Мамі
Ти думаєш, літа тебе зсивили,
Здається, що крадуть вони красу.
Та знаю я – то місяць павутини
Своєї срібної уплів тобі в косу.
Буває, кажеш, очі посвітліли,
Що виплакала за життя їх, мАбуть,
То вони, мамо, сонцю миготіли
І захотілося йому в них кануть.
Здається, зморшки лик псують-
Такі жінкам нав’язують ідеї,
Але ті зморшки у собі несуть
Сліди твоєї долі усієї.
У них сховалися безсонні ночі,
Переживання материнські й біль
І думи залягли у них жіночі,
Щоденна втома і життя вся сіль.
Велика честь уміти їх носити
І гідна ти їх, мамо,як ніхто,
Бо тільки ти умієш так любити,
Тобою сіяне добро у нас зійшло.
І хоч кудою б доля не водила,
Усе, що гарного в житті було,
Я знаю – то ти в Бога попросила
Й твоїм благословенням все цвіло.
І, знаєш, мамо, я сьогодні маю крила:
Одне від янгола- уроджене, мабуть,
А іншим ти мене нагородила,
Бо лиш з любові крила ті ростуть.
З твоєї віри і твого терпіння,
Твого таланту мамою нам буть.
Ми – квіти, ти – наше коріння,
Здається, що у цьому уся суть.
Й найбільше щастя для людини – знати,
Який тягар не був би на плечах,
Що десь є дім, й чекає вдома мати
Із сріблом у волоссі і сонцем у очах.
***
А бабусі всміхаються мудрістю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вона мружить кутик очей,
Дає відсіч бідам безжурністю
В складках зморщок зсивілих людей.
Вона схована в відцвілім погляді,
У зашерхлих долонях старих,
В сивих скронях, сповнених спогадів,
І у рисах обличчя м’яких.
У ледь згорблених думами плечах,
І у втомлено звислих вустах,
Де під віями смеркає вечір,
Задивляючись у небеса.
Мудрість гарна своєю старечістю,
До лиця їй прожиті роки.
Не у всіх її можна розгледіти.
Та й розгледіть не всім до снаги…
Вся я
Нап’юся різнотрав’я спраглими очима,
Дощенту сповнюся щебетом птахів…
Хай переллється в мене краса зрима і незрима
З рідних полів, лісів, лугів, гаїв…
В мені вероніка до неба голубіє,
Розкинув подорожник обійми для дощу,
В мені весна буяє й шаленіє,
Її вбираю і сама цвіту.
В мені весело кумкає річка,
Зцяткована густо лататтям,
Звивається стежка, мов стрічка,
Паленіє обрій багаттям –
Мені.
Це для мене коник цвірчить
І сміються кульбабки із трав,
Голубіє мрійливо блакить
І жене вітер хмари у плав –
Це мені.
Це для мене килими споришу
Й мирний шелест густого гілля,
Життєствердний пахощ бузку
Й серпанкова вечірня зоря.
Я люблю це буяння благословенне.
Кожен подих природи щодня –
Це мені. Це в мені. Це для мене.
І у цьому, напевно, вся я.
***
Чи знаєш, перлино, із чого ти зіткана?
У кого вдалася сяйвом очей?
З скількох поколінь свого роду ти зібрана
Від кутиків губ до ідей?
Чия невгамовність у серці палає,
Транслює люстро кого із пра-пра?
Цього достеменно ніхто ж і не знає,
Але у тобі пам’ять роду жива.
І вся ти продовження або вдосконалення,
Виграєш переливами предків своїх.
І всі твої мрії, вміння і прагнення,
Характер, фігура, міміка, сміх,
Страхи і світогляд – це все має значеня,
Ти для роду спокута або тяжкий гріх.
І доля твоя вже виткана, сплетена,
З минулого в’ється у майбуття,
А ти, ніби квітка, в віночок уплетена –
У вічний вінок сансари буття.
***
Заплющую очі і просто йду лугом…
А він весь червоний – то маки війни.
Орошені кров’ю, до грішного неба
Нещасні кивають їх маківки.
Їм теж в цьому світі нічого не треба
Лиш би не бачити більше війни.
Просто йду вулицею, звичайнісінька днина,
Навпроти прямують заплакані очі –
І плаче із ними моя середина,
Усенька душа з ними плакати хоче.
То мати чи донька, сестра чи дружина,
Куди не поглянь – всюди зламані долі.
І як не стараюсь вдавати щасливу,
Проте вся ізшита із людського болю.
І навіть коли скінчиться війна
Колишніми вже не будем.
Хоч різна в усіх людей глибина,
Та горе дістане усюди.
***
Я у тебе ввірвуся згадкою,
Розіллюся в тобі теплим спомином,
Обпечу слідами, мов ватрою
І сховаюся десь за коміром.
У душі твоїй йтиму босою,
Як орошиш мене сльозами –
Проросту в тобі стоголосою
І осиплю щедро віршами.
В твої сни закрадуся сміливою
І щоночі буду приходити –
Твої ночі стануть бурхливими,
Твої очі будуть голодними.
Я для тебе лишуся вродливою,
Поки носиш в душі мене ти.
Лиш любові, що зринула, силами
Я продовжую в тобі цвісти.
Квітневий сніг
Квітневий сніг. Воно й не дивно-
Цей світ вже геть злетів з орбіт.
У нас ракети цілять в діток,
То що нам той нещасний сніг?..
У нас земля парує кров’ю,
Чи зможе сніг то гамувать?
Дійшли до апогею болю
Ще й за негоду сумувать?
Нам все одно вже дощ чи вітер,
Чи зима в літо забреде…
Ти до межі сказився, світе.
Хай тебе снігом замете!
***
Полюбилось мені це життя.
Безумовно люблю, просто так.
Лиш за туману з росою злиття,
Тільки за вільгості аромат.
За заплутаний вітер у вітах,
За пухнасту бджілку у квітах,
За живу палітру кольорів,
За цвіркунів вечірній спів.
Люблю за кумкання в ставку,
За пір’я згублене в траву,
За пряну осінь й за весну-
Я за усе його люблю.
Як спраглу землю споїть дощ,
то пахощ цей на хліб маж хоч.
Як сонце стомлене сідає,
Весь обрій полум’ям палає,
Займаються ним верховіття
Навпроти місяць вже усівся,
Й пильно багаття стереже.
Як обрій догорів до краю,
Висипле небо зорей зграю,
Принишкне все в обіймах ночі,
Блиск місяць щедро сипле в роси.
За те, що я посвячена в це дійство,
Що вплетена в природу міцно,
Що все це бачу й відчуваю –
Глибоку вдячність почуваю.
Вчуйся як листя шелестить
І поспіши життя любить.
Слід встигнуть, бо ніхто не знає
Чи завтра обрій запалає,
Чи в тебе вічність є чи мить?…
Тривога, знову смерть летить.
Спіши успіть…