“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
(Свіжі вірші)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ПОДОРОЖ ДО ГОРИЗОНТУ
Моєму внукові Данилові Вікторовичу Супруну
Війна.
Дерева з кровію людською
Шумлять про те, що чули, де були
Пташки, які клювали їхню хвою
І в їхнім листі діток привели.
Листки черлені у Дніпрових водах
Пливуть-летять – мов сльози кульові.
Волхви й вовки танцюють хороводи
І грають в бісер біси на крові.
Я ж – садівник, астролог і паломник –
Мурсальський чай печалі заварю
І сяду з внуком в ще дідівський човник,
І прадідівську люльку закурю.
Ми попливемо до святої Лаври,
Рахуючи і зорі, і мости,
Повз плач сиріт і кості динозаврів,
В туман війни криваво-золотий.
Мовчанням внуку я скажу багато,
Начхавши і на вічність, і на біль.
Хрестата Лавра – ангельське багаття –
Для нас частина Шляху, а не ціль.
Затято торфом все і всі стаємо,
В собі знайшовши Рай і щось іще.
Життя – війна,
А кожен геній – демон,
Який святим стає, а чи дощем.
Внук ловить рибу.
Я плету кольчугу
Із вітру, зір і прибережних трав,
Де скіфська баба –
Жінка мого друга –
Піснями й сном доточує Дніпра.
А ці дерева з кровію людською
То книгами, то трунами стають.
За горизонтом все стає собою…
Не всі лиш горизонт свій розірвуть.
НЕСОСВІТЕННЕ
Світ для мене – білий лист паперу,
Поле битви, ліжко, стадіон…
Сходяться на нім секунди й ери,
Дзенькоти кайданів і корон.
Сам я просто медіум ліричний,
Що пройшов свій шлях:
Від А – до Я,
Як сирітський журавель криничний
У полісько-холмських кураях,
Під якими сплять крилаті гени
Мого Роду і народу теж.
Золоті хрести – немов антени –
Шлють любов у вічність, до безмеж…
Наче пісню баби кам’яної,
Як русалок нетутешній сміх,
Іскорку сльози в ковчезі Ноя,
Що для суші голуб приберіг.
А на суші білі танки танків,
Синь – мов кров язичеських богів
Із горизонтальних ранок ранків,
Що забинтувати я посмів.
Бо на суші – океани болю,
Предки сплять і гени їх у нас,
Наче пташенята на тополі,
Що без крику смертного мина.
Бо в цім світі все по колах бродить,
Де поетів лики на грошах
До дірок замацують народи…
А з кілець кольчугу тче душа.
НІЧНА РИБАЛКА НА СТІКСІ
У Стіксі нічному я рибки ловлю золоті.
Шум лісу зимового схожий на предків молитву.
Летять журавлі – мов коріння козацьких хрестів,
Які пам’ятають священну з нечистими битву.
Я разом зі Стіксом виходжу з моїх берегів
І рву горизонт, наче знахар судьби пуповину,
Тому не втопився, не впав із гори, не згорів,
Не зрадив себе, ані предків, ані батьківщину.
Душею ставало охрещене тіло моє,
Ставала душа золотим чорноземом епохи.
Богиня язичеська сум мій у космосі п’є,
Язичеським богом стаю я із нею потрохи.
Ми родим дітей.
Але їх забирає війна…
Земля забирає і робить собою і світлом.
Із нашого болю вони воскресають у снах
І просять молитви.
Із предками молимось ми за нащадків своїх.
Молитви язичеські і християнські єднаєм.
Надривно.
Камінно.
У зорях ми чуємо сміх
Із Пекла,
Із Раю.
У формі військовій стоять навкруг нас земляки.
І небо висить маскувальною сіткою збоку.
Летять журавлі – мов коріння хрестів, у зірки…
Високо летять.
Глибоко.
Сидять три печалі на плечах бабів кам’яних:
Чорнява, русява, а третя сивезна – як Доля.
Стікс вийшов із русла – як пісня стара зі струни,
Як дим із пістоля.
Багато я рибок у Стіксі нічнім наловив.
Усі золоті.
Та одна лиш
Додасть мені сили.
Пливи, моя рибко,
В сльозі забуття до трави
На Долі моєї перунськи-хрестатій могилі.
СУЧАСНЕ
Я помився першим снігом.
Хочу в ліс, немов зайча.
Йдуть на Київ печеніги,
В душу дрони деренчать.
Син воює, брат убитий.
Я, старий, спасаю світ,
Не купившись на кобіту,
Долар, славу, зореліт.
Кров здаю, молюся ревно.
Тектонічні плити дум
Я тусую недаремно,
Бо землян до зір веду.
Через ліс густий, терновий
Я ішов, летів і плив…
Де уже не важить слово,
Де метафори – стволи.
Золоті нитки тривоги,
Блискавиць холодний блиск
І у Рай гірські дороги
У клубок душі сплелись.
Сніг іде.
Земля – як небо.
Змерзла радість.
Відьма.
Кіт.
Білий-білий
Чорний лебідь
Манить кулю
У політ.
ПОЕТ. 2025
Він хотів померти.
Не вмирається.
Він хотів пожити.
Не жилось…
Горизонт, що кров’ю лиш змивається, –
Як межа між ним та НЛО.
Як межа між предками й нащадками,
Ангелами, бісами, і між…
Мавками, пташками, свиноматками,
Зорями, хрестами роздоріж.
Все життя – межа,
Глибокий маятник.
Мертві хочуть болю,
А нема…
Може, просто треба було каятись?
Благо для душі –
Сума й тюрма.
Наче бите блискавкою дерево,
Із якого скрипку зробить хтось,
Світиться поет душею стерео,
Як світився зболений Христос.
Мавка – донор Баби Кам’яної –
Від Стрибога сина привела,
Кутала травою і корою.
Син – поет.
І доля його зла…
Люди розпинатимуть такого.
Битимуть язичеські боги,
Бачачи у нім нового бога.
З друзів теж ставали вороги,
Коли ріс поет ушир і в Небо,
А вони лиш пухли, не росли,
Бо рости – це боляче,
Це треба
Лити крівцю на жертовний млин.
Душі предків,
Душі динозаврів
Чує сивий зоряний поет,
Тому з терну,
Як в Христа,
Не з лавра,
У його душі
Солоний мед.
Що ж, поети,
В боротьбі з собою.
Будемо сотворювать світи
І писати вірші після бою
Променем
Криваво-золотим.
* * *
Динозаври… обри… українці…
Всі ми тут,
Між зорями,
В Землі,
В океані часу, що по вінця
Повен крові непотрібних слів.
Хтось сховався в Неті,
Хтось у шахті,
Як відро в колодязь, полетів,
На хлопів начхавши і на шляхту,
Чесно обійнявши козаків.
Краще вже жакани, ніж капкани, –
Думали ми,
Сховані в собі…
Запросивши Бога в наші рани,
Плутаний, безцільний наш забіг.
Він жалів нас, як хвореньких діток
Більш за всіх жаліють матері.
Пахнуть смертю всі осінні квіти
Під пекельним променем зорі.
Лежимо, отруєні медами,
Під нічними тінями віків,
Голос Бога, наче голос мами,
Ловимо в Шляху Чумацькім слів.
Динозаври…
Обри…
Вся планета…
Всесвіт наш з галактиками душ…
Як уявиш –
То стаєш Поетом.
Як торкнешся –
Вкусиш райських груш.
* * *
Артезіанська глибина печалі.
Тут сокровенне щось…
Лиш Бог і я.
Пустопорожньо дзенькають медалі.
Повітроплавна болю течія.
Мелодія лампадного багаття
Колише душу-іскорку до сну,
Немов бджолу притомлену латаття,
Як вітер з моря зламану сосну.
Одна сльозина хмаркою ставала,
А інші сльози – кулями для душ.
Красива смерть у мене закохалась,
Я дарував їй молоду звізду.
А наші діти (вірші і романи)
Збирались жити вічно – як боги.
Та їх вбивали незашиті рани
І бісам неоплачені борги.
Зміїні інкубатори безодні
Плодили відчай, порожнечу, біль.
Та я щось тайне зрозумів сьогодні,
Що поза Словом…
Богу і собі.
БІСИ
В цих містичних лісах
Голоси моїх предків блукають,
Чорним соком ночей
Захлинаючись в пору кохань.
Я не знаю,
Чи ангели часто злітаються в зграї,
Але біси збираються
В чад протибожих повстань.
Шрами в них бойові –
Наче пекла холодного карта.
Маски в них золоті.
Навіть ангельські крила у двох.
І у кожного в лаписьках
Сліз людських тріснута кварта
З голосами,
Мовчаннями,
Іскрами чорних епох.
Їхні предки – ангелики.
Їхній Начальник –
Люцифер.
Вони бачили все…
Крім любові,
Тепла й доброти.
Вони букв не люблять,
А привчені тільки до цифр.
Тому їм все одно –
Як назвати їх:
Нечисть?
Чорти?..
Хоч бабуся моя їх боялась
І трішки жаліла,
Як жаліє пастух і козу,
І голодних вовчат.
Там, де плюс,
Там є мінус.
Де чорне,
Там створене й біле.
Там де біль…
Там і Бог.
Там де тиша,
Там зорі кричать.
Біси творять добро тій людині,
Що з Богом за руку.
Бо і квітка лайно перетворює у нектар…
Зрозумів я від діда таку-от небесну науку –
Що освятить і біса істота свята.
То ж все менше страждаю.
Все більше молюся і каюсь.
Хай побісяться біси.
Бо різні в нас місії тут.
У цих райських лісах
Сам я Дерево Роду шукаю,
Адже інші дерева
У нас нині кров’ю цвітуть.
ОКОПНА ФІЛОСОФІЯ
Я пишу Вам не з пекла,
Не з Раю іще…
Я пишу
Із окопів могильних,
Глибоких, як люльки козацькі,
Звідки чути стук серця,
Осі галактичної шум,
Як дитина моя в бомбосховищі пестить
Мною даровану цяцьку.
Пощу фотки у Фейсбук щасливі,
Хоч сумно мені,
Бо учора й сьогодні
Мене лоскотала Смертище.
І найближчі два друга
Додому пливуть у труні.
А ворони і дрони
Літають над нами все нижче.
Страху більше нема.
Помагає молитва і песик,
Що прибився до мене,
Бо маму убили його.
Відчуваю себе,
Як, напевно, Івасик Телесик
Відчував…
Коли нечисть шипіла кругом.
Ще я згадую діда,
Якого убили в Берліні
Десь у віці моєму…
Його в нашій хаті портрет.
Його пісню пташки доспівають осінні.
І долюбить за нього
Онук-поет.
Я рахую патрони,
Як діти цукерки і зорі.
За окопом моїм
Онде баба лежить кам’яна,
Що піймала ту кулю мою…
І попала в історію.
Брудершавтвуєм ми,
Посилаючи чмошників на…
Бо патронів замало.
Бо церкву спалили сусіди,
Де хрестили мене,
Де молилась бабуся моя,
Доки я тут воюю,
Вмирають діди наші й діти.
І буяє царьок,
Якого ще вчора боявсь.
Я тепер не боюсь –
Ні царя, а ні біса, ні відьми…
Ані підлих «друзяк».
Серед них –
Як на мінних полях.
Я постійно тепер –
Як в Раю під ворітьми.
Пуповину нагадує
Мій до Всевишнього шлях.
Він відріже її і зав’яже
Руками убивці,
Що застрілить мене
Тільки тому,
Що я не такий…
На могилі моїй
Хтось посадить колись чорнобривці.
Знову кальцієм стануть
Мої перехресні кістки.
Я – біблійне зерня,
Що безсмертне,
Бо стане колоссям,
Коли в Землю впаде,
Що просякнута кров’ю століть.
…Я – Земля.
Я – галактика,
Всесвіт…
Мені довелося
Ув окопі високім
Розп’ятого Бога уздріть.
* * *
Живу – як вмію.
У любові й волі.
Серед сирен, іуд, тиранів, яг.
Чекаю риму, як цілунку голі,
Чи пляшок спирту шобла роботяг.
Поганський бог і кам’яна бабуся –
Мої далекі предки, – каже кров.
Телесик з ними.
Пролітають гуси
Із голосом чорнобильських дібров.
І мокроносий сум вовків стареньких,
І даль – мов свіжознесене яйце…
І хрестенята пташенят до неньки –
Мов сльози на пошрамлене лице.
Як витесані з каменю, хмарини
Стоять над серцем, що шукає біль,
Порізане черственькими шкуринами,
Утомлене від похорон, весіль.
…Чекаю смерті.
Все її чекає.
Хоча її нема для християн.
Живу – як вмію.
Мов мене немає…
І світ земний –
Порваний,
Як баян…
ГИДКЕ ОРЛЕНЯ
Кожен справжній поет був гидким орленям у дитинстві.
Двір його не сприймав.
Не любили царі і псарі.
Винуватили свині його у великому свинстві.
І у вбивстві комах винуватили кур…и старі.
З ним ніхто не дружив.
Не було в нього мами і тата.
Він дивився на зорі і квіти космічно любив.
І ридала по ночах душа його ніжно-крилата.
Співчували йому добрі й мирні старі голуби.
Всі хвалили півнів,
Що кричали за всіх голосніше,
І боялись гусей, індика,
Екзотичних папуг.
А мале орленя підростало все вище і вище.
Ні на кого не схоже у нього ні пір’я, ні пух.
Духом кріпло воно і молилось сузір’ям пташиним.
І прощало укуси усіх дворових забіяк.
У глибокому небі світилась йому Батьківщина,
Звідки мама його… і пір’їна – мов знак.
Не дивились у небо ті кури,
качки та індики,
А шукали в орляті свої ж гнилопідлі гріхи,
Їхня рабська природа шляхетну похерила дикість,
Піднебесну свободу від босів і жирних богинь.
А гидке орленя їм дзеркалило їхню потворність,
В дужих крилах його челядь бачила розу вітрів.
Голуб’ятко кривеньке його лиш, бувало, пригорне.
Із їх дружби сміявся баран і куриська старі.
…Так у муках жило орленя, що дивилось на зорі,
Між отруйних і злих торгашів, шахраїв і тхорів,
Що штовхнули у спину його, в чорне море…
Від штовхання оцього він білим орлом полетів…
ФЕЙСБУЧИКИ
Так повелось у світі –
Дійсність вбиває сни.
Будуть казати діти;
«Це було до війни»…
* * *
Хочеш – плач.
А хочеш – скач.
Хоч – давися сміхами:
Наші днища стали, бач,
З’їханими стріхами.
* * *
В Землі уже нагріюсь, усамітнюся
І висплюся в дубовому гробу.
А поки що від Києва до Місяця
Бреду, лечу, гребу…
* * *
Цей білий світ – як лист подертий.
Sic transit… sic.
Тут ідеальні тільки мертві
І то не всі…
* * *
Все менше чути крики площадні,
Все фейковіші написи футболок.
А я в молитві, як пісок на дні,
Дзвінкіше чую зір інтимний голос.
* * *
Землею я був вже.
Не страшно ставати Землею.
Ставати ж собою – це Богом ставати десь тааам…
Що світу лишив я? –
Дві доньки,
Роман-епопею…
І хліба шкуринки,
Що мовчки давав жебракам.
* * *
Дерева хотіли слави –
То ж прагнули стати хрестами.
Та стало хрестами каміння.
Дерева ж – гробами.
* * *
З Богом добре:
Коли зло лавиною,
Можеш ти віддатися Йому.
Грек античний скаже:
«А з Богинею?..»
Уявляю доблесну куму.
* * *
Чи це був сон, чи смерть короткочасна…
Тунель прозорий, начебто зі скла.
В кінці Тунелю світло непогасне.
Перед Тунелем був тунель ствола…
* * *
Дзвонив мені з нуля сьогодні брат.
Запитую тривожно:
«Як там нині?..»
«Мишей багато…
Чищу автомат».
Чистилище Велике в Україні.
* * *
Час такий настав: немає радості.
Тут весела смерть лиш і святі.
Виросли хрести понад сільрадами,
Прапори – над храми золоті.
* * *
Розмовляв я нині з ШІ.
«Ліпш поети-алкаші
Для душі,
Ніж поети-торгаші», –
Каже ШІ.
* * *
Не росте перлина у перині:
Хейтери шліфують мій геном, –
Щоб дозріли всі плоди вершинні,
Мусить стати добривом лайно.
* * *
Мов Кощія Безсмертного сни –
Те, що в нас навкруги…
Перелітні пташки навіть в шоці.
Сексуальні фантазії Баби Яги
Тут на кожному кроці.
* * *
Білих тіней хресні дотики.
Несказанна благодать…
На вербі коти і котики
Розцвітають, аж нявчать.
* * *
Міни падають поряд.
Поруч ростуть хрести.
І відмолившись з горя,
Станеш хрестом і ти.
* * *
Пляма крові героя на рідній землі –
Це як карта його батьківщини,
Над якою до Бога ячать журавлі –
Віщі сльози дитини…
.
* * *
Найкращі маски для людців лукавих –
То хрест і тризуб, вишиванка, гімн…
В цім маскараді торгашів державних
Тре добриво робить з лукавих гімн.
* * *
Тебе кнутом, а кУма пряником
Загнали в клітку до гієн.
Отак Титан стає Титаніком,
Коли дає моральний крен.
* * *
Склав я список ворогів і друзів.
Кількість їх однакова. Ага:
На житейськім свято-грішнім крузі
Гусенятко і Баба Яга.
МАЙЖЕ ЗА КЛАСИКОМ
Сині очі у Музи моєї.
А в Богині були голубі.
Їхні ревні сліди епопеї
Я у віршах відчув, на собі.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.