“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
Мрії збуваються. Не всі. Часто – не в повному обсязі. Іноді – через десятки років. Але все-таки – збуваються! І підтвердження тому – моя недавня поїздка в південно-західний регіон Німеччини Швабію.
Перше бажання там побувати з’явилося ще влітку 1977 року, коли, закінчивши перший курс інституту, я прочитав на літніх канікулах «Степового вовка» Германа Гессе, опублікованого у весняних номерах «Всесвіту». Роман настільки вразив суголосністю з моїм власним світовідчуванням, що я, дочитавши останню фразу, тут же – без найменшої паузи! – відкрив початок і прочитав його ще раз. І такою була не тільки моя реакція на «Степового вовка». Восени я дав його почитати моєму старшому другові, вчителеві-словеснику, добре обізнаному в світовій літературі, і через кілька днів отримав від нього геть несподівану відповідь: «Я тобі його не віддам! Там усі мої почуття, мої думки! Це роман про мене, він ніби з мене написаний!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Журнали він, звичайно, повернув, а дещо пізніше я подарував йому принагідно куплені номери «Иностранной литературы» зі «Степовим вовком» в російському перекладі. Сам же взявся перечитати ті твори Гессе, до яких тоді міг дотягнутись. Доступного було небагато: крім «Гри в бісер» – повісті «Під колесом», «Кнульп», «Курортник» та ще деякі невеликі тексти, розкидані по періодиці. Насправді можна було знайти більше, бо письменника видавали російською мовою і в 1920-ті роки, і до більшовицької революції, однак потрібно було замовляти з найбільших книгозбірень країни мікрофільми чи книжки по міжбібліотечному абонементу. Дещо вдалося знайти також німецькою мовою, і не тільки прочитати, а й перекласти.
Тоді й визріла та зміцніла мрія відвідати Кальв – рідне місто Нобелівського лауреата. При читанні я вже ніби там побував: в уяві бачив його вулички, бродив по них разом з героями «Деміана», слухав шум швидкої річкової течії, яка забрала життя юного Ганса Гібенрата («Під колесом»). У Кальві відбувається дія багатьох творів Гессе, «портрет» міста можна також розгледіти у «Грі в бісер».
В радянські часи зі зрозумілих причин поїхати не вдалось би. Згодом стали на заваді роки матеріальної скрути. Коли ж нарешті поїздки уможливились і я запланував маршрут, мене чекало розчарування: сайт музею Германа Гессе в Кальві повідомляв, що заклад закрився на реконструкцію і пустить відвідувачів аж через рік. Реалізацію задуму довелось перенести. Та музей і через рік не запрацював – реконструкція затяглась, перевищивши початкові терміни. Вирішую вдруге не відкладати, бо найперш мене цікавить саме місто.
Увечері добираюсь до Штутгарта, ночую і зранку біля головного вокзалу сідаю на поїзд S-Bahn’у, який довозить до міста Вайль-дер-Штадт. Звідти до мрії – пів години очікування та кілометрів десять дороги. І ось уже автобус, попетлявши по ясно-зеленому горбистому ландшафту й пригальмувавши на крутому спуску, зупиняється біля платформи, розташованої в цокольному просторі станційного будинку, що впритул притисся до крутосхилу.
І тут варто процитувати Гессе, бо хто змалював би Кальв краще за нього: «Довкола нас лежало маленьке містечко, старе, згорблене, довкола нього височіли строго і трохи похмуро порослі лісом гори, а в середині текла прекрасна ріка, і вона вигиналась, ніби вагаючись, куди їй текти, і все це я любив і називав батьківщиною…» («Дитинство чарівника»).
Від автостанції до берега ріки Нагольд зі швидким бурунистим потоком – метрів п’ятнадцять, їх розділяє лиш асфальтова стрічка вулиці. Трохи вище за течією – міст на другий берег, уздовж якого, набагато ширшого й пологішого, простягається Кальв.
Але я йду ще вище, до наступного мосту, щоб почати прогулянку із зустрічі з духовним владарем цих місць. Пам’ятник Герману Гессе, у людський зріст, з бронзовим капелюхом у руці, стоїть просто на бруківці мосту – того самого мосту, який раз за разом виринає і в спогадах, і в творах. Біля парапету – того самого, на якому не раз він сидів, задумливо споглядаючи біг води. Того самого, через який він, непокірливий юнак, спересердя колись пожбурив у річку подарований батьком календар.
Віддаю честь Гессе, потім переходжу на другий бік, минаю старовинну капличку і прямую до будинку, де ввечері 2 липня 1877 року дитячий крик провістив світові про появу майбутнього Нобелівського лауреата. Згодом Гессе поселить тут кількох своїх alter ego, і серед них – головного героя повісті «Під колесом»: «Дім Гібенратів стояв неподалік від старого кам’яного мосту, якраз на розі між двома зовсім не схожими одна на одну вулицями. Та з них, на якій, власне, стояв батьківський дім Ганса, була найдовшою, широкою і багатою вулицею містечка і називалась вулицею Дубильників. Друга – вузька і бідна – круто піднімалась угору й називалася Соколиною; колись, давним-давно, тут стояв трактир, на вивісці якого красувався сокіл».
Будинок і зараз так само вишикуваний у ряду чотириповерхівок по Марктплац, та якщо колись у ньому містилась Кальвська видавнича компанія, якою керували дід і батько Германа, то нині вивіска над входом інформує, що тут крамниця одягу популярних брендів «Mode schaber». Проходжу всередину, потім у глибину торговельного залу. Назустріч з привітною усмішкою виходить працівниця. Кажу їй, що цікавлюсь родинним будинком Гессе, і вона з розумінням киває. Певно, звикла, що подібні гості не рідкість. У модерному інтер’єрі крамниці – нічогісінько, що нагадувало б про давніх мешканців, окрім хіба що пам’ятних табличок надворі біля входу та ще старовинного фахверкового фасаду.
Про те, як він виглядав усередині, можна дізнатись від письменника: «І дім цей був великим і старим, з багатьма кімнатами, часто порожніми, з погребами, з великими лункими коридорами, що пахли камінням та прохолодою, і з нескінченними горищами, повними дерева, овочів, протягів і темної порожнечі. Промені багатьох світів перехрещувались у цьому домі» («Дитинство чарівника»).
В «Короткому життєписі» Гессе акцентує увагу на тому, що вирішально посприяло його самоосвіті та інтелектуальному становленню: «…Для мене було радістю і блаженством, що в домі мого батька була величезна бібліотека діда, цілий зал, наповнений старими книгами, і в ньому містились, зокрема, вся німецька література і філософія вісімнадцятого століття».
В іншому тексті – про те, як у Германа з’явилась власна «незалежна територія»: «Так і я в дванадцять років, уперше, до своєї гордості, отримавши в просторому батьківському домі окрему кімнату, зовсім не намагався якось розділити і підпорядкувати собі цей простір…» («Вселяючись у новий дім»).
Поряд на ринковій площі – фонтан з глибокою камінною чашею завглибшки в зріст дорослої людини, в яку ллються чотири струмені. Колись малий Герман необачно скочив у ту чашу й мало не втонув. Це вчасно помітила сусідка і врятувала хлопчика від неминучої смерті.
Ще далі, справа від площі, музей Гессе, обставлений металевим риштуванням і обтягнутий сріблястою захисною тканиною. Схоже, реконструкція закінчиться не скоро. А зліва, просто над головою, впивається хрестом у зеніт високий гострий шпиль євангелістської кірхи.
Вирішую піднятись вище і глянути на місто згори. По стрімкуватому схилу вигинаються кілька горизонтальних вулиць, на останній з них, на Шіллерштрассе, будинків практично немає, далі починається рідколісся, а над дорожним полотном нависає літня тераса невеличкої кав’ярні. Ця скромна споруда, здається, зачепилась на найвищій точці Кальва: навіть вершечок церковного шпиля – нижче моїх ніг.
Кавування в місцях «нобелівських» маршрутів для мене стало ритуалом. Як же відмовитись тепер? Тим паче що тераса кав’ярні – ідеальний оглядовий майданчик. Коли уважно вдивитись у мішанину гостроверхих дахів унизу, можна безпомильно виділити і дім Гессе з характерним слуховим вікном-дормером.
Навпроти, на другому боці долини Нагольда, схил незрівнянно крутіший і переходить у скелю, на яку любив забиратись Герман. Можна звіддалеки уявляти картину, описану в новелі «Циклон» (герой-оповідач – теж alter ego автора): «Я знав, як викарабкатись нагору, і намагався триматись за жорсткі, уже перецвілі мітелки дроку. Червонувата кам’яниста земля дихала сухим сонячним теплом. Поки я карабкався, в рукави стікав гарячий пісок, а коли задирав голову, над прямовисною камінною стіною незмінно висіло сяюче небо, і воно здавалось таким близьким».
Новела «Циклон» згадувалась і дорогою назад, коли я знов проходив мимо дому Гессе. Письменник з документальною точністю описав наслідки грози з руйнівним вітром, що пронеслася над Кальвом 1 липня 1895 року. Повсюди лежали вивернуті з корінням дерева, в особняках пошкодило покрівлі. Оселя Гессе теж постраждала – у вікнах недорахувались тридцяти шибок.
Якщо на одному мосту через Нагольд мене зустрічав сам Гессе, то біля другого проводжав мандрівний підмайстер Кнульп – відлитий у бронзі герой однойменної повісті. А якби я рушив до міста цією дорогою, зустрічав би мене він.
Тут же, в єдиному транспортному вузлі з автостанцією, – залізничний вокзал. Дорогою до Штутгарта задумуюсь: скільки разів письменнику доводилось від’їжджати звідси в великий світ і скільки разів повертатись, не підрахував би, мабуть, найретельніший біограф…
Вперше він покинув Кальв у чотирирічному віці. Сім’я переїхала в Базель (Швейцарія), де батько вчителював у місіонерській школі, і повернулась тільки через п’ять років, 1886-го. Другий кальвський період протривав ще чотири роки, поки Германа не відправили в «латинську» школу в місто Ґеппінґен. В липні 1891-го він успішно складає іспити й отримує право навчатись за державний кошт у семінарії. Восени вирушає в місто Маульбронн, але витримує жорсткий семінарський режим тільки до весни – 7 березня тікає з навчального закладу закритого типу.
У наступні роки поневіряння Гессе тривають: то його відправляють під нагляд місцевих пасторів у міста Бад-Болл і Штеттен, то він навчається в ліцеї в Каннштаті (його теж покидає), то збирається піти учнем друкаря в Есслінґені, але передумує і знов тікає, то йде учнем на фабрику вежових годинників у Кальві. Один з пасторів-наглядачів навіть пропонував помістити хлопця в божевільню.
Але причина Германових митарств полягала не в психічних проблемах, а в непримиренних протиріччях між волелюбством та обскурантистськими методами виховання, яких він скуштував ще в кальвській гімназії. «Мені в дитинстві чимало перепало попри невичерпну любов матусі й по-лицарськи тактовну й лагідну натуру батька. Суворими і жорсткими були не вони, а принцип. То був пієтистський християнський принцип, згідно з яким людина від природи погрузла в злі і зло це слід викоренити, щоб людина могла сподобитись Божої милості і спасіння душі в християнській громаді», – напише він у «Спогадах про Ганса», про свого молодшого брата, нещасливе життя якого було зламане тими ж обставинами й обірвалось передчасно. І проведе паралель між собою та братом: «Ми обидва були з породи зайвих людей». Герман виявився сильнішими і вистояв, хоч теж опинявся за крок до самогубства.
Слід наголосити: брати були зайвими не лише в найближчому оточенні, а й у ширшому колі – суспільному. Не випадково образ аутсайдера в творчості Гессе наскрізний. Цим словом називає себе і головний герой «Степового вовка» Гаррі Галлер. Але так могли про себе сказати й інші ключові герої світової літератури ХХ століття.
Вочевидь, з тієї ж причини подібні відчуття переживали й ми, представники покоління, що досягало віку дорослості при пізній брежнєвщині.
В жовтні 1895 року Германа беруть учнем книготорговця в Тюбінгені (університетський центр землі Баден-Вюртемберг). Віддаленість від сім’ї з її пієтистськими вимогами, богемна артистична атмосфера міста, постійне перебування серед книг, а також посилена самоосвіта заспокоюють нерви юнака, і через три роки він закінчує навчання з кваліфікацією «помічник продавця». Тоді ж починає друкуватися – спершу в журналі у Відні, затим видає поетичну збірку «Романтичні пісні».
У сім’ї вороже поставились до літературного дебюту. Він вирішує поїхати ще далі: влітку 1899 року перебирається в Базель, влаштовується працювати в книгарню, винаймає квартиру й активно пише, видаючи книгу за книгою: 1901 року – «Твори Германа Лаушера», схвально прийняті читачами, 1903 – збірка «Поезії».
1904 року успіх роману «Петер Каменцінд», наклад якого розкупили за два тижні, дозволяє перейти на професійну письменницьку працю, а також завести сім’ю, бо тепер він здатен її забезпечити: «Я вирішив женитись і в майбутньому постійно жити в селі». («Вселяючись у новий дім»).
Того ж літа Герман одружується з Марією Бернуллі, старшою за нього на дев’ять років. Дружина мала схожі плани на майбутнє місце мешкання. Вона і знайшла порожній селянський дім у невеликому селі Ґаєнгофен на німецькому березі Боденського озера. У вересні молодята взялись його обживати, багато ремонтних робіт Гессе виконував сам. «Облаштовувався цей дім з прекрасним пафосом молодості, з відчуттям глибокої відповідальності за те, що ми робимо, і з відчуттям, що це на все життя. Ось тому ми й намагались вести в цій селянській хатині сільське, відкрито-просте, не міське й не модне життя». («Вселяючись у новий дім»).
Ґаєнгофен я й вибрав наступною адресою. Звісно, кортіло завітати і в Тюбінген, де збереглась дотепер давня книгарня, і в Маульбронн, де, певно, вдалось би пройтися коридорами колишньої семінарії (у ній розгортались події повісті «Під колесом»). Мої можливості обмежені, тому купую квиток до міста Радольфцель, і на другий ранок поїзд, обминаючи вже не пагорби, а справжнісінькі гори, везе мене до Бодензеє.
Між Радольфцелем і Ґаєнгофеном є поромне сполучення, і я беру квиток, щоб не тільки проїхати, а й пропливти маршрутом Гессе. Годину чекаю на судно, милуючись засніженими вершинами Альп на швейцарському березі, і вже при відплитті з’ясовую, що це не прямий рейс. Мене довезуть тільки до острова, там знов доведеться довго чекати пересадки до Ґаєнгофена. На моє щастя, хвилин через двадцять пором робить проміжну зупинку на протилежному березі.
Вирішую зійти і добиратись далі пішки. П’ять кілометрів – невелика дистанція, а прогулятись через поле та ліс, які щойно вкрилися ранньою квітневою зеленню, – одне задоволення. Гессе нерідко долав цю дорогу взимку при значно гірших погодних умовах. Таке траплялось, коли виникали проблеми з опаленням, тоді «кімната раптом наповнювалась кам’яновугільним газом, димом і сажею, треба було терміново вигрібати жар і гасити, а потім крокувати дві години в Радольфцель за пічником». («Вселяючись у новий дім»).
Спочатку подружжя замешкало в орендованому старому домі. Сільська вулиця, в яку переходить польова дорога, веде прямцем до їхньої першої оселі. Як і в Кальві, мене зустрічає бронзовий Гессе: він стоїть у сквері перед фасадом, засунувши праву руку в кишеню й ледь помітно іронічно посміхаючись.
Зараз у будинку музейна експозиція, що охоплює два поверхи. Всередині збережено автентичний вигляд фахверкових стін та давні дерев’яні сходи, на які відвідувачам заходити не дозволяється. Експонатів дуже мало, в залах переважно стенди з фотографіями, що лаконічно інформують про життя письменника в різних містах. Але неважко уявити нагорі «велику кімнату з двома вікнами під кутом одне до одного, з яких були видні частини озерного пейзажу за каплицею; це був мій кабінет, тут стояв письмовий стіл, виготовлений за моїм замовленням». («Вселяючись у новий дім»).
Про те, як несолодко жилось у Ґаєнгофені, Гессе розповідає в одному з листів: «Жодного магазину. Тільки булочна. Мені доводиться плавати на човні до Штекборна, що на протилежному кінці озера, і проходити митницю, аби купити продукти». У домі нема проточної води, навіть дрібний ремонт він мусить робити сам, бо нема кого найняти. Первинне уявлення про сільську ідилію поволі тануло. Подружжя прожило в домі три роки, тут народився їхній старший син Бруно.
Літературна слава Гессе росла, а з нею росли гонорари. Герман і Марія вирішують звести власний будинок, де будуть усі зручності. В січні 1907 року вони купують ділянку землі на околиці Ґаєнгофена з видом на озеро і весною будують будинок на вісім кімнат, біля нього розбивають квітник і сад, в якому любить на дозвіллі возитися Гессе. В новому домі народились молодші сини – Гайнер і Мартін, написано роман «Гертруда».
Зараз його називають віллою Гессе, тут теж музей, збережено інтер’єр, зокрема, робочий кабінет письменника. На жаль, у холодну пору музей зачинений, відвідувачів почнуть пускати лише з настанням теплого сезону, і мені зостається тільки разом з такими ж «невдахами» прогулятись по садибі надворі.
Щастя новий дім не приніс. До маленьких побутових катастроф (як от згадані вище халепи з пічним опаленням) додалась велика: розладналося сімейне життя, стосунки ставали дедалі холоднішими. Вдома Гессе теж опинився в ролі аутсайдера. Через двадцять років він згадуватиме: «Але вічність, на яку ми будували, тривала недовго. Я вичерпав Ґаєнгофен, жити мені там стало над силу, я тепер часто їхав на короткі терміни» («Вселяючись у новий дім»).
1912 року на садибу знайшовся покупець, і сім’я переселилась у Берн. Переїзду в Швейцарію сприяла і суспільна ситуація, бо в Німеччині наростали пангерманістські та мілітаристські настрої, а вони суперечили його пацифістським переконанням. Аутсайдером Гессе ставав і для рідної країни.
Ще одна коротка прогулянка слідами письменника – спуск до поромного причалу, звідки він багато разів плавав на швейцарський берег (згадував про це, наприклад, у новелі «Однокласник Мартін»). І вже потім повертаюсь автобусом до Радольфцеля.
У Берні сімейні взаємини продовжили руйнуватись (відголоски драми можна відчитати в романі «Росгальде»). Врешті Герман і Марія розлучились. Згодом Гессе жив у Базелі, де одружився вдруге – і знов невдало. Своє останнє, найтриваліше пристанище він знайшов у містечку Монтаньйола (зараз у складі Лугано), де прожив з третьою дружиною до самої смерті.
Ці топоніми – назви другої частини моєї мрії, яка поки що не здійснилась. До них обов’язково додам Цюрих, там відбувається дія в «Степовому вовкові».
Кальв – Ґаєнгофен – Вінниця
Фото автора
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.