Новела
Не квапився, якось так знаскоку, розповісти цю історію. Напевне, тому, що це все нагадувало портал часу; а тут – не до жартів. Крім цього, дошкуляла певна стримувана зачаєність: наче оповідь існує сама для себе і, поки не опублікована, є самодостатньою цінністю, окремішньою у своїх світах; переважає інше подібне.
Усе розпочалося в Королівському Потоці, такому собі висілку, що про нього я уже згадував в одній зі своїх новел; неподалік славного Городка. У цій місцині мій давній приятель Мирон заклав тенісні корти для тренувань майстрів великої ракетки. Я також користав з цього, хоча не був майстром тенісу. Ми з Мироном, давні прихильники цього виду спорту на рівні любителів, розігрували свої гейми, аби підтримати фізичну форму у своєму, вже немолодому, віці. Пристойно тримали набуте на хорошому рівні, доводячи собі та іншим переваги любительського спорту. Чи дошкуляла нам відсутність глядацького контенту?.. Вочевидь, – ні! Ми грали для себе… Не позбавляючись миттєвості: як у Ніцше, коли всередині нас триває боротьба Добра та зла. Зрештою, нагадав нам про це такий собі пан Дзюньо, що обслуговував корти, технічний працівник. Здавалося, він вічно був тут, на цих кортах.
Властиво, саме він познайомив мене зі своєю сестрою Владою, яка працювала у сусідньому лісництві. Жінкою середнього віку; вродливою чорнявкою, емоційною та захопленою своєю роботою з вирощування саджанців майбутніх дерев.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наші прогулянки лісом пахтіли різнотрав᾿ям і стрічами з рідкісними породами дерев, що, здавалося б, не могли рости отак запросто в наших широтах. Ні, я не почав збирати гербарій чи сушити галуззя. Лише спромігся заглянути туди, куди досі не потикався. Це були по-справжньому паралельні рослинні світи…
Одного разу, Влада запровадила мене на лісову галяву, що на ній, як відміряний посередині, ріс собі товстезний дуб, у кілька охоплень чоловічими руками. Дерево стояло так, наче пишалось собою. Влада обійшла стовбур доокіл, ніби обстежувала його. Витягнула з льняної торбинки свічку; запалила її. Не кваплячись, три рази обійшла ще раз навколо дерева. Зненацька величезний шмат кори мовби провалився всередину деревини, оголивши, подібні до зубів дракона, східці, що провадили кудись униз. Жінка одразу стала на сходинку та поманила мене рукою. Я пішов за нею – майданчик у виразному золотавому світлі прийняв нас послушно та гідно, як давніх знайомців. Довкола нього кипіло дійство: поле бою, простромлене страхом. Проте тут не було якихось театрально-кінематографічних фехтувань-сценок. По-справжньому: це два-три удари мечем – і хтось з воїв падав уже неживий. Металеві мати – на небагатьох, мабуть, найзаможніших. Такі явно вирізнялися своїми загонами з челяді, яка слугувала їм й тут.
Чимало було поєдинків: сам на сам. Знову ж таки, вони тривали недовго. Буквально кілька ударів мечем, а чи сягання списом… Тут – і добивання противника довбнею, аби не залишати йому шансів. …А якийсь вузькоокий, настромивши відрубану голову на списа, ошаліло скакав периметром на своєму присадкуватому кривоногому коні…
…Чому я тут і, назагал, не питаю, що це таке?.. Дивно, але тоді так не думалося. Влада – поруч; оце підземелля в дупластому дубі подібне до часового порталу. Чи, може, враз сформувалась у мене якась нова логічна послідовність? І ось зараз стою на золотавому окрайці землі, що захищає мене від жорстокої битви. Чую ваше запитання: звуки?!. Так, я виразно сприймав людські крики, дике іржання коней, удари холодної зброї, коли аж іскрилися клинки; якісь інші нез᾿ясовні для мене звуки. Влада лиш кинула в мій бік: «Вони нас не бачать, і навіть не відчувають. А ми не можемо заступити за межі золотавого сектора, бо там і залишимось, назавше!»
…Відчувалися навіть запахи: крові та спітнілої людської й кінської плоті. Я відступив крок назад. За усієї письменницької зацікавленості, залишатися «там» мені аж ніяк не хотілося. За ще кілька хвилин жінка жестами показала мені, що нам слід підійматися. І ми це, без запитань-відповідей, зробили. Докладні записи з᾿явились в моєму робочому блокноті.
Минав час. Осмислити описані події та звести їх до амріти – джерела невичерпної енергії життя – не вдавалося… Отож залишив усе як є, в чисто літературній формі; що вам і пропоную.
…Як виявилось, історія цим не закінчилася. Лісове господарство, рідні та близькі зненацька втратили Владу. Одного звичайного дня вона просто зникла. Пошуки не вщухають й досі. В поліції кажуть, що так не буває, щоб і сліду не залишилось. Але подібно, що ця справа саме така…
Чи припускаю, що жінка переступила межу золотавого сектора? Можливо?.. Намагався й собі самостійно вступити в таємницю порожнистого дуба. Поки що не потрафив проникнути. Стверджую й зараз, що часові портали є нашою розширеною реальністю. Тільки – не для всіх. Реальністю, де не зникає зникоме. Триває вічність. Власне, – заступ? Можливо, що так?.. Життєплинне – всюди.
…А ще скажу вам ось що: «Письменницьке перо є метафізичною стрілою. Тут комп᾿ютерні «писання» просто відпочивають. Отож бо й воно…»
м. Львів