми туди закладемо. Єдина умова – думати над цією інформацією треба до головного болю!
Чи не надокучає Вам власний стиль? Зміна жанру, стилю, освоюваної творчістю історичної доби – чи існує для Вас така необхідність, потреба?
Я дуже люблю різноманітність у житті – різні пори року, культури різних народів, різні вбрання, різні страви, краєвиди, усе! Проте доля так розпорядилася (а може, так розпорядилися недобрі люди), що через хворий шлунок я переважну частину свого життя мусив вживати одну й ту саму одноманітну дієту, а через бідність так ніде й не побував і носив один і той самий одяг. То вже хоч тут, у літературі, де все залежало виключно від мене, а не від отих недобрих людей, я в повній мірі реалізував свою потребу в різноманітності!
Тому я працював у різних жанрах і писав вірші, поеми, поетичні й прозові драми, прозові драми з поетичними вставками, сучасні комедії й історичні драми, трагедії, водевілі, біографічний роман у п’єсах, прозу, мемуари, рецензії, есеї, статті. Тематично – угорські повстанці, шумери, запорозькі козаки, язичники, життєписи видатних прозаїків, драматургів, філософів, винахідників, священників, композиторів, художників, істориків, кінорежисерів… Причому представників не лише українського народу (Шептицький, Довженко, Репін, Яворницький, Крамський), а й французького (Мольєр), грецького (Сократ), єврейського (Нобель), американського (Хемінгуей), іспанського (Сервантес), англійського (Шекспір), німецького (Бетховен), італійського (Паганіні), чеського (Чапек) та ін.
Але це не була зміна стилю. Стиль – це свій власний, властивий лише цьому письменнику творчий почерк, пізнавана манера його письма. Далеко не кожному письменнику вдається знайти, виробити свій стиль. І це не погано, а добре, що, в якому б жанрі він не працював, всюди відчувається «його рука». Адже це вже його візитівка, його творче обличчя. І це треба свято берегти, а не відмовлятись від цього.
Чи не заважають Вашому творчому процесу сім’я, друзі?
Я вже давно живу один, тому вдома мені ніхто не заважає. А друзі якщо і заважають, то хіба в тому плані, що, знаючи про моє нездоров’я, просять мене поберегтися і не дуже надриватися над своїми творами. «Ой, ви ж там не дуже напружуйтеся!» І т. д., і т. п. Ви, мабуть, не раз бачили чемпіонат світу з важкої атлетики і те, як важкоатлети піднімають масивні штанги. То уявіть собі, що спортсмен у найважчій ваговій категорії хоче встановити світовий рекорд, замовляє на штанзі таку вагу, якої ще ніхто не піднімав, а тренер і друзі йому кажуть: «Ти, звичайно ж, постарайся підняти цю вагу і встанови новий світовий рекорд, але не дуже при цьому напружуйся!» Кожен письменник теж хоче створити вагомий твір. Може, навіть такий, якого ще ні в кого не було! Як це можна зробити «не дуже напружуючись» – я не розумію.
Чи є у Вас задуми, початки, незавершені уривки, до яких Ви ніколи не повернетесь і які ніколи не стануть закінченими художніми творами? З яких причин не стануть?
Спочатку я не збирався відповідати на це запитання, бо в письменницькій роботі буває і так: ти думаєш, що якийсь задум тобі уже не вдасться здійснити (чи він дуже давній, чи довідкового матеріалу тобі не вистачає, чи ти ним уже «перегорів»), аж тут раптом – «А ось і я, зустрічайте!» Так у мене вийшло торік з поетичною драмою «Язичники», до яких я то брався, то відкладав на багато років, поки наш незабутній Сергій Петрович Плачинда не підписав мені укладену ним книгу «Як українські міфи по світу розійшлися» з побажанням «міфологічних сюжетів в українській драматургії». То це «а ось і я» постукало в мої двері аж через 15 років після того, як я дуже добросовісно опрацював подаровану Сергієм Петровичем книгу!
Ось тепер я і думаю – а раптом і з тих задумів, які я вважаю пропащими, щось постукає в двері? Може, ще й постукає… Але в такому віці (69 років!) та ще й при такому нездоров’ї – чи дам я йому раду? А нереалізовані (дуже конкретні) задуми у мене ще залишилися, і все це біографічні драми з циклу «П’єси про великих»…
Потяг до видатних постатей української і світової історії у мене проявився ще в моїй поезії – вірші-присвяти Володимиру Івасюку, Джордано Бруно, цикл «Грецький триптих» (Сапфо, Гомер, Еврипід), поеми «Бенкет» (про проводиря угорських повстанців Георга Дожу, з’їденого його ж людьми, яким лише на цій умові було дароване життя) і «Останній сон Яворницького» (Яворницький і Репін). Це не могло не привести мене до жанру біографічної драми, і я з усім своїм молодечим запалом і максималізмом (ну, чого вже там розмінюватись на триптихи) задумав повторити творчий подвиг Жуля Верна з його численними пригодницькими і науково-фантастичними романами про острови, океани, материки і народи усього світу!
Так був задуманий цикл «П’єси про великих», у якому я планував створити цілий ряд поетичних і прозових біографічних драм про великих подвижників нашого українського народу і багатьох інших народів. Почав я збирати матеріали десь наприкінці 1980-х років і вже на початку 1990-х написав поетичну драму «Андрей Шептицький». Цей біографічний твір мені було не надто складно писати – перед цим я написав драматичну поему «Шумери», теж поетичні козацькі драми «Клятва» (про знищення у 1775 році Запорозької Січі) і «Козак з Лугу, або Крик сови», поетичну трагедію «Розп’яття». Тому до «Андрея Шептицького» я підійшов упевнено – досвід був, найпотрібніших матеріалів з історії України і Української греко-католицької церкви мені вистачало, високий вірш дозволяв робити широкі узагальнення щодо нашої трагічної історії і щодо подвижницького життя українського митрополита…
Але до інших біографічних драм я тоді був ще не зовсім готовий – біографічного матеріалу до моїх великих (Мольєра, Сократа, Нобеля, Хемінгуея та інших) у мене було дуже мало (жив я тоді у Тетієві і в районній бібліотеці такої літератури виявилось небагато). Тож я все сподівався, що ось поставлю десь свого «Андрея Шептицького», зароблю грошей, вирвуся у світи і таки роздобуту ті необхідні матеріали! Свята наївність… «Андрея» поставили, але нікуди я не поїхав, нічого не побачив, не роздобув таких потрібних мені додаткових матеріалів ні про Мольєра, ні про Хемінгуея (хоч возили мою драму і в США), ні про інших. І довелося мені спуститися на грішну землю і писати свої «П’єси про великих» на тому далеко не повному біографічному матеріалі, який у мене був.
І знову я, наївний, сподівався, що ось поставлять мої «П’єси про великих», перекладуть їх і надрукують, і я матиму за що їздити Україною й світом, працювати в архівах, збирати біографічні матеріали до видатних імен і розширю свій цикл про великих на багато країн і народів!
І знову нічого цього не сталося й ніде я не був, нічого не бачив, у жодних архівах не працював (окрім київських бібліотек, де я збирав матеріали про Репіна, Яворницького та інших історичних персонажів з мого роману). Ось і відповідь на запитання, з яких причин мої «задуми, початки і незавершені уривки» інших п’єс про великих «ніколи не стануть закінченими художніми творами». (Біографічний роман у п’єсах «Репін український» мені вдалося осилити лише тому, що це про своїх, до яких було легше знайти матеріали, і що збирав я довідкову літературу до цього твору більше тридцяти років).
Скажуть мені великі знавці історії літератури: «Але ж і Жуль Верн, окрім однієї морської подорожі до Америки, ніде більше не був! Вороги навіть закидали йому, що свою навколосвітню епопею він написав, не виходячи з кабінету!» На це я їм відповім, що Жуль Верн дружив з багатьма мореплавцями, природознавцями, винахідниками, географами, науковцями, інженерами і представниками багатьох професій, слухав їхні розповіді і таким чином мав доступ до всієї необхідної йому інформації. Це – по-перше.
А по-друге: нехай ці мудрі люди повчать агронома вирощувати жито й пшеницю без зрошення та підживлення рослин – наїдяться вони тоді хліба! (Аналогію з марним намаганням виростити якісний духовний хліб без численних історичних, біографічних, мистецтвознавчих та інших важливих джерел проводити не буду, бо це уже очевидні речі).
Якою мірою впливає на Вашу творчість оцінка твору друзями, редакціями, рецензентами?
Оцінка твору друзями, редакціями і рецензентами (для драматурга – ще й театрами) для автора завжди важлива. Позитивна оцінка додає сил, упевненості, настрою, бажання далі писати. Негативна – засмучує, ображає, вибиває з колії… Але впливати на творчість за великим рахунком ні позитивна, ні негативна оцінка – не повинні! І в мене завжди так і було: мої книги хвалили – а я писав; мої книги замовчували – а я писав; мої п’єси ставили – а я писав; мої п’єси не ставили – а я писав! У першому випадку (при позитивній оцінці) я писав на піднесенні; у другому випадку (при негативній оцінці) я мобілізовував усі свої нерви і сили і писав наперекір. І в обох випадках виходило непогано.
Отим другим, з їхнім негативом, нехай Бог простить…
А першим, які підтримували мене, хочу подякувати від щирого серця – насамперед незабутньому Петрові Сороці за рецензії на «Оббиті пелюстки», «Плач скрипок» і «Ти намагався врятувати світ», Євгенові Баранові за рецензію на «Оббиті пелюстки», Олені Бондаревій за те, що першою високо оцінила «П’єси про великих» у своїй науковій монографії, Тетяні Вірченко за статтю «Сценічність і театральність п’єс Валерія Герасимчука», Галині Каспіч за дисертацію «Культурологічний інтертекст драматургії Валерія Герасимчука», Олені Хомовій за статтю «Художні можливості біографічної драми (на матеріалі «П’єс про великих» В. Герасимчука)», Володимиру Кузьменку за детальний аналіз моїх п’єс в упорядкованій ним антології, Ользі Денисенко за рецензію на роман у п’єсах «Репін», Вадиму Сікорському за постановку козацької драми «Василь Свистун» у Львові, Федорові Стригуну за постановку драми «Андрей» у Львові і в Тернополі, і всім-усім.
Чи ведете Ви щоденник? Чи робите які записи-спостереження?
Вести щоденник драматургу є сенс тоді, коли він активно працює з театрами і подорожує світом, часто зустрічається з яскравими творчими особистостями, набирається досвіду і вражень, наповнює власні архіви цінними документами і поповнює свої знання. Тоді цю лавину інформації треба фіксувати і зберігати (для мене щоденник – це робочий щоденник, а не той, який ведуть на дозвіллі). Якщо цього нема, то про які щоденники може йти мова? Звичайно ж, письменник може записувати у щоденник свій біль і свій гіркий досвід, як це робив, наприклад, Григір Тютюнник, але я додумався фіксувати це у своїх «Оббитих пелюстках» (думках про літературу). Що ж до робочих «записів-спостережень», то я їх обов’язково роблю, коли опрацьовую літературу про великих. І це мені дуже допомагає в роботі над п’єсами про них.
Вести ж щоденний щоденник (даруйте за тавтологію) з якимись другорядними і не важливими записами (важливі події щодня ж не трапляються), то це буде щось на кшталт «щоденника» отого недолугого останнього царя: «Гуляв. Убив ворону». Дехто з пишучих так і робить. Це несерйозно.
Чи повертаєтесь до своїх уже опублікованих творів, аби їх переробити, удосконалити?
Повертаюсь. Іноді потрапляє до рук нова інформація з біографії мого головного героя і тоді я щось уточнюю і доповнюю. Іноді взагалі корисно подивитися на свій давній твір з висоти більшого досвіду. Тоді теж щось удосконалюю, коли бачу в цьому потребу.
Чи треба письменникові читати? Як багато Ви читаєте? Зокрема, чи достатньо уважно стежите за сучасним українським і світовим літературним процесом?
Багато читати треба початківцеві і молодому авторові, коли він ще тільки вчиться на письменника. Без цієї школи, без серйозного ознайомлення з рідною літературою, особливо з її класикою, і кращими світовими зразками – він неук у літературі. А на старість (це визнавали навіть відомі літератори) письменник може собі дозволити уже тільки перечитувати улюблені твори. Це зараз із більшим задоволенням роблю і я. Адже нині вже зовсім не той справді літературний процес, що був раніше – з глибокими і сміливими творами, багатотиражними літературними часописами, заслужено відомими іменами. Тепер – крикливий піар молодих, розкрутка «своїх авторів» (безталанних, але амбітних) і масове розповсюдження примітивного чтива. Складається враження, наче якась чорна стороння сила хоче підтримкою цих недолугих «шедеврів» з бідною мовою і ненормативною лексикою скомпрометувати українську літературу і всю Україну… За чим тут стежити? Був час, коли я, окрім «Літературної України», передплачував ще три літературні газети (навіть білоруську, яка називалася «Літаратура і мастатва»), журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Жовтень» (теперішній «Дзвін»). Нині мені цілком вистачає «Української літературної газети» і сайту Національної спілки письменників України і я просто радію, коли до рук потрапляє нова талановита книга того автора, якого уже давно знаю і люблю.
Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором – вибором письменницької долі?
У мене було важке життя. І всяке, звісно, бувало – і втома, і розпач, і жаль… Але розчарування вибором письменницької долі у мене ніколи не було. Можна розчаруватись вибором професії, якщо ця професія не принесла тобі ні радості, ні сподіваного достатку. Але ж письменництво – це вже покликання, а не професія. А покликанням, в основі якого лежить не матеріальний статок, а смисл твого життя, – розчаровуватись не можна! Тим більше, що тут, незалежно від літературного заробітку, ти отримуєш ні з чим незрівнянну радість творчості, яка великою мірою компенсує усі труднощі і випробування…
Що б Ви побажали молодим, які мріють стати письменниками?
Бажаю їм досягти творчої зрілості і реалізувати свої найсокровенніші задуми. Але при цьому хочу застерегти їх і від надмірних сподівань, які збуваються не так часто, як нам того хотілося б… Це я колись написав самому собі у своїх роздумах про літературу, але потім подумав, що, може, й іншим воно пригодиться:
«Той, хто вирішив присвятити своє життя мистецтву, повинен із самого початку налаштуватись на важкий тернистий шлях і не тішити себе ілюзіями, що в один прекрасний день він обов’язково «прокинеться знаменитим». На цьому світі багато митців ставали по-справжньому знаменитими аж тоді, коли не могли прокинутись вже ніколи. Але якщо вам колись і вдасться дожити до того щасливого часу, то пам’ятайте, що він не прийде отак просто сам по собі, не візьметься ні з того ні з сього. Щоб «прокинутись знаменитим», треба багато недоспати…»
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.