Як пройти крізь стіни

 
Марина Абрамович. Пройти крізь стіни. К., ARTHUSS, 2018.
 
Павло МИХЕД
Прочитав автобіографічну книгу– сповідь сербської мисткині Марини Абрамович «Пройти крізь стіни». Почав на іронічній ноті, а закінчив на якомусь не зовсім проясненому відчутті від зустрічі з жінкою великої сили характеру. «Донька сербських партизан», яка порвала зі своїми батьками, близькими до Тіто, і пішла своєю незвіданою дорогою по життю, маючи лише здогадку про власний талант і дивовижну волю. Її життя, вона сама – плід «балканського бароко». Так називався один із її перформансів. Починала вона з живопису. А стала зіркою світового перформансу, мистецтва чи видовища, яке побутує на межі театру і повсякденного життя. Зведений до амебної простоти сюжету-ситуації, перформанс здатен, як виявилось у практиці Марини Абрамович, відчувати універсальні формули буття, генерувати нові виміри звичного.
Якась непригасима жага знання про світ провела мисткиню до буддистських монастирів Тибету, австралійських аборигенів пустелі Вікторія, до цілителя із Бразилії, змусила пройти Великою китайською стіною. Вона зізнається: «Я обожнюю жити у межових просторах – полишити звичний комфорт рідної домівки та звички і відправитись до цілковитої випадковості». А в проміжках захоплювати Нью-Йорк, отримувати Золотого лева венеційської бієнале і оплески по столицях сучасного мистецтва.
На її мистецтві – відбиток «бароковості балканської свідомості». Вона сама пояснює її природу: «Збагнути її раціонально неможливо – вибухові, вулканічні, божевільні емоції». А одна з головних емоцій – тема війни, що голосніше за все відлунює саме з Балкан.
Якщо до цього додати численні карколомні любовні пригоди (часом і на роки), про які з вражаючою відвертістю розповідає Марина Абрамович, то вся історія прибирає обриси роману, такий собі kunstlerroman.
І інтимна історія у «дочки сербських партизан» починалася парадоксально, в дусі бароко. Вона пише: «Я не хотіла втрачати цноту з тим, хто був би мені по душі, я не хотіла закохуватись в першого, з ким пересплю. Я хотіла зробити це з тим, хто мені байдужий». Так і вчинила, і «пишалася собою, як усе провернула».
А потім був Улай, партнер і коханець, з яким вони прожили багато років і об’їхали півсвіту, рвали стосунки, починали знову. А остання їхня зустріч відбулася на перформансі «Митець присутній», який кожен може побачити, загугливши. А ще був Паоло, і не один він. Але воля мисткині розсіяла вітром часу романи, бо вабило понад усе незвідане, невипадково вона так любить історію Христофора Колумба, бо то був «чоловік, якого королева Іспанії направила відкрити новий шлях до Індії, якому дали команду каторжан, бо всі були переконані, що земля пласка і якщо переплисти Атлантику, то просто звалишся на іншому кінці. Потім, на шляху до незвіданого, вони зробили останню зупинку на Ієрро, на Канарських островах. Вони вечеряли – я завжди уявляю цю вечерю, ніч перед тим, як вирушити бозна-куди, перед ризиком, який годі уявити. Уявляю Колумба, як він сидить за столом разом з каторжанами, всі відчувають – то може бути їхня остання вечеря разом. Як на мене, то був учинок, сміливіший за політ на Місяць. Гадаєш, що звалишся з краю Землі, а потім відкриваєш новий континент. І зрештою – завжди існує шанс звалитись з краю Землі».
І з тої жаги ходити по межі та зі всього цього досвіду народився її художній маніфест:
 
Поведінка митця в житті:
Митець не повинен брехати собі та іншим
Митець не повинен красти ідеї в інших митців
Митець не повинен іти на компроміси з собою або арт-ринком
Митець не повинен вбивати інших людей
Митець не повинен створювати з себе ідола
Митець не повинен закохуватися в іншого митця
Ставлення митця до тиші:
Митець повинен розуміти тишу
Митець повинен звільнити місце для тиші, аби вона увійшла в його роботи тиша, немов острів посеред бурхливого океану
Ставлення митця до самотності:
Митець повинен тривалий час бувати на самоті
Самотність надзвичайно важлива
Геть від дому, геть з майстерні, геть від родини, геть від друзів
Митець повинен тривалий час перебувати біля водоспадів
Митець повинен тривалий час перебувати біля виверження вулканів
Митець повинен тривалий час спостерігати за стрімкими ріками
Митець повинен тривалий час вдивлятися горизонт, де зустрічаються океан та небо
Митець повинен тривалий час вдивлятися нічне зоряне небо.
 
А ще додам новелу із книги, оповідану в стилі балканського бароко:
«Коли я була підлітком, ще до того як батько пішов від нас, ми часто ходили разом на обід у їдальню Політехнічного інституту – він там викладав військову стратегію і тактику. Якось його лекція затягнулася і я пішла до амфітеатру, щоб почекати батька. Я відчинила двері до лекторію і він побачив, як я спускаюся проходом. Він сказав: «А це моя донька». Коли він це промовив, усі студенти в амфітеатрі, – власне, хлопці – подивились на мене і почали сміятися. Наче у паскудному сні: я так зніяковіла тоді, почувалася незахищеною від чужих поглядів. Я зашарілася і вискочила геть. І ніколи так і не збагнула, чому так трапилось.
Багато років потому мій друг сказав мені:
– Пам’ятаю, як уперше побачив тебе. То було під час заняття, яке проводив твій батько. Ти зайшла до аудиторії, і твій батько сказав: «А це моя донька». Саме тоді я вперше тебе і побачив.
– Зрозуміло. А можеш пояснити, чому ви так ржали тоді? – запитала я. – Твій батько розповідав про поранення, які можна отримати на війні. Він казав, що часом вони можуть бути незначними, але матимуть жахливий вплив на твоє життя. А буває, що вони можуть жахливо виглядати, але ти можеш жити з ним нормально. Твій батько сказав тоді: «Погляньте на мене. Якось на війні граната вибухнула біля мене, осколок втратив мені в пах і знищив одне яєчко. Але ви бачили, яка у мене донька». Тієї ж миті ти зайшла до нас, а він сказав: «А це моя донька».
Я ніколи не знала, що в батька лише одне яєчко.